«Хімік» та «Миколаїв» не вийшли на старт нового баскетбольного сезону. Згадуємо головні клуби, які втратила українська Суперліга
Великий та дуже сумний перелік.
Повномасштабне вторгнення РФ стерло декілька важливих позначок з української баскетбольної мапи, центри тяжіння якої у 2022-му змістилися на північ та на захід. Перед початком нового сезону наша Суперліга втратила (сподіваємося, що не остаточно, але хто ж його насправді знає) два дуже важливих для неї клуби – южненський «Хімік», який домінував у попереднє десятиліття та виховав чимало гравців для національної збірної, і «Миколаїв», єдину команду, яка не пропустила жодного з попередніх розіграшів українського чемпіонату за час незалежності.
Влітку небайдужі намагалися вжити бодай якихось заходів, щоб врятувати обидва клуби – але, на жаль, зазнали невдачі. «Миколаїв» став однією з головних (разом з «Кривбасом») жертв конфлікту між ФБУ та «Прометеєм» – президент «титанів» Володимир Дубинський був готовий забезпечити «корабелам» фінансування, достатнє для виступів у Суперлізі, але відмовився від цієї ідеї на тлі протистояння з Михайлом Бродським. Залишки «Хіміка», якому зникнення через фінансові труднощі загрожувало ще до великої війни, влилися у збірну команду Одеської області, яка на старт сезону все ж вийшла – але під іншим знаковим для регіону брендом, «Біпою». Тож формально южненці вперше з 2002 року не будуть представлені у топ-дивізіоні.
З цього сумного приводу Tribuna.com склала свій рейтинг головних клубів, які втратила наша Суперліга – обмежившись лише тими командами, які за час незалежності встигли здобути хоч якісь медалі чи трофеї. Насправді їх набагато більше, і навіть ті команди, які не потрапили до нашого переліку (наприклад, рівненський «Пульсар» чи сумський «Сумихімпром») заслуговують на окремі великі матеріали.
Примітка: єдиним призером Суперліги, який не потрапив до нашого рейтингу, стало київське «Динамо» – команда представляла столицю в офіційному елітному дивізіоні у розкольному сезоні-2015/16 та здобула срібні нагороди першості. То був перший та поки що останній в її історії чоловічий чемпіонат, але із самим клубом нічого трагічного не сталося. «Динамо» продовжує виступи у жіночій Суперлізі, де було і залишається одним з найтитулованіших проектів (дев’ять комплектів золотих нагород) за час незалежності.
10. «Спартак» (Луганськ)
Найвище досягнення: бронза у сезоні-1992
Пік луганського клубу прийшовся на перший чемпіонат незалежної України – «Спартак» до останнього туру боровся за срібло із «Миколаєвом» (плей-оф у нашому баскетболі тоді ще не було – призери визначалися за підсумками регулярного чемпіонату, що складався із чотирьох кіл), але за рівної кількості перемог залишився третім, програвши прямому конкуренту три особисті зустрічі із чотирьох.
Після цього луганська команда, за яку встигли пограти Дмитро Базелевський та Ігор Чигринов (а потренувати – Володимир Брюховецький, який згодом попрацює із молодіжною збірною та іншими клубами Суперліги), опустилася у середину турнірної таблиці – навіть грала у перехідних змаганнях за право збереження прописки у топ-дивізіоні, – а у грудні 1999-го взагалі знялася з національної першості та припинила існування через відсутність коштів.
З того часу луганський регіон більше жодного разу не був представлений у Суперлізі. Хіба що на початку 2010-х алчевська «Коксохім-Сталь» була доволі боєздатним середняком вишки, але на підвищення у класі не претендувала – і зникла з баскетбольної мапи вісім років тому, після початку російського вторгнення на сході України.
9. «Кривбасбаскет» / «Кривбас» (Кривий Ріг)
Найвище досягнення: бронза у сезоні-2015/16
Криворізька команда, під яким би брендом вона у Суперлізі не виступала, ніколи не була повноцінним топом українського баскетболу – але помітний слід залишила. Саме тут колись розпочинав свій довгий та епічний шлях у нашому спорті чинний головний тренер національної збірної Айнарс Багатскіс (після непоганого сезону-2011/12 у Кривому Розі латвійський фахівець отримав запрошення від «Будівельника», а все, що було далі, зокрема й єдина участь наших команд у Євролізі – вже історія). Саме тут неофіційну УБЛ вигравав інший знаковий для Суперліги тренер-легіонер, Звєздан Митрович.
Саме тут була здобута найбільш епічна на пам’яті автора бронза українського чемпіонату. Серія за третє місце у 2016-му, у якій зійшлися дві команди взагалі без медальних на той момент досягнень, «Кривбас» та «Черкаські Мавпи», розтягнулася на максимально можливі за регламентом п’ять зустрічей – і вирішальна п’ята гралася в момент, коли чемпіон країни був вже відомий.
Після завершення епохи золотої Суперліги криворізький клуб пережив декілька реорганізацій, пов’язаних з фінансовими проблемами та зміною спонсорів (на оригінальному «Кривбасбаскеті» ще з 2014 року висять дві програні справи у арбітражі ФІБА щодо заборгованостей перед гравцями), а остання версія «Кривбасу» за підтримки місцевого металургійного гіганта «АрселорМіттал» навіть встигла повернутися в еліту. Але всього лише на один сезон – не отримавши достатньої кількості коштів для участі у топ-дивізіоні через конфлікт ФБУ та «Прометея», на баскетбольний рік, що розпочався, криворіжці змогли заявитися лише у вишку.
8. «Шахтар» (Донецьк)
Найвищі досягнення: срібло у сезоні-1995/96, фінал Кубка у сезоні-1995/96
Зірковим часом першого з двох донецьких клубів у нашому рейтингу стала середина 1990-х – отримавши суттєву фінансову підтримку від місцевого підприємця Олександра Шведченка (головним та найприбутковішим його бізнесом була реалізація газу, що видобувався в азійських країнах, в Україні та Молдові), «Шахтар» зібрав зірковий склад з Олександром Окунським, Андрієм Бондаренком, Андрієм Ботічевим, Сергієм Заваліним, Карлісом Муйжнієксом та ще декількома легіонерами (були навіть американці) та спробував кинути виклик головному гранду епохи, столичному «Будівельнику».
У 1995-му донеччани вибороли перші для себе нагороди українського чемпіонату, ставши третіми після «Будівельника» та «Київ-Баскета», а вже за рік реально претендували на обидва внутрішніх титули. Але, як це нерідко траплялося у той буремний час, у березні 1996-го Шведченко разом з охоронцями був розстріляний невідомими у власному київському офісі – і помер на шляху до лікарні. І чемпіонат, і Кубок України «Шахтар» у підсумку програв «Будівельнику», і більше за нагороди не боровся. Хоча ще на декілька років залишився міцним середняком топ-дивізіону.
А перед початком сезону-2002/03, коли команда вже сформувала склад на новий чемпіонат та проводила тренувальний табір, від її підтримки відмовилися ті спонсори, що залишилися – і клуб банально знявся з чемпіонату та припинив існування.
7. «Ферро-ЗНТУ» (Запоріжжя)
Найвищі досягнення: бронза у сезонах-2009/10, 2011/12 та 2012/13, Кубок у сезонах-2009/10 та 2012/13
Сумуючи за однією з найяскравіших команд золотої Суперліги, ми маємо на увазі не стільки сам клуб (бо нинішнє «Запоріжжя», хоч формально й не є правонаступником «Ферро», з’явилося на баскетбольній мапі одразу після ліквідації попередника і ні на рік не залишило індустріальний край без елітного дивізіону), скільки концепцію проекту. Саме вона зробила запорізьку команду непересічним явищем: Кирило Большаков не просто вмів працювати з американцями – його штаб виконував грандіозний обсяг скаутської роботи, годинами передивляючись маловідомих широкому загалу студентів із незіркових коледжів першого дивізіону NCAA та відшукуючи так званих «сліперів», недооцінених гравців із великим потенціалом, які з певних причин залишилися поза радарами клубів НБА та більш солідних європейських організацій.
Про цю роботу досі ходять легенди – скажімо, якби Шабазз Нап’єр не запалив у своєму четвертому та останньому студентському сезоні і не став переможцем та найціннішим гравцем «Березневого божевілля», він цілком міг би розпочати професійну кар’єру не у «Маямі», а в Запоріжжі, де хлопця вели впродовж декількох років. Але й ті легіонери, яких «Ферро» зрештою вдалося привезти в Україну, стали справжніми зірками Суперліги – чого вартий один лише кейс Ренді Калпеппера, одного з найбільш медійно розкручених американських гравців свого часу та людини, яка у свій найкращий вечір могла накидати 50 очок у поєдинку за медалі першості.
Чемпіоном Суперліги «Ферро» так і не став – і навіть ніколи не грав у фінальних серіях плей-оф. Але відкрив для нашого баскетболу Стівена Бертта, Чарльза Томаса та багатьох інших героїв початку 2010-х і двічі вигравав національний Кубок (точніше, Кубок Суперліги – саме так називався тоді турнір на виліт за участі найкращих українських команд), з яким у Запоріжжя відносини складалися набагато краще. Завершив свій шлях клуб у 2014-му з дуже характерної для українського чемпіонату причини – відсутності фінансування («Ферро» входив до так званої групи «Приват» і залишився без грошей після того, як Ігор Коломойський втратив інтерес до баскетболу) та накопичених заборгованостей перед колишніми гравцями.
6. СКА / ЦСКА (Київ)
Найвищі досягнення: срібло у сезонах-1992/93 та 1998/99, Кубок у сезонах-1996/97 та 1998/99
Третя та остання у нашому списку історія, яка майже цілком та повністю залишилася у 1990-х. І, безумовно, найбільш дивовижна та нехарактерна з них. Втративши після розвалу СРСР усі ті виключні можливості, що давало функціонування у структурі міністерства оборони, армійський клуб не зник одразу – а протримався на навколотоповому рівні ще майже десятиріччя. Постійно шукаючи та змінюючи спонсорів і далеко не завжди отримуючи обіцяні гроші: за легендою, яка цілком може бути правдивою, за чемпіонат-1999/2000 ЦСКА взагалі нічого не отримав від «Укртатнафти», яка була титульним спонсором команди, а гравцям, що пройшли чотири раунди Кубка Корача (програли в 1/8 фіналу майбутнім чемпіонам з французького «Ліможа»), заплатили лише одну зарплату за весь сезон.
Звісно, так не могло тривати вічно – попри якісну роботу Андрія Подковирова, на той час одного з найкращих українських тренерів, відданість Олега Рубана та Ігоря Ватажка клубу, де видатні баскетболісти свого часу провели ледь не всю професійну кар’єру, та вміння розкривати талановиту молодь. Вже за два роки після свого останнього медального сезону (ЦСКА став третім у 2000-му, пропустивши вперед «Київ» та «Одесу») армійці вилетіли з елітного дивізіону, а у 2005-му остаточно припинили існування. Зараз щось подібне майже неможливо собі уявити, але у нижчих лігах для ЦСКА стало нормою жити на виїздах у військових частинах чи військових містечках – нерідко розташованих за декілька десятків кілометрів від місця проведення поєдинків.
5. «Донецьк»
Найвище досягнення: золото у сезоні-2011/12
Донецькі «тигри» проіснували всього лише вісім років (повноцінно з них у Суперлізі команда відіграла взагалі тільки п’ять) – але залишили по собі просто неймовірну кількість спогадів. Це і абсолютно легендарна прес-конференція засновника та однієї з головних дійових осіб клубу Валерія Плеханова про Пі Джея Такера, від якого у Донецьку лише кросівки залишилися – тоді ніхто навіть не здогадувався, що за 11 років потому американець допоможе Яннісу Адетокумбо привести «Мілвокі» до першого за півсторіччя чемпіонського титулу у НБА. Це і зняття з чемпіонату прямо посеред сезону-2009/10, коли основний інвестор клубу Сергій Дядечко мав серйозні проблеми зі здоров’ям і припинив його фінансування, коли «Донецьк» йшов другим у чемпіонаті – і дуже потужне повернення вже за рік із Сашею Обрадовичем на тренерському містку. Це і катастрофічно невдалий сезон-2012/13, коли «тигри» виклали просто неймовірні гроші за Дорона Перкінса, Діора Фішера, Даріюса Сонгайлу та ще кількох відомих українців та легіонерів – і програли абсолютно все, від кваліфікації Євроліги (там «Донецьк» вже у першому раунді з трьох поступився французькому «Ле Ману») до внутрішньої першості (1:4 від «Азовмаша» у чвертьфіналі у статусі чинних чемпіонів країни). Зрештою, це і останні матчі в історії команди навесні 2014-го, які вона догравала виключно українцями і переважно власними вихованцями – через систему «тигрів» пройшли Ігор Бояркін, Олександр Антіпов, Сергій Павлов, Віталій Зотов, Максим Нікітін, зовсім ще дитиною тут починав грати у баскетбол Іссуф Санон…
Своїх найкращих результатів «Донецьк» досяг під керівництвом згаданого вище Обрадовича – у 2011-му лише у сьомому поєдинку фінальної серії програв титул «Будівельнику», а за рік здобув дуже переконливе чемпіонство, єдине у клубній історії (4:0 у фіналі з «Азовмашем»). Головними зірками тієї команди були американський захисник Рамел Каррі – якого «тигри» підписали після MVP-сезону саме у Маріуполі, – та український центровий В’ячеслав Кравцов, який після здобуття золота Суперліги уклав угоду з «Детройтом». Після невдачі із масовим запрошенням зіркових легіонерів та звільненням за сезон двох іноземних тренерів, які з ними не впоралися, «Донецьк» змінив стратегію і виглядав дуже конкурентним у першій половині сезону-2013/14 із бюджетними легіонерами, Плехановим на тренерському містку та важливими ролями для українців – але розпочалася війна, яка і поставила крапку в історії клубу.
Втім, своє бачення успішного баскетбольного проекту Дядечку все ж вдалося реалізувати – але вже не в Україні. Після ліквідації «Донецька» бізнесмен підхопив «Монако» і провів його шляхом від нижчих дивізіонів французького чемпіонату до Євроліги, де клуб виступає зараз, а штаб монегасків нині повністю складається із людей, добре знайомих із українськом баскетболом. Обрадовичу асистують Міленко Богичевич (колись працював у «Донецьку», а ще у минулому сезоні допомагав Ронену Гінзбургу у «Прометеї»), Мірко Оцоколич (входив у штаби декількох різних керманичів «Азовмаша») та Сергій Гладир, а посаду генерального менеджера обіймає колишній спортдир «тигрів» Олексій Єфімов. Сам же Дядечко після перемоги у Єврокубку, що гарантувала «Монако» участь у Євролізі, продав контрольний пакет акцій клубу російському олігарху Олексію Федоричеву – його інвестиції зробили команду конкурентноздатною на найвищому рівні європейського клубного баскетболу.
4. «Миколаїв»
Найвище досягнення: срібло у сезоні-1992
У це складно повірити, але серйозних турнірних здобутків у «корабелів» за час незалежності дуже небагато – лише три комплекти нагород, здобуті у 1990-х (окрім срібла першого чемпіонату України, були ще дві бронзи – у сезонах-1992/93 та 1997/98), та жодного титулу, навіть кубкового. Але ще місяць тому «Миколаїв» володів унікальним для нашого баскетболу досягненням: він був єдиним клубом, який не пропустив жодного сезону у топ-дивізіоні. Навіть «Будівельник» наприкінці 2010-х на деякий час припиняв існування – а миколаївська команда ні.
Війна та конфлікт між ФБУ та «Прометеєм» обірвали цю неймовірну серію: на новий чемпіонат Суперліги «корабели» заявитися не змогли. У них не було ані достатнього фінансування, ані можливості бодай якось підготуватися до сезону у рідному місті, яке постійно потерпає від обстрілів агресора – і це дуже велика втрата для українського баскетболу, навіть якщо вона тимчасова. «Миколаїв» – це не зовсім виняткова, але не така вже й часта для України історія, коли саме баскетбольна команда є головним спортивним проектом великого міста, а інтерес до неї ніяк не залежить від поточних результатів. Так, місцеві вболівальники – дещо специфічні і не завжди об’єктивні, але де ще, у якому ще українському місті, ви можете уявити собі ситуацію, коли група активних фанатів офіційно звертається до міської влади з проханням повпливати на вирішення тренерського питання у клубі баскетбольної Суперліги?
З точки зору традицій та глядацького інтересу «корабели» – один з найголовніших клубів українського баскетболу, і вони обов’язково мають повернутися після нашої перемоги.
3. «Київ»
Найвищі досягнення: золото у сезонах-1999/2000 та 2004/05, Кубок у сезоні-2006/07
Епохальне протистояння столичних «вовків» та «Азовмаша» у 2000-х – фундамент українського баскетболу та один з двох пікових, разом із золотими часами першої половини 2010-х, періодів в історії Суперліги. Можна довго сперечатися щодо того, що гонка озброєнь між двома грандами другого десятиріччя незалежності вбивала інтригу у чемпіонаті і залишала інші клуби на периферії боротьби за трофеї та титули – але інтерес цілого покоління українців до найкращої гри у світі грунтується саме на перформансах Ламара Гріра, Халіда Ель-Аміна, Крешиміра Лончара, Арта Лонга, Ратко Варди, Панайотіса Ліаделіса, Пуха Джетера, Родні Б’юфорда та інших суперзірок того часу з лампових трансляцій на «Мегаспорті».
Свою історичну битву клуб, який заснував Олександр Волков, а фінансово підтримував Дмитро Фірташ (відомий український олігарх, який з 2021 року перебуває під санкціями РНБО і поступово втрачає власні активи – і у судах, і через російське вторгнення), програв – «Київ» досі володіє сумнівним рекордом Суперліги за кількістю срібних нагород (а це шість програних фіналів – чотири Маріуполю та два Одесі), і, подейкують, саме через невідповідність розмірів бюджету та здобутків «вовки» втратили значну частину фінансування наприкінці 2000-х. «Київ» часів золотого періоду нашого чемпіонату – це вже зовсім інша команда, яка робила ставку на молодих українців та недорогих легіонерів. І саме тому залишалася осторонь медальних розбірок грандів: срібло-2008 стало останньою внутрішньою нагородою команди, яка у режимі середняка проіснувала до ліквідації у 2015-му.
Втім, саме останній, дуже молодий та повністю український склад зразка сезону-2014/15, і зв’язує «вовків» із сьогоденням українського баскетболу. Троє його представників згодом зіграють принаймні на одному чемпіонаті Європи у складі збірної (Павло Крутоус – у 2015-му, Руслан Отверченко – у 2017-му), а В’ячеслав Бобров стане одним з лідерів національної команди на весь історичний період після золотої Суперліги.
2. «Хімік» (Южне)
Найвищі досягнення: золото у сезонах-2014/15, 2015/16 та 2018/19, Кубок у сезонах-2015/16 та 2019/20
Южненці – не просто головна команда нашого баскетболу другої половини 2010-х, хоча вже цього більш ніж достатньо, щоб вважати втрату «Хіміка» справжньою трагедією для Суперліги. У невеличкому місті на чорноморському узбережжі з населенням меншим за 100 тисяч осіб функціонувала одна з найефективніших спортивних систем України: «їжаки» збирали у себе талановитих підлітків не лише з Одеської області, а взагалі з усієї країни (Ілля Сидоров, наприклад – вихованець харківської школи, Андрій Войналович – киянин, Сергій Павлов та Артем Ковальов – з донецького регіону), та через команди ВЮБЛ і дублюючий склад доводили їх до рівня топ-дивізіону та національної збірної.
Запорукою роботи цієї системи було, можливо, й не фантастичне за обсягом (бюджет «Хіміка» ніколи не був близький за обсягом до грандів на кшталт «Азовмаша», «Донецька» чи «Будівельника»), але все одно солідне та стабільне фінансування з боку головного підприємства міста – Одеського припортового заводу. Проблеми у нього виникли не вчора – один з гігантів хімічної промисловості України неодноразово зупинявся ще у 2017-2018 роках і майже повністю припинив будь-яке виробництво у вересні 2021-го, тож пов’язувати зникнення «Хіміка» з нашої баскетбольної мапи виключно з повномасштабним російським вторгненням, напевно, не варто. Але воно, безумовно, зіграло свою фатальну роль: останнім часом южненці виживали багато у чому завдяки бюджетному фінансуванню, яке через війну було повністю припинено.
Зараз у Южному намагаються зберегти бодай дитячу школу – напевно, найцінніший з усіх активів «Хіміка» (за продуктивністю її можна співставити хіба що з академією «Дніпра»). Наскільки це вийде в умовах великої війни, сказати складно, але такими, як у свої найкращі часи, «їжаки», скоріше за все, вже ніколи не будуть – навіть якщо якимось чином відновлять повноцінне функціонування клубу після перемоги. І це реальна катастрофа, бо організацій, які б працювали фундаментально та на довгу дистанцію, в українському баскетболі взагалі ніколи не було надто вже багато – а тепер одну з них втрачено на невизначений термін.
1. «Азовмаш» (Маріуполь)
Найвищі досягнення: золото у сезонах-2002/03, 2003/04, 2005/06, 2006/07, 2007/08, 2008/09, 2009/10, Кубок у сезонах-2001/02, 2002/03, 2005/06, 2007/08, 2008/09
Якщо стосовно майже кожної з попередніх позицій рейтингу можна і навіть треба сперечатися (до речі, чекаю на конструктивну критику у коментарях), з лідером усе більш ніж однозначно. Маріупольські «леви» – другий за кількістю титулів український клуб часів незалежності після «Будівельника» і фіналіст європейського клубного змагання. Так, лише третього за статусом (це приблизно те ж саме за рівнем складності, якби «Прометей» вийшов у фінал минулорічного розіграшу Ліги чемпіонів), але у нас навіть таких досягнень на міжнародному рівні не сказати, щоб надто вже багато.
Втім, на своєму шляху «Азовмаш» зібрав усі канонічні червоні прапорці баскетбольного клубу, які тільки існують у нашій Суперлізі. Був улюбленою дитиною свого президента, який забезпечував клуб абсолютно всім необхідним – від новенької арени до приватного транспорту для легіонерів, – і залишився глобально нікому не потрібним після смерті Олександра Савчука у 2012-му. Мав дуже вдалі часи і потужні досягнення – але не скористався моментом, не сформувавши запас міцності на роки вперед у вигляді пулу не пов’язаних із власником спонсорів. Приймав відверто погані управлінські рішення (як у часи протиборства з «Києвом», коли гроші взагалі ніхто особливо не рахував, так і після – коли посаду спортивного директора обіймав Роландас Ярутіс), тому, навіть попри усі намагання закритися без боргів, має за собою хвіст у вигляді програної справи Луки Бекі, італійського тренера, якому перед початком сезону-2012/13 офіційно призначили заміну за наявності у керманича опції автоматичного продовження контракту ще на рік у разі виходу в фінал плей-оф Суперліги. Не надто вже й беріг власні активи – тому зал у Маріуполі, який був найбільшою в Україні спеціалізованою баскетбольною ареною (понад 3000 глядачів), тривалий час знаходився під арештом через несплачені борги та непогашені кредити заводу «Азовмаш», і шість років, з 2014-го по 2020-й, стояв порожній – у ньому взагалі ніхто не грав і навіть не тренувався.
Тому, насправді, зовсім не дивно, що у 2014-му клуб не вдалося зберегти. Тоді у Маріуполі залишилося вдосталь людей, яким він був небайдужим і які приклали чимало зусиль для того, щоб «леви» не припинили своє існування – але вони не мали головного, достатньої кількості коштів для самостійного фінансування проекту. Ті ж, хто мав, не виявили зацікавленості в інвестуванні у проблемний актив. Через рік після ліквідації «Азовмаша» Олександру Скутельнику та Сергію Заваліну вдалося створити нову муніціпальну команду, але за шість сезонів вона так і не піднялася з Вищої ліги – а повномасштабне російське вторгнення, окупація міста та часткове руйнування арени внаслідок обстрілів агресора поставили масну крапку в історії маріупольського баскетболу. Якщо не взагалі, то точно надовго.
Від Ламара Гріра до Ді Джея Стефенса: топ-64 легіонери в історії української баскетбольної Суперліги
Фото: old.isport.ua, Getty Images, БК «Хімік» / Facebook
