Tribuna/Футбол/Блоги/Трибуна-Л/Блохін та Шевченко – не в основі. Символічна збірна українців на чемпіонатах світу

Блохін та Шевченко – не в основі. Символічна збірна українців на чемпіонатах світу

Вибір Дмитра Литвинова.

Блог — Трибуна-Л
15 листопада 2022, 14:30
31
Блохін та Шевченко – не в основі. Символічна збірна українців на чемпіонатах світу

Збірні оголошують свої заявки на чемпіонат світу в Катарі, що от-от стартує. Час згадати найбільш яскраві та якісні виступи українців на чемпіонатах світу. Варто сказати, що «українці» - поняття, що тут вживається в достатньо широкому сенсі, адже не хочеться зводити все до банального перерахування тих, хто був на полях Німеччини в 2006-му.

Тому сюди потрапили і ті, хто грав за збірну СРСР, але представляв при цьому українські клуби, незалежно від того, чи були вони самі етнічними українцями, й ті, хто грав за інші збірні, але є етнічними українцями за походженням, і зрештою дехто з тієї самої збірної України-2006. «Заявка» нашої команди складатиметься з 26 чоловік, зовсім як у колективів, що їдуть в Катар: перший склад, другий склад та ще трохи людей, котрих хотілося б згадати. Й, звісно, тренер, куди без нього.

Важливо підкреслити два моменти. Перший – це не перерахування всіх українців, хто їздив на чемпіонати світу, а саме збірна з тих, хто проявив себе там. Другий – це саме збірна (чи, якщо завгодно, збірні) саме за підсумками виступів на ЧС, тому не треба дивуватися, що в ній гравці з більш потужною в цілому кар’єрою можуть опинитися в запасі, а те й взагалі не потрапити у заявку, програвши конкуренцію тим, хто виблиснув саме на ЧС.

Перший склад

Можна багато сперечатися щодо того, чи є СаШо найкращим голкіпером в історії незалежної України, нескінчено порівнюючи його з Пятовим. Можна порівнювати його з більш давніми конкурентами за місце найліпшого воротаря українських клубів в історії – і знайдуться аргументи за легенд інших епох. Але точно не можна уявити когось іншого у воротах цієї збірної – і не лише через те, що саме Шовковський зіграв найбільше на ЧС серез всіх українців.

Бо насправді, аби увійти в цю команду, Шовковському достатньо було б зіграти один матч зі швейцарцями. Він – єдиний воротар в історії, котрий жодного разу не пропустив у серії пенальті на чемпіонаті світу. А до того були ще 120 хвилин не найбільш видовищного, але дуже нервого матчу. І перед цим – такі самі нулі у графі «пропущені» в нашої команди з Саудівською Аравією та Тунісом.

7 голів у матчах з Іспанією та Італією? Так, могло бути краще, але й на сонці є плями.

За час кар’єри Безсонов сумарно пропустив через травми приблизно 4 повних сезони. Тим більш дивно було осягнути той факт, що головний універсал радянського футболу 1980-х – рекордсмен серед українців за матчами на першостях світу. 5 ігор у 1982-му, куди він їхав, розірвавши м’яза за пару місяців до турніру, 3 матчі – у 1986-му та ще 2 – у 1990-му, усього 10. При цьому на першому турнірі встиг пограти в центрі півзахисту, на другому - центрбеком, а на третьому – правим захисником.

І хоча останній турнір вийшов для збірної найменш вдалим, в цій збірній Безсонов буде праворуч. На місці, що стало для нього – природженого атакувального хавбека, володаря «Золотого м’яча» першого в історії молодіжного чемпіоната світу – якщо не рідним, то найбільш звичним у клубі.

Можливо, ключовою помилкою Лобановського у 1986-му стало те, що він вирішив на гру плей-оф з Бельгією поставити Баля замість вибулого правого бека Ларіонова. Повернення Безсонова на фланг та вихід в центрі того ж Баля або Чівадзе, що відновився до матчу, могли змінити все. Але…

Єдиний українець-чемпіон світу з футболу. Добре, наполовину українець – батько Верховода, Іван, був уродженцем Старобільська Луганської області, котрий у липні 1941-го потрапив у полон до італійських частин під час боїв у Бесарабії, опинився на Апенінах – і там й залишився. Сім таборів за чотири роки – привід для того, аби після ймовірного повернення в СРСР опинитися у восьмому, звідки вже можна було й не повернутися.

Син Івана до старту переможного для Італії ЧС-1982 встиг відіграти два сезони у Серії А, спочатку у «Комо», потім у «Фіорентині». Як вважали в Італії, Верховод та Барезі мають скласти основну пару захисників на роки вперед. Обох взяли до Іспанії більше авансом і обидва не зіграли там ані матча. Верховод – через травму, що отримав напередодні турніру.

Його час настане за 4 роки. У Мексику Верховод, котрий вже встиг стати чемпіоном з «Ромою» та перейти до «Сампдорії», їхатиме основним і зіграє всі 4 матчі в основі. Італійці витримають іспит у групі проти Марадони, але проти Платіні у ⅛ фіналу не витримають.

Новий тренер збірної Вічіні тривалий час після того не викликатиме Верховода, але все ж на домашній чемпіонат світу той поїде. Три матчі на ньому, у тому числі в переможній грі за бронзу з Англією – внесок П’єтро у ще одні медалі Італії. Могло бути й срібло у 1994-му, але гравець не захотів їхати запасним у США.

Але для місця в нашій збірній вистачить й того, що Верховода тричі викликали на першості світу до «скуадри» з її культом захисту. Сам же П’єтро ніколи не забував, звідки він родом. У 2015-му він жалкував, що не може здійснити давню мрію: побувати на батьківщині батька в Луганській області. Втім, нам всім хочеться вірити, що цю мрію П’єтро здійснить.

Центрбек «Дніпра» увійшов до історії як автор першого голу збірної України на чемпіонатах світу. Класичною стала байка про те, що у 2006-му батько Русола поставив на гол сина – і заробив непогані гроші. Розмір ставки та виграшу з роками, здається, змінювалися у залежності від настрою батька та сина, доходячи до зовсім вже шалених цифр. Але насправді Андрій й справді не надто часто забивав, надаючи перевагу своїм безпосереднім обов’язкам – і робив це блискуче.

На чемпіонаті в Німеччині він почав не надто вдало: з Іспанією Вілья відкрив рахунок зі штрафного після рикошету від Андрія, ще й штрафний «заробив» сам Русол, отримавши жовту. Ще одна додалася у грі з Тунісом, тому матч з Швейцарією довелося пропустити, а з італійцями через травму довелося покинути гру за рахунку 0:1. Та ще й знову рикошет стався від Андрія під час гольового удару Дзамбротти!

Але важлива сама манера його гри у цих рикошетах: Русол завжди намагався завадити ударам суперника, не шкодуючи ні себе, ні інших. Така людина точно не завадить в цій команді.

Як і Безсонов, зіграв на 3 чемпіонатах, але провів на гру менше. 5 у 1982-му, 3 у 1986-му, 1 – у 1990-му. І, як і колега, надзвичайно органічно виглядав би й у сучасному футболі – людина феноменального здоров’я, з хорошою швидкістю, класними фланговими прострілами та навісами, навіть з ударом із двох ніг. Не даремно у піковому для себе 1985-му, коли Анатолія було визнано найкращим футболістом СРСР, він за сезон відзначився аж 11 разів.

При цьому сам Дем’яненко міг зіграти й вище – у ключовому матчі ЧС-1982 з Шотландією, де для виходу далі треба було не програти, він вийшов у півзахисті. Та й у матчі з Польщею, коли треба було вигравати «на замовлення», що не вдалося, його називали чи не єдиним, до кого не було претензій.

За 4 роки він блискуче провів старт чемпіонату, пропустив разом з більшістю основних гравців третій матч і не виблиснув з Бельгією. На останньому ЧС Дем’яненко вийшов лише на останній матч з Камеруном, був капітаном – і перемогли 4:0. Може треба було ставити його й до цього?

Щодо Войнова та чемпіонатів світу зустрічаються два кліше. Перше – що він був єдиним представником «Динамо» та українського футболу на ЧС-1958, друге – ФІФА включила Юрія до символічної збірної турніру. Трохи невірними є обидва. Перший – бо в заявці ще був, хоч і не зіграв жодної гри, захисник Володимир Єрохін. Другий – бо саме ФІФА ніяких символічних збірних не називала. Войнова включили до команди, котру «зібрала» шведська федерація футболу, опитавши фахівців, що були на турнірі.

Опитування було масштабним (цілих 1200 учасників, певно, рахували так довго, що результати опублікували аж у 1959-му), але все ж це трохи не збірна ФІФА. Проте Войнов дійсно грав на тому турнірі круто, провівши всі 5 ігор команди – 3 у тодішній «групі смерті» (Бразилія, Англія й потужна тоді Австрія) + перегравання з Англією за вихід у чвертьфінал + сам чвертьфінал зі шведами.

У мережі можна знайти зустріч з Бразилією, другий матч з Англією та чвертьфінал. За котрими Войнов трохи нагадує за манерою гри Крооса: висока культура пасу, вміння запропонувати себе, непоганий удар.

Звісно, це зовсім інший футбол, з іншими швидкостями та іншими вимогами до гравців: Войнов був одним з двох хавбеків у схемі 3-2-5, яку використовувала збірна СРСР, грав праворуч. У грі з бразильцями намагався опонувати Пеле, виходило з перемінним успіхом: той не забив, але навантажив суперника дуже сильно. Втім, той матч став першим і останнім на турнірі, де Пеле не забив – вже непогано.

Сабо майже 10 років був основним у «Динамо», котре якраз починало сходження на трон найсильнішої команди Союзу, тож не дивно, що встиг двічі з’їздити на чемпіонат світу. І якщо 1962-го він провів весь турнір на «банці», то за 4 роки став однією з головних дійових осіб, зігравши 4 матчі на турнірі, що приніс СРСР єдиний в історії вихід у півфінал.

Якщо його основний напарник на тому турнірі, найкращий гравець СРСР Воронін, був більше конструктором атак, то Сабо виконував здебільшого функції руйнівника. Провів переможні матчі на старті з КНДР та Італією, перепочив з Чилі, коли вже де-факто оформили вихід далі, відіграв у чвертьфіналі з Угорщиною та вийшов у основі проти ФРН у півфіналі. А от там епізод за його участі став дуже важливим: намагаючись відібрати м’яч у Бекенбауера у підкаті, Сабо сам зазнав пошкодження вже на 7-й хвилині: майбутній «Кайзер» впав на ногу Йожефу Йожефовичу.

Замін тоді ще не було, тому фактично більшу частину матча команда грала вдесятьох. Йти з поля Сабо відмовився, але на лівому фланзі атаки, куди його перевели, бо в центрі треба була свіжа людина, ніякого зиску, звісно, не приніс. У перерві дізнався, що в нього закритий перелом, але на емоціях та новокаїні якось протримався до кінця. На гру за 3-е місце проти Португалії він не вийшов – і там, так саме як з німцями, програли 1:2. Цей матч та фінал Сабо дивився у гіпсі.

Заваров – один з всього двох українців, котрим вдалося відзначитися голами на двох чемпіонатах світу (інший – Блохін). У 1986-му він був головним диспетчером збірної СРСР у двох перших матчах, в третьому Лобановський кинув Заварова у бій в другому таймі – і той після стіночки з Белановим забив другий гол, що все вирішив.

За 4 роки він знову реалізував вихід сам-на-сам у третьому матчі в групі, але цього разу перемога нічого не дала команді Лобановського, адже в паралельній грі аргентинці та румуни розписали нічию, що влаштувала обидві команди.

З Бельгією Заваров знову виглядав дуже класно. Саме він віддав два асисти на Беланова, після котрих команда вела в рахунку на момент заміни Олександра на 72-й хвилині. Після цього спочатку пропустили, а далі в овертаймі поступили 3:4. Заваров за підсумками того року буде визнаний найкращим футболістом СРСР, а от у Європі поступиться Беланову – і все одно фінішує, поділивши 6-е місце в опитуванні «Франс футбол» з Іаном Рашем. Вище за Платіні, ван Бастена, Маттеуса та багатьох інших суперзірок 1980-х.

Валерій Поркуян

Герой того самого прориву на ЧС-1966, куди він поїхав відверто несподівано, а виявився джокером збірної. Поркуян і у «Динамо» опинився лише на початку того сезону, при цьому сумнівався, чи варто йому йти з «Чорноморця», де все було знайомою. Забив 4 голи за першу частину сезона – і їхав запасним до Англії, де відбувався турнір. Але там спочатку вийшов з Чилі і забив двічі, тренер Морозов дав йому шанс з угорцями – і Валерій знову відзначився, а потім історія повторилася з німцями.

Якби наприкінці півфіналу Поркуян реалізував ще один момент, то, певно, його ім’я знали б зараз значно краще. Але він промазав, а на «бронзову» гру вже не вийшов. Не був основним він і у «Динамо», коли повернувся до СРСР – там за час відсутності розкрилася зірка наступного героя цього матеріалу (першість Радянського Союзу ніхто і не думав переривати заради якогось там буржуйсього мундіалю).

Втім, у 1970-му, коли Поркуян повернувся до Одеси, його несподівано ще раз викликали до збірної. У Мексиці він просидів всі матчі запасним, але на жеребкування за рівних показників з господарями турніру відправили саме його, бо вважали фартовим (так, Блохін трохи перетнувся у Києві з Поркуяном). Він й справді витягнув папірець з цифрою «1» – і команда отримала у чвертьфіналі в суперники Уругвай, від якого і вилетіла.

А от і той, хто «підсидів» Поркуяна у «Динамо». «Свєточ», як вже за часів тренерської кар’єри почнуть називати Бишовця, змолоду вміг домогтися свого не лише на полі. Але тоді, на відрізку 1966-70, він був справді одним з найкращих форвардів не лише СРСР, а й Європи. З одним важливим уточненням: коли був здоровий, адже били по ногах Бишовця, який зловживав дриблінгом, дуже часто.

У 1967-му був 15-м в опитуванні на «Золотий м’яч», наступного року допоміг збірній прорватися у топ-4 першості Європи, в 1969-му забивав «Фіорентині», через що потім Висоцький заспіває «Ведь недаром клуб «Фиорентина» предлагал мильон за Бышовца». Тому не дивно, що у Мексиці Бишовець був чи не головною надією радянської збірної на успіх.

І він виправдовував сподівання. Після нульової нічиєї з Мексикою гра з Бельгією була ключовою – і там Бишовець відзначився дублем, при чому один з голів нерідко включають в хіт-паради найкращих в історії чемпіонатів світу. Далі був матч проти Сальвадора – і ще один дубль Анатолія, окрім якого цього разу ніхто не забив.

У чвертьфіналі за Бишовцем пильно стежили уругвайці, він не відзначився – і все затяглося до 117-ї хвилини, коли радянські футболісти вирішили, що суперники випустили м’яч за межі поля. Пішла подача – і гол, відіграти котрий не було ані часу, ані сил. Втім, Бишовець встиг відзначитися і тут – жовтою карткою за апеляції до рефері.

Автор найсильнішого індивідуального перформансу серед українців в історії чемпіонатів світу. І мова не лише про гру з Бельгією у ⅛ фіналу ЧС-1986, коли Ігор забивав тричі, а про весь турнір. Він віддав асисти на два перших голи з угорцями, потім заробив і реалізував пенальті з ними ж, остаточно зламавши суперника, що зрештою програв 0:6. А перед турніром Угорщина обіграла Бразилію 3:0 в часи, коли «товарняки» ще щось важили. Потім Беланов віддав гольову у грі з Францією (чемпіони Європи ледве зіграли внічию 1:1) та, вийшовши на заміну з Канадою, зробив ще 2 асисти.

Рахуємо: за 4 гри на тому турнірі Ігор забив 4 м’ячі та віддав 5 результативних передач, поступившись за «гол+пас» лише Марадоні (5+5), який зіграв на 3 гри більше! Фантастичний показник – і тим більше шкода, що залишати чемпіонат довелося так рано. У радянській пресі було прийнято скаржитися на суддівство шведа Фредрікссона, чия бригада нібито не побачила 2 офсайди бельгійців в основний час, але у одному епізоді «поза грою», швидше за все не було, а у іншому повтори не дають можливості зрозуміти взагалі щось.

Але точно можна стверджувати, що Беланов отримав «Золотий м’яч» не за один матч. Та й без цього у нього вистачало аргументів: чемпіонство СРСР (не останній турнір на континенті) та 10 голів в сезоні, перемога в Кубку кубків з голами Ігоря у чвертьфіналах та півфіналі та зрештою чемпіонат світу. Так, якби можна було голосувати за футболістів з інших континентів, то нагорода була б в Марадони. Але у межах тих правил, що існували, Беланов мав підстави розраховувати на приз.

Другий склад

Другий український воротар, що зіграв на першості світу (а хронологічно – перший). Справа була у тому самому 1986-му, коли Дасаєву дали перепочити у грі з Канадою. Віктор не підвів, зробивши пару непоганих сейвів – і потім спостерігав за 4 голами бельгійців у ворота конкурентів.

Так саме, як спостерігав за матчами збірної у 1982-му та 1990-му, коли теж був у заявці, а у 1982-му – ще й зі своїм братом В’ячеславом. Такий надійний дублер точно не завадить і у нашій віртуальній заявці.

Резервістом на правому фланзі захисту буде універсал, котрий, на відміну від «основного» Безсонова, так і не полюбив цю позицію. Але у 2006-му Гусєву довелося закривати і її – і він не підвів. Як не підвів і в серії пенальті зі Швейцарією, коли саме його удар вивів Україну у чвертьфінал.

Казали, що після того турніру Гусєвим цікавився «Ліон». Хтозна, можливо, якби його тоді відпустили, то цей турнір міг би й не бути єдиним ЧС для Олега. А так – він другий після Безсонова, котрий й грав на ЧС більше, і пікове досягнення, другий груповий етап у 1982-му, це фактично той саме рівень чвертьфіналу, що й у 2006-му.

Продовжуючи тему 1982-го: дехто навіть малював СРСР тоді віртуальне 6-е місце на турнірі, після півфіналістів і Бразилії. Мовляв, не програли ж на цьому самому груповому етапі на відміну від інших команд, що не вийшли. Так, не програли і навіть не пропустили. В останньому – чимала заслуга центрбека Сергія Балтачі. Гравець «Динамо» на тому турнірі ще й ювілейним, 1100-м, голом в історії чемпіонатів світу відзначився, забивши головою Новій Зеландії.

За 4 роки Балтача на турнір не поїде, граючи кілька місяців з незалікованою травмою «ахілла» та зламавшись у тому самому фіналі Кубка кубків. З ним в Мексиці точно було б не гірше.

Напарник Балтачі по центру захисту того «Динамо»-1986 до Мексики поїхав. Там відіграв всі 4 гри без замін, ще 3 додав до них 1990-го. У грі з Аргентиною тоді навіть вийшов з капітанською пов’язкою, навіть мав забивати, але Марадона вибив м’яч з лінії воріт.

В цьому місті у фанатів, що бачили матчі в Мексиці-1986, сталися неслабі флешбеки, адже аргентинець зробив це рукою (!), а не помітила це бригада того самого шведа Фредрікссона!!! В підсумку програли чемпіонам світу 0:2. Піковий Кузнецов був кращий за Русола та не гірший за Верховода, але в нас все ж вибір до збірної саме за підсумками чемпіонатів світу – і тому він лише у запасі.

У запасі й ще один футболіст, що зробив собі ім’я у київському «Динамо». Несмачний був єдиним українським захисником на тому турнірі, що відіграв всі матчі, та ще й зробив це без замін. Цього не вистачить, аби перебити три першості світу в Дем’яненка та й за рівнем яскравості Несмачний точно поступається, але місце в заявці – залізно за ним.

Ключовий хавбек збірної СРСР на ЧС-1970, котрий вів гру чвертьфіналістів першості світу. Мунтян був визнаний найкращим футболістом СРСР 1969 року, навіть у списку номінантів на «Золотий м’яч» тоді був згаданий, тому, звісно, від нього багато очікували. Він не підвів, віддав два асисти у тій самій грі з Бельгією, що вже згадувати в описі виступу Бишовця. З уругвайцями отримав пошкодження, що вплинуло на підсумок матчу – грав, а не накульгував, як Сабо за 4 роки до того, та все ж сил забракло.

Здавалося, що в кар’єрі Мунтяна, якому було лише 24 роки, ще будуть мундіалі, але той так і залишився останнім – у 1974 і 1978 роках турнір обходився без СРСР, а до 1982-го не дограв вже сам диспетчер.

Теж гравець з лише одним чемпіонатом світу у кар’єрі, але яким. Переоцінити роль Гусіна у збірній-2006 неможливо. Саме він, вже фактично втративши швидкість у свої 34, все одно був лідером на полі, зумівши відіграти й на позиції опорного, і у центрі захисту проти Швейцарії.

Така людина, що є лідером в роздягальні та завжди готова віддати на полі навіть більше, ніж в неї є, точно не завадила б будь-якій команді. І як же шкода, що він так рано пішов від нас…

Яремчук був основним у Мексиці, забив там угорцям та був органічною частиною півзахисту тієї збірної, провівши 3 гри. Ще 2 він додав у 1990-му, коли виходив на заміни з Румунією та Камеруном. На заміні він буде й у цій команді, котрій знадобиться хоч і маленький, але дуже заряджений на гру хавбек з ударом, що здатний оживити флангову гру.

Хтозна, якби незабаром після чемпіонату світу 1986-го Яремчук не зламався у товариському матчі з «Реалом», можливо, його кар’єра була б ще яскравішою. Чи опинився б він зрештою за кордоном не у скромному «Блау-Вайссі», а у більш потужному клубі рівня того ж «Реалу»? Хтозна, але точно він не почав би зловживати азартними іграми.

Так, головний бомбардир в історії збірної СРСР в цій команді лише в запасі, хоча і іздив на два чемпіонати світу, і забивав на обох. Але забивав лише по разу і суперникам не топ-рівня: Новій Зеландії у 1982-му і Канаді у 1986-му. Нещодавно вже доводилося писати, що у Іспанії він просто провалився: від топ-5 гравця у опитуванні на «Золотий м’яч»-1981 чекали значно більше, ніж постійні падіння, суперечки з арбітрами та невдоволення грою партнерів.

Але були тоді й участь у гольовій атаці, що принесла перемогу з Бельгією на другому груповому етапі ЧС-1982, і 2 асисти в матчі з тими ж новозеландцями. За 4 роки Блохін допоміг здобути нічию з французами, вийшовши на заміну, а потім забив канадцям, вийшовши у основі. Лобановський вже не бачив у ньому основного, але корисним запасним Олег цілком був – буде таким і в цій команді.

Так, лише в запасі у цій команді й володар «Золотої бутси»-1994. Чи мав взагалі бути Саленко у цій команді з «політичної» точки зору? Чому ні? Він провів частину кар’єри у київському «Динамо», де став зіркою (вважається, що Лобановський потім шкодував, що не взяв його на турнір ще в 1990-му), він грав у дебютній грі в історії збірної України, він став частиною українського футбольного соціуму й після кар’єри. І якщо включати сюди, скажімо, такого самого екс-гравця «Зеніта» Войнова, то й Саленкові місце має знайтися.

Але лише в запасі, бо попри його 5 голів Камеруну та гол з пенальті Бразилії на груповому етапі ЧС-1994 вважаю, що виступив він слабше за тих, хто в основі. І за результатом команди (всі троє основних вийшли з групи на своїх турнірах) Саленко програє в порівнянні, і в плей-оф не забивав на відміну від Беланова та Поркуяна, і проявив себе в одному матчі за великим рахунком та ще й проти не найсильнішого суперника (від того Камеруна, що грав у чвертьфіналі ЧС-1990, за 4 роки залишилася лише тінь).

Лише в запасі й Шевченко з його голами Саудівській Аравії та Тунісу на ЧС-2006. Форвард «Мілана», котрий якраз готувався переїхати до Лондона, підійшов до турніру, не залікувавши травму.

Можна сперечатися, але, напевно, найбільш яскравий його матч у Німеччині припав на чвертьфінал з Італією, коли Шевченко мав пару непоганих моментів, котрі сам і створив. Але ані італійцям, ані іспанцям не забив, не реалізував й пенальті з швейцарцями… 2 голи – достатня планка для потрапляння в запас у цій команді.

Додаткові гравці

22 людини вже є, лишилося лише 4 – і тут вже йдеться про тих, чию появу хочеться відзначити через якісь окремі яскраві причини.

Леонід Островський. Захисник потрапляє до цього списку, бо їздив одразу на 3 чемпіонати світу. 1958 та 1962 років він був представником московського «Торпедо» і не виходив на поле, а от 1966-го – гравцем київського «Динамо» й двічі з’являвся на полі у тому чемпіонаті, де збірна СРСР фінішувала 4-ю.

Він відіграв матчі з КНДР та Чилі у групі, а у плей-офф не виходив, але не відзначити людину, котру згодом включатимуть навіть до символічної збірної України ХХ століття, не можна. Доля Островського заслуговує окремої статті, але якось іншим разом. Варто сказати лише, що в «Динамо» він переходив зі скандалом і навіть якийсь час був змушений грати під чужим прізвищем в дублі.

Казимир Гнатов. У тому ж 1958-му, коли Островський не вийшов на поля Швеції, туди з’їздив і так само пробув запасним на турнірі французький українець Казимир Гнатов. Батьки хавбека «Анже» – галичани, котрі емігрували до Франції під час Першої світової, та й так і залишилися. Футболіст народився вже там і в збірну був викликаний за підсумками сезону, де «Анже» поділив 2-4 місця, поступившись за очками лише могутньому «Реймсу», що двічі грав у фіналі Кубка чемпіонів.

Гнатов так і не зіграє за першу збірну Франції, обмежившись 4 виходами у складі так званої «команди В», але не включити сюди першого етнічного українця-призера чемпіонату світу не можна. Тим більше, що посидіти на «лаві запасних», як і для Островського, для нього точно не було проблемою.

Ян Власевич. Потрапляє до заявки й інший «іноземний» хавбек. Слово «іноземний» тут ще й тому, що для уродженця Львова, котрий грав на чемпіонаті світу 1938 року, збірна Польщі була якраз фактично збірною його батьківщини (якщо забути про Австро-Угорщину, де формально Ян народився у Львові на початку січня 1911 року). Відповідно і грав Васевич у польських клубах, але базувалися вони здебільшого у Львові – так було з РКС, «Лехією» та зрештою знаменитою «Погоню», однією з найкращих команд країни в перерві між світовими війнами.

Власевич був єдиним представником львівської команди на чемпіонаті світу, як це не відзначити. І так, теж не грав, але, скажімо, за два роки до того був основним у складі Польщі, яка здобула 4-е місце на Олімпіаді в Берліні. Згодом він воював в Другу світову, грав у шотландському «Гайберніані» та емігрував у Аргентину – непересічна особистість.

Анатолій Пузач. І закінчує цей список форвард, котрий грав на чемпіонаті світу 1970 року. Чому саме він, а не, скажімо, його колега по тому ж складу Віталій Хмельницький чи учасник двох чемпіонатів світу Олег Протасов? Чи, наприклад, австралійський миколаєвець Микита Рукавиця?

Тому що як не включити до складу запасних у символічну збірну людину, котра стала учасником першої в історії чемпіонатів світу заміни? Саме Пузач у матчі з мексиканцями в першому турі групового етапу 1970 року на 46-й хвилині вийшов замість Віктора Серебрянікова.

Тренер

В такої команди має бути й тренер. І тут справді є чимало серйозних претендентів. Очевидний – Валерій Лобановський з його двома поїздками головним на ЧС-1986 і ЧС-1990, а також участю у тренерському штабі в 1982-му. Сучасний – Олег Блохін з самі-знаєте-якого року. Екзотичний – Хосе Пекерман, чиї батьки-євреї емігрували до Аргентини з України між світовими війнами, а згодом він тренував Аргентину та Колумбію, вивівши їх до чвертьфіналів у 2006-му та 2014-му відповідно.

Та все ж мій вибір – Казімеж Гурський. Людина, що народилася у Львові 1921 року, а у 1974-му досягла найбільшого успіху на чемпіонатах світу з усіх тренерів, хто був тут згаданий. Бронзові медалі та перемоги протягом турніру над Італією, Аргентиною та Бразилією – це дуже круто. Настільки, що самі поляки дали ім’я уродженця Львова найбільшому стадіоні в країні – тому самому «Народовому» у Варшаві.

Ця команда, звісно, цілковито фантастична. Та все ж дуже хочеться вірити, що вже за 4 роки перелік її членів зможе оновитися новими іменами.

Інші пости блогу

Всі пости