Tribuna/Футбол/Блоги/Апельсинова кава/«Четники вбили діда. Я питав, чи можна називати людьми тих, хто зробив таке». Модрич та зірки збірної Хорватії – діти війни, які зіграли у фіналі ЧС

«Четники вбили діда. Я питав, чи можна називати людьми тих, хто зробив таке». Модрич та зірки збірної Хорватії – діти війни, які зіграли у фіналі ЧС

А тренер Златко Далич був у хорватській армії.

Автор — Ірина Козюпа
9 грудня 2022, 17:00
8
«Четники вбили діда. Я питав, чи можна називати людьми тих, хто зробив таке». Модрич та зірки збірної Хорватії – діти війни, які зіграли у фіналі ЧС

Збірна Хорватії вийшла в плей-оф ЧС-2022 та прямо зараз б'ється за путівку в півфінал. Суперник по 1/4-й – дуже складний та зірковий, команда Бразилії, але для хорватів, здається, немає нічого неможливого.

Хорватія вже створила диво на ЧС-2018 – картаті програли лише Франції у фіналі турніру (2:4). Але вдома команду зустрічали як героїв. Більше півмільйона людей (13% від всього населення країни) вийшли на вулиці Загреба, щоб привітати фіналістів чемпіонату світу.

«Можемо бути щасливі та горді. Це найбільший успіх в історії хорватського спорту, але ми не хочемо зупинятися на досягнутому.

Вулиці наших міст не хочуть спати. Хорватські вболівальники заслужили на це», – говорив Лука Модрич ще перед історичним фіналом.

Хавбек «Реала» – один з авторів хорватської казки. Він так само, як його партнери по збірній, дітьми пережили війну на Балканах на початку 90-х. А потім стали зірками футболу і героями на батьківщині.

Модрич на війні втратив дідуся і рідний дім. Жив у готелі для переселенців

Дитинство Модрича вже навіть обросло легендами. Часто можна прочитати або навіть почути від самих хорватів, що маленький Лука грав у футбол на мінному полі поки в країні тривала війна. Це не зовсім так.

Але перші кроки у футболі він дійсно робив між звуками повітряної тривоги. Саме м’яч допоміг хлопчику пережити жахіття війни – бійці сербської міліції вбили його дідуся, підпалили сімейний будинок та окупували рідне село майбутнього володаря «Золотого м’яча». Сім’я Модрича стала внутрішньо переміщеними особами – переїхали у портове місто Задар, де поселилися у готелі для біженців. Там вони провели наступні сім років свого життя.

«Мені було лише шість років, – Модрич не дуже любить згадувати війну. – Я погано пам'ятаю цей час, але війна зробила мене сильнішим. Було страшно і нам, і всім, хто з цим зіштовхнувся. Я завжди говорю, що війна нікому не приносить добра. На жаль, це сталося у Хорватії, і це були важкі часи.

Пам'ятаю, що тоді звучало багато сирен, коли починалися бомбардування, після чого доводилося бігти в укриття. Мій батько служив в армії, і ми завжди молилися, щоб він повернувся додому».

Маленький Лука почав грати у футбол на парковці готелю, де мешкала його родина. Ходить красива історія, що коли перший учитель фізкультури Модрича побачив, як він грає у футбол, то був вражений. Він ставив грати його проти старших хлопців і той не губився.

Задар залишався зоною бойових дій, адже серби продовжували скидати на нього ракети. Були випадки, коли під час тренувань починалася повітряна тривога. Дітям доводилося йти в укриття. А після відбою сирени вони знову виходили працювати.

У третьому класу учнів попросили написати історію, яка їх вразила найбільше. Лука згадав про дідуся.

«Те, що сталося з дідусем, – частина сімейної історії. У мене збереглися спогади про нього, адже ми проводили стільки часу разом. Я ночував у нього вдома, грав з ним, ходив на полювання.

Четники вбили діда. Раніше я питав, чи можна називати людьми тих, хто зробив таке і змусив нас тікати з дому. Завжди пам'ятатиму про нього. Коли можу, то ходжу на його могилу. У мене з ним були справді особливі стосунки – я був його першим онуком.

Мені важко думати, що він не побачив, чого я досяг. Хотів би, щоб він був поруч, дивився, як я граю у футбол, моїх прекрасних дітей, мою дружину. Шкода, що його немає з нами, але така реальність. Ні до кого не відчуваю ненависті. Просто продовжую йти вперед», – говорив Лука в інтерв’ю Guardian.

Футбольним кумиром Модрича був капітан збірної Хорватії Звонимир Бобан – футболіст, який став національним героєм Хорватії після матчу з «Црвеною Звєздою» у Загребі, коли заступився за своїх фанатів і вдарив поліцейського. Всю історію цього легендарного матчу читайте тут.

«Все, що сталося, допомагає міцно обома ногами стояти на землі, а не надто літати в хмарах і робити дурниці. У мене такий самий характер, ті самі цінності, які мені дали батьки ще з дитинства. Вони навчили мене бути скромним, поважати старших і шанувати кожну людину. З дитинства я був таким, і після успіху намагаюся залишатися таким же, не зраджуючи собі», – розповів Модрич в розмові з «FourFourTwo».

Після початку повномасштабного вторгнення Росії Лука закликав до миру і нагадав, що він дитина війни.

«Я виріс під час війни, нікому цього не бажаю. Ми повинні зупинити цю нісенітницю, через яку гинуть невинні люди. Ми всі хочемо жити у мирі. Ні війні», – написав Модрич у своєму Твіттері.

А ще Лука поспілкувався з 6-річним хлопчиком з Маріуполя, який втратив батьків після бомбардувань міста. Директор «Шахтаря» з футболу Дарійо Срна зустрівся з хлопчиком особисто і зробив сюрприз – відеодзвінок до зірки «Реала».

Субашич має сербське походження. Він виріс у місті, яке кілька років обстрілювали серби

На ЧС-2018 воротар Даніель Субашич став героєм матчу проти Данії. У серії післяматчевих пенальті він потягнув три удари і вивів команду в ¼ фіналу.

У Субашича була своя життєва драма, а його історію можна коротко назвати: «Свій серед чужих». Даніель народився у Задарі в родині православного серба та хорватки-католички.

Місто, яке також стало рідним для Модрича, сербські військові тероризували два роки – поки його не деблокувала хорватська армія. Втім, нечасті обстріли тривали аж до закінчення війни у 1995 році і підписання перемир'я.

Сербське походження все життя переслідує футболіста. Йому часто доводилося виправдовуватися і доводити, що його батько не має ніяких зв’язків з Сербією, а сам він – хорват-католик. Але під час ЧС-2018 сербські таблоїди все одно тролили хорватів заголовками у стилі «Серб вивів Хорватію у півфіналу чемпіонату світу». Перед однією із серій пенальті він перехрестився так, як це роблять православні. І в Сербії понеслось, що Субашич приховує свою сербську ідентичність через хейт у Хорватії.

В особистому житті теж не було легко. Батько його дівчини був категорично проти її стосунків з Даніелем, через сербське походження. Субашич неодноразово переконував майбутнього тестя, що відданий Хорватії, але конфлікт тільки загострювався. Дійшло до того, що батько вдарив дочку і сказав, що вб'є, якщо вона вийде заміж за серба. Дівчина обрала кохання – подала заяву до поліції та переїхала жити до футболіста.

Після тріумфу на чемпіонаті світу батько Даніеля зізнався, що ніхто з сербської частини родини не привітав воротаря з успіхом.

«Не телефонували. Хто знає, чому так. Можливо, тому що він грає за Хорватію», – сказав Субашич-старший.

Сам Даніель перемогу у півфіналі турніру присвятив матерям Сребрениці. Матч відбувся якраз в день пам’яті жертв геноциду боснійців сербськими військовими.

Ловрен став біженцем і 7 років жив у Німеччині

Інша історія в Деяна Ловрена – ще одного срібного призера ЧС-2018, переможця АПЛ та Ліги чемпіонів з «Ліверпулем». Взимку 2017 року на ютуб-каналі мерсисайдців вийшов монолог хорвата про важке дитинство.

Він народився в Боснії і Герцеговині в невеличкому містечку під назвою Кральєва Сутьєска у сім’ї хорватів.

«Батьки мали невеликий магазин, тому наша родина жила добре. Навколо тихо, гарно. Серби, хорвати, мусульмани – всі спокійно спілкувалися та поважали одне одного. І раптом – бух. Люди одразу змінилися. Ніхто не знає правди, але взагалі змінилося все.

Пам'ятаю, як почув сирену – мені було так страшно, що подумав про бомбу, про те, що зараз щось станеться. Мама схопила мене, і ми пішли до підвалу – не знаю, як довго ми сиділи там, мабуть, поки сирена не затихла. Ми взяли машину, одну сумку та поїхали до Німеччини, залишивши все».

Там жив дідусь Деяна. В його будинку і поселилася сім’я майбутнього футболіста.

«Моїй родині пощастило – дідусь уже працював у Німеччині, тож нам дозволили там пожити. Не знаю, що б ми робили, якби ми не мали цього дозволу. Можливо, я чи мої батьки були б мертвими – я чув і бачив багато таких історій.

Батько одного з моїх найкращих шкільних друзів був солдатом. Пам'ятаю, як друг плакав. Я запитав, що сталося. Він сказав, що його батько помер. Таке могло статися з кожним.

Брата мого дядька зарізали на очах інших людей. Ми ніколи не говорили з дядьком про це, тому що це важко. Це жахливо».

В Німеччині родина провела 7 років. Деян пішов там до школи, почав займатися футболом, вивчив німецьку мову, а одного разу навіть побував на тренувальній базі «Баварії», де зробив фото з зірками команди Лізаразю, Матеусом та іншими. Залишитися в країні родині не дозволили, тому довелося повертатися у Хорватію.

«Війна – наче вчора. Для моєї мами та інших людей – це все ще болючі спогади, щоб про них говорити.

Сьогодні, коли я бачу біженців із Сирії та інших країн, я думаю, що ми маємо дати їм шанс. Вони не хочуть брати участь у війні, яку розв'язали інші люди. Все, що вони можуть зробити – втекти від неї», – говорив раніше Деян.

Останні два роки хорват грає за «Зеніт». Дивує, що людина, яка сама пережила війну в дитинстві, так легко зараз закриває очі на те, як Росія руйнує українські міста, вбиває українців, а мільйони змушені стати біженцями – як колись сім’я Деяна.

Ловрен не знайшов у собі сил залишити «Зеніт» чи виступити проти війни. За це йому дісталося від хорватських ЗМІ. Наприкінці квітня авторитетне хорватське видання Jutarnji list опублікувало текст з критикою Ловрена: «Як знаменитий осел з Ріо став звичайним йолопом з Росії». Тут вже Деян відреагував – написав великий, але абсолютно порожній пост в інстаграмі.

А згодом заявив, що спорт поза політикою, «Зеніт» ні в чому не винен, а він нічого не має проти Росії, адже в нього там хороші друзі. Цікаво, чи Тимощук теж в цій компанії.

Рідне місто Манджукича постійно обстрілювали, на ЧС-2018 він виходив у бутсах з його назвою

Маріо Манджукич народився на кордоні Хорватії та Боснії і Герцеговини в містечку Славонський Брод. Майбутній форвард «Баварії» та «Ювентуса» теж пережив війну в дитинстві.

Сім’я Маріо опинилася дуже близько до епіцентру бойових дій. Місто постійно обстрілювали і родині доводилося ховатися в укриттях.

«Людей вже вбивали поряд з дверима нашого будинку. Залишитися на батьківщині ми не могли. Мене непокоїла лише безпека сім'ї», – говорив Манджукич-старший, який був професійним футболістом.

У 1992 році родині вдалося вирватися до Німеччини. Батько підписав контракт зі скромним клубом «Дітцінген» поблизу Штутгарта, але це дозволило пережити війну в спокійних умовах. А маленький Маріо зробив свої перші кроки у футболі.

За чотири роки родині не продовжили дозвіл на проживання в Німеччині і Манджукичі повернулася до Хорватії – в рідний Славонський Брод. Це важливо уточнити, бо Маріо неймовірно сильно любить свою малу батьківщину.

Коли у Хорватії вирували лісові пожежі, зірковий футболіст зв'язався з пожежною частиною у рідному місті і накупив обладнання на 20 тисяч євро. Згодом Манджукич пожертвував 5 тисяч євро організації, яка допомагає бездомним собакам у Славонський Брод.

Для рідної футбольної школи накупив багато м'ячів та форму, особисто проводив тренування з молодими хлопцями. А під час ЧС-2018 перед матчем Росія – Хорватія Маріо придбав пиво для глядачів, яке роздавали безкоштовно під час гри.

На поле форвард виходив у бутсах із написом «Славонський Брод», а потім взяв прапор Хорватії з написом рідного міста. Після історичного фіналу Маріо поїхав до себе додому, де на центральній площі його зустрічало майже все місто.

«На передовій я не був, але допомагав у доставці вантажів, боєприпасів та продуктів харчування»

З війною так чи інакше зіштовхнулися також інші гравців збірної Хорватії того складу. Ведран Чорлука був внутрішньо переміщеною особою, а Іван Ракитич народився у Швейцарії, куди його батьки переїхали, побоюючись війни, але вибрав грати за Хорватію.

А тренер Златко Далич взагалі пішов воювати, хоча на той час вже був професійним футболістом.

«Я вирішив піти до лав хорватської армії і протягом трьох місяців брав участь в обороні рідного для мене міста. Зізнаюся, що на передовій я не був, але допомагав у доставці вантажів, боєприпасів та продуктів харчування. Я відчував, що кожен із нас має допомогти своїй землі в той момент», – згадував Далич.

Його призначили тренером перед матчем кваліфікації проти України. І першу розмову з командою він провів в аеропорту перед посадкою на рейс до Києва. Його називали тренером нізвідки, а він дійшов з дітьми війни до фіналу чемпіонату світу. І зараз продовжує тренувати збірну Хорватії.

Після ЧС-2018 Далич приїхав у рідне місто, де його зустрічали 60 тисяч людей – вдвічі більше, ніж офіційне населення.

У травні Далич став спеціальним гостем на благодійному футбольному турнірі у Вуковарі, на якому збирали кошти на допомогу українським дітям, які постраждали від війни.

Фото: Getty Images, інстаграм футболістів збірної Хорватії, Хорватський футбольний союз

Інші пости блогу

Всі пости