«Залужний – майбутнє нашої армії». Ексгравець «Карпат» став солдатом – воював разом з братом, отримав поранення

Сильна історія Павла Ониська.

24 січня, 18:40
10
«Залужний – майбутнє нашої армії». Ексгравець «Карпат» став солдатом – воював разом з братом, отримав поранення

Колишній нападник «Карпат», «Ворскли», «Маріуполя», «Оболоні», «Львова» та інших команд Павло Онисько став захисником України. Після початку повномасштабного вторгнення росіян разом з братом приєднався до Збройних сил України. Воював у 125-й бригаді ТРО ЗСУ Львова, як стрілець. Зараз Павло проходить лікування в одній з лікарень Львова.

Футболіст і солдат розповів Ірині Козюпі про свій досвід війни, військову службу з рідним братом, чорний гумор, відчуття щастя і гольовий асист від Мирона Маркевича.

Далі пряма мова нашого героя.

«10 квітня прийняв присягу і став на захист Батьківщини»

Брат відразу пішов в тероборону Львова – тоді був великий ажіотаж. Я вирішив не стояти в чергах і попросив попередити, якщо буде добір. Тим часом займався гуманітарними справами – їздили і допомагали різним волонтерам, фури завантажували і розвантажували.

На початку квітня брат зателефонував і сказав, що сформували спецроту, де в основному були спортсмени. Потрібні були ще люди. 10 квітня я прийняв присягу і став на захист Батьківщини. У травні тероборону приєднали до ЗСУ. Так розпочався мій військовий шлях.

У кожного своя війна. Зараз на Бахмуті пекло. У нас теж було гаряче. У нашому взводі був такий вислів: «Війна – це пекло». Насправді воно так і є. В житті ти завжди плануєш на завтра, чи на місяць, чи ще на якийсь час. На війні ти нічого не плануєш. Ти просто живеш навіть не сьогоднішнім днем, а сьогоднішньою миттю. Іде обстріл, і якщо ти живеш – це вже добре.

Я для себе зрозумів, що насправді ми всі щасливі люди. Якщо ти живий-здоровий, твої діти живі-здорові, то це найбільше щастя. Коли ти прокидаєшся зранку і лягаєш вечором спати, то ти щасливий, бо живий. А все інше – це такі дрібниці.

Для мене війна показала, що таке щастя. Коли ти під обстрілами, в тебе дуже багато часу, щоб думати, молитися. І ти до чогось доходиш.

«Не було такого, як у футбольній команді, коли у кожного свої завдання»

В армійському житті є свій графік: зранку встаєш, робиш те і те, все плюс-мінус сплановано. В чомусь це схоже на футбол, бо ми їздили на збори, і там був свій графік. В побутовому плані взагалі не було ніяких проблем. У нас рота така, що багато спортивних хлопців. Плюс всі розуміли, чого ми прийшли – всі об’єднані однією ідеєю.

Зі зброєю було трішки інакше, бо я вперше тримав її в руках. Прийшов служити – мені дали автомат. І я не знав, з якого боку до нього підійти. Але кожен чоловік любить постріляти в тирі чи на полюванні. Напевно, у чоловіків в генах є тяга до зброї, тому адаптація пройшла легко. Думав, буде важче, але хлопці підказували, якщо я щось не знав: збирання, розбирання автомата…

У нас зібрався колектив однодумців. Ми були як мушкетери: один за всіх і всі за одного. Не було такого, як у футбольній команді, коли приходять різні люди, і у кожного свої завдання: хтось хоче себе продати, хтось – бути кращим за всіх індивідуально. Тут всі рівні, і це дуже класно.

Нам давали завдання – і все робилось командно. Наприклад, приїхав командир і перевіряє, як ми вирили окопи. Треба копати всім, бо отримають всі у випадку чого. Немає такого, що когось одного будуть хвалити, а двох сварити. За все колективна відповідальність. І тому всі працювали як єдиний механізм.

Вперше мені стало страшно тільки тоді, коли поранили старшого брата. А так… Ми тут були майже три місяці, а в середині липня виїхали на схід. Напевно, ми вже морально були до того підготовлені. Перші місяці у нас були оборонного плану – рили окопи, виконували різні оборонні завдання. Війна була безпосередньо біля нас – ми бачили, що там вибухало. А коли вже заїхали в сектор, де прямі бойові дії, то я не бачив, щоб у нас хтось боявся. Хлопці кажуть: «А хто, як не я?»

На нашу територію прийшли ці «організми». Який тут може бути страх? Було, звичайно, хвилювання, щось схоже на передстартовий мандраж. Більшість з нашої роти, 90 з чимось відсотків, не були в АТО, тому це був перший досвід.

На початку вторгнення всі йшли і хотіли записатись в тероборону чи регулярні війська. А тут пройшов час, люди чують багато історій, бачать якісь відео, і все це трішки впливає. Рівень військового романтизму, очевидно, падає. Інформації дуже багато, людина обробляє її і робить свій вибір: хто йде, хто не йде, хто ховається. Люди вже розуміють, що там робиться.

Як не крути, з війни історії майже однакові. У кожного своє пекло. У когось пекло Бахмут, у когось Кремінна, на Харкові було пекло… До людей приходить розуміння, що там можна загинути чи калікою залишитися. Тому такий страх у людей є. Думаю, що це природньо, і нічого з цим не поробиш.

Допомагати теж треба. Якщо всі підуть воювати, то нікому буде допомагати. Волонтерська допомога просто колосальна. Волонтери – це друга армія після ЗСУ. Одні захищають країну зі зброєю в руках, інші захищають всім, чим можуть. Хлопці, які не йдуть на фронт, мають якось допомагати тут, в тилу, хто чим може, щоб онуки не спитали на старості: «Діду, а де ти був, коли була війна?» Щоб не казати, що я сидів у Польщі і збирав полуницю. Жінки йдуть на фронт, а мужики перевдягаються у жіночий одяг, щоб переїхати кордон. Навіть не знаю, як їх назвати.

Якщо людина реально відчуває, що вона не готова, що вона боїться, страшно йти на війну – тоді й не треба їхати, бо з неї користі не буде. Їй треба тут реалізовувати себе. Тут кожен має сам собі задати питання: «Що я зробив?» Можна всіх надурити, але себе не надуриш. Воювати треба і там, і тут – всюди. І допомагати, хто чим може – і навіть трохи більше.

«Жахіття вночі не сняться. Зараз практично нічого не сниться»

Ми з братом були в одній роті. Його поранили ще 2 листопада, коли прилетіла міна. Я виглянув, що є яма, і почув крик. Коли зрозумів, що це він, одразу підбіг до нього. Ми з хлопцями його перевернули, побачили, що у нього кров тече.

Він досі в лікарні у Дніпрі, бо у нього осколок в спині, рука переламана, апарат Єлізарова ставили. Ще мають зробити пару операцій, але найстрашніше позаду. Коли його поранили, я побачив, що це спина. Десь два дні сильно переживав, щоб він не залишився калікою. А потім передали, що буде ходити, нічого важливого не зачепило. Після цього стало якось легше. Головне – у футбол ще побігає.

А я зараз лікуюсь після контузії. Десь місяць втратив, бо на фронті було практично без лікування, а тут у мене почались панічні приступи. Мене поклали в лікарню і стабілізували стан. Спати почав набагато більше. Там спали мало, до того ж після контузії постійно боліла голова. Зараз найголовніше – це сон і відпочинок.

Відчуваю, що мені стало спокійно. Жахіття вночі не сняться. Зараз практично нічого не сниться. Хоч висипаюсь, бо на початку з цим були великі проблеми. Все має бути добре. І все буде добре. Ще у футбол побігаємо.

Мама знала, що сталось з братом. А про себе я нічого не говорив. Коли вже приїхав до Львова, то тоді розповів. Вона вже побачила, що я живий, що все на місці і візуально все плюс-мінус добре. У нас ще є молодший брат. У 2020 році його на пішохідному переході збила машина, він взяв інвалідність. Тому до останнього нічого не говорив мамі про себе. Слава богу, що живі. Лікуємось і будемо ще бігати у футбол.

Зараз я в лікарні, біля мене хлопці зі схожими проблемами. У нас у відділенні самі військові. Десь тиждень тому вирішили з хлопцями з палати зробити собі прогулянку. Зайшли в «Сільпо» поряд з лікарнею, і у мене ледь голова не закрутилася. На сході теж є маркети, але там або військові, або люди пригнічені та сірі.

А тут все світиться і все святково. Дівчата ходять красиві, люди усміхнені. І знаєте, мені було трошки дивно. Я не міг отак одразу переключитись. А щодо мирного життя, то у мене поки що лікарня, сон і спокій. Це зараз найголовніше.

До мирного життя, щоб вийти в місто чи поспілкуватись з кимось, ми ще не дійшли. Це ще попереду. Тому не можу сказати, звик я чи не звик. Поки що лікарня. Ти лежиш в палаті і відчуваєш себе у спокої. А найголовніше – це відчуття безпеки. На сході, коли лягаєш спати, ти все одно чуєш, що там гепає, щось летить, прилітає. Ти не спиш, а дрімаєш. А тут це відчуття спокою. Відчуття такого щастя, знаєте. 

Є одне переживання, що хлопці виходять на позиції, а зараз зима і холод. Але лікарі і старші хлопці кажуть, щоб я відкинув ці думки, бо це все впливає на емоційний стан. Зараз мусить бути спокій. Виходив з лікарні ввечері, прогулявся по території, і ти просто кайфуєш. Тепер я вже розумію, що це таке. Світло виключають, інтернету немає – це дрібниці. Зараз я вже не буду звертати увагу. А до того звертав би.

«У нас був чорний гумор. «Юрік, якщо тобі відірве руку, то я твій годинник заберу, добре?»

Коли йде війна в Сирії чи в Африці, ще десь, ми дивимось і думаємо: «Ну, війна, то й війна». А тут війна у нас, майже в кожній родині хтось з родичів чи знайомих на фронті. Але люди працюють, живуть, підлаштовуються під те життя, яке диктує ситуація. Ми можемо зараз сісти і заплакати, але треба жити, воювати, боротися і перемагати.

Якби там, де ми були, був би варіант сходити, наприклад, в піццерію, то ми з задоволенням пішли б. Так, були обстріли, могло прилетіти, але ти не знаєш, чи буде в тебе завтра, що буде через годину, через хвилину. Коли ми виходили на відпочинок на добу-дві, це було свято. Ми були живі, ми жартували.

І на позиціях жартували, коли була можливість. Зрозуміло, що коли криють, насипають безперестану, то ніхто не жартує. Всі моляться. А коли є якісь паузи, то без жартів взагалі нікуди.

У нас був чорний гумор. Жарти на кшталт: «Юрік, якщо тобі відірве руку, то я твій годинник заберу, добре?» Або: «Блін, у тебе берці нормальні, якщо тебе задвухсотять, то я їх візьму». Я колись своїм друзям видав такий жарт, то вони мені сказали: «Ви що, дурні? Як таке можна говорити?»

Але без гумору можна так себе загрузити, що з розуму зійдеш. Треба підтримувати один одного веселими історіями. Комусь це допоможе, комусь ні, але не зашкодить точно.

З Валерієм Залужним не перетинався. Його сприймають позитивно – не чув негативних відгуків про нього. Він такий харизматичний мужчина і справжній командир. 90 з чимось відсотків успіхів на фронті – це його заслуга, як на мене. Залужний – це майбутнє нашої армії. Не тої совкової, якої у нас ще дуже багато.

Мені здається, що ця війна буде переломною для нашої держави та суспільства. Наша майбутня армія має рівнятись на таких командирів. Найголовніше – вигнати цю совковщину та радянщину.

У мене в підрозділі є молодий командир роти. Йому подобається військова справа, підхід у нього зовсім інший, сучасний. Є надія, що після війни, після нашої перемоги, почнеться реформа, зміни, все піде на краще. Я в це дуже вірю і дуже на це сподіваюсь.

Зараз головне, щоб Європа і світ трохи розродились з допомогою нам. Якщо до них війна не дійшла, то завдяки нам. Ми зараз як Гаттузо в «Мілані» – не даємо їм пройти. Трохи торкнулось Польщі, коли прилетіло на їхню територію.

«Ми були виснажені морально та фізично, але подивились фінал ЧС – і просто кайфонули»

Про Мудрика тільки що читав – пішов в «Челсі» за 70+30 бонусами. Зараз в лікарні є трохи більше часу, тому читаю, щоб відволікатись від усього. Коли був на фронті, то якраз йшов цей незрозумілий чемпіонат світу взимку. Стежив за результатами, але подивився і забув, як нецікавий фільм. А вже після контузії, коли був у спокійному місці, подивився єдиний матч за весь чемпіонат світу – фінал. Ми вчотирьох його дивились. Сіли з хлопцями перед комп’ютером.

Я був завжди за Мессі ще з того часу, як він грав в «Барселоні». Після першого тайму 2:0. Вийшли на перекур, сидимо, і хтось каже: «Було б класно, щоб Франція зрівняла, був додатковий час, а потім ще по голу і пенальті. І щоб Аргентина виграла». Ми передбачали все, але ставку ніхто не зробив.

Ми були виснажені морально та фізично, але подивились цей фінал – і просто кайфонули. За весь період війни футбол проходив якось поверхнево. А тут реально кайфонули від футболу. Фінал вийшов просто суперовий, один з найкращих за багато років.

Щодо чемпіонату України, то я не знаю, правильно це чи ні. На початку мені здавалось, що це неправильно. Зараз думаю, що може й правильно. Але потім згадував, як нас мали міняти через місяць, а не було ким. А тут футбол йде, грають наші пацани, здорові, молоді… Як казав Мирон Маркевич, враження від гри двоякі. Отак і у мене з нашим чемпіонатом. Хай буде так, як є. Головне, щоб ми перемогли у війні, а потім будемо з футболом розбиратися.

Хоча коли збірна України грала, то це додавало позитивні емоції. Те саме з «Динамо» та «Шахтарем» в єврокубках. Коли були на позиціях, то приходив хтось з командування і просив дізнатися, як вони зіграли. За «Карпатами» ще стежив – там головний тренер Андрій Тлумак. Ми дружимо.

Там говорять, що спорт поза політикою – без питань. Але поки політика на першому плані, хай спорт відпочиває. Їдьте в Еритрею, Північну Корею чи ще кудись, де вас підтримують, і грайте собі в футбол, теніс, підводні шашки – все одно.

Як не крути, гроші рулять. А в Росії грошей достатньо. Я б просто ізолював їх і сказав: «Поки ми з політикою не розберемося – ви відпочиваєте». Зрозуміло, що вони підтримують Путіна, бо вони там як раби живуть. Навіть якщо вони багаті, мають багато грошей, вони все одно звикли, що в них має бути цар чи імператор.

У нас кожного вечора політінформація в лікарні десь на півгодинки. Я кажу: «Невже вони вірять в те, що говорять?» І ми приходимо до висновку, що вони реально вірять. Я не знаю, що там у голові. В лабораторіях проводять досліди над тваринами, а можна було б взяти когось, хто у них виступає по телевізору, і подивитись, що там у голові. Якби людина мала хоч маленький розум, то вона такого б не говорила. А вони рвуть на собі сорочки. Думав, що дно вже пробито, а потім бачиш, що ні, там до дна ще ого-го.

Самі москалі про себе говорять, що «умом Россию не понять». Я навіть не знаю, як їх назвати. Може, «організми». Це як десь на морській глибині вчені знайшли якісь невідомі організми. От вам 140 мільйонів москалів – досліджуйте. Напевно, багато чого знайдете для науки. Ці «організми» людиноподібні, але нічого спільного з людьми в них немає.

«Маркевич приїхав на турнір між батальйонами. В одному з матчів він віддав мені гольовий пас»

Мабуть, зараз я не готовий згадувати історії війни. Мене лікують, щоб я нічого цього не згадував. Хіба що стосовно футболу. Наш колишній комбат дуже любить футбол. Коли ми ще були у Львові, то вирішили організувати турнір між батальйонами. Наш батальйон зайняв перше місце. А управління бригади не знало, що проходили матчі, – і через 2-3 тижні організували ще один турнір.

А перед цим до нас в гості приїхав Маркевич на запрошення комбата. У другому турнірі Мирон Богданович грав за нашу команду. В одному з матчів він навіть віддав мені гольовий пас. Цей турнір ми теж виграли, а управління знову не приїхало.

А потім хтось сказав, що ви, мовляв, понабирали футболістів «Карпат», які не служать. Ще й Маркевич приїжджав. А вже перед самим від’їздом на схід приїхало управління. Ми вже без Маркевича їх обіграли – і вони заспокоїлись. Ми грали в карпатівській формі – і в управлінні думали, що у нас були підставні люди. Отак ми стали чемпіонами серед батальйонів.

Ще була історія з Маркевичем. Заїзд на територію через ворота і пост – чужих не пускають. Стояли «їжаки», щоб машина чи техніка не могла проїхати. Десь ту стрічку погано відсунули, і Богдановичу пробило колесо, коли він заїжджав. А там воно було недешеве. Хлопці, які там були на воротах, думали, що комбат їх з’їсть. Але Богданович був на спокої і позитиві. Казав, що все нормально. Так що всі хлопці залишилися живі-здорові.

Колишній гравець «Динамо» – волонтер: був у команді Лобановського, товаришував з Шевченком та Белькевичем

«Залужним має пишатись кожен українець». Святослав Сирота отримав поранення на фронті, а в 90-х грав за «Динамо» та «Дніпро»

Фото: з особистого архіву Павла Ониська

Інші пости блогу