Tribuna/Футбол/Блоги/Мата d'Or/Грегг-поп або як дивитися 20 років не той вид спорту

Грегг-поп або як дивитися 20 років не той вид спорту

Блог — Мата d'Or
Автор — Danylo Miroshnychenko
3 червня, 12:32
13
Грегг-поп або як дивитися 20 років не той вид спорту

Як часто ви замислювалися над тим, чому почали дивитися конкретний вид спорту та вболівати за конкретний клуб або спортсмена? А як часто над тим, що саме друге тримає вашу цікавість до першого?

В мене немає досвіду захоплення якоюсь індивідуальною дисципліною, будь то теніс, бокс або щось інше, але, чесно кажучи, мене це не сильно дивує, бо я завжди тяготів до командних видів спорту.

Я, як і всі, у неділю зранку дивився бої Кличків під рекламу Nemiroff на «1+1», але це все одно не викликало бажання цікавитися іншими боксерами або боксом в цілому. Такий собі дитячий патріотизм, не більше, напевно. А потім я побачив огляд чемпіонату Італії по «СТБ» і моє життя змінилося.

Мабуть, нікого не здивую, якщо скажу, що почав вболівати за «Мілан» через Андрія Шевченка. Останній взагалі першопричина того, що наступні 20 років свого життя я в той або іншій манері присвятив футболу. Як йому личили ці червоно-чорні кольори, не часто потім зустрічав таку синергію гравця та клубу. Неймовірний збіг долі одного гравця, українця, та історії одного з найвеличніших клубів світу. У який вид спорту я ще міг закохатися у свої 5 років за таких умов?

Іноді мене лякало, що я пам'ятаю обкладинки журналу «Футбол», конкретного автора та хвилину голу в матчі з «Сієною» у 2006-му, але чомусь не пам'ятаю речі, від яких залежить захист мого диплома в університеті, наприклад. А з іншого боку це не дивно, згадуючи як у школі на уроках, замість розв'язання якоїсь задачі, ми з другом грали через локальну мережу у ПЕС на ПСП. Або як хворим приходив на урок фізкультури, щоб старшокласник відвантажив тобі 5-6 м'ячів.

Інтернет у мене вперше з'явився десь у 2008 році, відтоді не було такого дня, щоб мені не кортіло погортати стрічку новин. Іноді не було такої можливості через поїздки до бабусі, але тоді виручав все той же журнал «Футбол», чи взагалі будь-які новини по телебаченню. Згадає хтось обкладинку того ж року, де Петр Чех зображений у виді оглядового колеса з декількома парами рук? Так, ніби цими руками він тримає кабінки. Чи мені наснилося?

Взагалі мати можливість бути інформованим це зараз велика розкіш, коли ти навіть десь на природі можеш спіймати сигнал та спокійно подивитися матч. 15 років тому я чекав повернення додому від бабусі, бо уявляв, як відкрию «Футбол.юа» (Олег, соррі - прим.) і буду гортати декілька годин всі новини за липень. Я так за шкільний навчальний рік не розумнішав, як тоді за день.

Повертаючись до методів обрання улюбленої команди, треба згадати ще один на випадок, якщо «Мілан» через Шевченка пройшов крізь вас – географічна прив'язка до якогось міста.

Досі пам'ятаю один комічний випадок з 2006 року, як я прийшов до свого друга дивитися футбол. Грав цілий «Шахтар» з якимсь «Металістом».

Забиває Маріка – я радію, забиває Елано – я радію, забиває Тимощук – теж радію, так до кінця матча я зрадів ще два рази. У квартирі був дуже пригнічений настрій, мама друга чомусь косилася, а він сам сильно образився. Потім я зрозумів, що радіти 5 банкам у ворота «Металіста», живучи при цьому в Харкові, живучи за 3 кілометри від стадіону – дуже дивно. Для розуміння, ще й моя школа була через дорогу від стадіону, але про команду я все одно майже нічого не знав.

Ще через рік я чисто випадково отримаю два квитки на матч проти «Закарпаття», побачу гол Рикуна з передачі Нвохи, а потім відвідаю цей стадіон ще разів 150. Це була якась нова хвиля захоплення грою. Мене, мабуть, і «Мілан» після цього перестав цікавити, ще й матчі Серії А транслювалися на кабельних каналах, яких у мого оператора не було. А тут цілий стадіон у 3 кілометрах, на якому грає бронзовий призер чемпіонату України, і ця команда з Харкова.

Мабуть, не треба пояснювати, що таке «Металіст» для свого міста. Якщо ви хочете знайти найсумнішого 10-класника, то знайдіть моє фото за лютий 2014-го, коли я побачив новину про відхід Маркевича. Знаю, це досить недоречно читати, враховуючи події на Майдані та Крим, але в той момент для мене наче закінчилося дитинство. Частина життя, в яке ти вже ніколи та ніяк не повернешся.

Коли я йшов на стадіон вже у 2021-му, я йшов дивитися не на засмаглого Ярославського. Я йшов закривати дитячий гештальт, йшов побачити улюблену команду, яку не бачив 5 років, якої мені дуже не вистачало. Але дуже швидко зрозумів, що нічого вже не виправити. Бо той «Металіст» був для мене до Майдану, до Війни.

Він залишився у мирному житті, у минулому житті, коли була жива бабуся, яка купувала мені журнал «Футбол», коли були живі деякі мої друзі, з якими я ходив на футбол, де були молодшими та здоровішими батьки, де була ціла та школа навпроти стадіону, де був щасливіший я сам.

Також я зрозумів іншу річ – мою цікавість до цього спорту тримають всі ці спогади. Адже футбол це про емоції.

Про фінал у Манчестері, про виліт від «Депортіво», про фінал у Стамбулі, про трансфер Шевченка у «Челсі», про другий фінал у Стамбулі, про домашній матч з «Бешикташем», про гол Жажи, про виліт від «Рієки», про прохід «Омонії» завдяки Девичу, про матч з «Олімпіакосом» у Піреї, про перемогу над «Шахтарем» на «Донбас-Арені», про незабитий пенальті Клейтона зі «Спортингом», про Євро-2012 в Україні, про перемоги над «Дніпром» та «Динамо» у заключних турах, про програш «Динамо» «Таврії», про перемогу над ПАОК, про втрачену можливість зіграти проти «Шальке».

Отак, наче за одну мить, я пройшов шлях від радіння голу Елано до сліз від розуміння, що промайнула найщасливіша мить мого життя. Цей спорт – вже інерція у моєму житті.

Кожен футбольний харків'янин скаже, що зі зникненням «Металіста» частково зник він сам. Натомість з'явилася відраза до людей, які з ним пов'язані. До фраз, до вчинків, до просто зовнішнього вигляду.

Дивлячись на все це жалюгідство, до якого причетні ті ж самі люди, які підіймали цей клуб у середині 00-х, не дуже хочеться брати на себе відповідальність та казати, що я маю відношення до цієї команди. Але маю.

Це мій клуб не вперше підозрюється у договірних матчах, це мій клуб став сателітом іншого клубу, чий власник навіть боїться визнати свою належність до цієї команди. Це моїм клубом володіли бандити, які шкодили не тільки «Металісту», а й державі. Це з мого клубу сміються, бо один з цих бандитів – совковий царьок, який так і не зрозумів різницю між суспільствами 2012-го та 2021-го. Це мій клуб вкотре помре, бо так і не зрозумів реалій сучасного світу.

В 12 років я чомусь вирішив, що придбати футболку з Олексієм Єрьоменком, який навіть 20 матчів не зіграв за «Металіст», буде гарною ідеєю. Хотілося бути частиною цією команди, уявляти, що сам колись стану футболістом. Футболістом не став, але до створення стрічки новин трохи причетний.

У 2021-му я придбав футболку вже зі своїм прізвищем, бо гравці приходять і відходять, а вболівальник лишається зі своєю командою до самої смерті. І я теж залишуся зі своєю командою до самої смерті, навіть якщо кохатиму сам футбол не так, як у дитинстві, побачивши огляд чемпіонату Італії по «СТБ», навіть якщо ця команда помиратиме та оживатиме знову і знову.

І нехай ці дві футболки будуть моїм нагадуванням про той шлях, який я подолав від моменту закоханості у футбол до моменту розчарування у ньому.

До речі. Грегг Попович, дякую за те, що знову зробив мене 5-річним. Сподіваюся, ти не підеш з «Сан-Антоніо» за пару років, як Шевченко з «Мілану»?

Інші пости блогу

Всі пости