Трибуна

Тріумф Іспанії на Євробаскеті – перемога системи над суперзірками. Скаріоло, звісно, геній, але його робота – лише верхівка айсбергу

Іспанський баскетбол – найкращий у Європі, інші – навіть не близько.

20 вересня, 16:10
6
Тріумф Іспанії на Євробаскеті – перемога системи над суперзірками. Скаріоло, звісно, геній, але його робота – лише верхівка айсбергу

Перед початком чемпіонату Європи з баскетболу збірна Іспанії не входила навіть до п’ятірки головних фаворитів – ні за версією ФІБА, ні на думку букмекерів. Золото віддавали кому завгодно, тільки не підопічним Серджіо Скаріоло – переважно, сербам з Ніколою Йокичем, грекам з Яннісом Адетокумбо та словенцям з Лукою Дончичем.

Чому іспанці не котувалися як топ-претендент на титул, зрозуміти нескладно: у їхньому ростері на Євробаскеті-2022 не було жодного гравця, який хоча б приблизно відповідав за унікальністю таланту та рівнем індивідуальної майстерності суперзіркам НБА, перерахованим у попередньому реченні. Чи навіть литовцю Домантасу Сабонісу – не світовому топу, звісно, але гравцю, якого можна вважати зіркою найсильнішої баскетбольної ліги світу хоча б тому, що у нього к 26 рокам вже є два запрошення на Матч усіх зірок. І майже гарантовано будуть ще.

Але Іспанія перемогла, закривши на найближчі три роки (принаймні, для баскетболу за правилами ФІБА) філософське питання про те, що важливіше – зіркові гравці чи злагоджена система. Система не гри як такої – хоча з тактичної точки зору Скаріоло провів фантастичний чемпіонат, перегравши усіх своїх статусних візаві, від Ергіна Атамана на груповому раунді до Венсана Коллє у фіналі плей-оф. А система як генеральна ідея роботи на довгострокову перспективу: від виховання одного певного гравця, якого, за словами самого пана Серджіо, ще багато років тому обрали на роль майбутнього обличчя усього проекту іспанського баскетболу, до пошуку та підготовки десятків молодих талантів щороку. Які, так, не стають зірками першої величини – але досягають рівня дуже якісних рольових баскетболістів, з яких спокійно можна ліпити чемпіонський пазл.

Розповідаємо, чому збірна Іспанії зразка вересня 2022 року – насправді унікальний чемпіон Європи, яких ми не бачили дуже давно і навряд чи побачимо у найближчому майбутньому.

У Іспанії – найкращий національний чемпіонат Європи. Навіть гравці, які не є залізно основними у своїх клубах, здатні робити різницю у великих матчах

Певно, найцікавіший факт про цю версію збірної Іспанії – у її складі був всього лише один гравець з трійки місцевих топів, «Реала», «Барселони» та «Басконії», які постійно грають у Євролізі. Це відтепер вже абсолютно точно легенда збірної Руді Фернандес – її ментальний лідер на Євробаскеті-2022 та людина, яка відповідала за зв’язок між поколінням грандів (Пау та Марк Газолі, Хуан Карлос Наварро та інші великі чемпіони) та актуальною командою. Те, що він погодився поїхати на континентальну першість та привіз із собою чемпіонську ДНК – неймовірна вдача для Скаріоло з огляду на те, що усі ті гравці, з чиїми прізвищами першочергово асоціювалися великі перемоги іспанського баскетболу, завершили міжнародну кар’єру після Олімпіади у Токіо. На чемпіонаті форвард став людиною, за якою тягнулася молодь: спостерігаючи за тим, як 37-річний Руді викладається на паркеті у кожному ігровому епізоді, його товариші по команді просто не могли дозволити собі десь зіграти не на максимумі власних можливостей.

Окрім Фернандеса, який грає за «Реал» з 2012 року і, скоріше за все, саме у Мадриді завершить свою феноменальну кар’єру, інших людей з великих клубів у Скаріоло не було. «Унікаха», «Валенсія», «Ховентут» та «Тенеріфе» – це все солідні та поважні організації із власними історією та досягненнями, яким, тим не менш, лише двічі на всіх з початку 21 сторіччя вдалося перервати монополію великої трійки на національний титул. Втім, їхні представники, причому не найзірковіші – стартер команди Скаріоло Хайме Праділья, джокер у плей-оф Альберто Діас, Хайме Фернандес, який розпочав вирішальний ривок у фіналі проти Франції (у Малазі у двох попередніх клубних сезонах він взагалі не був гравцем першої п’ятірки), – жодного разу за весь чемпіонат Європи не розгубилися перед більш зірковими візаві. А іноді й просто знищували їх: якщо б на Євробаскеті вручали титул найкращого гравця захисного плану, Діас отримав би його взагалі без варіантів.

Але рівень чемпіонату Іспанії настільки високий, що, навіть граючи за клуби другого-третього ешелонів, молоді баскетболісти (той-таки 21-річний Праділья чи 22-річний Хоель Парра) вже у перших своїх сезонах у профі отримують досвід, якого просто немає – і йому, насправді, немає звідки братися, – у важливих баскетболістів багатьох інших національних команд. Більше того, усі вони вже подолали пристойний єврокубковий шлях: у попередньому сезоні іспанська Ліга АСВ делегувала у міжнародні клубні змагання 11 команд з 18, які у ній взагалі виступають, а «Андорра», що завершила національний чемпіонат передостанньою і вилетіла у другий дивізіон, дійшла аж до півфіналу Єврокубку. Турніру, у якому Україна, наприклад, взагалі не була представлена попередні вісім років – це був зависокий для нашого клубного баскетболу щабель, на який у новій кампанії тільки-но спробує піднятися «Прометей».

Наявність у чемпіонаті таких грандів, як «Реал» і «Барселона», що за фінансовими можливостями завжди будуть на декілька порядків потужнішими за інших, змушує менш заможні клуби шукати інші способи залишатися конкурентними – перш за все, на національному рівні, а потім вже на європейському. Хтось, як «Басконія», вибудовує унікальну скаутську систему у регіоні, де, окрім неї, майже ніхто гравців не шукає – і вже впродовж багатьох років привозить до Європи перспективних аргентинців (їм легко пристосуватися до життя у Іспанії, бо немає мовного бар’єру) та бразильців. Інші створюють та розвивають власні академії: молодіжні команди «Ховентута», «Сарагоси», «Валенсії» та інших не супертопових клубів, наприклад, регулярно грають у дитячій Євролізі. «Реал» намагається втілити у життя комерційну модель роботи з молодими гравцями, взявши за зразок кейс Луки Дончича – виховувати топ-проспектів з метою їхнього подальшого продажу у НБА. Цей шлях, зокрема, пройшов Усман Гаруба: він поки що не показав себе у «Х’юстоні» так, як мав би пік першого раунду драфту, але у свої 20 був дійсно важливим елементом збірної Скаріоло.

Професійний чемпіонат на чотири дивізіони, дитячі школи та академії команд, які не можуть дозволити собі грандіозні трансфери, та загалом великий інтерес до баскетболу у країні (за це Іспанія має бути дуже вдячною поколінню легенд, бо саме воно почало приносити місцевому баскетболу великі перемоги на світовому рівні) створюють настільки великий кількісно пул гравців у іспанському баскетболі, що усі інші європейські держави можуть лише позаздрити. І це – досягнення, перш за все, клубів. Від національної федерації, яка, власне, і відповідає за збірну та її результати, вимагається лише розуміння, що із усім цим розмаїттям робити. І вона це розуміє – можливо, не краще за будь-кого у Європі, але точно на топовому рівні.

Іспанські молодіжні збірні – найсильніші у Європі. Влітку 2022-го вони доходили до фіналів усіх турнірів, у яких брали участь

Система юнацьких та молодіжних збірних, яку збудували іспанці – це справжнісінький шедевр. І це зовсім не випадковість, що в один і той самий рік, коли національна команда здобула своє четверте в історії і найбільш неочікуване з усіх золото на чемпіонаті Європи, ю-збірні розривали на чемпіонатах у своїх вікових групах. Бо саме з них усе і починається: ще один стартовий баскетболіст Скаріоло, Хаві Лопес-Аростегі, наприклад, вигравав Євробаскет-2013 для 16-річних, який приймав київський Палац спорту, і за дев’ять років дійшов через усі щаблі молодіжних команд до золота дорослої континентальної першості.

У 2022-му іспанські молодіжні команди зіграли у фіналах усіх восьми міжнародних турнірів, у яких вони брали участь – двох чемпіонатів світу для 17-річних (програли обидві вирішальні зустрічі американцям) та шести чемпіонатів Європи (забрали обидва золота на рівні U-20 та виграли чоловічий чемпіонат U-18). З точки зору підсумкових результатів баскетбол молодіжних збірних – це завжди трохи лотерея, у якій щасливий квиток може витягнути хто завгодно з тих країн, де більш-менш серйозно підходять до дитячо-юнацького спорту. Тому один дуже вдалий рік за великого бажання можна назвати не зовсім показовим. Але те, що іспанська молодіжка була у топ-четвірці за підсумком 13 з останніх 15 чемпіонатів Європи для 20-річних (а вони проводяться щороку), доводить, що це насправді чітка система, і працює фона просто неймовірно ефективно.

Так, далеко не кожна іспанська молодіжна збірна дає місцевому баскетболу нову зірку – гравці з талантом Газоля-старшого чи Наварро народжуються добре, якщо один раз на десять років. Але саме ось ця система ю-команд, яка невпинно працює (і яку курує саме національна федерація), робить із хлопчаків з академій «Ховентутів» та «Уніках» переможців ще на молодіжному рівні. І саме тому її після звитяги над Німеччиною у півфіналі Євробаскету-2022 так хвалив Скаріоло. Він розуміє, що кожен 21-річний хлопець, якого він вперше викликає до національної збірної, знайомий із її цінностями та на власному досвіді переконався – а багато хто й неодноразово, – що вони дають результат. І, якщо іспанську команду називають сім’єю, то саме італійський фахівець – її патріарх: він, можливо, й не бере участь в усіх процесах особисто, але саме від нього залежить кінцевий їх підсумок.

Скаріоло працює на майбутнє. Він обрав Ернангомеса майбутнім лідером збірної ще у 2015-му і єдиним з тренерів топ-збірних задоволений вікнами посеред сезонів

Багато років тому у навколобаскетбольному середовищі існував стереотип, що Серджіо насправді – доволі посередній тренер, і усім своїм успіхам з іспанською збірною він зобов’язаний тим, що йому просто пощастило працювати із історично сильним поколінням гравців. Його виникнення пов’язане із тим, що у період перших великих перемог з «Червоною фурією» (золото чемпіонатів Європи 2009 та 2011 років та срібло Олімпіади у Лондоні) він постійно провалювався на клубному рівні. Його звільняли з російських «Хімок», він програвав італійський чемпіонат із «Міланом» ще на стадії чвертьфіналу, а «Басконія», завдяки роботі у якій Скаріоло, власне, і зробив собі ім’я в Іспанії наприкінці 1990-х, під його керівництвом провела найгірший внутрішній сезон за 12 років.

За останнє десятиріччя Скаріоло, безумовно, дуже додав як тактик – допомогли і повна відмова від клубної роботи на чотирирічний період, яка вивільнила для італійця багато часу на саморозвиток, і три сезони у тренерському штабі Ніка Нерса у «Торонто», якого вважають одним з найбільш грамотних та винахідливих фахівців у сучасній НБА (там італієць здобув чемпіонський перстень разом із своїм старим знайомим Марком Газолем, якого він багато тренував у збірній). Але головна його чеснота – це стратегічне бачення ситуації та вміння створити собі комфортні умови для роботи на роки уперед.

Євробаскет-2022 став демонстрацією результатів цієї стратегії одразу у декількох напрямках. Перший – це внесок у підсумкову золоту нагороду Віллі Ернангомеса, якого було визнано MVP чемпіонату, і який увійшов до топ-десятки його бомбардирів. Центровий «Нью-Орлеана» (власне, як і його молодший брат Хуанчо, який на клубному рівні виступатиме за «Торонто») – не зірковий гравець найсильнішої ліги світу навіть у десятому приближенні: він виходить з лави запасних у посередній команді НБА і у жодному з шести своїх заокеанських сезонів не проводив на майданчику навіть 20 хвилин у середньому за гру.

Повернувшись до збірної Іспанії у 2015-му після трирічної перерви, Скаріоло отримав команду, лідери та головні зірки якої могли піти на спортивну пенсію у будь-який момент (Пау Газолю тоді, наприклад, було вже 35). І тоді тренер обрав 21-річного Ернангомеса, одного з найкращих гравців попереднього молодіжного чемпіонату Європи, на роль нового обличчя іспанської баскетбольної програми – і відтоді Віллі не пропустив жодного великого турніру національних команд незалежно від того, чи дійсно він був потрібний іспанцям у заявці у певний момент часу, чи ні.

Кожного літа Ернангомес щодня працював на тренуваннях із Газолями (коли з одним, коли одразу з двома), застав у збірній та клубі Феліпе Рейеса, який не зробив крутої кар’єри у НБА, але багато років був лідером «Реала» і навіть у 38 тримав себе у формі, яка дозволяла йому бути важливим елементом ротації команди, що перемогла у Євролізі – і переймав не лише безпосередньо баскетбольні навички, а й життєві і лідерські моменти також. До того, щоб Віллі став справжнім хедлайнером національної команди, Скаріоло підводив центрового сім років. І, коли прийшов його час, він виявився повністю готовим: те, як MVP Євробаскету-2022 зіграв у фіналі проти французів, і те, як спокійно та впевнено він розбирався із нібито куди більш зірковим та статусним Руді Гобером, не можна було не відзначити, навіть якщо ви вболівали проти іспанців.

Другий напрямок – це ставлення Скаріоло до міжнародних вікон посеред клубного сезону, які для більшості тренерів топових збірних є величезною занозою в одному місці. Ви будете здивовані, але кістяк тієї Іспанії, яка щойно виграла чемпіонат Європи, лише на останніх секундах (все вирішив блок Себи Саїза за миттєвості до сирени) здолав збірну України у липневому ризькому матчі відбору до чемпіонату світу – шестеро гравців, які брали участь у тій зустрічі, поїхали й на континентальну першість. Так, до них приєдналися Фернандес, якого тренер з огляду на вік Руді просто не кликав у збірну на те вікно, троє представників Іспанії у НБА (брати Ернангомес та Гаруба) і натуралізований захисник Лоренцо Браун – і це додало команді майстерності й класу. Але усі вони, повторимося, жодного разу не Дончич, не Йокич і не Адетокумбо: апгрейд був далеко не настільки суттєвим, як в усіх головних конкурентів. Зокрема, тих же французів.

Але Скаріоло (він розповідав про це на декількох прес-конференціях у Берліні) любить ці вікна, які не дозволяють йому зібрати супер-оптимальний склад збірної, саме за те, що вони дають йому можливість переглянути дуже великий пул гравців – кілька десятків виконавців, у яких тренер або бачить яскраве майбутнє у збірній, або розглядає як резервні варіанти на великі турніри, якщо хтось з ключових виконавців не зможе до них доїхати через травми чи якісь особисті причини. Загальний рівень іспанських баскетболістів дозволяє тренеру не особливо переживати за підсумки кваліфікаційних раундів – на фоні інших сезонних збірних іспанці залишаються конкурентними навіть із Паррою на великих хвилинах чи Франом Геррою у якості стартового центрового. Натомість він створює ситуацію, за якої будь-кому з гравців, які можуть знадобитися йому на умовному чемпіонаті Європи, не знадобиться час на адаптацію у збірній – перед Євробаскетом за дорослу національну команду, наприклад, вже встиг дебютувати 18-річний Хуан Нуньєс. Запам’ятайте його ім’я – цього хлопчину, скоріше за все, у «Червоній фурії» готуватимуть як заміну Ріккі Рубіо у якості головного плеймейкера наступного покоління.

Завдяки цій роботі для іспанців, зокрема, зовсім непомітною в суто ігровому плані стала травма Серхіо Юля, яку наддосвідчений захисник отримав за декілька днів до чемпіонату Європи. Лише за літо 2022-го Скаріоло встиг потренувати у збірній декількох гравців, які по позиції могли б його замінити (від Нуньєса із попереднього абзацу до 33-річного ветерана Хоакіма Колома), а вибір на користь Діаса, який взагалі-то не мав їхати на Євробаскет-2022, сміливо можна назвати геніальним – 29-річний захисник провів просто шикарний чемпіонат як для гравця, який лише через збіг обставин потрапив до фінальної заявки. Уявляєте собі таке у будь-якій іншій збірній, окрім команди США?

Попри усю потужність власної баскетбольної програми, іспанцям довелося натуралізувати американця. Тут Скаріоло теж вгадав – хоча й вислухав чимало критики

Загалом у європейському баскетболі доволі неоднозначне ставлення до правила ФІБА щодо натуралізованих гравців – воно, нагадаємо, дозволяє будь-якій збірній заявити на будь-який офіційний матч чи турнір одного виконавця, який не має жодного відношення до держави, за яку він виступає. Хтось, як, наприклад, словенці, цим правилом спокійно користується: на тріумфальному Євробаскеті-2017 у них був Ентоні Рендольф, на невдалому чемпіонаті Європи, що завершився – Майк Тобі. Інші (найбільш гучні, активні та послідовні у цьому питанні литовці та серби) вважають запрошення іноземця до національної збірної чимось непристойним і завжди обходяться лише власними силами, навіть якщо мають помітні та зрозумілі проблеми із гравцями на певну позицію у певному поколінні, які можна легко вирішити натуралізацією.

Іспанці впродовж багатьох років займали напівпозицію: у складі збірної час від часу з’являлися баскетболісти, які за нормами ФІБА вважаються натуралізованими, але це були виключно вихованці іспанської баскетбольної системи – чорногорець Нікола Міротич, якого у великий світ вивів «Реал», та конголезець Серж Ібака, який потрапив у НБА з «Манреси». Обидва надягали майку національної команди під час роботи з нею Скаріоло, але ані зірку Євроліги, ані чемпіона найсильнішої ліги світу італієць не запрошував вже доволі давно – з Олімпіади-2016, де Іспанія з Міротичем у ростері взяла бронзу.

Звернутися до класичної натуралізації іспанську федерацію та Скаріоло змусили обставини – а саме важка травма Рубіо, якої плеймейкер зазнав під час виступів за «Клівленд» у попередньому сезоні НБА. До заокеанської кар’єри Ріккі можна ставитися як завгодно (його будуть завжди вважати якщо не бастом, то гравцем, який не виправдав сподівання, через те, що через два піки після нього «Голден Стейт» обрав на драфті-2009 Стефа Каррі), але для збірної він став справжнім лідером на позиції першого номера ще за більш молодих та здорових, аніж нінишні, Юля з Серхіо Родрігесом. На останньому чемпіонаті світу саме Рубіо було визнано найціннішим гравцем турніру – він нарешті навчився не лише вести гру команди, а й власноруч завершувати її зусилля у нападі, чого захисникові дуже не вистачало у більш молоді роки. Витончена робота його зв’язки з Ернангомесом мала б стати вершиною тренерського мистецтва Скаріоло, бо історія Ріккі, власне, нічим не відрізняється від історії Віллі: за час роботи італійця зі збірною розігруючий із молодого та зеленого хлопця з дальнього кінця лави запасних перетворився на справжнього лідера.

Жодна система, наскільки ефективною вона б не була, не може компенсувати таку втрату одночасно і таланту, і переможного досвіду у момент (той-таки Нуньєс ще просто не готовий грати на топ-рівні по 25-30 хвилин та робити різницю).  Тому майже одразу після того, як стало зрозумілим, що на чемпіонат Європи Рубіо не поїде – і не факт, що взагалі відновиться до початку нового регулярного чемпіонату НБА, – іспанці почали розглядати кандидатуру американця Лоренцо Брауна. Вона не взялася нізвідки: так, він ніколи не грав за жоден з іспанських клубів у професійній кар’єрі, проте перетинався із Скаріоло у «Торонто». У Канаді захисник не те, щоб досяг успіху (40 матчів за два сезони), поїхавши після «Репторз» спочатку у Китай, а потім у Європу, але тут важливо інше: тренер збірної Іспанії чітко знав, кого саме він бере, як за баскетбольними якостями, так і за особистісними.

У іспанському баскетбольному ком’юніті рішення про натуралізацію Брауна викликало великий резонанс – ба, більше того, його публічно критикували і навіть зверталися до федерації із вимогою відмовитися від послуг гравця, який взагалі ніяк не пов’язаний із країною та взагалі не дуже розуміє, що вона з себе уявляє. Скаріоло та федерація цей тиск витримали, і на чемпіонаті Європи стало зрозуміло, навіщо їм це було: американець виправдав абсолютно усі покладені на нього сподівання, зігравши відмінний плей-оф, і зумів реально, а не лише за формальною позицією у заявці, замінити Рубіо. Він брав гру на себе, коли цього вимагала ситуація (його особистим бенефісом на майданчиках Євробаскету-2022 став поєдинок 1/8 фіналу проти Литви, у другій половині та овертаймі якого Лоренцо просто спалив усе живе), але переважну більшість часу не перетягував ковдру і створював для партнерів (його 7,6 передачі в середньому за гру – другий показник на чемпіонаті після ще одного натуралізованого американця, Ді Боста зі збірної Болгарії). Абсолютно має право на життя теорія, що саме він був найкращим гравцем континентальної першості і не отримав нагороду MVP лише через статус натуралізованого виконавця.

Під час чемпіонату Європи Скаріоло розповідав, що головним квестом в усьому процесі натуралізації Брауна була його адаптація до команди саме як людини, а не як баскетболіста – пошук спільної мови із новими партнерами за межами майданчику, спільний відпочинок після тренувань та ігор, спільні розваги у готелях та під час подорожей. Ментальна та психологічна складові були істотно більш важливими, аніж суто спортивна: з ігрової точки зору у американця, досвідченого 32-річного ветерана, не мало б бути великих проблем, особливо, за відсутності інших яскраво виражених бол-хендлерів. Повертаючись до аналогії із родиною, патріарх привів додому зовсім чужу людину з вулиці – і мав зробити так, щоб і іншим членам родини, і чужаку було зручно та комфортно жити та працювати разом.

У іспанців вийшло – і до того моменту, як підросте Нуньєс, позиція першого номера у команді надійно закрита. Звісно ж, що ній гратиме Рубіо, коли буде готовий повернутися у великий баскетбол. Але якщо його відновлення після розриву хрестоподібних зв’язок коліна виверне кудись не туди (а Ріккі вже давно не хлопчик, у жовтні йому виповниться 32, тож трапитися може все що завгодно), на наступний чемпіонат світу Скаріоло спокійно зможе викликати Брауна знову: навряд чи після тріумфального чемпіонату Європи хтось у Іспанії буде проти цього.

Про золоту Іспанію, як це завжди буває у випадку із несподіваними переможцями великих турнірів, можна розповісти ще дуже багато історій. Про Фернандеса, який дебютував у збірній у 2004 році і за весь цей час пропустив лише один важливий старт, про Гарубу, який у 20 років не розвалився ментально після того, як брудні шорти зробили з нього людину-мема, про Саїза, чий кар’єрний шлях дуже контрастує із традиційним для іспанського баскетболу (він пройшов школу NCAA, а на клубному рівні вже три роки грає у чемпіонаті Японії), про тренерський штаб, який у Скаріоло побудований за північноамериканським принципом (Серджіо має чотирьох асистентів з різною спеціалізацією – захист, напад, скаутинг тощо, – які за необхідності самі ведуть гру з лави), про Хуанчо Ернангомеса, який змінив позицію з трійки на четвірку для того, щоб бути більш корисним саме цій версії іспанської команди – і ще багато про що.

Але усі вони лише підкреслять головну думку: на відміну від багатьох інших збірних, які вирішили, що домінатори з НБА просто самим фактом своєї присутності здобудуть якщо не титул, то, принаймні, нагороду, іспанці пройшли до неї великий шлях, приділяючи увагу кожній дрібниці – і їхня сукупність вирішила долю золота. Вони не були ані найбільш талановитою, ані найбільш досвідченою, ані найбільш яскравою командою континентальної першості – проте саме як команда були найкращою. Іспанський баскетбол досяг такого моменту свого розвитку як системи, що для великих перемог у Європі йому просто не потрібні суперзірки. Звучить фантастично, але відтепер це безумовний факт.

Іспанія – новий чемпіон Європи з баскетболу. Четвертий титул Скаріоло та геніальний Хуан Ернангомес у фіналі

Бо Крус – справжній! Зірка фільму Netflix про баскетбол став найкращим гравцем фіналу Євробаскету-2022

Порівняли результати Євробаскету зі стартовим рейтингом сили ФІБА: усі фаворити провалилися, а титул здобула команда не з топ-5

Руді Фернандес вийшов на чемпіонський подіум у майці Серхіо Юля. Підтримав партнера, який пропустив Євробаскет-2022 через травму

«Це – темна сторона роботи з молодою командою». Гравці збірної Іспанії облили Скаріоло водою на чемпіонській прес-конференції

Руді Фернандес – чотириразовий чемпіон Європи. Після перемоги у фіналі він плакав, сидячи на підлозі роздягальні

Молодь збірної Іспанії зробила все, щоб Юль був на чемпіонських фото. Вирізала його портрет з плакату та поклала у кубок

Фото: FIBA / Eurobasket 2022

Мирослав Юрчук
Це дуже класна і показова історія, що на ЧЄ, який через оцю кількість зірок, мвп, дпой і тд і тп НБА, перемогла збірна, де просто є команда) хоча і НБАшніки виступили непогано, самі по собі, але довели, що без нормальної підтримки в баскеті нікуди, особливо в європейському) з Лоренцо Брауном топово вгадали)
Відповісти
4
Андрій Сеньків
Дуже хороший матеріал. Дякую!
Відповісти
2
Схоже, вони систему десь у футболістів поцупили
Відповісти
2
Евгений Власенко
дуже цікава команда, ось за що я люблю саме збірні: тут люди бо зна звідки (он Саїнз взагалі в Японії бігаєї) зустрічаются разом не на такий і двогий час, при тому, показуючи просто неймовірний рівень командної гри та розуміння партнерів
Відповісти
0
То таке
Хороший текст, подяка
Відповісти
0
vasa1719
Дякую, як казали в одному фільмі : сір, це іспанська піхота (закреслено) баскетболісти).
Відповісти
0

Інші пости блогу