Олена Кравацька: «Я що після першої Олімпіади впала в депресію, що після другої»

Срібна призерка Олімпійських ігор у карате Анжеліка Терлюга та олімпійська чемпіонка у фехтуванні Олена Кравацька відповіли на запитання про дофамінову залежність у спорті.

– Ти зараз говорила, і я побачила якийсь чіткий приклад з підручника по нейрофізіології – роботи дофамінової залежності. Є в нас два механізми дофаміну: швидкий дофамін – це алкоголь, порно, солодкие і тому подібне, те, що одразу дає насолоду, і довгий дофамін, але від нього теж є залежність – це про спорт, наприклад. Тому що зі швидким ти йдеш від насолоди до болю.

Терлюга: «Я взагалі вважаю, що професійний спортсмен – це трохи мазохіст».

– Тому що це шлях навпаки: якщо швидкий дофамін – це від насолоди до болю, то довгий дофамін – від болю до неспокою.

Терлюга: «Це реально так і є. Тому коли ви кажете про те, де знайти баланс, мені особисто теж хотілося б дізнатися, як знайти цей баланс, як правильно зрозуміти, де тобі треба зупинитися. Тому що вже неодноразово було таке відчуття, що точно вже нічого не досягнув, вже точно далі в мене не вийде.

Але виходило, і виходило ще краще після такого падіння. Я не знаю, як це відчуття передати. Ти постійно перебуваєш у такому стані, що все можливо, немає нічого неможливого.

Кравацька: «Так, я повністю погоджуюся з собою про те, що це дійсно залежність. Мені сподобалося це питання: «Як себе не загубити?» Не загубити між перемогами та взагалі собою.

Я що після першої Олімпіади в Ріо впала в депресію, що після Парижу. Ти думаєш: «Блін, ну це була мрія твого життя. Ти її досягаєш, Ти, начебто, маєш якби кайфувати, отримувати задоволення».

Але це все йде перший місяць. І коли пройшла ейфорія, ти всюди поїздила, тебе нагородили, і ти така: «Ага, а що далі? Вже як би і років немало, треба про щось інше думати».

А я не можу, я хочу змагання, мені не вистачає емоцій, немає цього адреналіну, дофаміну. І те, що ти робиш у побуті, – це взагалі все не те. І в мене реально десь півроку пройшло. Я була та досі перебуваю в терапії, щось шукаю.

І тільки зараз, вже десь другий місяць, я почала себе реально відчувати краще. Я зрозуміла, що дійсно є життя ще поза спортом, що в житті, в принципі, багато всього цікавого. Але мені достатньо багато часу для цього було потрібно. Тому що я дуже багато разів намагалася завершити кар'єру і я завжди поверталася.

І навіть зараз я кажу, що мені легше, але вже повністю з іншими відчуттями з іншим станом, я все одно повернулася на збори. Я кажу: «Хочу ще спробувати». Я відчуваю, начебто, інакше, але все одно хочу спробувати.

Коли я розповідаю це навіть своєму психологу, вона каже: «А для чого? Що тобі не вистачає?» Я кажу: «Та начебто, всього вистачає, але я хочу на змагання». Вона така: «Ясно. Ну, давай».

Терлюга: «Я просто в шоці від одного Я розумію, чому в мене була депресія після Токіо – тому що я програла в фіналі. А як може бути депресія у людини, яка виграла олімпійське золото?»

Кравацька: «У мене не було цілі після Парижу. Мені важко чимось насолоджуватися по-справжньому в реальному житті, якощ в мене немає якоїсь дуже-дуже крутої цілі.

Була ціль про Париж. Я її здобула і: «А що далі? Або фехтувати, або створювати сім'ю. Що робити?» У мене немає цілі, не те щоб немає сенсу жити, але просто я не розумію, що мені далі потрібно робити, для чого я взагалі існую.

І мені було дуже складно. Я хотіла повернутися, думаю: «Так, все, потрібно мені в Лос-Анджелес». Але я розумію: тут в мене дитина, тут ще щось там хромає.

Терлюга: «А ти вже зібралася на наступну Олімпіаду?»

Кравацька: «Так. Коли я спочатку програла свої особисті, я вже фехтувала в Лос-Анджелесі. Тому навіть після золота, ти думаєш: «Блін, це круто, класно, але я хочу далі».

Ці відчуття дуже складно знайти у звичайному житті – це дійсно правда. І коли питають: «У тебе є якісь залежності?», я така: «Звісно, є – від спорту, це 100 відсотків».