Tribuna/Футбол/Блоги/Записки українського/Як Придністров’я стало невизнаною республікою та чому «Шериф» тепер не може грати ЛЧ в Тирасполі

Як Придністров’я стало невизнаною республікою та чому «Шериф» тепер не може грати ЛЧ в Тирасполі

Володимир Гарець вивчив історію конфлікту, якій значно більше 30 років.

Автор — Volоdymyr Harets
25 червня 2022, 12:49
66
Як Придністров’я стало невизнаною республікою та чому «Шериф» тепер не може грати ЛЧ в Тирасполі

Володимир Гарець вивчив історію конфлікту, якій значно більше 30 років.

24 червня 2022 року виконавчий комітет УЄФА заборонив проведення матчів на території Придністров’я. Це означає, що чемпіон Молдови «Шериф» не зможе грати в єврокубках на своєму стадіоні в Тирасполі. В повідомленні вказано, що таке рішення прийняте відповідно до попередніх рішень про дискваліфікацію російських клубів та збірних, а також у зв’язку з вторгненням Росії в Україну та ескалації воєнних дій. Заборона діє безстроково, до подальших повідомлень.

Текст було вперше опубліковано у вересні 2021 року, коли «Шериф» мав зустрітися із «Шахтарем» у Лізі чемпіонів в Тирасполі. 

Україна вплинула на кордони сучасної Молдови – від Задунайської Січі до «вогню революції» керівників УСРР

У 1775 році наказом російської цариці Катерини II було ліквідовано Запорізьку Січ – але було б наївно вважати, що вільне козацтво на українській території зникло за один день. Тисячі козаків спустилися Дніпром на південь, щоб оселитися на нових землях. Один з російських розвідників у своєму повідомленні в листопаді 1776 року повідомляв про десять тисяч колишніх запорожців, що проживають на землях від Дністра до Дунаю.

Була створена Задунайська Січ – османський уряд не чинив перешкод, бо зацікавився у засобі тиску на сусідів. Але багато колишніх запорожців виступало і на боці Росії в постійних війнах між імперіями. Тисячі козаків оселилися в новоствореній Бессарабській губернії, яка мала стати буфером від набігів з Туреччини. Склалася типова ситуація – українці з одного боку воювали проти українців з іншого боку. 

Історія отримала кривавий розворот 1829 року під час нової російсько-турецької війни. Кошовий атаман Йосип Гладкий виявився зрадником – з 218 прибічниками та 578 членами їхніх родин переправився через Дунай та присягнув на вірність Росії. Султан Махмуд II вирішив не розбиратися, хто правий (незважаючи, що на турецькій стороні у тій же війні виступали декілька тисяч задунайських козаків) і наказав зруйнувати Січ. Понад 15 тисяч цивільних поселенців-українців вирізали солдати та мусульмани-ополченці.

А Йосипу Гладкому встановлено пам’ятник в Запоріжжі. Просто до слова.

Бессарабія же навіть на початку XX століття залишалася територією, на яку досить суттєво впливала Україна. Коли 1917 року Російська Імперія почала розвалюватися на маленькі (та не дуже) шматки, майже одночасно с проголошенням УНР виникла і незалежна Молдовська Демократична Республіка, з якою ж відразу були налагоджені офіційні зв’язки. Проте її існування не було дуже довгим – через декілька місяців румунські війська окупували всю країну.

В 1918-му під час Гетьманату навіть була відіслана нота в Румунію: «Бессарабія – це Україна» та готувалося введення українських військ. Але в останній день Першої світової Румунія дуже вчасно оголосила війну Німеччині та її союзникам, перейшла у стан держав-переможців та удвічі збільшила територію Королівства за рахунок Угорщини, Болгарії та України під час підписання мирних угод. 

До питання Бессарабії повернулися уже на початку створення СРСР – коли створювали Молдовську автономію в УСРР. Один з найвпливовіших людей регіону Григорій Котовський тоді написав доповідну записку в місцевий ЦК, у якій наголошувалося, що «Молдовська республіка може відіграти ту ж роль політико-пропагандистського фактора, що й Білоруська республіка щодо Польщі й Карельська — щодо Фінляндії».

Автономію було створено з умовою, що в будь-який момент вона може від’єднатися від України, а в 1929-му її столицею став Тирасполь. Саме цей шмат території поблизу Дністра активно заселяли росіянами, щоб розмити перевагу українців та молдован та забудовували промисловістю, щоб показати жителям іншого берегу перевагу радянського устрою.

Фактично в 1930-х роках це був один з фронтів пропагандистської роботи Радянського Союзу.

Коли 1940 року внаслідок пакту Молотова-Рібентропа Бессарабію передали до СРСР, то об’єднання земель мало вирішальний вплив на події вже кінця XX століття. З колишньої Молдавської автономії у складі нової союзної республіки залишилася лише вузька ділянка Лівобережжя Дністра – яка зараз і називається Придністров’ям.

Рух за незалежність з обидвох сторін та мовне питання – так в 1989 році розпочався конфлікт в Придністров’ї

Важливо окремо проговорити, що в 1989 році в Молдові і Придністров’ї сильно відрізнявся етнічний склад населення.

На правому березі Дністра частка молдаван досягала 70%. А в Придністров’ї – лише 40% жителів, які ідентифікували себе як молдовани, та по 30% - як росіяни та українці. Через роки після замороження конфлікту це вилилося навіть в зображені грошових валют.

Пізнаєте Богдана Хмельницького та Тараса Шевченка?

Наприкінці 1980-х така розпорошеність населення означала, що в промисловому Придністров’ї (тут сконцентрувалися 60% всіх заводів регіону) були відсутні настрої, які панували на іншій території Молдови. Там рішучість в боротьбі за незалежність була переплетена зі спробами приєднання до Румунії.

Сторони почали бомбардувати одна одну протилежними рішеннями.

Молдова визнала пакт Молотова-Ріббентропа недійсним, а приєднання Бессарабії від Румунії до СРСР незаконними. Придністров’я у відповідь заявило, що не погоджується з приєднанням власної території до Бессарабії, так як воно також відбулося внаслідок договорів СРСР та Німеччини.

Молдова прийняла повернення латинської абетки, якою користувалися в часи поглинення Бессарабії Румунією. У липні 1990-го партія «Народний фронт», яка прийшла до влади, виступила з вимогою перейменувати Молдову на Румунську Республіку Молдова. Державному прапору було надано румунські кольори, а гімном стала румунський «Deşteaptă-te, române!»

Придністров’я на референдумах просувало зовсім протилежні зміни – закріпило статус офіційної мови українській, російській та молдовській на основі кирилиці, а 2 вересня 1990 року створило окрему Конституцію, прапор, герб і гімн. Також почали формувати власні збройні сили та правоохоронні органи.

Зараз здається, що питання приєднання до Румунії значно перебільшували обидві сторони. Російській мові, за яку так переживали в Придністров’ї, надали особливий статус з великими преференціями. А за соціологічними опитуваннями тих років, лише 15% громадян Молдови висловлювалися за об’єднання з Румунією, а інші 85% - за суверенітет, незалежність і територіальну цілісність держави. «Народний фронт» дуже швидко втратив популярність, а в 1994 році в країні пройшов референдум, де більше 97% висловилися за нейтралітет та цілісність кордонів країни. 

Проте в 1989-1992 роках ця історія швидко поширювалася завдяки, в тому числі, і радянському (пізніше – російському) телебаченню.

«На той час спецслужби колишнього СРСР мали велику мережу агентів впливу у всіх владних органах прийняття рішень у Молдові та Придністров’ї одночасно, – писав молдовський історик Сержіу Мустяце. – Також не викликає сумніву, що великі помилки, допущені Кишиневом у передконфліктний період, під час конфлікту, як і спричинені ними згодом самі військові дії, були викликані не тільки некомпетентністю, але й злісними намірами».

Конфлікт перейшов в гарячу фазу після втручання російської армії. Під час подій 1992 року загинуло понад 2000 людей

25 серпня 1991-го Придністров’я оголосило про незалежність. Молдова зробила це на два дні пізніше – 27 серпня. Вже в новому статусі до кінця року молдовські правоохоронці намагалися взяти під контроль одні з найбільших міст Придністров’я — Дубосари та Бендери. Сутички призводили до смертей, але ще не перетворилися в масштабні військові дії.

Хоча б тому, що у жодної зі сторін не було власних серйозних військ – лише озброєні загони міліції. 14-та армія, яка базувалася з 1956-го у Кишиневі, присягнула на вірність ні Молдові, ні Придністров’ю, а Росії. Кілька піхотних дивізій, артилерія (насамперед, зенітно-ракетного комплексу), бронетехніка та літаки (у тому числі штурмові літаки та гелікоптери) та один з найбільших в Європі склад боєприпасів в селі Колбасна в Придністров’ї.

І саме цей контингент вирішив долю подальшого конфлікту.

Голова Державної Думи РФ Геннадій Селезньов під час свого візиту до Молдови в 2002 році заявив, що «війна 1992 року мала лише одну мету – запобігти шкідливому об’єднанню Молдови з Румунією». Для цього в середині червня 1992-го в Тирасполь прибув російський генерал Олександр Лєбєдь. Там же він сказав свою знамениту фразу: «Ми, якщо необхідно, будемо снідати в Тирасполі, обідати в Кишиневі, а вечеряти в Бухаресті».

До цього моменту в Дубосарах та Бендерах вже відбувалися серйозні перестрілки між наспіх зібраними загонами ПМР та Молдови. 14-та армія постійно заявляла про свій нейтралітет та політику невтручання, але після декількох днів гарячої фази стало очевидним, що війська Придністров’я використовують саме техніку росіян.

В кінці червня вже сама російська армія нанесла удар по позиціям Молдови. На прес-конференції Лєбєдь назвав режим президента Молдови Мірчі Снєгура «фашистським», міністра оборони Молдови Йона Косташа «людожером», а події в Придністров’ї «геноцидом проти власного народу».

Найбільше в цій війні постраждали Бендери – бої тут тривали з 19 по 22 червня 1992 року. Молдовські війська спочатку зайняли майже все місто, але потім потрапили під нещадний обстріл та відступили. 

В боях тут з обидвох сторін загинуло близько 1200 лише військових.

Постраждали і українці – націоналістична УНА-УНСО в цій війні виступала на стороні Придністров’я, «захищаючи територію від загрози з боку Румунії». За участь у тій війні близько півсотні унсовців були нагороджені медаллю «Захисник Придністров’я».

А 21 липня 1992-го президент Молдови Мірча Снєгур і президент Росії Борис Єльцин за участі лідера Придністров’я Ігоря Смірнова підписали мирну угоду. На спірну територію зайшли російські миротворці, до 1 серпня бойові дії повністю припинилися і конфлікт став «замороженим».

Досі.

Чому «Шериф» грав навіть матчі ЛЧ в Тирасполі, хоча Придністров’я не визнала жодна країна

Майже 30 років потому ситуація на цій території фактично не змінилася. Остаточне вирішення конфлікту між ПМР та Молдовою залежить не від них, а від Росії, яка мала вивести свої війська ще в 2002 році. І не зробила цього дотепер. 

В 2003 році Москва та Кишинів обговорювали план, серед якого Молдова мала стати федерацією, Придністров’я б отримало особливий статус, а Росія б отримала можливість тримати свій військовий контингент ще 20 років. Підписання договору лише в останній момент було згорнуте президентом Молдови комуністом Володимиром Вороніним. 

Тому навіть зараз ПМР повністю залежна від РФ та має статус невизнаної всіма країнами світу республіки. І майже всі репортажі звідти схожі як дві краплі води – що в 1996-му, що в 2016-му: «Бідність з-поміж населення, молодь уся їде геть. Їдуть куди-небудь, аби тільки тут не лишатися. Насамперед їдуть туди, де краща якість життя: багато до Російської Федерації. Всі країни розвиваються, а ми застигли на одному місці».

«Росія всіляко підтримувала анклав, демонструючи сусідам Придністров’я: були б у складі «русского мира», то жили б ось так, – розповів журналіст Антон Семиженко. – Підтримка, крім доплат кожному пенсіонерові, включає фінансові вливання в бюджет республіки (які молдовські політики оцінюють у мільярд доларів щороку), а також – чи не найважливіше – безоплатний газ. Який формально зараховується в борг Молдові. Кишинів платити «придністровську» частину відмовляється — так і набігло вже з 5 мільярдів доларів».

Між Молдовою та ПМР немає сталого розуміння співпраці між собою – навіть визнання дипломів придністровських вузів чи номерних знаків на приватних автомобілях з 2001 року декілька разів то відміняли, то повертали назад. Часто лише в залежності від того, кого обирали на виборах в Молдові – проросійських чи проєвропейських політиків. 

Одна з небагатьох сталих величин – це футбол. В 1991 році тираспольський «Тілігул» сенсаційно вийшов у вищу лігу СРСР, але зіграти там не встиг. Проте власник клубу текстильний магнат Григорій Корзун зумів на початку 1990-х стати одним з найвпливовіших людей на межі політики та спорту. Саме він переконав придністровських чиновників не поспішати зі створенням власної ліги, а спробувати налагодити контакт з Молдовою.

Майже ніхто не вірив, але саме тут сторонам вийшло порозумітися. Багаторічний президент федерації футболу Молдови Павло Чебану розповідав: «Провокації були упродовж усіх 1990-х. Були спроби перешкодити нам організувати футбольну діяльність між сторонами. Але між фанатами ніколи не було конфліктів. Футбол для всіх. Неважливо, молдаванин ви, росіянин чи українець». Йому відповідає і президент федерації футболу ПМР Павло Прокудін: «УЄФА не визнає нашу федерацію. Замість цього у нас склалися дуже, дуже хороші відносини з молдовськими представникам. Ми говоримо однією футбольною мовою. Футбол поза політикою».

В Тирасполі навіть періодично грала національна збірна Молдови. Перший такий матч пройшов в 2003 році проти Нідерландів, а останній проти Андорри мав статися в 2020-му, проте був відмінений через пандемію. На таких матчах вигуки «Росія, Росія» іноді частіші за вигуки «Молдова, Молдова».

«Тілігул» в 1990-х так і не став чемпіоном країни, а в 2009-му тихо збанкрутів. Але ще в 1997-му в Тирасполі найбагатший бізнесмен Придністров’я Віктор Гушан створив однойменний до своєї корпорації клуб «Шериф». Фінансування з першого дня та до сьогодні на голову вище, ніж у будь-якого іншого футбольного клубу з Молдови – і це вилилося вже у 19 виграних чемпіонств, починаючи з 2001 року. Гушан майже не з’являється на публіці, не дає інтерв’ю, але футбол став ще одним його квитком в придністровську політику – навіть другий президент ПМР Євген Шевчук колись працював заступником директора в «Шерифі». 

У вересні 2021-го «Шериф» дебютував в груповому раунді Ліги чемпіонів на власному спорткомплексі, побудованому в 2002-му. Поки що це єдиний стадіон на Молдову та Придністров’я, який відповідає всім вимогам УЄФА.

І УЄФА була не проти, щоб «Шериф» грав у Тирасполі. На міжнародних змаганнях клуб грає під молдовським прапором, а від федерації футболу Молдови немає жодних перепон – навпаки, вона вирішує всі бюрократичні проблеми між сторонами для проведення футбольних матчів. 

«Об’єднання в нашому футболі спрацювало, тому що по обидва береги Дністра живуть одні і ті ж самі люди, – вважає Павло Чебану. – Такого немає в Грузії, Азербайджані чи Вірменії. А ми спокійний та гостинний народ».

***

Тепер же УЄФА на невизначений термін заборонила проведення футбольних матчів на території Придністров’я: «Виконавчий комітет УЄФА несе загальну відповідальність за безперебійне проведення своїх змагань, що включає обов’язок тимчасово не допустити проведення матчів в окремих регіонах, коли цього вимагає весь спектр обставин. «Шерифу», який буде грати в першому кваліфікаційному раунді Ліги чемпіонів, було запропоновано знайти альтернативне місце проведення ігор за межами Придністров’я для домашніх матчів в клубних змаганнях УЄФА до тих пір, поки діятиме заборона грати в регіоні», – говориться в заяві. 

У першому раунді кваліфікації ЛЧ «Шериф» зіграє проти боснійського «Зриньськи». Домашній матч чемпіони Молдови мають провести 13 липня.

Фото: NICOLAE POJOGA/AFP, И.Зенин/РИА Новости, Getty Images

Інші пости блогу

Всі пости