Юлія Левченко: «Була впевнена на 99%, що спорту більше не буде в моєму житті»

Інтерв'ю Миколи Решнюка зі легкоатлеткою.

5 серпня, 11:37
5
Юлія Левченко: «Була впевнена на 99%, що спорту більше не буде в моєму житті»

Юлія Левченко - одна з трьох причин, чому українці почали з більшим інтересом стежити за стрибками у висоту серед жінок. Разом з Ярославою Магучіх та Іриною Геращенко вона входить в перелік найсильніших стрибунок сучасності, регулярно підіймаючись на п’єдестал. Хоча останнім часом робить це найрідше в цій трійці.

В розмові з Tribuna.com Юлія розповіла, як війна, виїзд з країни та ставлення суперниць впливають на її виступи, наскільки змінилось значення спортсменів для України та чому варто розрізняти російських атлетів.

«Важко закритись і налаштуватись на змагання. Можливо, це непрофесійно і неправильно, але мені це важко»

- Сьогодні передові українські спортсмени - це також інформаційна зброя, через яку наш народ звертається до всього світу, говорить та нагадує про напад Росії. Як проживаєте цю відповідальність?

- Звичайно, це тиск. Але спортсмени давно до нього звикли. Це додаткова відповідальність виступати обличчям своєї держави в такий момент.

Зараз взагалі все так змінилось, що не тільки результати мають значення, але й те, яка ти особистість. Ця ситуація показала, наскільки важливо мати людяність.

Коли [після 24 лютого] ми приїхали на перший етап Діамантової ліги в Юджині, я зустріла дівчат-колег по сектору, з якими не бачилась з останніх зимових стартів. Вони побачили мене й почали запитувати, як я себе почуваю, як в мене справи, де моя родина, чи все добре.

В якийсь момент я забула, що це змагання і навіщо я сюди приїхала. Так мене емоційно накрило. Думаєш, це мої суперниці, а вони підійшли як сестри. Ти вже не розумієш, як змагатись. Ці люди бажають тобі добра.

Було важко, коли я приїхала на тренувальний збір в кінці березня і не могла зрозуміти, чому я можу займатись улюбленою справою, хоча в моїй країні війна. Там літають ракети, а я за кордоном, можу тренуватись. Це про дві паралельні реальності для мене, під які я не можу підлаштуватись.

Для мене спорт - це улюблена справа. І іноді запитуюсь, чому саме я маю можливість займатись улюбленою справою. Було відчуття сорому робити те, що люблю і від чого отримую задоволення. Чи можу я отримувати це задоволення під час війни?

Такі моменти філософські виникають. Зараз багато людей змінюються, дорослішають, знаходять відповіді на одні запитання, задають собі нові. Це переплітається, і це важко.

- Як ці пережиття впливають на виступи, підготовку, результати?

- Останні роки в мене був важкий період і без війни. А з її початком воно накрило, але й змусило зібратись. Намагалась знайти в собі сили використати ситуацію, щоб боротись, щоб представляти нашу країну.

Але ще не навчилась, як з цим впоратись правильно. Вже багато разів було за цей час, коли прокидаєшся, а прилетіло туди, ще кудись. Одного разу в Рабаті я прокинулась в 5 чи 6 ранку, мені щось не спалось. Взяла телефон і побачила, що прилетіло в Києві в район, де живе мій тренер та її чоловік, та й мій дім неподалік. І все, ми почали телефонувати.

Мені потім важко закритись і налаштуватись на змагання. Можливо, це непрофесійно і неправильно, але мені це важко. Не можу відключитись, переживаю дуже емоційно.

Іноді здається: «Блін, що я тут роблю? Можливо потрібно поїхати додому, щось робити, допомагати». Хочеться бути корисним. Хоча ти розумієш, що ти корисніший в спортивному секторі. Це важко, бо хочеться, щоб ти один зміг зупинити все. Щоб все закінчилось. На жаль, це не може відбутись. Кожен на своєму фронті.

Іноді здається, що ось уже легше трохи стало, люди повертаються [в свої міста]. А потім знову такі хвилі. І ти знову не розумієш, що робити, чому це відбувається, як врятувати людей, які просто ні в чому не винні. Це безсилля.

- І як в таких умовах аналізувати свої виступи, відстежувати причини результатів? Наприклад, в Юджині на чемпіонаті світу ви, мабуть, показали не той результат, на який сподівались…

- Там були суто спортивні причини. Я була готова, їхала показувати хороший результат. Важко сказати, який, але я відчувала себе готовою. Допустила кілька помилок, і вони коштували дорого. І все пішло шкереберть.

Це спортивні моменти. Це моя відповідальність. Шлях до результатів тернистий, нелегкий, в кожного свій. Комусь треба більше часу, комусь - менше. 

Я більше переживала за інше. Одна справа, коли ти виступаєш на комерційних змаганнях, де сам за себе - відвиступав і поїхав. Інша - коли ти в команді. Команда в нас була, мабуть, найкраща за все життя. І ось тут відчуваєш провину, що ти боровся, але не з тим результатом, який треба.

Але попри всі ці моменти, я рада, що в мене був шанс побувати на чемпіонаті світу, побачити ставлення людей до України, поспілкуватись із товаришами, з якими не бачився давно. Просто хочеться підійти і обійняти, запитати, як справи.

Ми підтримували один одного, це було круто. Це щирі позитивні емоції, отримати їх - для мене це уже було на вагу нагороди. Бо іноді здається, що ти вже ніколи не отримаєш ці емоції. А вони були.

- Ви згадали про ставлення до України в Юджині. Яким воно було?

- Були неймовірні відчуття. Коли ми просто були одягнуті в форму збірної України, до нас підходили люди [на вулиці], підтримували. Навіть не знаю, скільки сотень таких було.

Вони говорили, що дуже раді, що ми тут, що виступаємо, що вони за нас переживають всім серцем. Свої хвилювання висловлювали. Мені було ніяково, бо я просто вдягла цю кофту і не знала, як себе правильно поводити. Це складна тема, бо я переживаю, чи правильно відреагую, чи мене правильно зрозуміють, чи можу я усміхнутись, чи потрібно дати іншу емоцію. 

Але й була гордість, що нашу країну бачать, чують. Морально це дуже важливо, коли ти знаєш, що тебе розуміють, тобі співчувають, і людяність не втрачена.

- Окрім Штатів, у цьому році ви виступали ще в кількох країнах Європи, а також в Марокко. Яка атмосфера там навколо українських спортсменів? Як там реагують на Україну?

- Відчувається, що підтримка є. Це видно з того, коли представляють спортсменів перед змаганнями і називають Україну. Пам’ятаю змагання в Фінляндії, фіни нас дуже підтримали. Була музична заставка, і коли представляли спортсменів з України, включили «Стефанію». А на відкритті змагань теж виступили з окремим словом на підтримку України.

До мене після змагань підійшла фінська стрибунка, ми розмовляли, і вона раптом почала плакати. Пропонувала свою допомогу. Були такі теплі зустрічі з людьми, які говорили: «Ми з вами, ми вас підтримуємо».

- З іншого боку Ольга Саладуха розповідала, як до українських спортсменів на змаганнях підходять представники інших країні і говорять: «Ви втомили. Здайтесь росіянам, бо в нас ціни ростуть». У вас таке було?

- В моєму колі спілкування такого не було. Завжди з розумінням. Починаючи з того, що дівчата-колеги по сектори запитували, як ми тримаємось, куди повертаємось, як готуємось.

Так само спортсмени з інших видів. Підходив навіть тренер, який не зміг в перші дні [повномасштабного вторгнення Росії] дописатись до мене у фейсбуці, бо я туди рідко заходжу. В нього вдома проживало декілька сімей спортсменів з України, він хотів запропонувати допомогу також.

До мене підходили люди, які дійсно не лише слово, а й діло пропонували. Якщо щось треба - нема де жити чи тренуватись, - приїжджайте. Те, що вони просто пропонували це, вже важливо.

Розумію, що у світі все догори дриґом. Люди не можуть зрозуміти на сто відсотків біль інших. Я, наприклад, зараз розумію, наскільки мені пощастило не побачити ті страшні речі, які я могла побачити під час війни. Мене це оминуло.

Але мені теж страшно зрозуміти людей, які бачили жахливі речі, пережили їх. Що у них з психікою? Як їм жити далі? Ти співчуваєш, але тобі важко осягнути, наскільки це страшно.

«Коли я виїжджала з України, в голові навіть не було брати кросівки, шиповки, форму»

- В Юджині ви взяли участь у великій пресконференції, спеціально зібраній, щоб розповісти світовим ЗМІ про війну в Україні. Це класний приклад, як наші спортсмени та функціонери повинні сьогодні використовувати міжнародні майданчики. Розкажіть детальніше про цей досвід.

- Для мене це був трохи шок. Спортсмени звикли, що до них прикута увага тоді, коли в них є якісь результати чи здобутки. І я була трохи засмучена, бо не вдалось реалізувати свої сподівання. А тут мені кажуть, що буде пресконференція. Якось для мене це несумісно. Я навіть спочатку перепитала, чи це доречно. Сказали, що треба - люди хочуть нас почути, наше тріо.

Коли прийшла, то не думала, що буде так багато ЗМІ. В залі було безліч журналістів. Це додало хвилювання. Тоді ти розумієш, що відповідальний не лише за себе, як спортсмена, а ти представник своєї країни. Готовий чи не готовий, люди хочуть тебе почути. Твоя місія - не лише змагатись, але й розповідати, що відбувається в тебе на батьківщині. Дай бог, щоб це допомогло якомога швидше перемогти.

Це був в першу чергу запит від міжнародних ЗМІ. Важливо, що вони хочуть знати, як все відбувається. Бо люди дійсно не знають всього. Мене навіть запитували, чи дійсно з України не літають літаки, і дивувались відповіді. Я розповідала, що дуже рада бути на змаганнях, бо коли почалась війна, я була впевнена на 99%, що спорту більше не буде в моєму житті. 

В середині березня я з мамою і сестрою виїхала спочатку з Києва, потім до Європи. І коли я виїжджала з дому, навіть в голові не було брати з собою кросівки, шиповки, форму. Про спорт я взагалі не думала. Здавалось, що він у минулому житті.

Але вже через кілька днів по прибутті в Європу мені зателефонував тренер і сказав, що нам організовують збір за кордоном. Я була шокована. Який збір за кордоном? Я тоді взагалі не знала, як планувати життя далі.

- Хто і як взагалі сьогодні допомагає українським спортсменам продовжувати займатись спортом, тренуватись та виступати? Яка роль в цьому федерації?

- В перші дні війни до мене та до інших спортсменів, хто має з ними контракти, звернулись із Nike. Вони дуже допомогли. Це і фінансування, і підтримка.

Бо я приїхала [до Європи], у мене не було навіть тренувального одягу - взяла з собою тільки все необхідне, теплі речі. Тому спонсори допомогли.

В плані зборів нам допомагає федерація. Дуже багато роблять - документи, підготовка. Міжнародна федерація легкої атлетики теж допомагає фінансувати збори, виділили спеціальний фонд на підтримку українських спортсменів. 

- Є ще спеціально створений фонд від Міжнародного олімпійського комітету. Яка від нього йде підтримка?

- Чесно кажучи, не знаю, як там все влаштовано. Мені телефонували люди, пропонували допомогу. Але це не так, що: «Доброго дня, це з фонду телефонують». Просто як людина людині. І з нашої федерації дзвонили, і з НОК. І спонсори дзвонили. Здається, весь світ, коли все почалось, пропонував допомогу. 

Звичайно, більше фінансової допомоги ми зараз отримуємо від всього світу. Бо все фінансування [в державі] йде на війну. Та й до війни завжди були якісь моменти.

Наразі в мене для моїх тренувань все є. Я навіть не поїхала на збір, залишилась у Європі з мамою та сестрою, так морально легше. То я зараз тренуюсь сама, ходжу манеж, за вхід у який плачу самостійно. Зробила такий вибір.

- Держава скоротила якісь виплати спортсменам?

- У нас є заробітна плата від міністерства, і я скільки отримувала, так і отримую. Звичайно, через ріст курсу [валют] і життя в Європі це не так, як було до війни. Нові реалії. Але я спілкуюсь із родичами, друзями, знайомими, які не мають роботи взагалі, тому мені гріх жалітись. 

«Лише одна російська спортсменка написала слова підтримки. Дівчина, з якою ніколи не бачилась»

- Майже в усіх видах спорту росіян відсторонили від участі в змаганнях. Зокрема і в легкій атлетиці. Натомість російські функціонери та чиновники правдами і неправдами добиваються повернення Росії в спорт, подекуди навіть успішно. Як відреагуєте, якщо росіянки повернуться в сектор стрибків у висоту?

- Це важке запитання. Спортсмени з Росії не дуже багатослівні зараз. Чи тому, що бояться або не знають, що говорити, чи тому, що підтримують це все. Ти не знаєш думку спортсмена.

Я не знаю, як би я себе почувала в такій ситуації. Але якби це була відкрита підтримка - як у випадку з тим гімнастом з буквою Z на лобі, - ти ніяк не можеш виступати поряд з такими спортсменами.

Щодо деяких [інших] спортсменів з Росії… Я розумію, що вони навряд підтримують те, що відбувається. Але через те, що вони не знають, як правильно діяти, або їм погрожують… Я не знаю, що б я переживала, стоячи з цими людьми. Це важке запитання.

Багато [російських] спортсменів не розуміють, чому їх не допускають до змагань. Для них все виглядає так, що ми хочемо позбутись сильних конкурентів, змінити спорт, який має бути без політики.

А ми намагаємось тиснути на всі можливі сфери, щоб показати, що цивілізований світ не приймає напад на іншу країну, вбивства цивільних. Це не можна ніяк виправдати. Нічим. Ні імперськими замашками, ні економікою, ні ще чимось іншим. Це звірство.

Для цього це робиться - достукатись до людей там, до їхніх душ, сердець, очей, чи що в них там є. Показати, що це ненормально. Ви повинні нести відповідальність, ви - представники країни, яка вбиває.

Коли росіяни говорять, що нічого не можуть зробити… Ну, значить поколіннями вони виховали таке суспільство, яке дозволяє одному вирішувати долю всієї країни. І все ж це колективна відповідальність.

Якщо ще в перші дні ми просто хотіли достукатись, то з плином часу зрозуміли - вони не можуть нічого сказати. Наші колеги з сусідньої країни. Це важко. Не знаю, що вони переживають і які в них думки, вони їх не висвітлюють.

Просто коли мені пишуть зі Штатів чи Австралії, які розташовані за безліч тисяч кілометрів [від України], а люди ось тут поруч, які причетні, - мовчать, то для мене це просто жесть.

Скажу чесно, лише одна російська спортсменка написала слова підтримки. Дівчина, з якою ніколи не бачилась. Просто були підписані одна на одну в інстаграмі. Вона вибачилась, написала, що вона просто не знає, що їй робити. Це була одна людина.

- А є приклад Марії Ласіцкене, яка належить до тих, хто наче й проти вторгнення Росії в Україну, але й проти відсторонення всіх росіян. На це Ярослава Магучіх уже заявила, що в неї більше нема кумира…

- В спорті Росії є не тільки Марія Ласіцкене. Я не знаю, яка в неї думка щодо того, що відбувається в Україні. Але це не найгірший приклад поведінки російських спортсменів, які кидають зіги чи малюють зедки на чолі. Ось на це потрібно звертати увагу.

А люди, які мовчать, або ми не знаємо їхньої точки зори, які в них будуть офіційні заяви після повернення в сектор… Звичайно, ставлення змінилось. Ти розумієш, що людина з Росії, тому у вас будуть напружені відносини. Навіть суто формальні.

Мені хочеться сказати одне - навіть попри всі допінгові скандали [в російській легкій атлетиці], Ласіцкене ніде не спіймали, ніяких проблем з нею не було. Як до спортсменки до неї немає претензій.

- Яким було ваше спілкування з Марією та іншими російськими спортсменами до 24 лютого?

- Ми спілкувались як колеги. Просто привіт-привіт, нормальні робочі відносини. Ненависті не було. Все одно ти насамперед хочеш в людині бачити людину.

Це спорт - не будемо говорити, хто з якої країни, якого кольору шкіри, якою мовою розмовляє і так далі. Всі тут зібрались робити свою справу.

- Тобто, якщо росіянки завтра повернуться у ваш сектор, ви не знаєте, як вчините?

- Думаю, не буде так, що ми хоп і зустрілись уже завтра. Будуть якісь поступові дії. Рано чи пізно вони повернуться. І я не знаю, як будуть складатись відносини. Мені важко про це говорити.

«Мій тато вже не військовозобов’язаний, він міг не йти. Але разом з моїм хлопцем та його другом втрьох вирішили таки йти»

- Наскільки вас змінило 24 лютого?

- Ми всі подорослішали. Не лише діти, але й дорослі. Бачу, як змінився погляд у людей. Не такий, як раніше, сум в очах, навіть коли усміхаються.

Перші два дні [повномасштабного вторгнення Росії] здавались вічністю. Здавалось, місяці пройшли. Не знаю, на яких силах все це трималось. Я в шоці з тих, хто швидко організувався, почав волонтерити. Це герої. Бо я в перші дні хотіла щось робити, але не розуміла, що саме.

Потім вже були якісь дії, думки, що робити далі. Взагалі не думала, що поїду з Києва. Це було емоційне рішення, бо ніхто не знав, як правильно робити. Як далі організовувати життя. Важко, коли ти не знаєш, як планувати майбутнє.

Пам’ятаю, коли була ще в Києві, люди швидко розібрали хліб, цукор, сіль. А новий ніхто не випікав. А коли приїхали в Рівненську область, я зайшла в магазин і побачила хліб, його вдосталь. Не скажу, що я в Києві пережила голод чи щось подібне, але тоді я почала плакати.

Життя стало іншим. Ти їдеш на змагання, паралельно читаєш новини і висвітлюєш їх у соцмережах, бо спортсмени перетворились на інформаційний фронт. Хоча вони схильні закриватись, не заходити в соцмережі на час змагань, відгороджуватись від такого життя. Але тут нема вибору, треба говорити про це, якщо є можливість.

Це додало відповідальності. Важко щось планувати, тому живеш сьогоденням і намагаєшся прискорити перемогу словом і ділом. Кожен потрохи.

- Ви виїхали з України в березні. Після цього повертались додому?

- Весною були збори, які тривали два місяці. Потім змагання, а вони йдуть з різницею в тиждень плюс-мінус. І ти розумієш, що поїхати додому неможливо, бо дорога займає 20 годин, а це позначається на формі. А ще треба тренуватись між змаганнями.

В мене вийшло так, що я один раз була в Україні [після виїзду в Європу]. Це було в травні. Правда, я не була вдома. Але відчуття рідної землі, що я можу сюди повернутись, мені це дало сил і мотивації.

Я дуже люблю дім. Де б я не була, мені одразу треба їхати додому. Я домашня людина. Коли я зрозуміла, що дім, в якому я живу [в Києві], більше не є прихистком, не є місцем, де я набираюсь сили, це був удар. Бо де, як не вдома, ти відчуваєш себе в безпеці?

Більше можливостей в плані часу з’їздити не було. А ще є мій найбільший страх - після такого приїзду в Україну їхати назад. Це дуже важко, це сльози, емоційні гойдалки. Зрозуміла, що якщо приїду додому, то не знаю, як змушу себе повернутись в Європу.

Я вже не бачила свого тата скільки йде війна. Дуже сумую. Не бачила бабусю з дідусем. Коли починаєш згадувати всіх близьких і рідних, хто залишився в Україні в різних містах, тобі страшно. Бо ти хочеш всім допомогти, але розумієш, що це неможливо. Це страшно.

Ми навчились із цим жити. Але з цим не хочеться жити. Хочеться, щоб якомога швидше все закінчилось.

- У вас батько воює. Розкажіть його історію.

- На другий чи третій день ввели комендантську годину [в Києві] на два дні. Ми сиділи вдома - друзі, потім батьки приїхали. В мене вдома є паркінг, це був якийсь острівець безпеки. Ми сиділи, дивились телевізор, і в якийсь момент чоловіки зрозуміли, що просто сидіти - не вихід.

Мій батько вже не військовозобов’язаний, у нього білий білет. Він міг не йти, але разом з моїм хлопцем та його другом втрьох вирішили таки йти.

На вулиці комендантська година. Взяли з собою посвідчення, просто мовчки вийшли на вулицю, я сіла за кермо і відвезла їх в частину. Дуже повільно їхала. Пам’ятаю перші блокпости, військові, автомати.

І коли поверталась з Борисполя, там йде траса в шість смуг, то чула лише двигун своєї машини. Нікого не було. Тільки така дурепа як я могла поїхати в комендантську годину. Їду, і як апокаліпсис. Пусте місто, день. Це все страшно, але ти робиш те, що можеш.

Чоловіки поїхали. Вони спочатку були разом, потім в різних місцях. Друг був на самій передовій. Я їх відвезла, а через деякий час думала, навіщо я це зробила, - як донька, як дівчина. Тата бачила тоді востаннє. Ми спілкуємось, все нормально.

- Ви народились у Бахмуті, яке зараз опинилось на передовій. Наскільки для вас це щемкий момент?

- Я там народилась, але не проживала. Коли мені було пару місяців, батьки повернулись до Києва. Тому все моє життя пов’язане з Києвом.

Але в Бахмуті почали розвивати спортивну інфраструктуру, там проводили змагання, збори. Завжди думала, що треба з’їздити, бо я ніколи більше там не була. Не знаю цього міста.

Як мама мені розповідала, це класне, приємне містечко. Там шахтарів було багато у свій час. Гарні у них спогади. Тато був по роботі, короткий період прожили, родичів у нас там нема.

- Очевидно, що війна в Україні ще не скоро закінчиться. Як навчитись жити з цим?

- Це стрьомна штука, не хочеться це визнавати. Але життя йде. 

Зараз за кордоном багато українців, серед них я. Але з ким не спілкуюсь, всі хочуть додому. Я відчуваю - ти приїжджаєш сюди, і ти не вдома. І ти не можеш дозволити собі це відчувати, бо твій дім - Україна. Це важко.

Я дякую всім, хто продовжує вести бізнес в Україні, продовжує працювати, ходити на роботу, підтримувати економіку країні, незважаючи ні на що. Людина прокидається зранку - в неї є мета.

Ти не можеш закритись в собі повністю. Потрібно і сміятись, і плакати. Не знаю, як тим людям, які все втратили чи когось втратили… Але якщо є можливість жити, треба жити. Заради дітей та їхнього майбутнього. Щоб в них все ж було дитинство.

Ярослава Магучіх: «Ласіцкене написала через 5 місяців. Яка може бути розмова?»

Інтерв'ю Влада Гераскевича – як розбити росіян в спортивних кабінетах, бездіяльність Бубки

Фото: Vadym Herasymenko/Red Bull, Panoramic/Keystone Press Agency, сторінка Євгена Проніна у фейсбуці, Jon Olav Nesvold/Keystone Press Agency, Ann-Dee Lamour/Dppi

Найкращі
Нові
Перші
Adlen Mouats
Юля - сонечко! Сподіваюсь в житті, як на секторі, так і поза ним, все складеться якнайкраще і ми частіше бачитимо цю чарівну усмішку
Відповісти
9
Оксана Проданчук
крута спортсменка, шкода, що не може повернутися у свою форму
Відповісти
9
Богдан Матулкін
Юля – топ ❤️ Її рідні – топ. Хай всім щастить у боротьбі з ворогом
Відповісти
9
Ірина Козюпа
Юля, тримайся! Дуже хочеться побачити тебе в призах, а твоїм рідним тільки всього найкращого 🙏
Відповісти
4
andrew_lupak
Класне інтерв'ю. Дуже приємна дівчина і гарно усе сказала, щиро, від серця. Продовжуйте далі брати у наших спортсменів інтерв'ю. Цікаво було би послухати Олександра Хижняка, Дениса Берінчика, Ольгу Харлан та Анжеліку Терлюгу.
Відповісти
3

Інші пости блогу