Що не так із англійськими тренерами
Лише два «домашні» тренери в АПЛ.
В англійському футболі остаточно вималювалася тренерська криза – у 2024 році вперше за 12 років навіть збірну виводив не англійський тренер (Лі Карслі – ірландець). І так буде далі – команду очолив Томас Тухель.
Цікавились, чому, попри найсильніший (репутаційно так точно) чемпіонат і купу футбольних зірок – яке покоління не візьми – в Англії проблема з місцевими тренерами?
Спробували осягнути й розібратися.
Статистично – жах: два «домашні» тренери в АПЛ, в чемпіоншипі не краще
Для глибшого розуміння проблеми наведемо ще кілька статистичних фактів про стан у домашньому футболі – так, все погано:
• Станом на 9 січня лише два клуби з 20 в АПЛ очолюють англійські тренери – Едді Гау «Ньюкасл» та тепер вже Грем Поттер «Вест Гем». Було три, але Шон Дайч покинув «Евертон».
Для порівняння, ще минулий сезон закінчували на посадах головних тренерів чотири англійці, в кінці 2022/23 – шість (+два в.о.), сезоном раніше стільки ж (+3 в.о. у «Бернлі»).
Шість – це поки найменше число англійських тренерів в АПЛ протягом сезону, враховуючи усі звільнення (у сезонах 2023/24, 2011/12, 2012/13). Окрім Гау і Поттера, постійним цього сезону був лише вже звільнений з «Вулвз» Гарі ОʼНіл та той же Дайч.
• У чемпіоншипі станом на 8 січня англійських тренерів трохи понад половину – 13 клубів з 24-х. Останнім англійцем, який посідав там першу сходинку, був Шон Дайч з «Бернлі» у 2016-му.
• АПЛ від заснування в нинішньому виді у 1992 році досі жоден англійський тренер не виграв. І це лишиться актуальним і до 2025-го – ані Гау, ані Дайч, ані Поттер точно не у боротьбі за трофей зараз.
Востаннє чемпіоном Англії зі своєю командою серед англійців ставав Говард Вілкінсон з «Лідсом» якраз у 1992-му.
• Останнім англійцем, який виграв Кубок Англії, був Гаррі Реднапп з «Портсмутом» у 2008-му, Кубок ліги – Стів Макларен з «Мідлсбро» у 2004-му. Обидва – єдині англійські тренери, які вигравали знаковий домашній трофей у цьому столітті.
• Найвідоміші англійські ексфутболісти сучасності, які йдуть у тренери, здебільшого провалюються.
Френк Лемпард після непоганого старту в «Дербі» й «Челсі» провалився в «Евертоні», «Челсі» та нещодавно очолив «Ковентрі». Вейн Руні після вольового старту в проблемному «Дербі» нічого не показав у «ДіСі Юнайтед», стрімголов опустив «Бірмінгем» з 6-го місця на 20-те у рекордно короткі строки, а наприкінці 2024-го був звільнений з «Плімута», який безнадійно йде останнім у чемпіоншипі. Стівен Джеррард непогано стартував у «Рейнджерс», однак потім не зміг нічого показати з «Астон Віллою», тож нині заробляє гроші в середині таблиці чемпіонату Саудівської Аравії з «Аль-Іттіфаком».
У старших поколінь з успішністю теж все не дуже добре – Сем Еллардайс, пізній Гаррі Реднапп, Кріс Вайлдер, Рой Годжсон та інші останніми роками асоціювалися майже виключно із боротьбою за виживання та «майстрами порятунку». Переважно вони вже або пішли на пенсію, або на пониження: останній тренер «Ньюкасла» епохи Майка Ешлі, Стів Брюс, наприклад, зараз очолює «Блекпул» у третьому дивізіоні.
На європейському рівні теж біда: ЛЧ англійцям і не сниться, в топлігах – теж тиша
В Європі англійських тренерів теж не сприймають як щось серйозне. Та і як сприймати – останнім англійським тренером, який вигравав ЛЧ, був Джо Феган у 1984-му з «Ліверпулем». ЛЄ/Кубок УЄФА англієць вигравав востаннє тоді ж – Кіт Беркіншоу з «Тоттенгемом».
Серед топліг зараз за кордоном працює лиш два англійські тренери: в Лізі 1 «Ланс» тренує Вілл Стілл, який народився і виховувався у Бельгії та Франції, а Ліем Росеньйор – «Стасбург».
В інших топлігах з англійцями теж не складалося.
• У Ла Лізі останні спроби згадують з острахом: Тоні Адамс наприкінці сезону 2016/17 не зміг врятувати «Гранаду», програвши всі 7 матчів, а Гарі Невілл з «Валенсією» виграв лиш 3 матчі з 16-ти, жодного на нуль і довів клуб до загрози вильоту.
• У Серії А останнім англійцем, який очолив команду, був Алек Сток – працював у «Ромі» у 1957 році, вигравши 4 матчі з 11.
• У Бундеслігу заїжджав аж один англійський тренер – Стів Макларен у «Вольфсбург» на сезон 2010/11, де не протримався й рік. Для розуміння, єдиний українець-тренер у Бундеслізі, Віктор Скрипник, пропрацював майже два роки.
Сам Макларен, до речі, досі останній тренер, який вигравав європейську топлігу – з «Твенте» брав Ередивізі у 2010-му.
Тож чому так? Причин безліч – від мови до можливостей і цін
Дослідивши питання в численних публікаціях англійських медіа різної давності й актуальності, можна виокремити пʼять основних причин, чому в англійських тренерів не складається із футболом.
• Мова. Не секрет, що вміння говорити місцевою мовою час від часу може бути одним із факторів вибору головного тренера – молоді зірки «Барси» нині говорять майже виключно іспанською, європейські тренери часто підтягують мови топліг про всяк випадок (Тухель он іспанську вчив свого часу), і всі, звісно, додатково послуговуються англійською як мовою міжнародного спілкування.
Незнання місцевої мови – радше виняток, аніж правило, і йде лиш в комплекті з визначним талантом. Навіть Марсело Бʼєлса, який не говорить англійською на достатньому рівні, щоб коментувати щось нею журналістам, у «Лідсі» її підтягнув. І це – перевага іноземних тренерів, коли їдуть в Англію: переважно вони вже знають місцеву мову, адже без неї рано чи пізно важко працювати незалежно від країни.
Англійці ж загалом з іноземними мають проблему: якщо будь-де англійська зараз вже йде як «обовʼязкова» іноземна, то там мова міжнародного спілкування у тебе вже змалку – іншу можна й не вивчати. Саме мова стала однією з ключових причин, чому у Невілла не пішло у «Валенсії» – Гарі фактично не знав іспанської.
Як пояснював англійський тренер Майкл Епплтон, це стає проблемою в обидва боки:
«Очевидно, що, якщо ми не розмовляємо місцевою мовою, ми навряд чи отримаємо таку можливість, і тоді, оскільки ми, напевно, знаємо, що нам буде бракувати можливостей, ми, ймовірно, не подамо заявку чи не запропонуємо себе».
• Футбольна культура і стереотипи. Вищезгадане старше покоління наглухо прищепило стереотип про те, що футбол англійських тренерів – це про закидання, автобуси, силову боротьбу, ефективність у холодний дощовий вечір у Стоку і далі за списком.
Це ще й підсилюється нинішнім стилем команд деяких англійських тренерів і їхньою публічною комунікацією («Евертон» Дайча чи «Шеффілд» Вайлдера минулого сезону), а також частково правдивим стереотипом про те, що саме такий футбол панує у нижчих дивізіонах, де й працює більшість англійських тренерів.
Саме тому власникам клубів АПЛ (теж переважно іноземцям) зазвичай цікавіше шукати тренерів-відкриттів серед іноземців або взагалі за кордоном, користуючись авторитетом ліги як найсильнішої у світі. Або вже серед тренерів АПЛ в клубах скромніше – так в «Челсі», власне, і потрапив Грем Поттер.
• Футбольна освіта. Ще одна причина – те, як і кого готує Футбольна асоціація Англії. Ліцензія PRO там коштує 13,7 тисячі фунтів (і це лиш останній етап) – небагато для колишнього професійного футболіста рівня АПЛ, але вже важче для потенційно здібного тренера з низів.
Місць на курсах (будь-якого рівня) зазвичай бракує для всіх охочих порівняно з іншими топкраїнами. Як і порогу входу та якості – нинішній член штабу Нурі Шахіна у «Боруссії», Алекс Клепем, у 2021-му написав колонку про те, як поїхав отримувати футбольну освіту в Іспанії:
«Після того, як дев’ять разів подавав заявку на ліцензію B в Англії та щоразу отримував лист про відмову, я прийняв рішення. Я почав відвідувати курси іспанської мови та поїхав туди влітку 2014 року.
Через 10 днів після прибуття до Каталонії, кожен з яких я проводив у різних клубах, мене запросили приєднатися до тренерського штабу команди U-15. Через два сезони, матчів на виїзді у «Ла-Масії» та сотень годин, витрачених на вивчення мови, культури та структури іспанської гри (і ще три відхилені заявки на зарахування на курс на ліцензію в Англії), я відчував, що готовий пройти курс на ліцензію B в Іспанії».
Він її отримав – здивувавшись, що там роблять акцент не лише на роботі на полі, а й педагогіці та психології, а у футбольному плані ментори, на відміну від Англії, відкриті до використання будь-яких ідей учнями, якщо вони зможуть довести їхню ефективність.
• Можливості. Небажання власників клубів АПЛ призначати англійських тренерів – лише верхівка айсберга. Хоча вона теж дає про себе знати: багато нових імен серед англійських тренерів АПЛ, якщо не легенди місцевого футболу (як Лемпард чи Джеррард), приходили в чемпіонат разом з клубами чемпіоншипу, як Шон Дайч, Кріс Вайлдер, Едді Гау, Дін Сміт, або зі структури таких клубів, як Пол Гекінгботтом та Гарі ОʼНіл.
Іншого шляху майже нема – вищезгаданий Епплтон пропрацював всю карʼєру десь «під» АПЛ, маючи там аж два матчі – був в.о. головного тренера «Лестера» у 2017-му. Зате може похвалитися 100% результатом в турнірі – обидва матчі виграв.
Для «низового» розвитку тренерів життя теж не завжди легше. Так, можливості є, але час від часу трапляються ситуації, як нещодавня у «Бірмінгемі» – там оголосили про волонтерську (!) вакансію тренера в академію з вимогою ліцензії А, бажано PRO.
Наостанок щодо можливостей – те, що (як і всюди, але в кепській ситуації і це кепсько) тренерам дають трохи більше авансів за їхню репутацію футболістів, ніж, можливо, вони того варті. Мова про Лемпарда і Руні, в першу чергу – першого після провалу в «Евертоні» покликали чи то відбути, чи то рятувати (!) провальний сезон «Челсі», а тепер він знайшов нове місце роботи в «Ковентрі», другого попри всі невдачі останніми роками у 2024-му все ж призначили у «Плімут».
І навряд Лемпард з Руні в тому винні – обидва, судячи з усієї інформації, щиро хочуть тренувати й розвиватися як тренери, щонайменше другий.
Фото: Molineux News, Sky Sports, Football365, The Times & The Sunday Times, Mark Cosgrove/Global Look Press
Інші пости блогу
