Tribuna/Футбол/Блоги/Овертайм/Чому Циганик, Денисов та Вацко – не журналісти, а давно перейшли на інший бік

Чому Циганик, Денисов та Вацко – не журналісти, а давно перейшли на інший бік

Блог — Овертайм
2 липня 2022, 21:14
37
Чому Циганик, Денисов та Вацко – не журналісти, а давно перейшли на інший бік

Олександр Сажко вважає, що не треба по них судити всіх журналістів.

Дуже часто доводиться бачити, як вболівальники, побачивши висловлювання від Ігоря Циганика, Олександра Денисова або Віктора Вацка, черговий раз обурюються, що спортивна журналістика в Україні померла. Іноді так і самому здається, що починаєш текст з зовсім іншою думкою в середині з некрологу спортжуру. Але хочеться переакцентувати ті думки та пояснити, чому люди з заголовку тексту не є індикатором стану спортивної журналістики в країні. 

Одна цитата Ігоря Циганика для контексту:

«Йовичевич не ігнорує дзвінки керівництва клубу. Я знаю, що вони поговорили з Русолом. Так, Русол висловив йому якісь свої думки з цього приводу, Йовичевич – свої. Але поговорили вони достатньо нормально. Можливо, він не відповідав на дзвінки, бо перебував у відпустці. Але він контактний.

Наскільки я розумію, першим подзвонив Срна Русолу і повідомив, що вестиме переговори з Йовичевичем. Це, можливо, трохи зачепило керівництво «Дніпра-1», але те, що Йовичевич поговорив – я у цьому не сумніваюся. Він мені пояснив причину. Причина одна – мрія. У нього мрія грати в Лізі чемпіонів, і вона заслуговує на повагу».

Циганик сприймає Ігора Йовичевича як людину, яка зуміла добре подати себе та не відмовляє в спілкуванні. «Ну, хороший же дядько, коменти дає, фоткається, ще раз фоткається, спілкується зі мною!» І далі продовжує створювати йому ще кращу пресу.

Але те, що Йовичевичу можна подзвонити та поспілкуватись, не робить його хорошим тренером. Це також не робить його правим у ситуації з «Дніпром-1». Це навіть не робить його обов’язково хорошою людиною. Просто це людина, яка розуміє важливість іміджу та комунікації в сучасному світі. Та вміє продати себе.

А Циганик виходить на перший план – і його захищає. Можливо, цей випадок видається занадто дрібним, бо тут до Йовичевича моральні питання, а з точки зору правил все чисто. Але ж з нашими найпопулярнішими «журналістами» таке трапляється постійно. Були й більш показові випадки.

Пам’ятаєте, що було після допінгу Даріо Срни? Ми буквально кричали, що це ж капець повний, поясніть, як так можна. В той самий час Циганик, Вацко та Денисов майже синхронно (дивіться на дати за посиланням) захищали та фактично просили свою величезну аудиторію підтримати «хорошого хлопця» Срну, з яким вони по-дружньому спілкуються.

Досі ніхто не розповів, що то було. Але завдяки в тому числі Циганику, Вацку та Денисову цю історію вдалося заспокоїти. Майже ніхто не сприймає зараз Срну як допінгіста. Бо вони не те що не засуджували допінг, а навіть не намагались підняти питання, чому досі так ніхто і не сказав правду, що було зі Срною.

Такі речі викликають обурення, але давно пора зрозуміти, що Циганик, Денисов та Вацко – не журналісти. І не тільки вони – таких людей в нашому спорті вистачає. Просто вони найяскравіші приклади. Блогери, інфлюенсери, автори розважального контенту, піарщики, пропагандисти – оберіть кожному своє. Але не журналісти.

Вони давно стоять по інший бік інформаційних барикад українського спорту та є частиною процесу, як футболісти. гравці або тренери. Бо є не тільки тими, хто дістає та дає вболівальнику інформацію, а й тими, хто дружить з президентами, гравцями та тренерами, а потім на одному рівні сприйняття аудиторією говорить публічно про всі тренди в футболі та впливає на суспільну думку.

Це легко відстежити за спортивними сайтами: все більше новин не про УПЛ чи збірну України, а про найвідоміших «журналістів». Що вони сказали та зробили. Бо вони й справді десь там поряд з тими, хто цікавий аудиторії. І шляхом цього самі отримують частину уваги.

Погляньте на інстаграми Циганика, Вацка та Денисова – це сторінки зіркової світської хроніки з ними в головній ролі. Вони вже давно на тому боці та не можуть називатись журналістами. І це не намагання когось образити, а констатація факту, який неможливо заперечити. Їх професії – це щось інше.

Настільки близьке спілкування з людьми футболу – зло для спортивного журналіста. Але не для інфлюенсера чи блогера розважального контенту. Для них це матеріал та можливість розкрутити свій бренд. Прийміть це за факт та не чекайте на міфічні «стандарти». Це не журналістика, тут їх немає.

Як тільки ти переходиш на інший бік, ти більше не можеш бути не те що об’єктивним, а хоча б урівноваженим у своїх судженнях. Але ти можеш бути цікавим та популярним. І добре виконувати роботу тієї нової професії, яку обрав. Деякі формати іншим просто недоступні.

Як інтерв’ю з топами або значно більш розширений доступ до інсайдів. Але й саме це змінює твоє внутрішнє ставлення, що ти можеш спитати на інтерв’ю або що сказати в відео про тих людей, яким можеш завжди подзвонити. Як Срна або Йовичевич. Щось не так – і твій номер швидко опиниться в «чорному списку».

Знайти баланс, як працювати з джерелами, щоб залишитись журналістом та не перетворитись на інструменти тих людей, хто з тобою добре спілкується та тобі подобається – можливо, головний челендж професії, з яким справляються одиниці.

Тим, хто працює з інсайдами, іноді справді доводиться йти на компроміси, щоб отримувати інформацію. Але вистачає людей, які не перетворюють це на марафон дружніх обіймів та вміють дистанціюватись від джерел. Просто це не про Циганика, Денисова або Вацко.

Вони обрали найпростіший шлях: ніяких пошуків компромісів, повний перехід на інший бік. Чим більше друзів у футболі – тим краще. І отримують від цього очевидні дивіденди. Як і їхня аудиторія.

Не можна заперечувати, що вони роблять величезну та часто цікаву роботу у своїх напрямках. Але цьому є своя ціна, яка, на жаль, впливає на сприйняття всієї професії та переконує багатьох, що українська спортивна журналістика померла. Просто не треба всіх оцінювати за Цигаником, Денисовим або Вацком: величезна омана, що всі спортивні журналісти працюють на користь когось та в кожному свому слові мають шкурний інтерес.

По-перше, головне в цьому словосполученні не «спортивний», а «журналіст». Ти або журналіст, або ні. Незалежно від напрямку, в якому працюєш. По-друге, навіть в спорті є купа людей, які класно та чесно роблять свою роботу та є саме 100-відсотковими професійними журналістами. Але в них немає такої популярності та аудиторії, як в тих людей, які вже давно тією самою журналістикою не займаються.

І це парадокс. Професію оцінюють як раз по таких людях, як Циганик або Денисов, але вони не найкращі, а лише найвідоміші її представники. Точніше, вони навіть вже не є її частиною, бо давно по інший бік. Популярними вони стали через те, що роками отримували майданчик на ТБ від президентів клубів для просування думок та дружили з потрібними людьми, в яких могли отримувати інфу.

На жаль, інститут репутації в нас не працює. І люди все одно завжди будуть читати, слухати або дивитись більше тих, хто ближчий до зірок та частіше з’являється на екрані. Навіть, можливо, розуміючи, що це спотворена інформація.

Але не треба називати це журналістикою. Це вже давно більше шоу-бізнес.

Найкраще у блогахБільше цікавих постів

Інші пости блогу

Всі пости