«Спогади не розстріляти». Яким був спорт в Бахмуті до повномасштабної війни
Стадіон за 130 мільйонів, місцеві олімпійські призери, один із найкращих реабілітаційних центрів в Україні.
«Нині Бахмуту 445 років. Вісімнадцять місяців він був столицею Донбасу. Спробуйте не припуститися нашої помилки і не називайте його «маленьким містом».
І не думайте про нього як про провінцію», – писав український культуролог Олександр Михед у книзі про український Схід «Я змішаю твою кров з вугіллям».
Бахмут є одним із найстаріших міст Донеччини – точна дата заснування невідома, але місцеві краєзнавці ведуть відлік від 1571 року зі згадки про козацьку сторожу.
Саме над Бахмутом восени 1917 року вперше на Донбасі підняли український прапор УНР.
Бахмут також не зовсім типове місто для індустріальної Донеччини – тут немає териконів та глибоких вугільних шахт, масштабних металургійних заводів. Натомість Бахмут був передусім торговельним центром, де мешкало багато євреїв-купців.
Під час німецької окупації у 1942-му понад 3000 містян-євреїв (включно з дітьми та жінками) нацисти замурували в камері алебастрового заводу без води та їжі.
І саме в Бахмуті зараз точаться жорстокі бої між українськими воїнами та російськими окупантами. Бої за те, щоб вберегти українські міста від новітніх загарбників. Бої, які стирають життя та мирні ландшафти міста.
В Бахмут переїхали топові спортсмени з окупованих територій Донеччини та Луганщини у 2014-му
Радянська влада перейменувала місто в Артемівськ у 1924-му році. Історична ж назва Бахмуту була повернута у 2015-му. Саме із цієї точки розпочався ренесанс й спортивної культури в місті.
«Коли закінчився велоквест на честь 445-ї річниці міста, усі учасники піднялися на п'єдестал, що лишився після демонтажу пам'ятника Артему», – розповів один із містян Бахмута.
У мережі є багато постів про локальні спортивні івенти – рушієм тут виступали місцеві громадські організації та Бахмутський краєзнавчий музей.
При цьому в місті був й спорт вищих досягнень. У розмові з Tribuna.com олімпійська призерка Лондона-2012 у біговій естафеті 4×400 метрів Аліна Логвиненко розповіла, що до Бахмуту після вторгнення РФ у 2014-му переїхало багато спортсменів із окупованих територій Донеччини та Луганщини.
Атлетка народилася в Бахмуті, але у ранньому віці переїхала навчатися до Донецька. Проте росіяни змусили і її повернутися до рідного міста:
«Я переїхала з Бахмута в Донецьк у 2005 році та поступила до Училища олімпійського резерву імені Бубки. До 2014 року я там жила, навчалася та тренувалася. І наприкінці 2013-го року я купила квартиру в Донецьку, робила там ремонт.
Але в ній так і не пожила. Проживала в гуртожитку і робила ремонт, щоб влітку з’їхати та вже влаштовуватися у новому домі.
Але у травні 2014-го ми тренувалися на стадіоні біля інфізу – тоді я вперше побачила винищувачі, що літали. Війна вже була поруч з нами, на очах. Тоді тренер з нами прийняв рішення покидати Донецьк.
Ми виїхали, мабуть, 14-го червня, в останні дні до закриття залізничного вокзалу в Донецьку. Ми зібрали речі на 2-3 тижні, як то кажуть зараз. Думали, що повернемося, але ні – пройшло майже 10 років
Одразу ж в Бахмуті відкрився філіал Донецького спортивного училища (зараз – Донецький обласний спеціалізований коледж спортивного профілю ім. С. Бубки), у 2013-му році я його якраз і закінчила у Донецьку.
І ще до війни Лис Віктор Мілентійович (президент Федерації легкої атлетики Донецької області, один із головних лобістів спорту й організаторів всеукраїнських змагань у Бахмуті – прим.) мріяв відкрити у Бахмуті училище олімпійського резерву.
А ми казали тоді, хто буде туди їхати, коли велике училище є в Донецьку?
Але коли війна розпочалася, то одразу максимально швидко це все організували на базі дитячого літнього табору. Там розподілили дітей-переселенців та потроху-потроху почали його розширювати.
Що стосується вже дорослих спортсменів, які раніше навчалися в училищі, то багато й донецьких переїхало в Бахмут, та й луганських: Сергій Смілик, до прикладу.
Наша спортивна Донецька область почала будуватися навколо Бахмута. Що цікаво, війна була саме на Донеччині, але все одно найвищі спортивні досягнення були в Донецькій області. Багато зборів та підтримки були сконцентровані саме тут. Спортсмени з інших областей України переходили виступати за Донеччину», – каже Логвиненко.
Цікаво, що Бахмут був першим містом у Донецькій області за кількістю претендентів на участь в Олімпійських іграх Токіо-2020, випереджаючи Маріуполь.
Місто представляли титуловані легкоатлети, які почали виступи за Бахмут після виїзду з окупованих територій: Ольга Саладуха, Вікторія Ткачук, Наталя Семенова.
«Але з тих пір більша частина легкоатлетичної команди, яка раніше мешкала у Донецьку, фактично, живе на зборах – на валізах, у літаках, у автобусах та потягах.
Якісь речі просто зберігаються у рідні чи знайомих, куди доводиться заїжджати між сезонами. Мені пощастило більше, бо я з Бахмута», – розповідала Логвиненко у 2020-му.
Понад 190 мільйонів гривень було витрачено на реконструкцію сучасної спортивної інфраструктури в Бахмуті
Переїзду топових атлетів до міста передувала й розбудова спортивних об'єктів. У Бахмуті є два стадіони: «Авангард» та «Металург». Другий був збудований аж у 1949 році.
На реконструкцію «Металурга» пішло понад 130 мільйонів гривень – на стадіоні з'явився сучасний критий легкоатлетичний манеж, були оновлені трибуни.
Комплекс приймав молодіжні чемпіонати України з легкої атлетики, ЧУ з паверліфтингу, першолігові матчі ФК «Краматорськ», змагання з боротьби.
Стадіон як підготовчу базу використовували олімпійська та паралімпійська збірні з легкої атлетики.
Для прикладу, у довоєнному 2021 році «Металург» прийняв на молодіжному ЧУ понад 300 спортсменів.
Реконструювати планували й стадіон «Авангард». «Там я розпочала свої перші тренування. Він влаштувався, знову ж таки, під Училище олімпійського резерву. Там повинні були відновити інфраструктуру – ще був би один великий комплекс: басейн для плавання, бігові доріжки», – каже Аліна Логвиненко.
У 2021-му в Бахмуті також відкрився Донецький регіональний центр спортивної медицини. На реалізацію проєкту було витрачено понад 66 млн грн – він був спрямований на медико-біологічний супровід спортсменів, їх діагностику, лікування та реабілітацію.
Задля забезпечення цих потреб в центрі були зроблені палатне відділення, діагностичне та реабілітаційне відділення, хірургічний блок, рентгенівський кабінет, зал лікувальної фізкультури, кабінети механотерапії, фізіотерапії, з масажу, лабораторії, кабінети лікарів. Об’єкт обладнали елементами доступності для маломобільних груп населення.
Спортсмени могли проводити там повний цикл відновлення – для цього з Києва спеціально в Бахмут приїжджали збірні України.
Український велосипедист Максим Васільєв, який встиг побувати на відновленні у комплексі, відзначив топовість персоналу та лікарів центру.
А Аліна Логвиненко підтвердила, що центр був дуже масштабним: «В останні роки в Бахмуті все розвивається дуже стрімко – це міг би стати один зі спортивних культурних центрів України. І не тільки власне спорту – спортивної медицини також.
Бо таких комплексів в Україні немає. Я бачила, як розвивається місто, що воно таке, знаєте, перспективне. І не тільки для спорту – й для інших галузей з’являлися нові робочі місця. Перспективне українське місто.
Це дуже великий центр. На його території був і тенісний корт і багато іншої інфраструктури. Я так і не обійшла всю територію, чесно кажучи».
Війна перевернула все – об'єкти знищені, бахмутські спортсмени захищають рідне місто зі зброєю у руках
«Ми бачимо, скільки спортсменів загинуло. За останній тиждень під Бахмутом загинули понад десять українських молодих спортсменів: легкоатлети, фігуристи…
Спортсмени, які могли ще тренуватись і прославляти нашу країну на світових аренах, але вони вже загинули», – пише Ольга Саладуха.
Серед підтверджених імен: легкоатлет-багатоборець Володимир Андрощук, майстер спорту з фрифайту та суддя національної категорії Андрій Храпанов, паверліфтер та стронгмен Андрій Дмирієв, переможець Кубка світу з ММА Едуард Костриця, фігурист, Дмитро Шарпар, волейболіст В’ячеслав Шахов, футболіст Руслан Курдас.
Серед загиблих є й бахмутські спортсмени. Захищаючи Україну, смертельне поранення отримав Данило Горбенко – кандидат у майстри спорту України з легкої атлетики.
Стрибун у довжину був багаторазовим призером та переможцем національних змагань серед юнаків і юніорів, призером міжнародної юніорської матчевої зустрічі.
Горобенко – вихованець Комплексної дитячо-юнацької спортивної школи №1 Бахмутської міської ради, Коледжу спортивного профілю ім. С. Бубки.
Служив у ДШВ за контрактом, з перших днів повномасштабного російського вторгнення виконував складні завдання в складі 81-ї окремої аеромобільної бригади. Він – серед тих, хто звільняв Діброву, Ізюм, брав участь у боях за Кремінну.
«Воюють дуже молоді хлопці-спортсмени з Бахмута. Нещодавно прийшла звістка, що один із них загинув, це стрибун у довжину. Він захищав рідний Часів Яр (передмістя Бахмута – прим.)
Дуже прикро, що їм доводиться в такому віці ставати такими дорослими», – ділиться емоціями Аліна Логвиненко.
Також вона розповіла й про прильоти на стадіон «Металург»: «Мені тяжко бачити, як нищать рідне місто. Що з медичним центром точно не знаю. А стадіон знищений, так. Були влучення у трибуни, у кришу, і по самому стадіону – там був не один приліт.
Коли прилетіли перші снаряди у липні 2022 року, я спілкувалася з Віктором Лисом, коли він ще знаходився у місті. Він розповідав, що намагався якось цю стіну заліпити, щоб осіння погода не скривдила все, що всередині.
Але після другого та третього прильотів він також евакуювався з Бахмута, бо там просто вже нема що робити та відновлювати. Життя важливіше, все інше відбудуємо.
Від того, що вони зруйнують стіну стадіону в Бахмуті, спорт в нас не зникне. Головне, щоб спортсмени були живі та було бажання змагатися за Україну».
Також ми знайшли у мережі фото знищеної будівлі Донецького обласного спеціалізованого фахового коледжу спортивного профілю ім. С. Бубки.
Так він виглядав раніше:
Так виглядає зараз:
Сам же заклад із тренерами та спортсменами передислокувався до Полтави.
«У Бахмуті на початку повномасштабного вторгнення я продовжувала тренуватися і займалася волонтерством. Тренування були неефективними, стан – огидним, але я мала мету і продовжувала свій шлях. Розуміння, що слід виїхати, приходить, коли п'єш чай, і над тобою пролітає снаряд. Ти біжиш у коридор, серце виривається з грудей.
Розумієш: метром ближче, і тебе б уже не було. Тож на початку травня я поїхала до Ковеля, де продовжила тренування», – розповідала сайту bahmut.in.ua Єлизавета Моренко, яка після евакуації з рідного міста стала чемпіонкою Європи з пляжної боротьби.
Вона стала першою українкою в історії, якій вдалося завоювати золото у ваговій категорії понад 70 кг.
Центр спортивної медицини з Бахмута після релокації зараз знаходиться у Любешеві, що на Волині. Він продовжує допомагати спортсменам, працює також із місцевими жителями та військовими.
«Спогади не розстріляти. Бахмут буде з українським серцем»
Наприкінці нашої розмови попросив Аліну Логвиненко пригадати найпам'ятніші спортивні змагання з рідного міста. Олімпійська призерка поділилася щемкою історією.
– Змагання в рідному місті для мене – це те, де мене побачили мої рідні. Побачили, як я бігаю. Не по телевізору, а на власні очі. Прийшов тато. Мама поспішала, але майже не встигла. Я бігла 400 метрів, а мама бігла до паркану стадіону.
Був мій брат, його жінка, мій племінник. Я з племінником вийшла на п’єдестал, віддала йому переможний кубок на зберігання. Зараз кубок в Бахмуті. Сподіваюся, що збережуться і медалі мої, і кубки.
Всі рідні виїхали, на щастя. Брат із родиною ще в квітні. А мати переїхала у лютому, евакуювалася. Це було нещодавно – вона там знаходилася, але таки виїхала з-під обстрілів.
Для мене місто – це не тільки спорт, це моє дитинство, це моя школа, це перші 15 років мого життя. Я із задоволенням приїздила до батьків, зустрічалася з друзями. Це дуже боляче, коли на це дивишся. З багатьох пабліків видалилася – не можу на це дивитися.
Коли мама була, то дивилася, бо не було з нею зв’язку. Моніторила місця, що там відбувається. Ніколи до мене не прийде розуміння, чому це коїться. Все важче і важче збиратися та йти робити щось. Це якесь паралельне життя коїться у Бахмуті.
Точно хотіла б бути причетною до відновлення України та Бахмута. Впевнена, що він буде українським, з українським серцем.
Поки не знаю, де я буду після війни. Але причетною до відновлення я точно буду. Як це буду робити та де – поки не можу сказати. Буду там, де моїй родині буде безпечно.
– Віримо, що на всій території Донеччини буде безпечно. Що б ви хотіли передати бахмутчанам, які захищають місто, знаходяться під обстрілами або вимушені були залишити рідні домівки?
– Будинки та інше майно – відновлюється. Найголовніше – це життя. Коли моя мати виїхала з Бахмуту, перше, що вона сказала у Дніпрі: «Вибач, але я не змогла вивезти твої медалі, коли все почалося». Вона все заховала і коли терміново було потрібно евакуюватися, не було світла й можливості їх забрати.
Я ж кажу: «Мамо, не переживай, я пам’ятаю кожні свої змагання».
– Спогади не розстріляти.
– Так, спогади є в голові. Головне, що ми з вами можемо розмовляти. Треба йти далі, незважаючи на руйнування. Тільки ми можемо надати собі сили жити. Якщо з’їсти себе думками про руйнування та про те, що могло б бути без війни, – нікому буде відбудовувати Україну. Нам головне зберегти один одного. Як ціннісно, так і ментально
***
Бахмут – це люди. Бахмут – це Україна.
Фото: Школа вищої спортивної майстерності Донецької області; Відділення Національного олімпійського комітету України в Донецькій області; Вільне радіо; ADRIAN DENNIS/AFP; Andriy Dubchak/Donbas.frontliner; особисті фото Аліни Логвиненко
