Чи зміг би Майкл взяти 6 із 6 фіналів НБА проти суперників Леброна?

У Білла Сіммонса, в його "Книзі баскетболу" є такий розділ "А що, якби..." Там автор проектує гіпотетичні розвитки різних подій у альтернативних варіантах історії НБА. Зараз подібний експеримент захотілося провести і мені.

Кожного року ведуться гарячі дискусії на рахунок порівняння крутості та величі Майкла Джордана і Леброна Джеймса. Переважна більшість любителів баскетболу віддають перевагу MJ і головним аргументом такої оцінки є легендарний показник 6 із 6 виграних фіналів НБА. Натомість Леброн не може похизуватись таким результатом, маючи в активі лише 3 переможних завершення у фінальних серіях із 9 спроб. Однак, якщо не дивитись тільки на поверхневу статистику, а копнути трішки глибше, то можна побачити, що для порівняння досягнень цих спортсменів не можна керуватись лише критерієм виступів у фіналах, так як це буде не зовсім об'єктивно. Коротше кажучи, суперники Леброна у боротьбі за титули були банально сильнішими, ніж суперники Майкла.

НБА 90-х - це ліга яскравих особистостей, суперзірки виводили свої команди у головні серії сезону та вигравали персні. Це, за великим рахунком, можна сказати і про епоху 21-го сторіччя, проте, якщо в 90-х було достатньо мати 1-2 топ-гравців у складі, щоб боротись за титул, то у сучасні часи це вже не є гарантією хороших результатів. Ростери чемпіонських команд та контендерів стали більш збалансованими. По суті, Фінікс кінця 00-х з праймовими Стівом Нешем, Амаре Стадемаєром, дуже хорошими Шоном Меріоном та Леандро Барбосою був командою рівня Юти Карла Мелоуна і Джона Стоктона або Сіетла Гері Пейтона та Шона Кемпа. Стів Неш, як і Карл Мелоун, двічі здобував нагороду МВП, однак, якщо Джазмени два роки поспіль грали у головній серії сезону, то сонячні того періоду вийти у фінал НБА так і не змогли.

Джордан мав маніакальну жагу суперництва, він почував себе як риба у воді, якщо потрібно було особисто протистояти головній зірці команди суперника, як це було проти Клайда Дрекслера та його Портленда у 1992 році. Завдяки своїй фантастичній впевненості та харизмі він міг ментально перемогти будь-кого з топ-гравців, а якщо таких було більше ніж один, то на допомогу в будь-який момент могли прийти Скотті Піппен чи Денніс Родман. Але Майкл ніколи не зустрічався з командами рівня Сан-Антоніо або Голден Стейт, проти яких довелося грати у фіналах Леброну. Це вже не просто команди 1-2 зірок, а справжні машини, де потрібно боротись із відлагодженою системою. У кожній із цих команд було, як мінімум, 4 дуже сильних гравці. САС: Паркер, Ману, Кавай, Данкан. ГСВ: Каррі, Томпсон, Дюрант, Грін. Тут вже недостатньо зробити різницю тільки за рахунок протистояння з лідером. 

Отже, давайте змоделюємо таку ситуацію: Чікаго Майкла зустрічається з головними суперниками у кар'єрі Леброна. З своїх дев'яти фіналів, тричі Джеймс зустрічався проти Шпор Поповіча та ще чотири рази проти Воїнів Керра. Тому саме ці дві команди візьмемо за основу порівняння, так як вони є найбільш показовим прикладом рівня опонетів Леброна. Буллс Джордана двічі робили три-піт (91-93 та 96-98), тому візьмемо середні роки кожної з цих трьохрічок - 92 та 97. Так зване "жеребкування" зробимо на основі хронологічного порядку, більш ранній варіант Чікаго порівняємо з чемпіонським варіантом САС, які обігрували Джеймса в 2014 році, а пізніший відповідно зведемо з ГСВ, які аналогічно здобували титул у 2017 та 2018 роках.

Чікаго 1992 VS Сан-Антоніо 2014

Візьмемо до уваги гравців, які суттєво впливали на результати того сезону та проводили на майданчику не менше 15 хвилин.

Знамените велике тріо Сан-Антоніо в цей рік вже пройшло свій пік, але залишалось все ще грізним та продуктивним. Кавай навпаки, був ще молодим, проте, це не завадило йому взяти МВП фіналу. Його дуель із Скотті Піппеном була б дуже цікавою і мабуть майже рівноцінною, однак, завдяки тому, що Піппену, на той момент, було 26, а Леонарду 22, невелика перевага швидше за все була б у гравця Чікаго. У САС більш глибокий і рівний склад. Джордану довелося б захищатись по черзі проти інтернаціональної трійці Джинобілі - Грін - Белінеллі і це забирало б у нього багато сил. Звичайно, Майкла ніколи не слід недооцінювати, але все ж йому важко було б набирати сумарно більше ніж ці три баскетболіста разом узятих. На позиції першого номера перевага у техасців, розігруючого рівня Тоні Паркера у Биків тоді не було, до того ж, французу якісно допомагав Патті Міллс. Це ж саме можна сказати і про передню лінію, Хорас Грант хоч і сильний гравець, але не настільки як Тім Данкан, якого ще й підтримують Тіаго Спліттер з Борісом Діао.

Чікаго 1997 VS Голден Стейт 2017

Цей варіант Буллс виглядає більш переконливо ніж попередній, проте і суперник цього разу сильніший. Всі лідери ГСВ перебувають на піку форми і це справедливо дозволяє їм рахуватися однією із найкращих команд в історії НБА. Клей Томпсон та Андре Ігудала є дуже хорошими персональними захисниками і вони намагалися б лімітувати Майкла. Скотті Піппен, в свою чергу, це ж саме спробував би зробити з Кевіном Дюрантом. Дуже цікавим та гарячим вийшло б протистояння Денніса Родмана і Дреймонда Гріна. Безперечно, свою роль зіграли б Тоні Кукоч, Шон Лівінгстон та Стів Керр (секундочку, його мабуть довелося б клонувати))), але вирішальним, мені здається, став би фактор Каррі. Рон Харпер, при всій повазі, навряд чи зміг би стримати Стефа. 

Висновок

Якби була можливість подивитись такі серії, ми отримали б незабутнє видовище. Хоча підсумок цих протистоянь передбачити дуже важко, але Чікаго, особисто мені, не бачиться фаворитом в обох випадках.

P.S. Автор цього тексту не вважає Леброна кращим баскетболістом ніж Майкл, скоріше навпаки. Однак, Джеймсу не пощастило потрапити в такі історичні умови. Насправді різниця між ними не така велика, як може здатись, дивлячись на результати фіналів за участі цих двох спортсменів.