Чому я тепер не за Динамо: сповідь уболівальника
Як одним рішенням Суркіс повернув мене проти улюбленого клубу
Моя історія уболівання за Динамо налічує понад 20 років. Ще наприкінці 90-х, коли я, малий пиз... хлопчина слухав з брехунця трансляції Динамо (телека з футболом у нас тоді не було), яке било грандів Європи - я в них закохався. Разом з усіма переживав, коли Лобановський піймав напад у Запоріжжі, а через кілька днів помер. Вболівав за Динамо і за Михайличенка, і Сьоміна, і Газзаєва (гав-гав), і Блохіна, і Реброва, і Хацкевича, і Михайличенка.
Я терпів і чекав, поки шось буде. Я підтримував Суркіса у думках про телепул при пануванні Футболів, ангажованих в інтересах Шахтаря. Бо ж дійсно, віддавати трансляція каналу заклятого опонента не можна. Я мирився з аргументами Суркіса, незважаючи на те, що вони не відповідали регламенту.
Узагалі, я готовий був захищати Суркіса як людину. Бо патріотизм патріотизмом, але коли ти маєш дох.. дуже багато, а під столицею стоїть москаль, то природнім є бажання зберегти і врятувати хоч частину того, що нажив за життя. Тож вчинки з багажниками готівки чи 10 годинниками на руці хоч виглядали загалом і негарно, але цілком зрозуміло з людської точки зору.
Так само цілком мирно я сприйняв призначення Луческу. Нехай, екс-тренер ворога, зате величезний компетентний спец після хацольосиків. Тому ху.. пофіг, хай буде, аби щось зміг. Але й того стало мало.
Загалом, після цього Суркіси і далі послухали Микілу Янівича Азіріва про "нє трєба скігліті", по його призову узяли в руки лопату і почали закопувати себе ще глибше. Негодування піратів у особі 2+2, накиди на Сетанту і т. д., укрупилися ще й тиском на владу. "Останнім цвяхом" стало протискання у пришвидшеному порядку, в одному читанні (дійсно, це ж так важливо, що навіть якесь там постачання амуніції та зброї бійцям ЗСУ того не варте, тому його й розглядають зазвичай довше) розглядання закону, де змінюється правовласник телеправ на користь клубів. Життєво ваєливий же закон, який потребує неминучих дій.
Оце залучення владних важелів стало для мене останньою краплею. Хай навіть, згадно принципів права, "закон зворотньої дії не має", але ці законоворці шось та вигадають. Не хочу, але вірю в це, бо досвід. Якшо там беньо-суркіси вже захопили раду, то їм ніщо не заважає ввести далі хоч мито на повітря, хоч податок на життя. А відмазку під час війни знайти простіше простого.
От після цього, як у бій пішла "важка артилерія" у особі ВРУ, мене від Динамо "як бабця відшептала". Ні, я не став кротом, який щиро радіє порзавчорашній перемозі Шахтаря. На кротів як було пох.. по барабану, так і лишилося. Але тепер на Динамо мені індіфферентно. Хоч виграють вони групу ЛЄ, хоч не візьмуть ні очка. Хоч стануть переможцями УПЛ, хоч завершать десь біля Руху і Минаю - пофіг. Навіть більше: хочеться, щоб фінішували понижче. Щоб ні ЛЧ, ні ЛЄ, ні ЛК, у наступні сезони не світили. Щоб Суркіс років за 3 "вху..ив" усе, що має, але все одно всрався.
От, може, після обсеру (якраз тоді і війна скінчиться) Суркіс зведе дебет з кредитом, і зрозуміє, що Динамо лиша його без штанів. І нарешті почне шукати інвестора, який купить реально великий футбольний бренд. Але, знову ж таки, якщо після війни беньосуркіси будуть нах... подалі відкинуті від корита. Тоді перспективи для розвитку матиме як український футбол, так і Україна загалом.
