«Дніпро» у фіналі Ліги Європи-2015: де зараз ті, хто творив історію?

Є моменти у футболі, які закарбовуються в пам’яті назавжди. Це не просто матчі – це історії, що живуть у серцях фанатів десятиліттями. Один з таких моментів – 27 травня 2015 року, фінал Ліги Європи, коли український «Дніпро» здійснив те, що ще рік тому здавалося неможливим.

Того вечора у Варшаві «Дніпро» протистояв іспанській «Севільї» – клубу, що вже тоді був королем Ліги Європи. Але хіба це мало значення? Хіба можна виміряти велич команди тільки трофеями? Адже для українських уболівальників саме ця команда, зібрана з бійців, справжніх воїнів футболу, вже була легендою.

Щоб дійти до фіналу, «Дніпру» довелося пройти через пекло. Важкий вихід із групи, виснажливі матчі проти «Олімпіакоса», «Аякса», «Брюгге» і, нарешті, перемога над «Наполі» у півфіналі. Кожен із цих двобоїв був випробуванням, кожен удар, кожен гол залишався в серці. Вболівальники не могли повірити – це все ще триває, це не сон, ми у фіналі!

І ось – вирішальна битва. «Дніпро» вийшов на поле Варшавського стадіону, розуміючи, що їхній шанс – тут і зараз. Вже на 7-й хвилині Калініч змусив мільйони українців підстрибнути від щастя – 1:0! Але «Севілья» відповіла двічі, та це не зламало наших. Коли Ротань шикарним ударом зрівняв рахунок, здавалося, що доля цього вечора на боці України. Але останнє слово сказав Карлос Бакка – його гол на 73-й хвилині приніс «Севільї» перемогу 3:2.

Проте цей фінал не був поразкою. Він став символом. Символом незламності, боротьби та віри. Це був момент, коли «Дніпро» вписав своє ім'я в історію футболу.

Але що сталося з тими героями? Де вони зараз? Як склалися їхні кар’єри та життя після того грандіозного сезону? Згадаймо кожного, хто того вечора захищав честь «Дніпра» і всієї України.

Де вони зараз? Герої фіналу Ліги Європи-2015

Футбол – це не лише про матчі, голи і трофеї. Це також про долі людей, які на полі віддають себе грі, а за його межами будують своє майбутнє. Фінал Ліги Європи-2015 став вершиною для багатьох гравців «Дніпра», але після цього кожен із них пішов своєю дорогою. Хтось продовжив кар'єру на високому рівні, хтось поступово відійшов у тінь, а для когось цей матч став останньою яскравою сторінкою у футбольному житті.

Сьогодні ми згадаємо тих, хто того вечора боровся за мрію мільйонів українських уболівальників, і дізнаємось, де вони зараз, що з їхніми кар'єрами та як склалася їхня доля після того легендарного сезону.

Почнемо з тих, хто розпочав той фінал у стартовому складі.

Денис Бойко (воротар, 27 років на момент фіналу)

Якщо спитати фанатів «Дніпра», хто був справжнім героєм того євросезону, багато хто без вагань скаже: Денис Бойко. Цей високий, харизматичний воротар не просто ловив м'ячі – він вигризав для своєї команди шанс на фінал. Його сейви проти «Наполі» у півфіналі – це вже не просто футбол, це історія, яку переглядають знову і знову.

Фінал... Варшава... Підсвічений стадіон, гул трибун, прапори України по всьому периметру. Коли Калініч забив перший гол, Бойко підняв руки вгору і закричав – він теж мріяв про цю перемогу, так само, як мільйони українців. Але доля була жорстокою – тричі м'яч опинявся у його воротах, і три рази він безсило падав на газон, розуміючи, що зробив усе можливе.

Після того вечора його кар'єра змінилася. Перехід у «Бешикташ» виглядав як логічний крок – воротар такого рівня заслуговував на європейський виклик. Але Туреччина не стала другою домівкою. Він часто сидів у запасі, а коли виходив на поле – команда грала нестабільно. Потім була невдала оренда в «Малагу», і раптом Денис опинився у ситуації, коли кар'єра, що так стрімко злетіла вгору, могла так само швидко впасти.

Україна кликала назад, і Бойко повернувся до Києва, у «Динамо». Йому вдалося провести кілька сильних сезонів, виграти чемпіонство, Кубок України, але після 2021 року він почав втрачати місце в основі. Травми, конкуренція – усе це позначилося на його ігровому тонусі.

Останньою командою Дениса стало «Полісся», де він намагався віднайти себе, але у 2024 році клуб і воротар розійшлися. Що далі? У свої 36 років він ще не оголосив про завершення кар'єри, але варіанти стають дедалі рідшими.

«Я ніколи не забуду той фінал, – сказав він в одному з інтерв’ю. – Моє серце залишилося там, у Варшаві».

Євген Чеберячко (центральний захисник, 31 рік на момент фіналу)

Футбольні легенди бувають різними. Є ті, хто забиває вирішальні голи, виграє нагороди, займає місце в історії гучними заголовками. А є ті, хто завжди поруч – працює мовчки, без пафосу, без надмірної уваги. Євген Чеберячко був саме таким.

Його не можна було назвати найяскравішим футболістом тієї команди, але він був її хребтом. Він грав так, що поруч із ним партнери почувалися впевнено. Ніколи не панікував, не зривався, не втрачав голову навіть у найважчих моментах. Його гра у тому фіналі була зразковою – він робив усе, що міг, щоб втримати «Севілью».

А потім все почало розпадатися. «Дніпро» розвалювався буквально на очах, і Чеберячко був одним із тих, хто залишався до кінця. Він грав за клуб, навіть коли все летіло у прірву, навіть коли не було зарплат і перспектив. У 2017 році він перейшов у новостворений «Дніпро-1», де дограв ще один сезон і тихо пішов із футболу.

Після завершення кар’єри він залишався у футбольній структурі, працюючи в «Дніпрі-1», допомагаючи клубу розвиватися. Однак у липні 2024 року клуб припинив існування, і наразі невідомо, чим займається Чеберячко. Він завжди був не з тих, хто любить зайву увагу, тому поки що тримається осторонь футбольного інформаційного простору. Але для фанатів «Дніпра» він назавжди залишиться тим, хто стояв у захисті, коли команда творила історію. Людиною, яка завжди була поруч.

Дуглас Сілва Баселар (центральний захисник, 25 років на момент фіналу)

Фінал Ліги Європи став піком європейської кар’єри Дугласа. Бразилець був справжньою стіною в обороні «Дніпра» – його фізична міць, холоднокровність та неймовірна працездатність допомагали команді долати суперників один за одним. У фіналі проти «Севільї» він боровся, як справжній воїн, намагаючись зупинити Карлоса Бакку та компанію. Але навіть у той вечір футбол був жорстоким – після третього голу іспанців він безсило впав на газон, усвідомлюючи, що мрія вислизає з рук. Пізніше він зізнавався: «Я плакав після того матчу. Ми так хотіли перемогти».

Після фінансового колапсу «Дніпра» у 2016 році Дуглас повернувся до Бразилії та підписав контракт із «Сан-Паулу». Проте довго там не затримався – клуб відправив його в оренду до «Шапекоенсе», де він відіграв сезон, після чого повернувся назад. Його кар’єра на батьківщині була нестабільною: ще одне повернення в «Шапекоенсе», потім у 2020 році він вирішив знову випробувати сили в Європі, переїхавши до турецького «Гіресунспора».

Проте навіть там надовго він не залишився. У 2021 році сталося неочікуване – він повернувся в Україну, приєднавшись до «Дніпра-1», який на той момент лише починав будувати себе як новий проєкт. Але як і у випадку з Туреччиною, цей етап тривав недовго. У 2022 році він знову покинув Україну, спробувавши закріпитися в «Гіресунспорі», але вже через рік повернувся до Бразилії.

Останні роки Дуглас проводив у «Аваї» та «Інтернасьоналі», проте стабільності у його грі вже не було. У квітні 2024 року він приєднався до «Гуарані», команди другого бразильського дивізіону. Його кар’єра виявилася хаотичною, але він все ще залишається у футболі. І хоча найкращі роки залишилися в минулому, українські фанати завжди будуть пам’ятати його як воїна оборони, який у 2015-му творив історію для «Дніпра».

Лео Матос (лівий захисник, 29 років на момент фіналу)

Леонардо де Матос Круз, або просто Лео Матос, був справжнім мотором лівого флангу «Дніпра». Його витривалість, техніка та здатність однаково добре працювати і в захисті, і в атаці робили його незамінним гравцем. У тому легендарному сезоні він відіграв ключову роль, стримуючи суперників і допомагаючи команді вийти у фінал Ліги Європи.

Після завершення єврокубкової кампанії він залишився у «Дніпрі» ще на рік, але в 2016 році, через фінансові проблеми клубу, перейшов до грецького ПАОКа. В Греції він провів найстабільніші роки своєї кар'єри, ставши одним із лідерів команди. Разом із ПАОКом він виграв чемпіонат Греції у сезоні 2018/19, а також тричі ставав володарем Кубка Греції. Його гра була високо оцінена місцевими вболівальниками, які запам’ятали його як одного з найкращих легіонерів клубу.

У 2020 році Матос повернувся на батьківщину, підписавши контракт із «Васко да Гама». Там він провів ще два сезони, після чого вирішив завершити професійну кар'єру у 2022 році. Проте від футболу він не відійшов – залишився у структурі «Васко да Гама», де наразі працює, допомагаючи у розвитку молодих гравців та виконуючи адміністративні функції у клубі.

Його шлях у футболі доводить, що справжня пристрасть до гри не закінчується зі свистком про завершення кар'єри. Українські вболівальники завжди пам’ятатимуть його як невтомного бійця, який залишав усе на полі заради команди.

Артем Федецький (правий захисник, 30 років на момент фіналу)

Артем Федецький – це той тип футболіста, який не просто грав у футбол, а жив ним. На полі він залишав усе – сили, характер, емоції. Його гра завжди була жорсткою, агресивною та максимально самовідданою. У фіналі Ліги Європи-2015 він був одним із тих, хто до останнього бився за команду. Він стримував атаки «Севільї», з’їдав газон у підкатах і робив усе, щоб цей матч закінчився перемогою. І хоча доля розпорядилася інакше, для фанатів «Дніпра» він назавжди залишився героєм.

Після фіналу він ще рік грав за «Дніпро», але коли клуб почав занепадати, вирішив піти. У 2016 році Федецький спробував себе в Європі, перейшовши в «Дармштадт 98». Але в Бундеслізі він провів лише один сезон, після чого повернувся в Україну та підписав контракт із «Карпатами». Тут він став лідером команди, залишався вірним львівському клубу навіть у важкі часи. У 2019 році взяв паузу в кар'єрі, а у 2020-му приєднався до аматорського клубу «Вотранс» (Луцьк), де догравав ще два роки. У 2022 році офіційно завершив кар'єру, але від футболу не відійшов.

Федецький активно зайнявся громадською діяльністю. Він є співзасновником та президентом благодійного проєкту «Карпатські ведмеді», метою якого є підтримка молодих футболістів та популяризація здорового способу життя.

Окрім цього, Артем ще до 2022 року займався волонтерською діяльністю, а після повномасштабного вторгнення Росії в Україну став ще активніше допомагати ЗСУ. Він бере участь у численних благодійних ініціативах, спрямованих на підтримку військових та постраждалих від війни. У 2018 році Федецький публічно підтримав ув’язненого в Росії українського режисера Олега Сенцова, закликаючи до його звільнення. Також у 2019 році він намагався піти в політику – балотувався у народні депутати від партії «Слуга народу» у 118 окрузі (Львів), але не пройшов.

Також Федецький не відійшов від футболу як експерт. Він часто з’являється на телебаченні, аналізує матчі українського чемпіонату та міжнародні турніри. Зокрема, він є експертом платформи Megogo, де регулярно коментує футбольні події та дає свою оцінку грі команд.

Сьогодні Федецький – це не просто колишній футболіст, а людина, яка продовжує змінювати світ навколо себе, допомагаючи іншим як у футболі, так і в житті.

Джаба Канкава (опорний півзахисник, 29 років на момент фіналу)

Футбол – це не лише голи та фінти. Це ще й характер, боротьба і самовіддача. Якщо у «Дніпрі»-2015 була людина, яка втілювала ці якості, то це, без сумніву, Джаба Канкава.

Він не робив видовищних проходів і не ставав героєм заголовків, але без нього команда просто не дійшла б до фіналу. Він перекривав зони, вигризав м’ячі, ламав атаки суперника і допомагав партнерам. У Варшаві він провів виснажливий матч, роблячи все можливе, щоб приборкати грізну «Севілью». Але навіть його неймовірний характер не зміг зупинити іспанців.

Після фіналу він залишив «Дніпро» і переїхав до Франції, де два сезони був важливим гравцем «Реймса». Потім несподівано вирушив до Казахстану, де у складі «Тоболу» виграв чемпіонат. У 2021 році повернувся до Франції, виступаючи за «Валансьєн», а згодом перебрався у «Слован» (Братислава), з яким став чемпіоном Словаччини.

У 2024 році Канкава залишив «Слован» і деякий час був без клубу. Але на цьому історія не закінчилася – у січні 2025 року він приєднався до «Динамо» Тбілісі, повернувшись до рідної Грузії після майже 20 років виступів у Європі.

У 38 років Канкава досі у футболі. Його досвід і незламний характер зробили його легендою, а для вболівальників «Дніпра» він назавжди залишиться символом боротьби і справжнього лідерства.

Валерій Федорчук (центральний півзахисник, 26 років на момент фіналу)

У команді, де вистачало яскравих зірок і бійців, Валерій Федорчук був тим, хто робив свою справу без зайвого галасу. Він не був медійною фігурою, його рідко згадували у заголовках, але на полі він завжди був там, де треба. Надійний, працездатний, універсальний – такі футболісти не завжди потрапляють у центр уваги, але без них команда не може існувати.

Фінал Ліги Європи-2015 став найважливішою грою в його кар'єрі. Це був момент, про який мріє кожен футболіст – грати на такій сцені, захищати кольори команди, яка пройшла неймовірний шлях. Як і вся команда, він бився, викладався на повну, але «Севілья» виявилася сильнішою.

Після того сезону кар’єра Валерія поступово пішла по новій траєкторії. Він ще певний час залишався у «Дніпрі», але у 2016 році перейшов до київського «Динамо». Здавалося, що це шанс зробити ще один ривок уперед, але в Києві він не отримав достатньо ігрової практики. Далі були «Верес», поїздка до Латвії у «Ригу», повернення в Україну до «Маріуполя», а згодом – львівський «Рух».

Здавалося, він міг ще грати, ще приносити користь, але у 2023 році Валерій вирішив завершити професійну кар’єру. Футбол, однак, залишився частиною його життя. Зараз він працює у структурі «Руху», де виконує одразу кілька важливих ролей: спортивний директор академії «Рух School», головний тренер Рух Media Team та тренер UA Steel Team.

Федорчук – це один із тих, кого не завжди згадують першими, коли говорять про «Дніпро»-2015. Але його вклад у ту команду, у той легендарний сезон – беззаперечний. Його історія – це історія футболіста, який завжди був готовий працювати на команду, віддаватися грі, робити те, що потрібно. І за це його завжди будуть пам’ятати.

Руслан Ротань (центральний півзахисник, 33 роки на момент фіналу)

Капітан. Це слово ідеально підходить до Руслана Ротаня. Він був не просто досвідченим гравцем – він був справжнім лідером, тим, хто керував грою і задавав ритм усій команді. Його впевнений погляд, точні передачі, холоднокровність у вирішальні моменти – усе це робило його ключовою фігурою «Дніпра».

Фінал Ліги Європи-2015 став піковою точкою його кар'єри. Його шикарний гол зі штрафного у ворота «Севільї» на кілька хвилин повернув надію мільйонам українських фанатів. Це був момент, коли здавалося, що диво можливе. Але «Севілья» виявилася сильнішою. Руслан був тим, хто після матчу підтримував команду, хто залишався вірним «Дніпру» до кінця, навіть коли клуб почав розвалюватися.

Після розпаду «Дніпра» він ще намагався знайти себе у футболі. Були чеська «Славія», повернення в «Динамо», але це вже була не та історія. У 2018 році він завершив кар'єру гравця, але було очевидно – він не залишиться осторонь футболу. І справді, він швидко перейшов до тренерської діяльності.

Почав із молодіжної збірної України U-21, де довів, що може бути не тільки лідером на полі, а й біля кромки. Його команда показувала атакувальний футбол, пробилася на Олімпійські ігри 2024 року, а сам Руслан здобув репутацію одного з найперспективніших українських тренерів.

Але головний виклик чекав його в клубному футболі. У грудні 2022 року він очолив «Олександрію» – і ось тут розпочалося його справжнє випробування. Команда була молода, амбітна, але потребувала нової філософії. І Ротань дав їй це. Він побудував колектив, який грає сміливо, атакує, не боїться сильних суперників. Його «Олександрія» не просто бореться за виживання – вона бореться за єврокубки, демонструючи сучасний, розумний футбол.

Зараз Руслан не просто колишній капітан «Дніпра». Він – один із тих, хто творить нову епоху українського футболу, передаючи свої знання молодому поколінню. Його історія ще далеко не завершена.

Євген Коноплянка (лівий вінгер, 25 років на момент фіналу)

Футбол – це гра емоцій. А якщо говорити про «Дніпро»-2015, то першою емоцією, яка спадає на думку, є ім’я Євгена Коноплянки. Він був душею атаки, людиною, яка могла одним рухом розірвати захист, одним фінтом залишити суперника позаду, одним ударом змусити трибуни вибухнути. Його стрімкі прориви лівим флангом, його дриблінг, його удари з дальньої дистанції – усе це було магією, яку він творив у кожному матчі.

Фінал у Варшаві був його вечором. «Севілья» знала, що саме Коноплянка є головною загрозою, але навіть це не допомогло їм повністю його нейтралізувати. Він створював моменти, постійно змушував оборону іспанців нервувати. Той «Дніпро» мав унікальний баланс – залізний характер і технічну магію. І Коноплянка був тією самою магією.

Після фіналу стало зрозуміло, що його час у «Дніпрі» закінчився. Він виріс із цієї команди, і він заслуговував на новий виклик. Вибір припав на «Севілью» – ту саму команду, яка зламала мрію «Дніпра» у фіналі. Було в цьому щось символічне. Коноплянка отримав можливість не просто грати у Ла Лізі – він опинився у команді, яка вміє вигравати єврокубки, яка щороку бореться за трофеї.

Спочатку все виглядало ідеально. Дебют у матчі за Суперкубок Європи проти «Барселони» – і гол у своєму першому ж офіційному матчі. Це було схоже на казку. Але поступово ситуація змінювалася. Тренер «Севільї» Унаї Емері був вимогливим і жорстким. Він не дозволяв Коноплянці грати так, як він звик – із відчуттям свободи. Йому потрібно було більше оборонної роботи, більше тактичної дисципліни, більше «правильного» футболу. Але це не був стиль Євгена.

Він грав, він віддавався на полі, але все рідше виходив у стартовому складі. У «Севільї» було чимало хороших гравців, а довіра тренера поступово згасала. Хоча він і виграв Лігу Європи з іспанцями, цей період залишив гіркий посмак. Він не став улюбленцем команди, хоча потенціал для цього був.

Наступним кроком стала Бундесліга та «Шальке 04». І це був зовсім інший футбол. Німецький чемпіонат вимагав швидкості, витривалості, агресії. Коноплянка потрапив до команди, де було жорстке фізичне навантаження, де вимагали працювати і бігти безупинно. У Німеччині він мав моменти, коли світився, коли показував свою магію – його гол у ворота дортмундської «Боруссії» у дербі не забудуть ще довго. Але, як і в Іспанії, щось не склалося. Він не став беззаперечним лідером. Були спалахи, але не було стабільності. А головне – не було тієї атмосфери, яка була у «Дніпрі». Там він був головною зіркою, а тут – одним із багатьох. Зрештою, через три сезони «Шальке» вирішив попрощатися з ним.

Він повернувся в Україну, підписав контракт із «Шахтарем». Здавалося, що це шанс відновити кар’єру. Але «Шахтар» – це структура, система, дисципліна, а Коноплянка завжди був гравцем настрою, миттєвого рішення. І в Донецьку він так і не став тим, ким його всі хотіли бачити.

Далі були «Краковія» та «ЧФР Клуж». Це вже була історія про завершення кар'єри. У 2024 році він офіційно попрощався з професійним футболом.

Але Коноплянка – це не той, хто зникне з радарів. Він завжди був особливим, і після завершення кар’єри залишився у грі, але вже в іншій ролі. По-перше, він створив власну кіберспортивну команду kONO.ECF, яка виступає у дисципліні CS2. Хто б міг подумати, що колись один із найкращих українських вінгерів буде будувати кіберспортивний проєкт? Але це саме про нього – він завжди був іншим, завжди робив те, що відчував.

По-друге, разом із Романом Зозулею він заснував агентську компанію TALENTED BIRDS, яка допомагає молодим українським футболістам знайти своє місце у Європі. Коноплянка знає, як важко адаптуватися у топ-чемпіонатах, як важливо мати підтримку, і тепер він хоче бути тією людиною, яка допомагає іншим зробити цей крок.

Його історія ще далека від завершення. Він завжди був гравцем, який робив те, що відчував серцем. І зараз він продовжує жити так само – розвиваючи нові проєкти, шукаючи нові виклики. Але для вболівальників «Дніпра» він завжди залишиться тим самим хлопцем, який вмикав турборежим, розривав оборону суперників і творив магію.

Матеус (правий вінгер, 32 роки на момент фіналу)

Бразильці – це про пристрасть. Про техніку, про гру, яка завжди має приносити задоволення. І якщо хтось у тому «Дніпрі» справді жив футболом, то це був Матеус. Він був тією іскрою, яка могла спалахнути у будь-який момент. Його швидкість, дриблінг, здатність одним рухом змінити хід атаки – усе це робило його улюбленцем фанатів.

Його шлях у «Дніпрі» почався у 2011 році, коли він переїхав з Португалії, залишивши за спиною непогані сезони у «Бразі». Бразильцям нелегко адаптуватися до України, до зими, до жорсткого футболу, але Матеус звик швидко. Він не просто прийняв цей виклик – він став одним із найкращих легіонерів в історії клубу.

У сезоні 2014/2015 він був у своїй найкращій формі. Його флангові прориви, його взаємодія з Коноплянкою, його постійна загроза для оборони суперників – це був справжній спектакль. У фіналі Ліги Європи він знову був серед головних дійових осіб. Саме його передача на Калініча принесла «Дніпру» перший гол у фіналі проти «Севільї». В той момент здавалося, що казка можлива, що історія буде написана так, як мріяв кожен уболівальник.

Але футбол буває жорстоким. Попри фантастичну гру, «Дніпро» поступився. Матеус віддав усі сили, залишив усе на полі, і разом із партнерами пішов у роздягальню з болем у серці.

Після того сезону команда почала розвалюватися. У 2016 році Матеус покинув «Дніпро» і вирушив у Китай, прийнявши пропозицію «Шицзячжуан Юнчан». Це був не тільки фінансовий вибір, а й можливість спробувати щось нове. Він був далеко від європейського футболу, але його любов до гри залишалася незмінною.

Декілька років у Китаї, потім повернення в Бразилію – завершувати кар’єру там, де все починалося. Він повернувся у рідний «Ітабаяна», де став наставником для молодих, передаючи їм свій досвід і розуміння футболу.

Сьогодні про Матеуса згадують із теплом. Він був не просто черговим легіонером, який відіграв кілька сезонів і поїхав далі. Він став частиною історії «Дніпра», частиною тієї команди, яка подарувала фанатам незабутні емоції. Він залишив свій слід, і ті, хто бачив його гру, ніколи не забудуть, як він розривав правий фланг і творив магію на полі.

Нікола Калініч (центральний нападник, 27 років на момент фіналу)

Калініч завжди був форвардом, якого цінували не за яскраві трюки чи фантастичну техніку, а за ефективність. Він був нападником старої школи – там, де треба, у потрібний момент. Він не намагався бути головною зіркою, але коли команді був потрібен гол, він просто робив свою роботу.

Після фіналу Ліги Європи його кар’єра пішла вгору. Він залишався у «Дніпрі» недовго – вже влітку 2015 року його підписала «Фіорентина». У Серії А хорват швидко знайшов себе. Його фізична потужність, вміння грати головою та холоднокровність перед воротами зробили його основним нападником «фіалок». Сезон 2016/2017 став найкращим у його кар’єрі – 20 голів за сезон і статус одного з найкращих бомбардирів чемпіонату.

Його успіх не залишився непоміченим – у 2017 році його купив «Мілан». Але тут він уже не грав таку ключову роль. Червоно-чорні були у стадії перебудови, і Калініч не вписався у нову систему. Через рік він поїхав у мадридське «Атлетіко», де теж не став основним – Дієго Сімеоне вимагав іншого стилю гри.

Далі були «Рома», «Верона», і врешті-решт – повернення додому. У 2022 році Калініч зробив те, що у сучасному футболі трапляється рідко – повернувся у «Хайдук» і погодився грати за символічну зарплату в 1 євро на місяць. Це не було про гроші, це було про любов до клубу, з якого він починав.

У 2024 році він оголосив про завершення кар'єри. Спокійно, без гучних заяв – просто пішов, як справжній професіонал.

Зараз він не так часто з’являється у публічному просторі. Поки що він насолоджується життям після футболу, але багато хто в Хорватії вірить, що одного дня він повернеться у гру – можливо, вже у ролі тренера чи функціонера.

А для вболівальників «Дніпра» він завжди залишиться тим нападником, який був там, де треба.

Запасні герої. Ті, хто був у тіні, але творив історію «Дніпра»

Футбол – це не лише ті, хто виходить у стартовому складі. Часто команда тримається на тих, хто виходить у потрібний момент і змінює хід гри. Лава запасних «Дніпра» у сезоні 2014/2015 була не просто групою резервістів – це були люди, які вносили свій внесок у найбільший єврокубковий успіх клубу. Хтось із них залишив яскравий слід у фінальному матчі, хтось вирішував долю поєдинків раніше, а хтось був готовий у будь-який момент вступити в бій.

Євген Селезньов (нападник, 29 років на момент фіналу)

Коли «Дніпро» виходив у фінал, це було не лише завдяки обороні, командному духу чи чудовій грі Коноплянки. Це було завдяки голу Селезньова у півфіналі проти «Наполі». Той момент, коли він випередив захисника і прокинув м’яч повз Рейну – це була мить, яка закарбувалася в пам’яті кожного фаната.

Селезньов завжди був людиною, яка казала те, що думає, і грала так, як відчувала. Після фіналу він залишив «Дніпро», повернувся пізніше, але клуб уже був не тим. Далі була Туреччина («Акхісар», «Карабюкспор»), потім повернення в Україну («Колос», «Минай»). Він хотів дограти в «Металісті 1925», але через заборону на реєстрацію нових гравців цього не сталося.

У 2023 році офіційно завершив кар’єру. Та всі пам’ятатимуть його не за останні сезони, а за ті голи, той бійцівський характер і ту віру, з якою він завжди виходив на поле.

Євген Шахов (півзахисник, 24 роки на момент фіналу)

Тихий, розумний, універсальний. Він не був тим, хто кричав чи привертав багато уваги, але він завжди робив свою роботу. Шахов не завжди виходив у старті, але завжди був готовий підсилити гру.

Після «Дніпра» його шлях пролягав через Грецію (ПАОК, АЕК), Італію (Лечче), повернення в Україну у склад луганської "Зорі". Останнім клубом Євгена став казахстанський «Тобол». Там він провів лише місяць, після чого залишив команду і зараз є вільним агентом. Але у футболі таких гравців цінують – він точно ще знайде свій наступний виклик.

Роман Безус (півзахисник, 24 роки на момент фіналу)

Якщо Коноплянка був магією флангу, то Безус – магією в центрі. Тонке бачення поля, нестандартні рішення – він міг роздати пас, якого ніхто не очікував. Але після «Дніпра» його кар’єра пішла трохи іншим шляхом.

Спершу «Динамо», де він так і не став лідером. Потім – Бельгія, де він нарешті знайшов себе. «Сент-Трюйден», «Гент» – там він грав стабільно і доводив, що може виступати в сильному чемпіонаті. Зараз він виступає за кіпрську «Омонію», де все ще є важливим гравцем.

Бруну Гама (лівий вінгер, 27 років на момент фіналу)

Технічний, швидкий, із чудовим ударом – Бруну Гама був одним із тих, хто створював баланс між атакою і контролем м'яча. У «Дніпрі» він не завжди виходив у старті через конкуренцію з Коноплянкою, але коли отримував шанс – завжди доводив, що може бути корисним.

Після фіналу Ліги Європи він повернувся в «Депортіво Ла-Корунья», де провів ще два сезони. Потім були «Алькоркон», грецький «Аріс», і у 2022 році він приєднався до АЕК Ларнака, де грає досі. Його кар’єра довга, і він залишається тим самим – технічним вінгером, який може вирішити епізод на швидкості чи несподіваним ударом.

Ян Лаштувка (воротар, 32 роки на момент фіналу)

Другий номер «Дніпра» у тому сезоні, але далеко не другорядний гравець. Чеський воротар мав великий досвід, і навіть якщо у фіналі залишився на лаві, його внесок у команду був важливим.

Після фіналу він залишив «Дніпро» і перебрався до «Карвіни», потім грав за «Славію Прага», а згодом – у рідному для себе «Баніку Острава». У 2023 році залишив клуб, але в 2024-му вирішив продовжити кар’єру, приєднавшись до «Гавіржова» – невеликої команди з Чехії. Лаштувка не квапиться завершувати кар’єру і досі залишається у грі.

Александру Влад (лівий захисник, 25 років на момент фіналу)

Його не можна було назвати ключовою фігурою того «Дніпра», але він був у команді, був частиною того європейського шляху. Румунський захисник більше запам’ятався своєю роботою в обороні, ніж атакувальними діями.

Після фіналу він повернувся до Румунії, де грав за «Стяуа», «Клуж», а згодом і в менш відомих командах. Його кар’єра не стала вибуховою, але він залишився у професійному футболі.

Валерій Лучкевич (правий захисник/півзахисник, 19 років на момент фіналу)

Молодий талант, який у 2015-му здавався майбутнім українського футболу. Його швидкість, дриблінг і безстрашність давали великі надії.

Після «Дніпра» він вирушив до бельгійського «Стандарда», але там не закріпився і повернувся в Україну. Спершу «Олександрія», потім «Дніпро-1», а у 2023 році він перейшов у «Колос». Лучкевич залишається у грі, і хоча він не став великою зіркою, продовжує бути корисним гравцем.

Мирон Маркевич – архітектор футбольної казки

Команда може бути сильною, гравці можуть бути талановитими, але без тренера, який дасть їй душу, вона не стане великою. «Дніпро»-2015 – це була велика команда. І той, хто її створив, хто зібрав ці пазли у цілісну картину, – це Мирон Богданович Маркевич.

У футболі його поважали всі. Гравці називали його «професором», журналісти говорили про його тонке відчуття гри, а суперники завжди знали, що команда Маркевича не дасть їм спокою. Але у 2014 році, коли він прийняв «Дніпро», ніхто не думав, що всього за рік він зробить те, що не зміг зробити жоден український тренер до нього – виведе клуб у фінал єврокубка.

Його запросили у Дніпро після семи успішних років у «Металісті», де він зробив команду з нуля і стабільно грав у єврокубках. Але Дніпро – це був зовсім інший рівень виклику. Команда вже була міцною, але Маркевич дав їй стиль. Він дав їй баланс, зробив її непередбачуваною і жорсткою.

У сезоні 2014/2015 «Дніпро» був не просто командою-бійцем, а машиною, яка ламала стереотипи. Вони могли терпіти, могли закритися в обороні, але водночас могли вибухати в атаці, коли цього ніхто не очікував. І саме ця тактична гнучкість допомогла їм пройти «Олімпіакос», «Аякс», «Брюгге», «Наполі» і вийти у фінал Ліги Європи.

Сам Маркевич тоді говорив, що це був один із найважчих і водночас найемоційніших сезонів у його кар'єрі. Він знав, що ця команда переживає свої останні великі моменти – фінансові проблеми клубу вже були на горизонті. Але вони дійшли до кінця. Вони дійшли до Варшави.

Після того незабутнього сезону клуб почав розпадатися. Влітку 2016 року Маркевич покинув «Дніпро», не приховуючи розчарування. Він хотів будувати команду далі, але реальність була іншою – «Дніпро» почав свою дорогу до краху.

Тренер певний час працював у Федерації футболу України, але всі розуміли – його місце не в кабінетах, а біля кромки поля. У 2023 році він повернувся до тренерської роботи і очолив львівські «Карпати», клуб, з якого колись починав свою кар’єру. Це був символічний крок – повернутися туди, де все починалося.

Мирон Маркевич – це тренер, який не просто робив команди сильнішими. Він робив їх цікавими. Він створював команди, які було приємно дивитися, які грали у футбол, а не просто виконували тактичний план.

Для фанатів «Дніпра» він залишиться тим, хто зробив неможливе. Тренером, який вивів команду у фінал єврокубка. Людиною, яка побудувала один із найкращих сезонів в історії українського футболу.

Ця історія закінчилась, але її не забудуть ніколи.

Команда, яку пам’ятатимуть назавжди

Минуло майже десять років з того моменту, як «Дніпро» творив історію. Тоді, у 2015 році, ця команда змусила мільйони українських уболівальників повірити у диво. Це був не просто шлях до фіналу – це була боротьба проти всіх обставин. Проти статусу андердога, проти більш іменитих суперників, проти внутрішніх проблем клубу.

«Дніпро» був не лише командою, яка здобувала результат. Він був командою, яка надихала. Футболісти, які вийшли на поле того вечора у Варшаві, та ті, хто підтримували з лави, віддали себе без залишку. Мирон Маркевич дав їм не просто тактику – він дав їм віру у власні сили.

Зараз ці гравці пішли різними шляхами. Хтось продовжує грати, хтось вже повісив бутси на цвях, хтось зайнявся тренерською або агентською діяльністю. Але всі вони залишаться частиною великої історії.

Ми більше не побачимо той «Дніпро» на полі, клуб у його класичному вигляді вже не існує. Але пам’ять про ту команду жива. Вона живе в серцях уболівальників, у спогадах про ті вечори, коли Дніпро розривав «Наполі», знищував «Брюгге», бився із «Севільєю».

Це була не просто команда. Це була епоха. І поки є ті, хто пам’ятає – ця історія ніколи не буде забута.