Анатолій Демещук: балканський напрямок і далі буде активно приваблювати наших

До вашої уваги розмова з Анатолієм Демещуком – другим секретарем Посольства України в Чорногорії. Багато порад стосовно відвідин цієї країни, дуже багато роздумів про історію. Поговорили про Чорногорію, Балкани, Новака Джоковича та про те, чому не варто порівнювати війни в Хорватії та на сході України.

"Усе почалося зі звичайної симпатії до музики й кіно, а завершилося роботою на Балканах

Анатолій Демещук минулого року показав, що карантин під час коронавірусу – то таке: одружився, захистив дисертацію і поїхав працювати до посольства в Чорногорії. Як усе це відбувалося та як узагалі ти все встиг?

Насправді маю відчуття, що в мене в житті все відбувається саме тоді, коли час. Не раз гнівався, вважаючи, що щось іде не так, щось не встигаю. Втрачені можливості, і все в такому дусі. Але потім через деякий час – місяць, кілька місяців, може й рік навіть – бачиш, що насправді все йшло правильно. Тому головне в житті мати певну дозу смирення й не панікувати, коли щось із першого разу не вдається. Так і з останніми кількома роками мого життя – саме завершував аспірантуру, розумів загалом, чим хочу далі займатися, але конкретних покрокових планів у кишені не мав. Це викликало певні страхи й нерви. Але сталося як сталося. Тож особисто мені карантин пішов на користь. Дякую всім, хто допомагав мені на цьому шляху.

 Стосовно роботи в Чорногорії: вирішив спробувати свої сили на одному цікавому конкурсі. Мав уже роботу й в Україні – займався журналістикою ще з 2018 року. Але чому би й не податися в іншу сферу? Нічого ж від спроби не втрачаєш. І в підсумку переміг. Без жодних зв`язків чи бонусів. Поїхав на дипломатичну роботу в Подгорицю. Довелося по максимуму напружити свої знання, аби цього досягти. Це був ще той азарт.

Переїзд до Чорногорії неможливий без знання мови. Де в Україні можна вивчити чорногорську, сербську, хорватську?

Це питання мені ставлять часто. Особливо самі балканці, котрих інколи дивує, що освоїв сербську, хорватську, боснійську, чорногорську (доволі близькі одна з одною мови) самотужки, без курсів чи навчання на філології. Усе почалося з досить невинного інтересу до балканського кінематографу та музики десь так на курсі другому істфаку КНУ. Дякувати Богу, на той час уже був широкий доступ до інтернету й соцмереж. Багато в чому допомогла саме музика, а також переписка в соцмережах із балканськими друзями. Не можу чітко назвати момент, коли я реально став володіти сербською та хорватською. На магістратурі на тому ж самому факультеті мій інтерес до Балкан переріс у наукове та професійне русло. Вдалося постажуватися в межах програми обміну "Erasmus+" у Загребському університеті. Там остаточно закріпив знання мови на практиці та здійснив перші мандри країнами Західних Балкан. Це був потужний, яскравий досвід. Сертифікат офіційний про володіння сербською мовою отримав у Белграді восени 2018 року, куди поїхав спеціально на іспит – у Хорватії щось схоже провернути не встиг, суто через технічні моменти.

 Далі була робота з однією відомою хорватською газовидобувною фірмою в Україні, написання дисертації про хорватські 90-ті. І дуже багато живого спілкування з вихідцями з колишньої Югославії. На щастя, в Києві було таке місце – кафе "Белград" на Подолі. Його тримав дуже веселий та привітний пан Йован. Там збиралися щодня на типово балканські посиденьки всі югославські експати Києва. І з посольств їхні люди, і футболісти. Гучна музика, балканська кухня, домашня ракія та дуже багато тютюну. З часом завів там хороші контакти. Та, на превеликий жаль, наприкінці 2019 року "Белград" закрився (інтерв’ю довелося перервати на декілька хвилин – я заридав, бо не зміг далі це слухати). Його власник відкрив рибний ресторан зовсім іншої категорії на Інститутській – "Adriatic". Дуже хороший заклад. Але це вже не стара-добра балканська кафана, а радше щось люксове.

Утім, це особистий унікальний досвід. Мене надихав ірраціональний ентузіазм. Та є можливість вивчати балканські мови (окрім, вочевидь, албанської) офіційно й ґрунтовно на факультетах філології вітчизняних університетів. Багато сучасних українських дипломатів, до речі – це філологи за освітою. І ще одне – без живої розмовної практики з носіями добре освоїти мову вкрай складно. Практика – це основне, мабуть.

Чим ти займаєшся у посольстві?

Я працюю другим секретарем. Спектр обов`язків доволі широкий. Хоча наше посольство далеко не найбільше, проте, з огляду на поточну напружену ситуацію на українських кордонах, роботи вистачає. Це й бюрократія, як у всіх держслужбовців, і численні зустрічі, неформальні й формальні контакти, СММ, комунікація з громадянами та ЗМІ, моніторинг інформаційного простору, організація різних заходів. Дипломат має бути універсальним солдатом, готовим працювати будь-де і будь-коли. Домовлятися навіть тоді, коли це, здавалось би, вже неможливо. Головне, що колектив наш дуже доброзичливий та консолідований. Це вкрай важливо в цій сфері.

 Правду кажуть, що Балкани – це стан душі?

У моєму випадку це абсолютна істина. Саме тому мені буває так складно відповісти щось конкретне людям, які запитують про причини мого інтересу до цього, на перший погляд, не найбагатшого регіону Європи. Усе, як я вже казав, почалося зі звичайної симпатії до музики й кіно, а завершилося професійною сферою та роботою власне на Балканах. Цікава еволюція. Колись точно слід буде написати мемуари. Хаха.

 "Чорногорія буквально нашпигована красивими місцями

Чому українці мають негайно спакувати свої пртляги та махнути до Подгориці чи Котору?

Коли прийде весна, і війни в нас великомаштабної таки не станеться, а я на 85% упевнений, що ближчим часом РФ все ж не нападе, то нашим співвітчизникам справді варто подумати про візит до сонячної й, майже безтурботної Чорногорії. Наскільки я в курсі, авіаоператор Windrose щотижня має рейси з Києва до Подгориці. Ціни на квитки явно не захмарні. А ближче до туристичного сезону до Чорногорії почнуть літати ще більше компаній. Себто дістатися сюди не є особливо проблемно. Чому українцям варто тут побувати? Можливо, в мені говорить власна суб`єктивність, позаяк страшенно люблю Балкани та вважаю Чорногорію однією з перлин регіону, та тут справді є все для шикарного відпочинку на різний смак та гаманець. Тепле синє море, смачна кухня з величезними порціями та лише трішки вищими за українські цінами в кафе й ресторанах, могутні мальовничі гори – як медитеранські кам`янисті на кшталт Кримських, так і лісисті – дуже схожі на Карпати. У всякому разі, Чорногорія – це не лише про морські пляжі.

Ця, здавалось би, дуже маленька країна насправді капітально насичена історією та усілякими принадами. У Чорногорії за пару годин їзди на авто межують різні кліматичні пояси – від сонячного узбережжя до засніжених вершин. Є кілька досить непоганих центрів гірськолижного туризму (Колашин та Жабляк), хороші маршрути для альпінізму. Тут відчувається справжнє перехрестя культур та цивілізацій. Народ дуже привітний, гостинний та колоритний. Ставлення до українців хороше, хоча більшість місцевих нас і росіян сприймають ніби як щось однакове. З огляду на невелику територію та населення Чорногорії, тут усі всіх досить непогано знають. Люди досі цінують своє походження, свій рід. Коли бачиш людей із однаковим прізвищем, з точністю на 90% вони родичі. Поціновувачі автентики та етнографії точно оцінять місцеву атмосферу. На півночі Чорногорії партіархальні традиції помітно краще збереглися, ніж на півдні та узбережжі. Жителі приморських регіонів більше нагадують італійців. Навіть ментально. Архітектурна й культурна спадщина на адріатичному узбережжі теж переважно італійського (венеційського) походження. Щодо національної ідентичності – останнім часом тут існує гостре протистояння між просербською більшістю та чорногорцями-самостійниками. Хоча історично серби й чорногорці вкрай пов`язані й тривалий час вважали себе в принципі одним народом. Мовою вони й далі говорять фактично однією – з діалектичними відмінностями. Поняття чорногорець для одних не виключає паралельної належності до сербства, а для інших – це чітко підкреслена національна ідентичність.

Що цікаво, до архаїки й традиції значно більше тяжіють саме чорногорці просербські. Утім, вони є матьорими русофілами, на жаль. Це має логічне історичне підґрунтя. Як відомо, в часи Російської імперії Князівство/Королівство Чорногорія щорічно отримувало значні бюджетні вливання саме від династії Романових. Плюс – ідея "православного слов`янського братерства". Цікаво, що попри членство Чорногорії в НАТО, великий відсоток населення є чи навіть не більшими русофілами, ніж серби з власне Сербії. Більше того, в комуністичні часи найбільшими на Балканах сталіністами, окрім хіба албанців, були саме чорногорці. За що й отримали на горіхи від Тіто після його розриву з СРСР у 1948 році.

Коротше кажучи, хай краще наші читачі особисто побувають у Чорногорії і відчують усе це наживо. І навряд чи вони будуть розчаровані.

Національні страви та напої. Що мастхев у Чорногорії?

Чорногорія – це однозначно про м'ясо й молочні продукти. Клімат хороший, екологія через фактичну відсутність індустрії теж. Якщо не брати всюдисущого пластикового сміття, навіть у мальовничих гірських річках – привіт епосі масового споживання. Я би насамперед порадив стандартні балканські ласощі – чевапи, плескавіци, різні види грилю, а також фірмовий чорногорський пршут (аналог італійського прошуто та іспанського хамону, а по-своєму ліпший). Також варто поласувати сирами, качамаком (щось на кшталт мамалиги/баношу). І звісно ж – морепродукти. А запивати це все слід домашньою лозовою (себто виноградною) ракією та місцевими винами. У Чорногорії є багато хороших приватних винарень.

 Яка пора року найліпша для поїздки?

Червень чи вересень. Але в кожного сезону в Чорногорії є свої файні принади. Взимку можна на лижах покататися. Не радив би їхати в липні-серпні. Особливо в приморську Будву. Там тоді просто хаос твориться. Мурашник та урбаністичний кошмар. Краще поїдьте в Котор, у Боко-Которську затоку – єдиний у Південній Європі природній фйорд. Неймовірні пейзажі.

Чи відрізняються від українських тамтешні ціни на житло, транспорт, їжу?

Не надто. У туристичний сезон на морі ціни дещо зростають. А загалом – жорсткого контрасту немає. Але в сусідній Албанії ще дешевше. У Хорватії ж усе значно дорожче (але більш по-європейськи).

Твої топ-3 у Чорногорії?

На мою суб`єктивну думу, а побував я в Чорногорії вже майже всюди, топ є таким. Перше місце – Боко-Которська затока: старе місто Котора й фортеця Сан-Джовані, а також містечко Пераст із церквою Госпа од Шкрпєла на маленькому острові. Друге – гірський масив Дурмітор (Жабляк, найглибший у Європі каньйон річки Тара, Чорне озеро). Третє – старовинний скельний православний монастир Острог. Це велика святиня з неймовірною, так би мовити, енергетикою. Утім, Чорногорія буквально нашпигована красивими місцями, тому важко всі їх втиснути у цей топ. І що важливо – ресторанна культура в країні просто на висоті. В усіх відношеннях.

Чи багато українців відвідують Црну Гору як туристи або взагалі постійно живуть там?

Українці щоліта приїздять сюди і є однією з головних категорій туристів. Утім, сезон 2021 року став у цьому плані просто феноменальним. Українців було аномально багато. Ми дуже допомогли чорногорцям заробити торік. І зробили їхній сезон дуже прибутковим. Я особисто відпочивав там ще до дипломатичного відрядження – у червні. Було практично ідеально. Українську російську (саме українську російську – акцент не збреше) чув повсюди. І поводилися наші туристи досить файно.

Щодо української громади – усе це люди, які переїхали в Чорногорію за останні кілька десятиліть. Жодної старої діаспори тут немає.

Наразі в цій країні проживає 1 903 українці офіційно і десь іще 300 неофіційно. Посольство наше постійно контактує зі співвітчизниками й організовує різні культурні заходи та свята. Все ок, одним словом.

У Чорногорії перманентно проходять чисельні мітинги та протести. На скільки це все активно та чи заважає гіпотетичній туристичній подорожі?

Політична турбулентність у Чорногорії жодним чином не шкодить туристам. Усі мітинги практично проходять у столиці – Подгориці. У чорногорців, як я вже згадував, існують серйозні внутрішні поділи. Плюс – мафія своя (але вона воює суто між собою, тому криміногенна обстановка на вулицях практично відсутня – тут уночі безпечніше ходити, ніж, скажімо, в Києві). Але безпекова ситуація в Чорногорії, яка є членом НАТО, між іншим, є цілком нормальною.

Утім, політичне життя в Чорногорії – це явно окрема тема. Мені є що сказати. Але це вже потребує нової розмови.

"Джокович намагається не бути шовіністом

Пиcьменник Андрій Любка порадив тобі купувати машину, щоб уже не мордуватися у численних вояжах Балканами. Ти і справді дуже багато подорожуєш. Займаєшся якимось спортом?

Непогана порада, звісно. Але все поступово. Поки що мені й так зручно. Люблю пригоди. Люблю трохи адреналіну. Люблю добрячі фізичні навантаження. Ну ок, відколи одружився, то трохи зменшив цей градус заради комфорту дружини. Подорожі – це одна з улюблених моїх справ у цьому житті.

Щодо спорту – колись давно займався вільною боротьбою, важкою атлетикою. Загалом постійно тренуюся в різних форматах – турніки, бруси, тренажерні зали. Рідко були періоди, коли зовсім нічим не займався в плані фізкультури. Останні кілька місяців дуже добре налагодив свій спортивний режим і дисципліну. Маю чудовий спортзал недалеко від дому.

Фізичні навантаження, окрім усього іншого, це для мене найкращий антидепресант та засіб проти стресу. Навіть коли не надто мав змогу повноцінно тренуватися, то завжди шукав нагоду багато ходити або влаштовувати далекі велопрогулянки.

За кого вболіваєш?

Колись, дуже давно в дитинстві, топив за київське "Динамо", але мабуть останніх років 10 узагалі не переймаюся цим питанням. Уболіваю переважно за нашу національну збірну. Ну, і ще мені симпатичний легендарний сербський тенісист Новак Джокович. Кілька років тому мене вболіванням за нього заразили деякі македонські (навіть не сербські) друзі.

Що думаєш про Джоковича та його епопею з антиваксерством?

Я послідовно вболіваю за Ноле. Але стосовно ситуації, яка скалася навколо нього й вакцинації – тут не хочу нічого коментувати. Ні за, ні проти. Це його вибір, який особисто я поважаю. Але репутаційних збитків він зазнав добрячих. Утім, дивною була й поведінка Австралії, яка могла би просто одразу його не пустити замість розігрувати весь той спектакль з ізоляцією та депортацією Джоковича.

Забув додати: моїм симпатіям щодо Джоковича сприяло й те, що він намагається не бути шовіністом. З одного боку, він щирий серб і патріот Сербії, а з іншого – усіляко розвиває дружні взаєминами і з хорватами, і з бошняками. А за походженням він узагалі з Чорногорії. Ця людина намагається акцентувати увагу на чомусь, що об`єднує балканські народи, а не провокує ворожнечу.

У Сербії – Джокович, у Боснії – Джеко, у Хорватії – Модрич. Хто спортивна ікона Чорногорії?

Однієї такої ікони немає. Дуже вболівають тут за національну збірну з ватерполо – так званих "Акул". Плюс – політичні поділи в чорногорському суспільстві на, умовно, сербський та антисербський чорногорський блоки проявляють себе і в спорті. Так, багато хто більше навіть переживає за успіхи спортсменів із Сербії. Утім, значна кількість сербських видатних спортсменів походять власне із Чорногорії. Узагалі, в Сербії абсолютна більшість усіх "заряджених" людей – шефів, політиків, мафіозі, спортсменів, зірок – це або чорногорці, або серби з Боснії і Герцеговини. "Динарський ген", так би мовити.

"Бажаю всім балканським народам миру

На Ua.Tribuna публікували cтаттю "Чому Хорватія та Сербія так ненавидять одне одного: війна, що почалася після футболу". У ній є фраза: "Війна Сербії та Хорватії надто сильно нагадує події в Україні з 2014 року. Проблеми такі самі: великодержавність сусіда, сепаратисти, насаджування мови та конфлікт на роки вперед". Що з цього приводу думає автор дисертації "Зовнішня політика Республіки Хорватія (1991—1999 рр.)"?

Коли на сході України вибухнула війна, спровокована Росією та проросійськими сепаратистами, в українському медіапросторі вкрай регулярним стало звернення до подій, що відбувалися на теренах Республіки Хорватія в 1990-ті роки. Перипетії збройного конфлікту різко зацікавили вітчизняних експертів, військових, націоналістів та просто небайдужих. Популярним стало порівняння обох війн, яке інколи переростає ледь не в їхнє ототожнення. З неодмінною ідеалізацією хорватів як своєрідних близнюків та братів українців. З іншого ж боку, російського, українців порівнюють із "хорватами-фашистами", а проросійських бойовиків на Донбасі з українськими сербами. Цілком вірогідним, якщо уважно простежити за матеріалами ЗМІ, є те, що якраз Москва першою почала нав’язувати такий наратив.

Ок. Тоді, як говорив Олег Блохін, будемо розбиратися.

Слід, безперечно, погодитися, що, на перший погляд, наші війни справді схожі: сепаратизм, його підтримка сусідньою державою, гібридна війна без її офіційного оголошення, добровольчі батальйони. Це підігрівається емоціями – нормальна річ для суспільства, яке переживає війну. Багато кого тягне ототожнити українців, із, мовляв, європейцями-католиками хорватами (про те, що вони все ж балканці, – і ментально, і культурно, – то окрема розмова), а ворогів-росіян та любителів СРСР із, мовляв, православними "імперцями" сербами – "братами" Москви. З тих же міркувань помітна частина хорватів поділяє симпатії до українців у нашій війні, конкретно не будучи в змозі пояснити, у чому саме її схожість із їхньою бідою 90-х, але відчуваючи якусь ірраціональну подібність.

Проте на сьогодні є підстави стверджувати, що схожість між війною в Хорватії 1991–1995 років та нинішнім конфліктом на сході нашої держави ілюзорна. Надмірна апеляція до хорватського досвіду як ідеального рецепту для перемоги України може бути навіть шкідливою.

То які ж ключові відмінності?

Почнемо із найпростішого – співвідношення сил ворогуючих сторін. Противником України із населенням близько 40 мільйонів у цій гібридній війні виступає Російська Федерація, ядерна світова держава із дуже солідною військовою силою та 144-мільйонним населенням, здатна постачати своїм бойовикам і найманцям на Донбас сотні одиниць бронетехніки та артилерії. У 1991–1995 роках новостворена Хорватія із населенням близько чотирьох мільйонів осіб протистояла кільком сотням тисяч повсталих сербів, які мали за собою підтримку Югославії (читай – Сербії та Чорногорії) із загальним населенням до семи мільйонів. Співвідношення сил між хорватами та сербами в 90-ті роки й близько не було таким, яким воно є між Україною та Росією.

Я не професійний історик, але, очевидно, треба зважати на відмінності в передумовах цих війн?

Безумовно. Треба усвідомити, що війна в Хорватії мала інший характер та історичне підґрунтя. Перш за все, етнічно-релігійне, із чітким та принциповим поділом на "своїх" та "чужих" за фактом належності до католицької хорватської чи православної сербської нації. Винятком були, наприклад, окремі серби в лавах хорватської армії, та на ситуацію загалом вони не впливали. Ворожнеча має болюче історичне підґрунтя. Насамперед – події Другої світової війни, коли розв’язалася фактично громадянська війна між монархістами-четниками, комуністами та Незалежною Державою Хорватія – маріонеткою Третього Рейху.

Після війни ці рани було завуальовано – розвивався культ "братерства та єдності". Стиранню гострих кутів сприяв відносний економічний добробут соціалістичної Югославії, яка з 1948 року порвала з радянською моделлю. Старі образи вийшли на поверхню в кінці 1980-х у зв’язку з кризою, передусім економічною.

Якщо говорити про Україну, то кровної історичної ненависті між українцями та росіянами виключно на національному чи релігійному ґрунті все ж не було – хоча більш ніж половина наших етнічних територій не одне століття жила під скіпетром російського царату. Українці також не влаштовували концентраційних таборів для росіян у Другу світову, хоч і постраждали від комуністичного режиму. До 2014 року понад половина українців узагалі мали позитивну думку про Росію та росіян. Протверезіння настало навесні того ж року після анексії Криму та початку війни на Донбасі.

Назва "Балкани" буквально означає "гори". Рельєф також додавав відмінностей?

Особливості театрів воєнних дій кардинально відрізняються. Порівняти хоча б переважно гористу та слабко населену Сербську Країну з її химерними й протяжними кордонами, що йдуть від Північної Далмації до Східної Славонії, та рівнинні, густо населені та індустріалізовані терени Донбасу з двома великими містами – Донецьком та Луганськом. Самопроголошена Республіка Сербська Країна складалася з ізольованих анклавів – Кнінської Країни, Західної Славонії та Східної Славонії. Лише Східна Славонія мала безпосередній кордон із Сербією по Дунаю. Тимчасово ж окуповані райони Донецької та Луганської областей мають величезний цілісний кордон із Російською Федерацією. Москва може в рази більше надавати допомоги так званим ЛНР та ДНР, аніж свого часу сербський президент Слободан Мілошевич хорватським повсталим сербам.

Допомога теж відрізнялася?

Відрізняється військово-технічний рівень обох конфліктів в принципі. 1995 рік та 2019-й – це суттєва різниця в технологіях. 25 років тому таку річ як безпілотний літальний апарат практично не застосовували. Це лише один, найбільш очевидний приклад. У хорватсько-сербській війні й близько не було такої концентрації важких озброєнь. Те, що робили нам росіяни своїми "градами" в серпні 2014 року, повсталі серби ніяк хорватам вчинити не могли. Хіба восени 1991 року, коли обстрілювали Дубровник та штурмували знаменитий Вуковар.

Хорвати, на відміну від українців, на початку війни в 1991 році не мали армії та озброєнь і змушені були фактично з нуля проводити військове будівництво. Чимало бійців хорватського Корпусу національної гвардії та поліції, а також членів добровольчого підрозділу ХОС за власні кошти купували собі стрілецьку зброю де могли.

Власне, до теми твоєї дисертації. Очевидно, у міжнародній реакції також можемо побачити відмінності?

Хорватам у 1991–1995 роках посприяла геополітична обстановка. Адміністрація Б. Клінтона бажала якомога швидше припинити війну в БіГ та врятувати боснійських мусульман від етнічних чисток. Для цього слід було потіснити боснійських сербів, які на 1995 р. тримали під контролем понад 70% території охопленої війною республіки. Вашингтон використав хорватську армію, допомігши їй у 1994–1995 рр. з озброєнням та підготовкою й надавши розвіддані, а насамкінець – давши "зелене світло" на військову операцію "Буря". Окрім цього, Хорватія мала серйозну дипломатичну підтримку західних держав, передусім Німеччини. Україна наразі не має такої безкомпромісної підтримки на Заході, а точніше в ЄС. Та ж Німеччина зацікавлена не в протистоянні з Росією, а у відновленні повноцінної торгівлі та економічній співпраці з нею. Варто лише згадати енергетичний проєкт "Північний потік – 2".

Хорватській перемозі допомогло те, що Мілошевич фактично покинув хорватських сербів, яких кілька років активно підтримував. Такому кроку посприяли економічні санкції та негласні домовленості з хорватським президентом Ф. Туджманом. Про щось схоже між українськими президентами та В. Путіним наразі говорити неможливо. Також С. Мілошевич не мав тотального контролю над боснійськими та хорватськими сербами та їхніми збройними формуваннями – місцеві лідери неодноразово відмовлялися слухати сербського президента. Про якусь самостійну, незалежну від Москви політику лідерів проросійських бойовиків на Донбасі не може йтись узагалі.

Отож, не зважаючи на, з першого погляду, подібність, конфлікт на Сході України ґрунтовно відрізняється від війни в Хорватії. Ці два збройних протистояння не слід ототожнювати – вони відбуваються в кардинально різних умовах та викликані різними причинами, а також мають різні історичні передумови.

Війна у Боснії з її фіналом у Дейтоні – це про війну на сході України?

Навряд чи. Контекст дещо не той. Розстановка сил. Та й сам характер війни. Де ж у нас на сході України три різних ворогуючих народи? Але сценарій, за яким Україні нав’яжуть ОРДЛО на невигідних умовах, чимось і справді нагадуватиме мертвонароджену та штучно зшиту докупи БіГ. Прогнози стосовно майбутнього Боснії і Герцеговини – скептичні. Якщо європейська архітектура безпеки порушиться, і Захід відступить із Балкан – це утворення швидко розпадеться. Очевидно, будуть нові військові конфлікти. Але я бажаю всім тамтешнім народам миру. Ці люди насправді хороші, гостинні й заслуговують на кращу долю.

Наскільки довгостроковою ти бачиш зацікавленість українців Балканами? За два останніх роки інстаграм просто потонув у тегах наших співвітчизників з Албанії, Чорногорії та Хорватії.

Українці більше й більше подорожують, що тішить. З огляду на географічну та культурну близькість, а також ціни й туристичний потенціал, балканський напрямок і далі буде активно приваблювати наших. Мандруйте, дорогі друзі. Тут вам раді!