55-річний Міура так і не побив рекорд Зіку. Легенда японського футболу досі грає серед профі

Найстаріший футболіст світу.

Міура з дитинства цікавився футболом, але не місцевим – його в Японії 1970-80-х взагалі не існувало на професійному рівні. Тому малий Кадзуйосі захоплювався бразильцями. Його кумиром був Роберто Рівелліно.

«Мій батько був у Мексиці на чемпіонаті світу в 1970 році. Він фільмував матчі на 8-мм відеокамеру. У той час грав Пеле, і я виріс, дивлячись на відео, яке зняв мій батько», – розповідає Міура.

Захоплення бразильським футболом переросло у втечу Міури саме в країну свого улюбленого футболіста за кілька тижнів до 16-річчя. Він тоді мав лише досвід гри під керівництвом дядька на рівні шкільної команди, а також негативний шлейф від тюремного ув’язнення батька за незаконний обіг наркотиків.

Вісім років життя в Бразилії

Будь-яка красива історія вимагає тяжкого періоду життя героя. Кадзу зіткнувся з ним у тому юному віці. Міура влаштувався жити в Сан-Паулу, де почав заробляти на життя будь-якими законними способами – допомагав японським туристам, працював кур’єром та продавцем. «Я не розумів мову, стикнувся з іншими звичаями, тому почувався самотнім. Перші три місяці були дуже тяжкими», – згадує Кадзу.

Оскільки Міура поїхав до Бразилії не просто на заробітки, а для реалізації мрії стати футболістом, він зумів за сприяння футбольних чиновників потрапити в академію «Жувентуса». Його взяли, але одразу скептично оцінили здібності: техніку маєш, але шансів стати професійним футболістом – нуль. А до цього ще додавалося відкрите образливе ставлення зі сторони місцевих, які дискримінували його за расовими ознаками.

Жити в Бразилії, де й тоді процвітав кримінал, було досить тяжко. Міуру грабували, мешкав він у районах, де вночі життя бурлило, а місцеві наркоторговці влаштовували або успішний продаж, або збройні розборки. Кадзу пожив ще в Жау, а потім переїхав до Ріо-де-Жанейро. Згодом почало зникати бажання намагатися реалізувати мрію в Бразилії.

«У парку в Ріо я побачив бідних хлопчаків, які грали в футбол. Деякі були босі, хтось мав взуття лише на одній нозі, м’яч старий та бруднющий. Але вони з таким захопленням грали та не жалілися. І тоді я подумав: «Я ж маю бутси та новий м’яч. Чому я скаржуся на щось?» – згадував Міура.

Він отримав певний імпульс та повернувся до занять футболом. Вже через рік Міура став першим японцем, який зіграв у чемпіонаті штату Сан-Паулу U-21. Своєю грою Кадзу вдалося привернути увагу «Сантоса», з яким підписав перший в житті професійний контракт. У команді вищого дивізіону Міурі не вдалося закріпитися, хоча йому вдалося і в цьому дивізіоні стати першим японцем.

«Коли ти юний футболіст, твоя гра на тренуванні та в матчах відрізняється. Ти енергійний та розслаблений на тренуваннях, а потім не можеш повторити ті самі дії в матчі.

У Бразилії я мав страх в перших офіційних зустрічах. Боявся щось зробити не так, а особливо після того, як Дунга дав мені прочухана після дебютного матчу. Взагалі він дуже добрий в житті, але в футболі постійно дуже прискіпливий та агресивний. Мені було 19 років, Дунзі – 23, я був вражений його грою. Він кричав не тільки на мене, а й жорстко висловлювався в сторону досвідчених гравців, які вже й за збірну немало пограли. Але я все одно тоді подумав: «Мене критикують, бо я японець та зовсім незрілий», – каже Міура.

Оскільки в «Сантосі» юний японець отримував мало ігрового часу, його віддали в оренду «Мацубарі». Тут Міура зумів ліпше розкритися, вінгеру вдалося показати свою техніку та дриблінг, за що отримав прізвисько «Японський Гаррінча». У «Мацубарі» Кадзу пройшов справжнє бойове хрещення на професійному рівні – грав у посередній лізі, а суперники часто діяли вкрай жорстко.

Далі було повернення Міури в Жау, де він починав футбольний бразильський шлях. Підписав контракт з місцевим «Кінзе-де-Жау», доволі непогано зіграв на рівні чемпіонату штату Сан-Паулу. Тоді йому вдалося забити дебютний гол у Бразилії на професійному рівні.

«Це схоже на сон – забити перший та переможний гол у важливому матчі з «Корінтіанс». Коли м’яч опинився у воротах, моя голова закрутилася. Згадав усе, що пережив у Бразилії до цього моменту, та ледь не заплакав», – сказав Міура після матчу.

Вдалий період у Жау допоміг йому перейти до «Курітіби», в складі якої Кадзу став чемпіоном штату Парана. На Міуру тоді вперше звернули увагу в Італії. Були чутки, що неназвана італійська команда пропонувала 400 тисяч доларів за японського футболіста. Трансфер не відбувся, а через кілька років Кадзу розповів, що справді мав змогу перейти в «Комо».

Міура відхиляв пропозиції й інших команд з Бразилії, бо хотів ще раз довести «Сантосу», що вартий більшого. Цього разу Кадзу виступав краще, отримував визнання серед журналістів, але це перервалося після запрошення з Японії – там вирішили створити професійну лігу.

Japan, I’m coming home

Колишній футболіст Сабуро Кавабуті, який надивився на успішні футбольні проекти в Німеччині, загорівся бажанням реалізувати ідеї на батьківщині. Чемпіонат Японії, який спочатку називався Японська соккер-ліга, а потім отримав чинну назву J-Ліга, з першого сезону зробив акцент на популяризацію турніру через запрошення світових зірок, які близькі до пенсії. Так до Японії приїхали Зіко, Гарі Лінекер та Сальваторе Скіллачі.

Японські фани, звісно, були в захваті від приїзду футбольних селебріті, але їм потрібен був місцевий національний кумир. Йосіо Таканаші з Вищої школи гуманітарних наук університету Цукуби писав, що японських футболістів розглядали як героїв, які завжди мають перемогти лиходіїв – у цьому випадку ними були іноземці, які просили жирні контракти. Кавабуті обрав на роль героя Міуру, якому тоді було 23 роки.

Кадзу погодився повернутися додому ще й через збірну Японії – тут його тренери будуть бачити постійно. Але навіть такому футболісту, як Міура, знадобилася адаптація до японського футболу, тому заграв яскраво він не одразу. До того ж, тут він грав на новій для нього позиції центрфорварда. Коли адаптувався, то приніс в японський чемпіонат не тільки бразильський стиль гри, а й «танець Кадзу» під час святкування голів. Якби тоді існував «Тік Ток» – танець Міури був би в топах, але й без цього його па самби повторювали всі школярі Японії.

Міура виступав за «Верді Кавасакі», з яким одразу ж став 4-кратним чемпіоном Японії. Грав разом з рідним братом Ясутосі, який теж їздив у «Сантос», але взагалі без успіхів, тому майже одразу повернувся додому.

Дуель з Зіко та невдалий період в «Дженоа»

Японці по-справжньому люблять одного іноземця у футболі – Зіко. У 1993 році трапилося цікаве протистояння бразильця з Міурою. Їхні команди зійшлися у двоматчевому суперфіналі за звання чемпіона Японії. Коли Кадзу та Зіко зустрічалися в регулярному сезоні, то японець підійшов до легенди та з захопленим поглядом мовчки подякував йому за гру.

А от Зіко у другому фіналі поводився відверто негарно, коли наприкінці матчу у ворота його команди призначили пенальті. Міура готувався бити 11-метровий, а Зіко став перед ним та плюнув на м’яч – це була друга жовта для нього. Кадзу пробив точно, чим приніс команді титул, а Зіко не прийшов навіть на нагородження.

Міура збирав нагороди MVP чемпіонату, ставав найкращим футболістом року в Азії, потрапляв до символічних збірних. На нього знову звернули увагу італійці – «Мілан» запросив на благодійний матч. Кадзу приїхав, зіграв, асистував, роздав інтерв’ю італійським ЗМІ. Боси серії А побачили, що японець цікавий місцевим фанам, тому допомогли оформити річну оренду Міури в «Дженоа».

Кадзу став першим футболістом з Азії, який зіграв у серії А. Франко Барезі з «Мілана» влаштував йому тепле вітання в дебютному матчі – в ігровому епізоді заїхав Міурі ліктем в обличчя. Той дотерпів до кінця тайму, але потім його замінили. Лікарі діагностували струс мозку, перелам носа та кількох кісток черепа.

Японцю вдалося забити лише один м’яч в Італії, але в дербі «Сампдорії». Кадзу потрапив до «Дженоа», який переживав приблизно такий же період, як зараз – постійна зміна тренерів, перманентне перебування біля зони вильоту. Тому адаптуватися до італійського футболу шансів було мало.

«Я говорю з Міурою дві хвилини, а перекладач доносить йому це за дві секунди. Що Кадзу може зрозуміти зі сказаного мною?» – дивувався один з головних тренерів того сезону Франко Кольо.

В цілому це був більше іміджевий хід, ніж спортивний. «Дженоа» отримала Міуру безкоштовно і навіть зарплату не платила – про це піклувалися спонсори з Японії, які домовилися і про трансляцію матчів генуезців у своїй країні. Кадзу покинув команду ще до плей-оф за право «Дженоа» лишитися в еліті. Але свій ефект той трансфер мав – японці справді зацікавилися серією А.

«Сині самураї» та знову Japan, I’m coming home

Тоді ж Міура зі збірною Японії боровся за вихід на ЧС-1994. У вирішальному матчі треба було перемогти Ірак. Кадзу відкрив рахунок, все йшло до 2:1 на користь японців, але перед самим фінальним свистком Ірак врятував нічию. Японці знають цей прикрий матч як «Агонію в Досі».

Міура повернувся в чемпіонат Японії, де продовжив виступи за «Верді Кавасакі». Показував хорошу результативність, але команда більше з ним титул чемпіонів не брала. Коли Кадзу досяг 30-річчя, підвищилася травматичність, ігрові навички почали втрачати якість.

За збірну Міура грав чудово – став найкращим бомбардиром відбору на ЧС-1998, чим допоміг Японії кваліфікуватися на мундіаль. Проте до Франції Кадзу не поїхав, бо посварився з тренерським штабом та молодими футболістами в збірній. Йому було настільки зле від тієї історії, що вирішив поїхати грати за «Динамо» Загреб.

«Я хотів розпочати все з нуля в іншій країні. Мені хотілося спокійно вийти на вулицю, не слухати претензій щодо того, що в нас погане покоління. Думаю, ці 8 місяців у Хорватії дуже вплинули на те, що я так довго граю. Я навчився отримувати задоволення від гри», – говорив Міура.

Казали, що трансфер Кадзу до Загреба був ініціативою президента Хорватії Франьо Туджмана. Мовляв, він очікував, що з Міурою прийдуть і гроші японських спонсорів, які сприятливо вплинуть на економіку країни. Нічого подібного не сталося, а Кадзу записав собі в актив титул чемпіона Хорватії.

Міура вів перемовини з клубами Англії та Шотландії, проте вирішив знову поїхати додому. Там його запросили в «Кіото Санга». Судячи з бурхливої позитивної реакції фанів, Кадзу пробачили за історію в збірній. Оновлений ментально він зумів провести яскравий індивідуальний сезон, але команда вилетіла з еліти. Тому Кадзу переїхав до «Віссел Кобе».

У Кобе Міура провів чотири роки, протягом яких був капітаном команди. Але кожного наступного сезону він отримував все менше ігрового часу, а результативність знизилася.

Поїздка в Австралію та футзальний ЧС

У 2005 році 38-річний Кадзу адекватно оцінив свої сили та перейшов до «Йокогами» з нижньої частини таблиці другого дивізіону Японії. Цей клуб стане головним в його житті протягом усіх наступних років і до сьогодні.

Але він майже й не встиг пограти в нижчій лізі, бо став Зіко, Лінекером та Скіллачі для новоствореної австралійської А-ліги. Він був запрошеною зіркою чемпіонату з дозволом провести всього 4 матчі. Свій ліміт Кадзу використав максимально у складі «Сіднея», а потім поїхав разом з командою в рідну Японію на клубний ЧС. Місцева зірка, вже майже легенда, зіграла вдома два матчі з «Сіднеєм», посіла 5-те місце на ЧС, а після осіла виключно в чемпіонаті Японії.

Міура в «Йокогамі» вже був асистентом головного тренера. Щоправда, неофіційно, бо за регламентом в Японії не можна бути граючим тренером. Кадзу знову знайшов у собі купу енергії, щоб зіграти майже всі матчі сезону та вивести команду в J-лігу. А йому тоді вже було 40 років!

Для Міури це була нагода знову здолати Зіко. Але вже не в матчі, а побити рекорд бразильця, який є найстаршим автором голу в чемпіонаті Японії – йому то вдалося зробити у 41 рік, 3 місяці та 12 днів. Кадзу нагодою скористався, але не сповна. Забив свій гол у вищій лізі, але тоді йому було лише 40 років, 6 місяців та 6 днів, а «Йокогама» одразу ж знову опустилася в другий дивізіон.

«Йокогама» так і застрягла на 11 років у нижчій лізі. Кадзу грав кожного сезону, але отримував все менше ігрового часу. Тепер його роль розширилася до амбасадора клубу. Але навіть тоді Міура продовжував забивати. У 43 роки встановив рекорд серед футболістів Японії як найстаріший автор голу на професійному рівні, а потім з кожним наступним м’ячем лише оновлював його.

Тоді ж 43-річний Міура сказав керівництву Федерації футболу Японії, мовляв, я в чудовій формі, візьміть мене на ЧС-2010. Не взяли.

А 45-річного Кадзу – взяли. Тільки на ЧС з футзалу. Ветерану не довелося вчитися тонкощам цього виду спорту з нуля, оскільки він з нього починав – ще в Бразилії відточував свою майстерність роботи з м’ячем на паркеті. Перед турніром Кадзу забив Україні в товариському матчі. На самому ЧС Японія вийшла з групи, але в першому ж матчі плей-оф Україна відвантажила їй 6 м’ячів. Міура особливо нічим не відзначився на турнірі, але був дуже щасливим.

«Пишаюся, що мені запропонували такий варіант. У мене була надзвичайна мотивація, але все-таки футзал дуже відрізняється від футболу. І якщо ти гарно граєш в одному футболі, це нічого не гарантує тобі в іншому», – підсумував виступ Кадзу.

У березні 2017 року Міура забив свій поки останній гол на професійному рівні. Коли Кадзу танцював самбу після м’яча у ворота «Теспи Кусацу», йому вже було 50 років та 14 днів. А за тиждень до того він побив рекорд легендарного Стенлі Метьюза – став найстарішим професійним футболістом.

«Часто спілкуюся з товаришами по команді, яким ще не виповнилося і 20 років. Говоримо про всякі дрібниці, звісно, і про футбол, і про дівчат. Взагалі не почуваюся некомфортно поруч з ними», – говорить Міура, який з часом перейшов грати під нападником.

Остання (?) спроба здолати Зіко

«Йокогама» повернулася до еліти у 2020 році, а за пів року до того Міура підписав вже традиційний новий 1-річний контракт з клубом. Кадзу грав до 15 хвилин та лише в кількох матчах сезону, але все одно тримав себе в чудовій формі. Про його поважний вік свідчили хіба зморшки та сивина, але м’язи готові ще носити його по полю, хоч і на нижчій швидкості, ніж раніше. Тоді ж він став першим футболістом в історії, який зіграв у п’яти десятиліттях.

У 53 роки, 6 місяців і 28 днів він став найстаршим гравцем в історії чемпіонату Японії. Колишній рекорд належав форварду Масасі Накаяме, який у 2012 році зіграв у віці 45 років, 2 місяці та 1 день. Після того Міура оновив свій рекорд ще чотири рази, залишивши його поки на цифрах 54 роки та 12 днів.

Але рекорд Зіко так і не пав. Близьким до цього був одноклубник Міури в «Йокогамі» Сюнсюке Накамура.

«Моя мрія – забити зі штрафного та потримати рекорд Зіко кілька місяців. А потім віддати його Кадзу. Якщо він заб’є у чемпіонаті Японії, цей рекорд уже нікому не побити», – говорив Накамура після повернення в чемпіонат Японії. За два сезони, які «Йокогама» протрималася у вищій лізі до чергового вильоту, ні Міура, ні Накамура не відзначилися.

Протягом всієї кар’єри Кадзу його партнери та тренери відзначали одну важливу якість – професіоналізм. Навіть коли японець їздив до Італії, його не ловили папараці з сигаретою в зубах чи десь під ранок біля нічного клубу. Ні, Міура дуже старанно працював на тренуваннях, стоїчно приймаючи всі труднощі.

«Кадзу – взірець для футболістів. Гравці «Сіднея» навчилися професіоналізму в нього», – ділився враженнями П’єр Літтбраскі, який був тренером Міури в Австралії.

Він продовжує бути професіоналом і в 55 років. Починає день з 4-кілометрової пробіжки. Потім має тренування з командою, причому займається в загальній групі, отримуючи приблизно те ж навантаження, що і молодь. А після футбольного заняття Кадзу вже приділяє увагу своєму тілу – легка робота в тренажерному залі, з ним працюють фізіотерапевти та масажисти.

Другий важливий секрет футбольного довголіття Міури – харчування. Має персонального дієтолога, який постійно корегує його раціон. Це дозволяє Кадзу мати низький відсоток жиру в організмі – менш як 10%.

«Як і всі, хто стежить за харчуванням, я намагаюся споживати більше білка, не їм смажене, дуже солоне», – розповідав Міура.

Проте тренування та харчування – це лише інструменти підтримання довголіття. Найголовніше Кадзу має всередині – він досі обожнює футбол.

«Я, як і раніше, дуже люблю футбол. Не можна довго робити те, чого не любиш. Я насолоджуюся своєю справою і не люблю зайву, напускну серйозність. Насолода від роботи ніяк не пов’язана з віком. Так, мені майже 50 років. Але 50 – це лише половина від 100. Я ще хлопчик», – казав Міура кілька років тому.

Коли зараз один 55-річний німецький «хлопчик» виводить «Ліверпуль» до фіналу ЛЧ, його одноліток з Японії продовжує творити історію на полі. На початку 2022 року Кадзу вирішив на правах оренди перейти до клубу з 4-го дивізіону Японії – «Судзуки ГП», яку очолює його брат Ясутосі.

Для Кадзу це 15-й клуб та 37-й сезон у кар’єрі.

І Міура там грає. Не по 10-15 хвилин, як раніше, а от, приміром, 1 травня провів на полі 79 хвилин. У 55 років.

Фото: Getty Images, Divulgação