«Без знання англійської на навчанні робити нічого». Українець пройшов престижну тренерську програму ФІБА – і розповів нам, як це працює
Цікава історія.
Тренер столичного дитячого клубу «Тейваз» Володимир Решетник став один з двох українських випускників тренерської програми ФІБА у 2022 році – вона завершилася під час молодіжного чемпіонату Європи з баскетболу у дивізіоні А, який проходив у Подгориці.
В інтерв’ю Trubuna.com молодий український фахівець розповів, що це за програма, чому вона необхідна, як до неї потрапити – та поділився цікавим досвідом спілкування із провідними європейськими тренерами, яки брали участь у навчанні у якості менторів.
«У березні я був в теробороні, сидів в окопі і доробляв домашнє завдання»
– Розкажіть, що це за програма, та як ви до неї потрапили.
– Скажімо так – це єдина офіційна підготовча програма для тренерів, яка є на базі ФІБА. Є у світі багато тренерських клінік та курсів, які проводять клуби, але прямого системного навчання немає – це тільки ФІБА, і лише ця програма. Скорочено вона називається FECC – FIBA Europe Coaching Certificate. Ця програма розрахована на три роки. Збираємося ми разом один раз на рік, влітку, паралельно чемпіонату Європи U-16, U-18 чи U-20 – тобто, кожного літа на їх базі ми вчимося. Весь інший час, від зустрічі до зустрічі, триває домашня робота. Вона дуже велика, дуже багато інформації, яку треба опрацювати.
Навчання взагалі-то конкурсне, і тут ми з вами переходимо до моменту, як до цієї програми потрапити. Від кожної баскетбольної федерації світу, окрім Сполучених Штатів, до програми можуть долучитися дві, максимум – три людини на два роки. Щоб потрапити у це число, треба, перш за все, виграти конкурс, який проводить наша національна федерація. Вона проводить його раз на два роки – викладає інформацію про те, що, ось, триває набір на такі курси. Але, скажімо так: інформація сьогодні була, і той, хто її сьогодні побачив – він в курсі. Завтра інформація пропала з головної сторінки сайту – все, в нас люди нічого не знають.
Я потрапив на курси ФІБА випадково – сам шукав якусь навчальну програму для тренерів і побачив на сайті ФІБА, що існує таке навчання. Звернувся до них, а мені сказали – ми не знаємо, хто ти, йди до федерації баскетболу своєї країни, вони мають нам прислати запит на тебе. Ось таким чином я пробивався. І лише потім я дізнався, що у нас дійсно таке є, що є конкурсна програма, що її треба виграти, щоб потрапити на навчання ФІБА.
З рештою, я взяв участь у конкурсі, переміг – це був 2019 рік, – і став одним із двох українських тренерів, які поїхали на навчання ФІБА. Ми мали завершити його у 2021-му, але ковід вніс корективи, і одне літо ми пропустили. Воно було того варте – це дуже крута програма, вона така одна, там дуже круті ментори, приїздять 60 тренерів з усього світу, ви тиждень знаходитесь разом, ви виконуєте різні воркшопи, різні вправи, теорія-практика, теорія-практика, з восьмої ранку до одинадцятої вечора. Такий собі нон-стоп-кемп.
– Хто, окрім вас, представляв Україну у програмі?
– Друга людина – це Артем Тіняков, тренер з Харкова. З лютого місяця він вже знаходиться у Латвії, бо через війну був змушений разом із сім’єю виїхати – Харків, як ми знаємо, зараз трохи не те місце, де можна нормально жити. Класний хлопець, ми з ним вже там познайомилися. Це, знову-ж таки, плюс цього навчання – я не знав цю людину в Україні до участі у тренерській програмі, а зараз ми з ним круті друзі, спілкуємося, ділимося інформацією. Це навчання дає тобі не лише базові тренерські навички, головне – це нетворкінг. 60 тренерів, і можна познайомитися з будь-ким.
Я був дуже здивований, що наші жіночі тренери взагалі нічого не чули про цю програму. Від багатьох федерацій на навчання приїздять такі собі пари – тренер чоловічий та тренер жіночий. Я знаю, що у нас в Україні багато тренерів-жінок, які могли б поїхати на навчання ФІБА та отримати ці сертифікати, але вони просто реально про це не знають. Я із деким спілкувався, і вони кажуть, що вперше почули про таку освіту.
– Я правильно розумію, що наступний набір до тренерської програми ФІБА буде у 2023 році?
– Скоріше за все, буде у січні-лютому. Має бути десь оголошення на сайті ФБУ про проведення відповідного конкурсу, і наступного літа, коли буде чемпіонат U-16, перший курс вже поїде. Головне – не втратити цю інформацію, бо на сайті федерації вона просто губиться.
Є ще такий нюанс – якщо ти вже потрапив до цієї програми, але з якихось причин не можеш приїхати на другий чи третій курс, тебе можуть перевести до іншої групи, яка буде вчитися пізніше. Але це – лише в тому випадку, якщо в тебе буде супер-форс-мажор. В нас був ковід як форс-мажор, але все одно хтось поїхав вчитися, і, наприклад, мені цього року пропонували перенести навчання. У березні я був в теробороні, сидів в окопі, доробляв домашнє завдання, і писав, що не можу гарантувати те, що влітку приїду. Мені кажуть – ми розуміємо твою ситуацію, зробимо для тебе виключення і чекаємо на тебе наступного року. Але, дякуючи міністерству спорту та ФБУ, я все ж зміг поїхати, і мені не треба буде нічого переносити.
«Топ-тренери діляться лайфхаками і кажуть: «Будь-яке питання, окрім грошей. Про заробітну плату не питайте»
– Що таке «домашнє завдання» в рамках тренерської програми ФІБА? З чого воно взагалі складається?
– Воно щороку різне. В перший рік навчання в нас було завдання на англійській мові розписати весь сезон свого тренувального плану – з урахуванням ігор, перерв (літніх, зимових, в кого які у національних змаганнях), дати початку сезону. Ти маєш все зробити по науці – по циклах, відштовхуючись від тієї інформації, яку ти отримав, спланувати сезон, спланувати тренування. Маєш обов’язково показати, що, якщо в тебе травмуються один-два гравці, в тебе є якийсь запасний план, план Б. Тобто, тебе вчать повністю планувати цикл підготовки – клубної команди, збірної на олімпійський цикл. Я робив план на прикладі своєї шкільної команди U-18 – брав його за основу. Хтось у Суперлізі тренує і відштовхується від цього. Насправді, кожен міг зробити те, що він хоче, але обов’язково відштовхуючись від фактичної інформації, яка є у нього на руках.
– Тобто, це навчання універсальне – не специфічне для тренерів дитячих команд, дорослих, національних збірних?
– Так. Воно розраховане на те, що тебе навчать, у першу чергу, базі. Вона є універсальною всюди. Неважливо, американська це школа баскетболу, сербська чи литовська – база є база. Ми однаково вчимо діточок віддавати передачі та водити м’яч.
Це перший рік. Потім тебе поступово підіймають до різних рівнів складності навчального процесу. Там є не тільки базові тренування чи практики стосовно розвитку гравців – далі ти проходиш лекції по харчуванню, антидопінгу. Дуже великий фокус – на психологію. Це для мене було дійсно відкриттям, тому що коли я був гравцем у баскетбол в Україні, проходив вся ці дитячо-юнацькі спортивні школи, я з моментами, пов’язаними із психологією, навіть не зіштовхувався. Щоб зі мною хтось працював як психолог, чи наш тренер був підкованою людиною у плані психології – такого не було. В нас був дуже крутий ментор, відома у баскетбольних колах жінка з Туреччини: вона вчить, як спілкуватися з людьми, як спілкуватися з гравцями, які ти маєш застосовувати жести. Дуже глибока підготовка йде саме психологічна, бо ми працюємо з людьми, в першу чергу, а потім вже з гравцями.
Ще є дуже багато прикладних наук, які йдуть поряд із тренером впродовж його кар’єри – деякі можливості по скаутингу, фізична підготовка. Розуміння, чи можеш ти взагалі бути тренером. У нас була лекція, яка так і називалася – «Хто може бути тренером». І був ментор, який розповідав, що це за робота, що є люди, які до неї готові, але є й ті, хто не готовий.
На останньому році навчання, коли ми їздили на чемпіонат Європи U-20, це вже була підготовка до роботи у дорослому баскетболі – під професійні клуби та національні команди. Там нас вже вчили скаутингу, нас вчили періодизації, розповідали, яким має бути тренувальний процес з урахуванням, скажімо, 80 перельотів на сезон, які має команда Євроліги, вчили, як будувати графік у такому режимі. Харчування і все-все-все. Зрозуміло, що головний тренер «Барселони», наприклад, не буде особисто займатися питанням харчування гравців, але тобі дають обсяг інформації, яку ти потрібен мати як базу, щоб потім від неї відштовхуватися.
– Як я розумію, подібне навчання неможливе без великої методичної бази, та, у 2022 році, певних програм. Розкажіть, де брали все це та чим користувалися.
– Тут взагалі дуже цікаво. ФІБА надала нам усю інформацію, зробивши її супер-персональною – ми отримали флешки з повним записом лекцій у вигляді відеозйомки, але усі вони зашифровані. Ти не можеш ані скопіювати навчальну інформацію, ані скинути нікому, щоб просто поділитися. Ти можеш лише сам вчитися по усьому цьому і опрацьовувати матеріал. Це було перше, на чому акцентували нашу увагу на навчанні – що воно персональне, воно має авторські права, і якщо воно з’явиться десь на YouTube, ми будемо знати, що це хтось із наших, з тих тренерів, хто вчився, злив інформацію.
Ментори, які приїздять на навчання – це найкрутіші, скажімо так, тренери Європи. І це не перебільшення. Був у нас Светіслав Пєшич, серб, найтитулованіший європейський фахівець, був іспанець Пабло Ласо, колишній головний тренер «Реала», був італієць Андреа Трінк’єрі, головний тренер «Баварії». Мав бути Ігор Кокошков минулого року, але ковід змінив плани, і він не приїхав. І кожен викладає свою специфіку. Пєшич, наприклад, крутий спеціаліст по захисту, і у нас з ним були лекції стосовно гри команди у захисті. Лекція – практика, лекція – практика. У когось команда гарно побудована у нападі. ФІБА підбирала менторів таким чином, щоб це були люди з очевидною сильною стороною.
Це було дуже круто – ти приїхав туди, дитячий тренер з України, і з тобою спілкується Пабло Ласо. Спілкується при цьому як абсолютно нормальна людина. Ти можеш задати йому будь-яке питання: кожен день у процесі навчання виділені кілька годин, які називаються «дискусійний клуб», де ти можеш поспілкуватися із ментором у групі з п’яти-шести осіб, і спитати у нього що завгодно про баскетбол. Вони охоче спілкуються, діляться лайфхаками і кажуть: «Будь-яке питання, окрім грошей. Про заробітну плату не питайте».
«Без знання англійської на навчанні робити нічого. Організатори можуть навіть відсіяти, якщо вони бачать, що у когось англійська страждає»
– А з яким взагалі резюме можна потрапити у тренерську програму ФІБА? Що для цього потрібно знати, який досвід мати?
– Достатньо базового знання баскетболу. Вони на це й розраховують – що навчатися приїде не Грег Попович з НБА, а молодий тренер, який хоче мати перспективу у Європі. Робиться натяк на те, що вони хочуть вивчити саме європейських тренерів, щоб вони стали класними фахівцями, щоб європейський баскетбол завдяки ним ставав кращим. Є все ж певне протистояння з американським баскетболом. Програма спрямована, перш за все, на те, щоб було більше підготовлених тренерів дитячих, тренерів-початківців, які готуватимуть молодь на перспективу для національних збірних.
Головна вимога – це англійська мова. Без знання англійської на навчанні насправді робити нічого, і організатори програми можуть навіть відсіяти когось після першого курсу, якщо вони бачать, що у когось англійська страждає і він не хоче її підтягнути. Весь навчальний матеріал надається англійською, ми спілкуємося англійською, наприкінці кожного циклу навчання є екзамен, де ти маєш показати не лише свої баскетбольні знання, а й англійську мову. Там дуже багато треба розмовляти, дуже багато спілкуватися та показувати. Зрозуміло, що немає необхідності знати, умовно, інженерну англійську – достатньо баскетбольної та бази для повсякденного спілкування. Треба вміти говорити – це, напевно, найбільш важливе. Бо організатори навчання наголошують на тому, що це, перш за все, нетворкінг – 60 тренерів, ви знайомитесь, ділитесь між собою досвідом, а потім це все треба реалізовувати. Тому англійська має бути.
Коли наша, українська, федерація проводила конкурс, зі мною також спілкувалися люди, які перевіряли мою англійську. Якщо моя англійська нормальна – я проходжу далі, а там мене вже перевіряють на знання більш баскетбольних термінів.
– З чого складається та як проходить підсумковий іспит? Що треба знати та зробити, щоб його скласти?
– Скажу одразу, що було дуже тяжко, я навіть у якийсь момент думав, що не складу його. Іспит – це три різні частини перевірки знань. Перша – письмова, тестове завдання на 80 питань з усієї інформації, яку ти отримав впродовж трьох років навчання. П’ять питань про антидопінг, п’ять питань, умовно, про підготовку юних центрових, п’ять – про тактику і так далі. Англійською мовою, з варіантами відповідей – і ти відповідаєш. Тест складний, але його можна скласти без проблем, якщо ти орієнтуєшся у матеріалі. Прохідний бал був 30 правильних відповідей.
Другий іспит – це демонстрація. Тобі дають за 12-14 годин до іспиту тему, ти сам її тягнеш як лотерею, і по цій темі маєш скласти годинне тренування. Потім виходиш на майданчик, поруч із ним сидять усі ментори, і вони тобі можуть вказати на будь-яку вправу з твого годинного тренування та сказати її провести. І вони дивляться на все – не тільки на те, які в тебе там вправи, а й як ти спілкуєшся, яка в тебе атмосфера на тренуванні, як ти використовуєш свисток, дощечку тренерську – все-все-все. Головний організатор навчання – німець, справжній німець-педант, і він починає перевіряти усе. Але, на мій погляд, демонстрація – це найлегша частина іспиту, ти просто виходиш і робиш свою роботу.
Найскладніший екзамен – останній, ми його називали усним іспитом. Сидять ментори, ти до них заходиш один, максимум – двоє, і тобі задають два-три взагалі будь-яких питання, які можуть бути у баскетболі. Не тільки ті, які ти вивчав за програмою. Мені, наприклад, дісталося завдання намалювати початкову схему нападу флекс – треба розставити гравців по місцях та розповісти основні принципи, за якими ця схема потім працює. Потім були основні принципи того, як навчати дітей віддавати передачі. Здавалося б, легке питання, але усі ми знаємо, що диявол ховається у дрібницях. Десь якийсь неправильний рух показав – і все, бо це ж база, а основне завдання програми, як я вже казав, дати тренерам базу. Третє питання було дуже легеньким, про харчування – а саме про каву. Чи має сенс пити багато кави перед олімпійським циклом. Це просте питання, воно відноситься до блоку антидопінгу. Просто кажеш «Ні», і все, цього достатньо.
Потім, після іспиту, ми спілкувалися між собою, і питання у всіх були супер-різними. Ні у кого не було однакових. Я не знаю, на що ментори спиралися, коли вибирали їх – можливо, дивилися на рівень тренерів, можливо, на їхній рівень володіння англійською мовою. Після іспитів (там був загальний прохідний бал, який треба було зібрати) ми отримали дипломи, сертифікати про завершення навчання, і тепер ми є у базі ФІБА. Вона є на офіційному сайті світової федерації, туди можна зайти та побачити, що ми закінчили ці курси і тепер входимо, умовно, до бази європейських тренерів. Тепер, якщо, умовно, якийсь європейський клуб зацікавиться кимось з нас, захоче знайти якусь інформацію, він зможе зайти до цієї бази та побачити, що ми пройшли навчання ФІБА.
Оскільки це єдина офіційна тренерська програма під егідою ФІБА, її вважають дуже престижною. Саме навчання вони зробили безкоштовним, але ти маєш сплатити за проживання та за дорогу. Це завжди різні суми, бо країни завжди різні – як я вже казав, навчання підлаштовується під молодіжний чемпіонат Європи. Деякі федерації брали на себе повний пансіон – вони сплачували за проживання і переліт. Деякі федерації ділили видатки з тренерами 50 на 50. Але головний принцип – що ми живемо всі разом, в одному місці. Організатори навчання просто кажуть, який було обрано готель, і ми маємо туди заїхати. Всі три роки у нас була чітка сума на проживання – 720 євро. Всі лекції проходять у конференс-румах готелів, а практика – у спортивних залах, які приймають чемпіонати Європи.
Найголовніше, що ми отримали – це колосальні знання. Я у баскетболі з 12 років, пройшов всі, скажімо так, школи підготовки – дитячу, шкільну, професійну, Перша ліга, Вища ліга, і все одно був дуже сильно здивований, коли нам розповідали певні речі, дивився на людей з великими очима. Раніше я думав, що вже у баскетболі все знаю, але виявилося, що я був обізнаний добре якщо на 20-30 відсотків від всієї інформації. Тим більше, що баскетбол кожен рік розвивається. Дуже багато цікавих нюансів було. Друге – це нетворкінг. Ми познайомилися із тренерами, які тепер можуть запропонувати роботу за кордоном, ти можеш отримати якусь пропозицію, чи, навпаки, знайти людей, якщо ти шукаєш когось на якусь позицію – в тебе тепер є 60 колег по всьому світу.
І третє – це диплом, який можна вписати в своє резюме, і для європейців це буде важливо. Якщо вони обиратимуть між тренером, у якого є цей диплом, і тренером, у якого його немає, вони звернуть увагу на того, хто пройшов підготовку ФІБА. Є люди з інших країн, які закінчили навчання раніше, а потім розповідали, що диплом допоміг їм знайти більш престижну та високооплачувану роботу. Тому я вважаю, що цей диплом у тренера має бути. Але, знову ж, найкрутіше – це знання. Їх неможливо порахувати, але коли я повертався після навчання до своєї команди, у мене голова була забита усіма тими ідеями, про які я почув – хочеться і це внести у свою команду та свій план, і те, і ще щось. Обсяг інформації ми отримали неймовірний, і це дуже допоможе мені надалі – і дітей тренувати, і працювати на більш високому рівні.
Але якщо ти завалив іспит – то все. Були такі випадки, що людина проходила навчання, не складала підсумковий екзамен, і коли всім вручали дипломи, їй просто тиснули руку та казали – ну, ти молодець.
Я б дуже хотів, щоб у нас більше людей знало про це навчання, бо тоді у нас буде певний рівень. Хочеться крутої конкуренції. Бо я дуже часто зустрічаюся із тренерами, які дуже гарні люди, але я бачу, що навіть у підготовці дітей вони вже залишились десь у минулому.
«Трінк’єрі прийшов і питає: «Я – гравець, ти мене підписуєш. Скажи мені, чому я маю за тебе грати»
– Зараз ви працюєте з дитячою командою. Розкажіть про власні амбіції – де ви бачите себе через п’ять чи десять років?
– Зараз, так, я працюю з дітьми у Києві, у мене є декілька вікових груп. Команда «Тейваз», багато діточок. Раніше, звичайно, було більше, але маємо що маємо, як кажуть. Найголовніше – що діти є, вони хочуть тренуватися, їх ніщо не зламало, і це дуже класно. Батьки та діти хочуть повертатися до спорту, вони тренуються, за що їм великий респект. У попередньому сезоні, який не закінчився через війну, я працював у жіночій Суперлізі – був асистентом головного тренера «Київ-Баскета» Володимира Холопова. Сезон був класний – і дитячий, у нас було дуже багато змагань, і ми грали на непоганому рівні, і Суперліга теж. Але все завершилося в один момент.
На рахунок амбіцій… Коли я почав свою тренерську кар’єру, я казав, що хочу бути тренером національної збірної. Саме головної. В мене це залишилося. Я вже був асистентом у команді U-14, думаю, що зараз буду ще більше працювати із різними віковими групами, але амбіції найвищі. Хочеться працювати на найвищому рівні – у командах Євроліги чи національних збірних. Дитячий баскетбол мені подобається, дитячий баскетбол – це важка, але дуже крута робота. Втім, я завжди себе бачив саме як тренер професійних команд.
– Назвіть трьох тренерів – саме європейських, бо мова в нас йде про європейський баскетбол, – які є для вас орієнтирами у професії. Хто вони та чому саме вони?
– В першу чергу, це Андреа Трінк’єрі. Я з ним познайомився на попередньому курсі навчання, ми трохи поспілкувалися. Його баскетбольна філософія – більше психологічна, аніж практична. Коли ми з ним спілкувалися вперше, я собі поставив таку галочку, що він мені за останню годину нічого безпосередньо про баскетбол не сказав. Приведу приклад. Трінк’єрі прийшов і каже: «Я – гравець, ти мене підписуєш. Скажи мені, чому я маю за тебе грати». В мене про таке ніхто ніколи не питав як тренера, зрозуміло, що у дитячому баскетболі такого немає, а в Суперлізі я був асистентом. А головному такі питання задаватимуть постійно. І він розповідав, які у нього були життєві ситуації, і як не наступити на ті граблі, на які він наступав у спілкуванні з професіоналами.
Наприклад, ігрові хвилини. Приїздить до команди людина з Америки і питає: «Коуч, а скільки часу я буду грати?» І Трінк’єрі пояснює, що якщо ти як тренер назвеш баскетболісту певний час, то в тебе потім буде дуже багато проблем. Про такі нюанси на семінарах баскетбольних тобі ніхто не розповість – лише люди, які мають особистий досвід. Бо це, скажімо так, закулісна робота тренерів.
Другий – це Пабло Ласо. Це супер-класний тренер саме баскетбольний. Тактика, напад, захист. Я за «Реалом» слідкую давно, і поки там був Ласо, поки там був Лука Дончич, було неймовірно цікаво дивитися за тим, як він використовує всю ту зброю, яка є у нього в команді. І третій – це наш український тренер Віталій Черній. Чому? Я до нього потрапив, ще коли був гравцем, і мені дуже сподобався його підхід до баскетболістів. Як ми спілкувалися на тренуваннях, як ми спілкувалися у роздягальні – мені це все дуже запам’яталося. Можливо, він і не супер-тактик, можливо, ще щось, але прикладом саме поведінки тренера у роздягальні для мене завжди був Черній.
– Цікаво і насправді неочікувано.
– У кожного баскетболіста своя історія гравця. Але, коли я до нього потрапив у дубль тоді ще БК «Київ», одразу звернув увагу на ставлення. Я думав, що я вже на якомусь великому рівні і все буде супер-професійно, але Черній зі мною завжди багато спілкувався, пояснював якісь моменти, розжовував інформацію. Очікував чогось такого, як у фільмі «Тренер Картер», а вийшло зовсім інакше – він звертався до нас повним ім’ям, розжовував те, що ми повинні робити. Я тоді ще був дитиною, мені було 17 років, і це дуже запам’яталося, засіло у голові. І потім я завжди слідкував за його кар’єрою.
