Потужна історія жіночого «Маріуполя»: «Виготовляємо напівфабрикати, щоб спонсорувати команду»
Розповідає головний тренер Каріна Кулаковська.
Історія жіночого «Маріуполя» – непроста, але вона дуже мотивує. Дівчата провели 21 день у блокадному місті, зберегли свою команду після 24 лютого, грають у вищій лізі України та розвивають власний бізнес, щоб фінансувати себе.
Маріупольська марка напівфабрикатів «Власне виробництво» робить тепер різнокольорові пельмені, сирники з родзинками та інші смаколики у Києві. Це бізнес заради футболу.
Головний тренер «Маріуполя» Каріна Кулаковська розповіла Tribuna.com, як боротися і ніколи не здаватися.
«За 3 місяці клуб майже вийшов на самоокупність завдяки доходу від напівфабрикатів»
Все почалося у 2014 році. Каріна Кулаковська та Яна Винокурова (капітан і президент) вирішили створити свою команду. До цього дівчата грали разом за «Іллічівку», але клуб дискваліфікували. Яна каже: «Керівництво здавало матчі».
«Ми не хотіли їхати і кидати улюблену справу. Я живу у Маріуполі з 2005 року і маю роботу в школі. В Яни бізнес, вона корінна маріуполька. Ми пів життя присвятили футболу, і якось було дуже сумно завершувати все на такій ноті.
Ми посиділи, подумали, порадилися з дівчатами – нас 5 людей залишилося з усієї команди. Вирішили створити команду та піти своїм шляхом. Вже у 2015 році заявились на першу лігу. За три роки вийшли до вищої, де першого ж року посіли сьоме місце, потім п'яте. Команда зростає, прогресує.
І тут виходить розпорядження Андрія Павелка, що кожна чоловіча команда має мати жіночу. Ми думали, що це класна ідея та жіночий футбол сильно підніметься. Ви не уявляєте, як ми помилилися».
Нагадаємо, два роки тому всі клуби УПЛ зобов'язали заявляти свою жіночу команду. Це стало умовою ліцензування.
«Відхиляємо дуже багато класних пропозицій: переїхати в інше місто, залишитись у нашому місті, але отримувати гроші на наш рахунок. Ми відмовляли, бо вели невеликі переговори із «Маріуполем». Розуміли, що в місті є чоловіча команда, і якось не дуже гарно підписувати угоду з іншим клубом, а «Маріуполь» буде не при справах.
Вони нас просили, бо їм треба було пройти ліцензування. Сказали, що нададуть поля, проживання, екіпірування, інвентар. І вони без грошей підписують з нами договір. Ми погодились. А в підсумку не було ні полів, ні проживання, ні екіпірування.
Ми мали місяць, щоб зрозуміти, що робити. А в Яни голова підприємця. Вона в екстрених ситуаціях починає дуже швидко думати та ворушитися. Вона раніше мала кафе, і вона в голові колись виношувала ідею щодо напівфабрикатів.
І ми за місяць запускаємо цех із напівфабрикатами. Заходимо з ними в єдину велику мережу у нашому місті «Щирий кум», відкриваємо магазини у місті, у нас працює доставка. Щоб ви розуміли: за 3 місяці клуб майже вийшов на самоокупність завдяки доходу. Уявляєте? Перше коло ми закінчуємо на четвертому місці. І якби не війна, ми б 100% претендували на третє місце».
«Навпроти нас була «Азовсталь», і все літало над головою»
24 лютого розпочалося повномасштабне вторгнення Росії. 7 дівчат із команди зібралися у будинку Яни, де провели 21 день.
Вже другого березня у місті повністю зник зв'язок, а потім і всі блага цивілізації – світло, газ, вода, опалення. Їжу готували на багатті, для цього рубали дерева, а питну воду брали у колодязі.
«Пам'ятаєте фільм «День бабака?» У Маріуполі один день був схожим на інший. Ми не знали, яке сьогодні число. Просто рахували дні. Коли був зв'язок, ми ще чули сирени та розуміли, що треба робити.
Нашим завданням було прокинутись, швиденько поїсти, а потім знайти воду. Дуже раділи, коли йшов дощ. Приготувати, поїсти на багатті, поставити воду, щоб помитися. А потім посилилися бомбардування та авіаудари – взагалі стало нестерпно. Навпроти нас була «Азовсталь», і все літало над головою.
Коли ми чули, що щось летить, то бігли до підвалу. І я весь час була замикаючою. Мені казали, що мені вже нема сенсу тікати. Найкраще викопати окоп під мангалом – я була відповідальна за вогонь. І мені справді викопали окоп.
А через 2 дні після того, як ми виїхали, один снаряд потрапив Яні у ванну, де ми милися, а другий – у цей окоп.
Ми з Яною ходили містом і роздавали гуманітарну допомогу. Прийшли до будинку, де ховалися вагітні жінки. Віддали дітям іграшки та пішли. За 10 хвилин туди був авіаприліт. І так три рази нас боженька відводив.
Коли біля будинку Яни стався сильний вибух, посипалися шибки, тоді вона вже сказала, що треба виїжджати».
«В одну машину запихаємо семеро людей, п'ять котів та одного собаку»
Зеленого коридору не дочекалися – довелося їхати на свій страх та ризик.
«Тоді вже почали віджимати машини. Яна виклала свій техпаспорт і права - вони завжди були в бардачку. А через те, що поряд дуже прилетіло, ми почали дуже швидко збиратися. Якраз був приліт у драмтеатр - все навколо горить, все в диму та пилюці.
Ні про які валізи мова не йшла – буквально пара речей. Ми запихаємо семеро людей, п'ять котів та одного собаку у Renault Logan та виїжджаємо.
До найближчого російського блокпоста 23 кілометри. Ми доїхали за 11 годин. Люди залишали свої Tesla та інші круті машини на полях і йшли пішки. На руках несли дітей, тварин, везли візки із магазинів, навантажені речами. Фільм жахів реально відпочиває.
Ми приїжджаємо на блокпост – у нас перевіряють документи на машину, а вони лишилися вдома на дивані. Вони кажуть: «Ви вкрали машину, ми у вас її забираємо». Починають нас качати. Кажу їм: «Бачите, сім дівчаток, коти, собака, речі. Ми – спортсмени, у нас нічого немає».
Натякає, щоби ми дали гроші, але я це вже потім зрозуміла. А у такому стресі я навіть не подумала про це. Я розплакалася. Кажу: «Ви безсовісні. Моїй мамі 70 років, вона місяць мене не чула, бо зв'язку від мене немає. І батьки дівчат уже, напевно, сиві». Вони нас відпустили і сказали: «Можливо, на наступних блокпостах ви вже нікуди не поїдете».
Під'їжджаємо до Бердянська, а вже комендантська година – і нас не пускають. Яна глушить машину. Бідолашні дівчата ззаду сиділи як оселедці. Ми провели ніч у машині. Потім шлях до Запоріжжя у нас зайняв 29 годин. Там ми зупинилися у моєї подруги – вона дала нам квартиру. І ми вперше після виїзду з Маріуполя попили чай без запаху та смаку попелу та диму».
«Змогли вивезти понад 100 людей із Маріуполя, а туди привезли гуманітарну допомогу»
На цьому Каріна та Яна не зупинилися. Дівчата повернулися до Маріуполя, щоб забрати маму Винокурової.
«Нам допомогла одна дуже хороша людина з автобусом. Він не тільки віддав свій «Неоплан», але і сам поїхав за кермом. Ми змогли вивезти понад 100 людей із Маріуполя, а туди привезли гуманітарну допомогу».
Після повернення ухвалили рішення командою тимчасово виїхати до Болгарії.
«В Яни три коти та собака, у мене два коти. І лише Болгарія погодилася прийняти нас як біженців із тваринами. Ми поїхали туди трохи привести голову в порядок. Було якесь спустошення.
В Яни весь бізнес, нерухомість, активи – все залишилося у Маріуполі. Людина 10 років йшла до того, щоб створити собі опору, за рахунок чого фінансувалася команда. І за 21 день всього цього не залишилося – лише машина.
А коли сказали, що буде чемпіонат, ми вирішили повертатися, незважаючи ні на що».
«Кривбас» допоміг з м'ячами, Худжамов – з рукавичками для воротарів
У Києві все довелося починати з нуля – команда не мала навіть у чому тренуватися. Але світ не без добрих людей. «Кривбас» допоміг із м'ячами, Рустам Худжамов та його бренд BRAVE GK – з рукавичками для воротарів, компанія Select – з формою.
А у жовтні дівчатам вдалося відновити свій бізнес.
«Ми виготовляємо напівфабрикати, щоби спонсорувати команду. У нас в інстаграмі є сторінка «Власне виробництво». Ми працюємо по Києву, маємо доставку. Потроху купуємо обладнання.
Але ми хочемо вийти на якусь мережу магазинів, бо там є великі обсяги. А якщо працювати тільки з доставкою, то потрібно зробити 1000 доставок на місяць, щоби команда могла існувати.
Завжди всіх просимо: може, хтось має вихід на «Сільпо» чи інші магазини. Продукція дуже хороша, і вона могла б не просто продаватися, а спонсорувати жіночу команду».
На сторінці в інстаграмі бренду не тільки фото різних смаколиків, а й його історія. «Створили бізнес заради «Маріуполя», майже місяць під обстрілами смажили пельмені на мангалі та годували всіх, а ще ліпили пельмені у Болгарії». Футболістки теж у справі.
«Зараз дівчата допомагають нам відновлювати це. Вони вміли це робити у Маріуполі, хоч їх ніхто не зобов'язував – вони футболісти-професіонали. Але Яна когось вивчила на масаж, когось на манікюр. Вона відкрила дівчаткам салон, і вони могли підробляти, крім тренувань.
Будь ласка, приходьте до цеху, ліпіть, заробляйте гроші. У цьому немає проблем. Оскільки зараз не так багато замовлень і немає можливості найняти працівників, то дівчата зараз допомагають у ліпленні».
«У нас є мета повернутися до Маріуполя»
Команда грає з картою України на формі. Також там є напис «Маріуполь – це Україна» та маленьке синьо-жовте серце у точці, де знаходиться це героїчне місто.
«Ми дуже любимо футбол. Коли ще були футболістками, то жіночий футбол у Маріуполі був на межі зникнення. А зараз війна... Але ми не маємо права опустити руки.
У кожній грі на поле виходить жіночий футбольний клуб «Маріуполь» з міста Маріуполь. Це говорить про те, що українське місто Маріуполь було, є і буде. Просто зараз ми не можемо перебувати у нашому місті.
Впевнена, що мине якийсь час, і ми обов'язково повернемося. У нас є мета повернутися до Маріуполя».
Фото: «Маріуполь»
