Проведення в Україні ЧС-2030 з футболу – чудова ідея без мінусів
Володимир Гарець не розуміє критиків.
Коли Мішель Платіні у 2007 році дістав з конверта листочок зі словами Poland/Ukraine – це був дійсно монументальний момент для українського футболу. Як з хорошої, так і з поганої сторони.
Проведення домашнього Євро не лише принесло футболу нові стадіони та бази, воно сформувало і принцип, за яким футбол став модним для олігархів. Вкладатися в футбол було престижно, і період десь з 2008-го до 2014-го – найкращий з точки зору якості гри на полі та футболістів в командах. Це була мильна бульбашка, але вона протрималася значно довше, ніж могло бути. Завдяки впливу Євро-2012 зокрема.
З точки зору економіки України – це було все ж не підкріплене економічно рішення. Вкладені мільярди очевидно не відбили себе, і навряд було б краще навіть без вторгнення РФ у 2014-му. Стадіони генерують колосальні збитки, готелі майже ніколи й не працювали на повну потужність, а дороги, які робилися в авральному темпі, зносилися значно швидше заявленого ресурсу.
Досвід Євро-2012 неминуче впливає на оцінку можливого проведення Україною частини матчів ЧС-2030. Проте тут варто відмовлятися від негативного впливу минулого.
Навіть зараз – за 8 років до турніру – Україна потенційно значно в кращому становищі, ніж була у 2007-му.
Економічна складова. Інсайди дають чітко зрозуміти, що основний тягар на себе візьмуть Іспанія та Португалія. Нашій країні відійде одна група (максимум - дві). Якщо враховувати формат, який стартує з 2026 року, в одній групі буде всього три команди і три матчі.
Чи складно в Києві провести три матчі з інтервалом в декілька днів на «Олімпійському»? Ні, як і не складно вже прийняти гостей з двох чи трьох країн. Власне, шведські вболівальники напевне досі з ностальгією згадують літо 2012-го на пляжах столиці.
Місто, яке змогло успішно прийняти фінал ЛЧ (і набагато успішніше, ніж той самий Париж) навіть сьогодні б змогло спокійно впоратися з таким викликом. Вкладати значні ресурси в модернізацію стадіону поки що точно не треба – максимум косметичні зміни.
І навіть з форматом з двома або трьома містами (про це нижче) навантаження на українську економіку буде оптимальним, якщо порахувати вигоди.
Також не можна відкидати фактор відбудови країни після війни. Нам ще довгі роки будуть потрібні серйозні іноземні інвестиції, заради яких постійно треба буде заохочувати інші країни та генерувати нові сенси. І чемпіонат світу – прекрасна історія для рекламодавців та інфраструктурних проєктів, в якій за правильної стратегії всі розумітимуть навіщо та для чого вкладати кошти.
Політична складова. Проведення чемпіонату світу 2030 року в Україні можливе лише після остаточної перемоги у війні проти РФ. Інші формати з короткими перемир’ями чи чимось гіршим лише означатиме, що у нас футболу такого ґатунку не буде. І багато чого ще необхідного для України.
Це важливо і в контексті цього тексту. Бо в нашій країні лише два стадіони мають достатню місткість для проведення матчів ЧС. Це «Олімпійський» в Києві та… «Донбас-Арена» у Донецьку.
Повернення та інтеграція Донецька в суспільне життя України буде одним з найбільших викликів для української влади після перемоги. Недарма Андрій Павелко, який очевидно у цій ситуації транслює думки Офісу Президента, на першій же прес-конференції заговорив саме про стадіон в Донецьку.
І чемпіонат світу – свято такого масштабу – буде мати велике символічне значення. Знаходження спільних точок саме через футбол – це очевидний хід для нагадування, як це все правильно було у мирний час. Без «русской весны».
Втім, є безкоштовний апгрейд ідеї, який теж варто спробувати проштовхнути в обговореннях формату з Іспанією та Португалією. Йдеться про проведення трьох груп з 16 можливих у Львові (за умови допуску 35-тисячної «Арени Львів») – Києві – Донецьку. В 1990-му «ланцюг єдності» простягнувся від Заходу України лише до столиці. У цьому ж випадку єднатиметься дійсно вся країна без виключення.
Спортивна складова. Збільшення кількості учасників чемпіонату світу до 48 учасників має малий вплив на Європу, яку відверто пограбували – всього три додаткових місця порівняно з 2022 роком.
І це означатиме, що потрапляння на чемпіонат світу буде знову значно складнішим процесом, ніж на Євро. А статус господаря турніру дає Україні автоматичну путівку одразу в групу.
Чи має футбольна спільнота крутити носом, і казати, що автоматичні путівки шкодять спортивному принципу? Залиште це для естетів. Збірна України поки що на ЧС виступала одного разу – і відчуттів рівня ЧС-2006 відверто у нашому футболі не вистачає. А в аналогічній ситуації на Євро-2012 наша команда не виглядала безнадійною і не зганьбилася. Можемо і краще.
У 2030-му наша збірна двічі за турнір виступить на українському стадіоні, буде готуватися до чемпіонату у себе вдома та отримає певну перевагу над суперниками і значний шанс вийти в плей-оф. Це важливо, бо це буде визначний турнір для сьогоднішнього потужного покоління до 23 років – Забарний, Мудрик та інші повинні бути якраз на піку власної кар’єри.
***
Єдиний мінус – це авіаперельоти іноземних вболівальників, яким треба перед початком плей-оф буде подолати сотні кілометрів між Україною та Піренеями. Але дозвольте бути трохи егоїстичними і сказати, що це все ж їхні, а не українські проблеми (втім, Україна точно спробує полегшити життя у цьому випадку).
До того ж основні конкуренти української заявки не виглядають логістично ідеальними. Так, заявка виключно Іспанії та Португалії виглядала б класно для подорожей, але в її успіх мало вірили навіть там до моменту приєднання України. Зараз же все інакше.
Вони допоможуть нам, ми допоможемо їм. Це чистий win-win.
Залишилося лише виграти заявку. І війну, що найголовніше.
Фото: Globallookpress.com/Serg Glovny/ZUMAPRESS.com; 62.ua
