«Шахтар» вперше став справді народним клубом для усієї України. У нього вайб «Динамо» 97-го та історії, яким співчуваєш 

Ті, хто дивились футбол в кінці 90-х, ніколи не забудуть передчуття свята та азарту, коли на «УТ-1» розпочиналась Ліга чемпіонів. У 1997-му від «Динамо» ніхто не вимагав виходу з групи із «Барсою», «ПСВ» та «Ньюкаслом», але команда з кожним поєдинком підвищувала поріг очікувань. Матчі «Динамо» були ковтком свіжого повітря у все ще дуже депресивній країні, яка місяцями сиділа без зарплат, а віялові відключення світла були буденністю навіть без бомбардувань критичної інфраструктури.

Вболівальнику «Динамо» із понад двадцятилітнім стажем було б дивно порівнювати команди Лобановського і Йовичевича, але нинішній «Шахтар» дає те саме призабуте відчуття азарту, коли наші хлопці можуть здивувати будь-яку мить, при чому ключове тут – «наші».

«Шахтар» упродовж багатьох років вів найпродуманішу маркетингову стратегію, в той час, як в «Динамо» все ще думали, що вболівальниками «біло-синіх» стають по факту народження. Але гірники все ж не сприймалися, як справді народна команда. Ще рік тому ультрас «Динамо» не хотіли ділити НСК «Олімпійський» з головним ворогом, а взимку команда проводила дуже багату трансферну кампанію, яка наче підкреслювала, що є «Шахтар» та всі інші.

Багато вболівальників не могли сприймати гірників правді своїми. Частково це було через те, що клуб бачився як регіональний символ Донбасу, комусь не подобався бразильський карнавал без українців, а хтось просто не міг співпереживати команді Ріната Ахметова. Навіть коли Ателькін на останніх секундах подарував «Шахтарю» першу ЛЧ в історії, команда сприймалася, як «друга сила», що лише відтінювала славу «Динамо».

Але після початку війни, проїхавшись по стадіонах Харкова, Львова та Києва, справді народним клубом гірники стали максимально далеко від батьківщини – у Варшаві. Сенсаційна перемога над «Лейпцигом» наче розкрила нам новий «Шахтар»: молодий, український, за яким не тягнеться шлейф очікувань. Команда, що несеться зі швидкістю Мудрика, забиває красиві та не завжди логічні голи, на кшталт голу Зубкова у Мадриді, та дарує справді щирі емоції.

На фоні «Динамо», яке страждає під вагою власних проблем та завищених очікувань, цей «Шахтар» сприймається справді своїм. Наче хлопці, які ще вчора грали у сусідньому дворі, раптом дали бій мадридському «Реалу». Саме кияни тепер забирають на себе увесь негатив з приводу токсичних власників, тренера, що шукає проблеми всюди, але не у собі, та гравців, які давно хочуть просто піти.

Хто б міг подумати, що давно списаний, але все ще зовсім не старий львівський батяр Мар’ян Швед, награвшись в клубах середньої руки у Європі, зробить дубль в матчі ЛЧ? Кому б спало на думку, що зіслані свого часу в «Маріуполь» свої ж бастарди Зубков та Бондаренко будуть ключовими гравцями у вирішальних матчах єврокубків?

Далеко не всі навіть могли уявити, що Михайло Мудрик із постачальника розважального контенту для пабліка 433 перетвориться на лідера та одного із найефективніших гравців Ліги чемпіонів, а Судаков возитиме самого Тоні Крооса.

Уся ця суміш сюжетів, вкупі із першим україномовним тренером, наче повертає у 1997 рік, коли кожен матч був окремою історією. Так, «Шахтар» не розніс «Реал», як свого часу «Динамо» «Барсу», але ця команда викликає таке саме відчуття співучасті, як і тоді.

Це зовсім не значить, що фани киян масово перейдуть на чорно-помаранчеву сторону, але для звичайного українського вболівальника цей «Шахтар» зробив більше кроків у серденько, ніж усі склади гірників до того разом узяті.

Фото: IMAGO/PIOTR KUCZA