Історія фаната «Кривбаса», який загинув на війні разом з дядьком: був барабанщиком на секторі і стрибав з парашутом
Шануємо пам'ять Руслана Майданника.
Tribuna.com і фонд «Трибуна Героїв» об'єдналися, щоб розповісти історії героїв війни. Найменше, що ми можемо зробити – це зберегти пам'ять про тих, хто віддав своє життя за Україну.
Ви також можете долучитись до попомоги сім'ям загиблих героїв ультрас. Вся інформація про фонд та можливість підтримки буквально в один клік є на його сайті. Ми також вже розповідали про «Трибуну Героїв»:
А наш перший текст цієї серії про Руслана Майданника – ультрас «Кривбаса». Він воював у 92-й механізованій бригаді імені Івана Сірка разом з рідним дядьком Миколою Ткачовим. Обидвох не стало у червні 2022 року під Чугуєвом.
Поховали захисників у рідному Кривому Розі. Посмертно їх нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. «Народ, який напав на нас – проклятий. І він буде проклятий віками. Кожна ваша сльозинка їм сторицею повернеться», – сказав священник на похоронах.
«11-й клас, ЗНО, а Руслан у Харкові на футболі»
Наталія Майданник в один день втратила рідного брата і сина. Руслану назавжди залишиться 25 років.
«Руслан був ультрас, і я завжди переживала за всі його електрички, файєра, графіті, бійки і оце все. Автостопом він об'їздив всю Україну. У нього був барабан, і він постійно тягав його на 8 поверх. У нас квартира на 20 квадратів на чотирьох людей. І барабан був п'ятий. Це все я пройшла разом з ним.
11-й клас, ЗНО, а Руслан у Харкові на футболі. В тому ж класі він тікав у 40-й батальйон «Кривбас» і в «Азов», але його відправляли додому. Його любили в школі. Він не був відмінником, але був дуже відкритий. Як і мама, любив все організовувати. Завуч завжди говорила: «Головне – не золота медаль, а щоб він виріс гарною людиною». Вона також не могла повірити в те, що сталося з сином. Казала, що він завжди виходив сухим з води. І це правда – він міг вибратися з будь-якої ситуації.
Дуже тяжко, що Бог забрав їх у нас в один день. До останнього ніхто не вірив – аж поки не зайшли в морг і не побачили, що там лежать наші хлопці. Я прийшла до священника, впала і кажу: «Ну, як так може бути?» Його племінник загинув в Маріуполі. І він каже: «Тобі хлопців привезли, ти їх побачила, попрощалася, ти знаєш, де вони лежать і можеш прийти до них в будь-яку хвилинку».
Так все і є насправді. Я сиджу у групі пошуку, бо наш зять пропав з першого жовтня. І це можна зійти з розуму. Якби мої хлопці потрапили в полон, то розумію, що їх би точно розстріляли. Може ми б їх навіть не знайшли. Або пропали безвісти і ми не змогли би їх віднайти. А я знаю, де вони є і можу в будь-яку хвилину поїхати на цвинтар».
«На похорон приїхали родичі і сказали: «Ми ніколи не бачили, щоб так плакали мужики»
«Вони були дуже близькими. Брат був моїм синам, як батько. Він вирішував всі шкільні питання, няньчив їх. Вони завжди казали на нього дядя Коля, дуже його поважали, пишалися ним і брали з нього приклад. Брат пройшов АТО.
Коля і Руслан навіть дуже схожі між собою - худі, високі, харизматичні. В них навіть говір однаковий. Коли телефонують, то навіть важко зрозуміти, хто саме говорить, а вони ще й можуть розіграти.
Я їх дуже люблю, мені їх дуже не вистачає і я дуже за ними сумую. Дуже хочеться їх обняти. Коли починаю плакати, то мені кажуть: «Якби твій Руслан бачив, як ти себе ведеш, то щоб він тобі сказав?» Він, як завжди, сказав би: «Ох і мама».
Їх нам всім не вистачає. Коли це все трапилось, то до останнього ніхто не вірив. На похорон приїхали родичі, з якими ми мало спілкувалися. Вони були шоковані і казали: «Ми ніколи не бачили, щоб так плакали мужики».
Хлопці завжди повторювали: «Перемога буде за нами. Ми будемо гризти землю, щоб не пропустити ворога»
«Вже сьомий місяць, а мені все одно дуже важко. Кажуть, що з часом біль проходить. Але чим більше часу, тим мені тяжче. Розумієш, що їх немає і вони не зайдуть до хати. Коля більше не скаже: «Пішли поп'ємо чаю» чи «Поїхали на море хоч на два дні». Руслан більше ніколи не стане на порозі і не скаже: «Мама».
Вони у мене, як кажуть, хулігани, але дуже добрі. Ніколи не соромилися мене обняти, показати свої емоції на людях. Завжди обнімуть і поцілують. Руслан писав смс: «Мам, я так хочу до тебе, я за тобою сумую». Вони ніколи не скаржилися і не казали, що їм там важко. А завжди повторювали: «Перемога буде за нами. Ми будемо гризти землю, щоб тільки не пропустити ворога».
Коли Коля з Русланом були в Чугуєві, то ще й волонтерили. Ділилися хлібом та сухпайками з бабусями та дідусями, які там залишалися. Їм там було непросто, бо багато людей з проросійськими поглядами.
А недавно невістка казала, що їй наснився Коля і сказав: «Було дуже важко, але тримався заради Руслана, бо я за нього відповідальний». Це його підбадьорувало. Коли ми подивилися на їхні фото, то вони геть постаріли. Наче у них день йшов за рік».
«Президент посмертно нагородив Колю і Руслана орденами, але ми їх так і не отримали»
«Я сьомий місяць сиджу на антидепресантах. Мушу з цього стану якось вийти. Знаєте, що мені допомагає? Мої інституцькі одногрупники втягнули мене у волонтерську діяльність. В мене більше організаторська робота, але також мию банки і роблю все, що потрібно. Але потім все одно повертаєшся в ту мить, коли розумієш, що їх немає.
Я розумію, що потрібна цим хлопцям, які зараз на нулі. Моїй дитині також допомагали і привозили їсти. Передаємо окопні свічки, в'язані шкарпетки, горіхи, імбир, калину з медом, вітамінки. Завжди передавали це хлопцям. А недавно такий набір поїхав до дівчат. Я знову плакала. Обіцяють, що дівчата потім пришлють фото з цими смаколиками.
Ми повинні жити заради того, щоб наших дітей пам'ятали. В школі, де навчався Руслан, в'яжуть шкарпетки, роблять обереги, малюнки, збирають калину і все передають. Це дуже приємно. Завдяки ультрасам і фонду про хлопців пам'ятають. Державі ми не потрібні. Ми вже півроку б'ємося за документи і нагороди. Президент приїжджав до нас в місто і посмертно нагородив Колю і Руслана орденами, але ми їх так і не отримали.
Я буду робити все для того, щоб їх пам'ятали. Вони дійсно герої. Коли до мене приїхала родичка, яка не була на похоронах, і зайшла на Алею Слави на цвинтарі, то плакала, падала на коліна і казала: «Як можна цю націю перемогти, якщо на тебе з портретів дивляться 25-річні хлопці з посмішками і відкритими очима».
Вірю, що зараз вони нас оберігають і десь поруч з нами. Іде дощ, краплинка впала на обличчя – то це моя дитина мене поцілувала. Сидять на хмаринці і дивляться, що я тут роблю. Якщо мама знову плаче, то Руслан сердиться і каже: «Ох і мама».
«Руслан дуже полюбляв їздити в Луганськ до 2014 року»
На прощання з Русланом і його дядьком прийшли друзі з фанатського руху «Кривбаса». Майданник був барабанщиком на секторі. Перед матчем проти «Львова» на «Олімпійському» «Кривбас» вшанував пам'ять своїх загиблих фанатів. Хвилину мовчання відбили барабаном на честь Руслана.
Друг по фан-руху Дмитро Недавній згадує, як вони разом пробивали виїзди.
«У нас був барабанщик, але після банкрутства, а потім відродження «Кривбаса», він вже перестав ходити на сектор. Стало питання, хто займе його місце. Декілька людей пробували себе в цій ролі – і ніхто не міг нормально вибивати ритм.
Руслан був веселим хлопцем і завжди виступав за будь-який кіпіш. Сказав: «Давайте, я спробую». Можливо, від нього це йшло, як прикол. А ми вже втратити останню надію знайти барабанщика. Але з’ясувалось, що Руслан ще більш-менш нормально вибиває. За 5 років він прокачав свій скіл і вже нормально себе почував за цим барабаном. Коли у 2020 році «Кривбас» відродився, то він вже постійно був на барабані.
На всі груди у нього було татуювання з емблемою нашого фанатського колективу «Тільки Кривбас», а на ногах – рік заснування клубу, напис «Кривбас» Кривий Ріг і так далі. Футбол – це 100% був для нього віддушиною. Коли він приходив на сектор, то був душею компанії. Якщо Руслан їде з нами на виїзд, то він точно вдасться. Він постійно щось придумував і чудив.
Руслан дуже полюбляв їздити в Луганськ до 2014 року. Не можу говорити за нього, але, можливо, це було його найбільш улюблене місто. Наприклад, мав бути виїзд в Донецьк. Якщо в Руслана була можливість поїхати до чи після футболу в Луганськ, то він обов’язково користувався такою опцією. Дуже часто туди заїжджав, мав там друзів».
«Завжди був на позитиві. На виїзд в Томаківку поїхали на велосипедах»
«Руслан з Долгінцево – це район, де живе дуже багато циган. Вони навчили говорити його циганською. Якось ми їхали на один виїзд. Тільки сіли на потяг у Кривому Розі, як циганка почала з’ясовувати стосунки з провідницею. Руслан почав їй щось циганською розповідати. Циганка глянула на нього, перелякалась і втекла. Циганська в нього була на гарному рівні.
Не можу сказати про нього щось не смішне. Завжди був на позитиві і за любий двіж. Наприклад, на виїзд в Томаківку я запропонував поїхати на велосипедах. У мене він легкий і на ньому зручно їхати. Руслан каже: «У мене нема вєліка, але я щось придумаю». Справді, знайшов гірський велосипед. Домовилися зустрітися на виїзді з міста.
Всього у нас маршрут займав 130 км, а ми проїхали 10-15 км і він вже почав скаржитися, що у нього болить п’ята точка. Після перших 15 км він вже їхав стоячи, на одному боці, а потім на іншому. Постійно говорив: «Давай, зупинимося, мене там болить і натерло. Я вже не можу їхати». А в нас футбол вечором і нічим крім велосипедів ми не можемо доїхати.
Зі страшними муками Руслана ми доїхали до Нікополя, а це ще десь 30 км до Томаківки. Він каже, що далі більше не може їхати, бо його все пече і болить. Вирішуємо залишити велосипеди на автовокзалі в камері схову, а їхати далі на маршрутці.
А найбільш трешове в цій ситуації, що ми приїжджаємо на футбол, а через конфлікти з місцевими жителями цей матч відмінили. Команди зіграли буквально 5 хв, на які ми не встигли. Ми повернулися у Кривий Ріг, а Руслан потім їздив забирати наші велосипеди в Нікополь сам.
Коли я дізнався, що Руслана не стало, то не міг в це повірити. Як і всі хлопці. Думали, може це якась помилка або щось переплутали, як це часто буває на війні. Навіть коли були на похоронах і побачили його у відритому гробі, то все одно до кінця не змогли це прийняти.
Чемпіонат проводять, «Кривбас» грає, але без глядачів, та і не той час, щоб ходити зараз на сектор і вболівати. Уявляю собі наш перший футбол після війни. Ми прийдемо, а там не буде Руслана-барабанщика. Це дуже сильно візьме за душу. Кожен важко пережив його смерть і ми дуже сумуємо, але ще до кінця в це не віримо».
«У Руслана перед стрибком з парашутом порвалися штани – довелося замотувати скотчем»
Окрім футболу в житті Майданника була ще одна пристрасть – стрибки з парашутом. Всього мав десь 70 стрибків. Про це нам розповідає Олексій – кращий друг і названий брат Руслана.
«Моя мама почала працювати у клубі «Юний авіатор» – і там ми познайомилися з Русланом. Це був 2008 рік. Нас, як найменших, послали грати комп’ютерні ігри. Після цього ми потоваришували і стали навіть більше, ніж друзі – як рідні брати. Ми знали всі секрети і таємниці один одного.
Всі бачили Руслана, як футболіста і гарного хлопця, а я знав його справжнього. Він приходив до мене і міг по кілька годин дивитися серіали або мультфільми. Різні любив. Пам’ятаю, що я дивився «Надприродне» і міг пожартувати, що розповім, яке закінчення в серіалу. А Руслан дуже цього не любив.
Одного разу Руслан відмовився від стрибка. Не пам’ятаю, яка була причина, але він не хотів вже стрибати третій раз. Мені тоді довелося витягувати його з палатки за ногу. Руслан – балагур. Його вважали не зовсім відповідальним, але у парашутному спорті він був професіоналом і мав талант до цього. Всі інструктори говорили, що Майданник – молодець.
Був такий момент, що у Руслана перед стрибком порвалися штани. Переодягатися вже не було часу, тому довелося замотувати скотчем. Зате ми бачили, де він летить».
«Руслан завжди був патріотом своєї країни. Він говорив: «Якщо не ми, то хто»
«Кожна нова дівчина Руслана недолюблювала мене, – продовжує Олексій. – Я завжди казав: «Скільки б дівчат не було, а він завжди повернеться до мене».
Він міг навчатися, але іноді лінився. Одного разу я покликав його до свого інституту, щоб він замінив одного хлопця, який не приходив на пари. То він навіть йому четвірку заробив з української мови. А працював він дуже плідно і повністю віддавався роботі. Коли працював в АТБ, то зі звичайного охоронця доріс до адміністратора буквально за рік.
Руслан завжди був патріотом своєї країни. Він говорив: «Якщо не ми, то хто». Ми переписувалися, і коли я питав у нього, як справи, то він казав: «Я вже потім приїду, ляжу тобі на плече і розповім, як там було». За п’ять днів до своєї загибелі вітав мене з днем народження.
Зі смертю Руслана частина мого життя перекреслилась. Він був для нас членом сім’ї».
***
Нагадаємо, що ви також можете долучитись до попомоги сім'ям загиблих героїв ультрас. Вся інформація про фонд та можливість підтримки буквально в один клік є на його сайті. Ми також вже розповідали про «Трибуну Героїв»:
Фото: з особистих архівів родини та друзів Руслана Майданника
