Йому було лише 26 років: прощання з полеглим «азовцем» Андрієм Черних

Вічна пам'ять та вічна слава

24 лютого — дата, яка дала зрозуміти людям, що їм прийдеться рано чи пізно відпускати близьких зі свого життя в загробне. Володимир Зеленський в одному зі своїх спічів сказав, що кожного українця ця війна доторкнеться. Ця дотичність може мати різні масштаби та значення, але є неминучою.

Черних «Чера» Андрій, один з найсміливіших людей, яких мені довелося знати особисто. Й звісно, з початку повномасштабної війни, я із загостренням слідкував за його активністю в соцмережі аби знати, що з ним та яку інформацію він хоче нам надати.

За його наведенням, я проводив інформаційні атаки або ділився його запитами про гуманітарну допомогу, яка була необхідна тоді Маріуполю — той мінімум, яким можна було зарадити нашим захисникам.

Під час невеличкого флешмобу, де користувачі tribuna.com ділилися своїми історіями про прожитий час з початку війни, я також до нього долучився. В ньому я й писав про Андрія. На той момент, він був ще живий (4 квітня), що дуже тішило як мене, так й моїх знайомих.

Проте, трохи більше ніж через десять днів, життя військового обірвалося.

Останній раз, Андрій виходив на зв'язок 14 квітня зі своїми рідними. За їхніми словами, він був поранений та останні два тижні перебував у місцевому Маріупольському шпиталі.

Потім, за більше ніж два місяці не було ніякої інформації стосовного того, що з ним. В нашому окрузі були лише чутки, що з ним трапилося. Більшість з них були саме про те, що він загинув, але тоді це не можна було точно затвердити. Я тверезо оцінював ситуацію, розумів реалізм трагедії Маріуполя, але десь там у затінку душі сподівався на диво.

Все ж, чутки та деталі про його загибель підтвердилися, коли офіційно нам об'явили про його смерть та майбутні похорони. Після обміну тілами загиблих, його особистість вдалося ідентифікувати, що в наслідку відсунуло всі сумніви стосовно його долі.

Цей пазл, вдалося скласти майже повністю, після відео про «азовця», який був у полоні та за обміном зміг повернутися до підконтрольної території України.

15 квітня життя мого односельця разом з багатьма його побратимами перервалося. Це відбулося під час переправи наших локальних військ до території заводу «Азовсталь». В інтерв'ю після обміну, боєць «азову» з позивним «Торк», розповів деталі, які він пам'ятає про ту ніч.

За словами Торка, всі вояки завантажувалися в транспорт, де більша частина бійців була поранена (Андрій в тому ж числі). Тієї ночі, близько третьої ранку, колона наших воїнів намагалася перебратися з позицій біля набережної до «Азовсталі» через міст. Вони їхали без світла, аби не привертати уваги, адже це був єдиний спосіб збільшити шанси на прорив до місця дислокації.

На колону українських бійців очікувала засідка, як піхотна, так й артилерійна. Після шквальних обстрілів та накриттям артилерійного снаряда, БТР з пораненими — де, в середині був Андрій — зрушив з мосту та впав у річку.

Торк мовив, що дуже вирішувала вдача, але в той день вона була не на боці Андрія. Пізніше БТР дістали, а серед загиблих виявилося й тіло сержанта.

8 липня відбулося поховання героя в його рідному селищі на території місцевого кладовища. Всі мешканці села та представники районної громади прийшли, аби провести воїна в останню дорогу попутно створивши коридор пошани, на який він безумовно заслуговує. Всюди майоріли блакитно-жовті прапори, а гроб з бійцем несли його друзі, які зараз перебувають у лавах ЗСУ.

З ранку перед привезенням Андрія до дому був дрібненький дощ, а після його заховання, ближче до вечора відбулася невелика злива. За розповсюдженими повір'ями та марновірствами, вважається, що дощ під час похорону – добрий знак. Душа померлого прийнята на небі добре, її чекають там мир і заспокоєння. При таких випадках кажуть, що покійний був настільки хорошою людиною, що по ньому плачуть навіть небеса. І я в цьому ні каплі не сумніваюся.

На одній з прощальних промов, для мене стало відкриттям (але, чомусь не здивувало), що він був поетом. Адже він був саме такою людиною: вихованою, дисциплінованою, толерантною, сильною, вольовою, освітньою. А в момент усвідомлення цього факту, в моїй голові пригадалися два рядочки з одного вірша:

«...Боролись ми, щоб у війні не жити, Та мусимо вмирати у війні…»

Цим постом, я хочу додатково вшанувати героя України з мого селища Миколаївка, що на Одещині.

Дай Боже, в день перемоги, якщо я зможу його застати, то я хочу здійняти невеличку чарку за Андрія та героїв України, які поклали свою душу й тіло заради перемоги. Дякую тобі, Чера.

І щоб побачити цей жаданий день, потрібно нам всім бути пильними та продовжувати воювати й допомагати на всіх фронтах цієї війні.

Вічна слава та вічна пам'ять кожному та кожній, хто загинув захищаючи Україну!

#НіхтоНеЗабутий #НіщоНеЗабуте #ГероїНеВмирають

Слава Україні!

Фото: Instagram/tchernich_a