Українським клубам не потрібні вболівальники на трибунах – вони існують не для них
Намірам повернути людей на стадіони присвячується.
Цього тижня на українські стадіони повернулась рідна УПЛ, і з цієї нагоди Андрій Павелко поділився, здавалось би, хорошою новиною. Попри воєнний стан, УАФ веде перемовини з держорганами, аби ті дозволили повернути вболівальників на трибуни.
З одного боку, це ще один крок до стабілізації життя в умовах повномасштабної війни, до якої кожен з нас за цей рік пристосувався як міг. Бо жити якось треба, в тому числі на зло ворогу.
Та й сама ініціатива за своєю суттю правильна, бо професійний спорт як явище завʼязаний на вболівальниках. І якщо є намагання зберегти цей спорт, попри війну, то за ним логічно мають йти спроби зберегти і його прямий контакт із шанувальниками.
Зрештою, і прокомунікував Павелко цей намір з правильними акцентами та уточненнями, які враховують реальність війни. Такими як:
- «Працюють театри, кінотеатри та концертні зали, то чому обмежена кількість глядачів (із чітким дотриманням відповідного протоколу безпеки) не може переглядати футбольний матч?»;
- «Варіанти допуску вболівальників на матчі розглядаються лише на тих стадіонах, де для цього є відповідні умови, зокрема, достатня кількість місць в укриттях»;
- «Реалізація цієї ідеї можлива виключно за умови отримання клубом-організатором матчу дозволу відповідної обласної військової адміністрації й правоохоронців».
З іншого боку, перелічені вище аргументи розбиваються об один контраргумент. Українським клубам не потрібні вболівальники на трибунах, там вони для них – зайвий геморой, небажана відповідальність. Особливо в умовах війни.
Давайте за порядком. Вболівальники на трибунах – це така собі стабілізація життя у війну. Бо їх там майже не було і до повномасштабного вторгнення, натомість були життєствердні пейзажі тисяч порожніх сидінь. Зрештою, одиниці найзапекліших із тих, хто ходив на стадіони ще в часи до великої війни, знаходили можливість пробратись на матчі і в поточному сезоні, попри заборону на глядачів.
Звідси випливає наступне заперечення. Український футбол – явище, яке має мало спільного з поняттям «професійний спорт». А тому не працює зі своїми прихильниками за принципом «моя фан-база – мій хліб насущний». Навпаки, тут аудиторію навколо команди не розглядають як наріжний камінь для формування бренду – в ній якщо і бачать якусь користь, то швидше як один зі способів поміряти статус та вплив власників клубів. Бо саме вони є королями українського футболу, які через власні хворі амбіції та марнославство тримають цей покруч на плаву.
Саме тому безглуздо порівнювати наш футбол з кіно, театрами та концертами. В тих галузях, по-перше, йдеться про розваги. А по-друге, для них глядач є життєво важливим – якщо нема його самого і його грошей за квиток, то й нема з чого жити. Український футбол живе іншим коштом.
Звісно, є винятки. «Шахтар» давно вже пробує втілити здорову маркетингову модель роботи спортивного бренду в Україні, плекаючи в тому числі свою фан-базу. При цьому клуб з 2014 року не грає на своєму стадіоні в Донецьку, відповідно робота з вболівальниками має очевидні обмеження, які зʼявились навіть не з моменту повномасштабного вторгнення.
У «Вересі» теж кажуть, що намагаються побудувати хоч якусь комерційну структуру, яка на футболі буде ще й заробляти, а не лише витрачати. Логічно, що рівненський клуб та його президент найчастіше в минулі місяці порушували питання повернення глядачів на трибуни. Хоча торішня історія зі заповненою клубними спонсорами VIP-трибуною на оновленому «Авангарді» на тлі заборони все ще віддає фальшем у цих намірах.
Але й для «Шахтаря» з «Вересом» чи інших притомних клубів повернення вболівальника на трибуни зараз – це не про важливий дохід. Хіба що про якусь соціальну місію та роботу зі своєю аудиторією на майбутнє. А багато хто не може зробити навіть цього, бо просто не може виступати у своєму місті. Наприклад, «Металіст-1925». І це також те, що віднаджує працювати з аудиторією – в іншому місті вона чужа, для її привернення потрібні більші зусилля. І бажання.
Для більшості українських клубів загальна картина значно гірша. Як і в ковідні часи, люди на трибунах – це відповідальність за дотримання протоколу, зайвий клопіт про достатній простір у сховищах, отримання якихось спецдозволів. Заради кого старатись, якщо клуб існує насамперед для власника, який і так на стадіоні? Навіщо напружуватись, якщо для керівництва навіть простіше, коли трибуни порожні?
Ініціатива з повернення вболівальників – лише чергове намагання нашого футболу здаватись нормальним. А тому є черговим нагадуванням про його системну нікчемність. І війна тут ні до чого, таким він став ще до 2014 року.
