Сергій Стаховський: «Відчуваю певний сюрреалізм, приїжджаючи в Київ – тут вже війни немає, у людей все класно»

«Звісно, Європа і світ втомилися. Є велика кількість людей, які постійно думають про війну, бачать те, що відбувається, емоційно включені в це. Хочуть, щоб це закінчилося і закінчилося позитивно для України.

Коли я прилетів у Будапешт з Дубая, то розпакував дітей, а машину запакував шоломами, розгрузками, плитоносками, – все це мені накидали знайомі. На кордоні було мінус 8. Холодно.

Зі словацької сторони стояла купа поліції й цивільних людей, не Червоний Хрест, а звичайні люди з ковдрами й чаєм вивозили наших біженців. Прості люди на кордоні намагалися допомогти. З нашої сторони сотні дітей, жінок стояли біля шлагбаума. Черга була в 30 кілометрів по три машини в ряд. Жах.

Для мене в першу чергу тоді проявилися люди, які хотіли допомогти, донатили. Влада в цей час придивлялася: а що, якщо Україна впаде, тоді домовимося з руськими, вони ж далі не підуть. Така була стадія.

Потім, коли всі побачили, що ми чинимо опір, що так просто росіяни не пройдуть, побачили, що вони роблять, не просто захоплюють територію, а вбивають, мародерять, руйнують, то почали чимось допомагати. Але тим, що в нас вже було. Боялися, щоб їхня техніка і зброя не потрапила до Росії. Спочатку ішла така політична гра.

Коли вже населення віддало все, що могло, прийняли родини, і вже виснажилися, влада включилася в цей процес. «Якщо ми не підтримаємо Україну, росіяни прийдуть на наш кордон. І нападуть на нас. Це нам не треба. Хай воно краще там закінчиться», – така була основна думка.

І тепер єдиний наратив, який вони самі просувають: «Дивіться, ми даємо гроші, зброю, але у нас ніхто не вмирає. Українці вмирають за те, щоб того не було тут».

По факту так і є. Але якби ж то вони раніше все це дали. Хоча б на пів року. Танки й системи ППО. Яку кількість життів можна було б врятувати – це ж не порахувати.

Зараз я вже відчуваю певний сюрреалізм, приїжджаючи в Київ. Тут вже все, війни немає, у людей все класно. Коли з’явилося ще й світло, його перестали відключати, Київ знову став довоєнним містом.

Я розумію, що військові воюють за те, щоб люди жили нормально. Але ж нормально – це хоча б з думкою про те, що кожного дня іде війна. Що кожного дня гинуть наші хлопці.

Людина, яка була тут, яку до зброї ще не викликали, яка ще не отримала повістку, має працювати, щоб підтримувати економіку, мати їжу, донатити на ЗСУ, але при цьому ще й готуватися фізично, морально, стрілецькі. Є маса курсів для цього.

Кожен хоче зараз бути снайпером або оператором дрона. Усі хочуть бути трошки віддалені від лінії зіткнення. Але без піхоти ми цю війну не виграємо. Повертати міста треба фізично, заходити в них, знати, як це робити. Треба до цього готуватися.

А коли ти сидиш в столиці «на льогкому» і думаєш, що якщо знову вони сюди прийдуть, ти сядеш в машину і поїдеш, – молодець.

Якщо ти вважаєш, що кидаєш сто гривень на день – це також класно, не питання – але це не твій максимум. На війні люди видають свій максимум, віддають життя, щоб ти міг працювати», – сказав Стаховський.