АПЛ вже стала Суперлігою. Але поки лише фінансовою
Допомогти на полі гроші усе ще не здатні.
Літнє трансферне вікно – не лише період, в який «Барселона» змогла виплутатися зі своїх боргів, а «Реал» купив Чуамені та заспокоївся.
Це також період, у який клуби АПЛ довели свою значну перевагу над іншими у фінансовому плані. Вона й так була помітною, але цього літа прірва стала занадто очевидною і її треба зафіксувати.
Клуби АПЛ витратили стільки ж, як і усі інші топ-5 ліг разом, з легкістю беруть гравців з клубів ЛЧ
Доконаний факт: грошима з клубами АПЛ узагалі мало хто може позмагатися. Лише англійські клуби готові платити 95 млн євро за Антоні, 80+ за Фофана, 50+ за Кукурелью і так далі.
2,237 млрд сукупно витрачених євро – співмірна сума витрат клубів усіх інших чотирьох європейських топ-ліг (2,294 млрд).
Ще один доказ – те, що у топ-10 клубів за витратами на трансфери 7 (окрім «Барси», «ПСЖ» та «Баварії») з Англії: «Челсі», «МЮ», «Вест Гем», «Тоттенгем», «Ноттінгем Форест», «Ман Сіті» та «Вулвергемптон».
Фінансову міць здебільшого вдалося забезпечити завдяки єдиному телепулу та інтризі на початку 2010-х. Остання забезпечила і підвищила глядацький інтерес, перша дозволила організовано та централізовано продати права. У підсумку – 1,6 млрд фунтів щорічно за угодою на 2022-2025 роки й зіставні суми у попередніх угодах.
І ця тенденція вже не перший рік: у минулі кілька років головними гравцями на ринку в плані витрат також були англійці. Тож це просто лише ще раз констатація факту.
А от що змушує насторожитися – це те, що АПЛ репутаційно вже потроху переважає ЛЧ. Так, усе ще є випадки, як із Джованні Сімеоне, коли Ліга чемпіонів – головна мрія гравця, але все більше футболістів надають перевагу саме участі в англійському чемпіонаті.
Ось лише кілька нещодавніх цитат.
Нету, ексголкіпер «Барселони» при переході в «Борнмут»: «Я отримав чудовий досвід в Іспанії та Італії, але моєю мрією завжди було грати тут, у Прем’єр-лізі. Для мене дуже важливо приїхати до Англії, і я сподіваюся віддати всі сили для цього клубу».
Омар Мармуш, нападник «Вольфсбурга»: «Мрію грати в Прем'єр-лізі. У мене немає улюбленого клубу, але я багато дивлюся «Арсенал» і «Ліверпуль».
Каліду Кулібалі, захисник «Наполі» при переході в «Челсі»: «Я дуже радий бути тут, у «Челсі». Це велика команда у світі, і моєю мрією завжди було зіграти в Прем'єр-лізі».
Каземіро, півзахисник «Реала» при переході в «МЮ»: «Грати у Прем'єр-лізі – це мрія. Це чудова ліга. Повага вболівальників до гравців, гравці до вболівальників, гравців до суддів, суддів до гравців, пристрасть клубів… коли їдеш з аеропорту до міста, ти відчуваєш, що в місті є футбол у повітрі і я думаю, що стадіони також говорять самі за себе. Земля дихає футболом, і я радий бути тут».
Михайло Мудрик, вінгер «Шахтаря»: «Звичайно, я мрію грати в Прем'єр-лізі. «Арсенал» – дуже хороша команда, у клубу дуже хороший менеджер, тому зі свого боку я не можу сказати «ні» «Арсеналу».
З цих гравців можна зрозуміти хіба що Мудрика та Мармуша. Для першого УПЛ – явно не рівень (навіть із Лігою чемпіонів), для другого у «Вольфсбурзі» ЛЧ все одно буде радше випадковою, аніж регулярною участю.
Але факт залишається фактом: цього літа одразу 21 гравець перейшов з клубів-учасників ЛЧ до клубів АПЛ, які узагалі не грають в єврокубках.
І якщо частина з них просто розуміли, що їхній рівень просто недостатній для попередніх клубів (Коутінью і всі три представники «Баварії», наприклад), то інші (Соломон, Палінья, Арібо і т. д.) явно залишалися б на перших ролях у своїх командах.
Вже навіть не беремо до уваги те, з якою легкістю кризовому «МЮ» вдалося підписати Каземіро зі складі переможця ЛЧ, а «Ман Сіті» – перехопити Голанда.
Що це, якщо не Суперліга?
Це лідерство поки лише фінансове. В ігровому плані в єврокубках воно нічого глобально не змінило
Утім, АПЛ поки все ще не може називати себе Суперлігою повноцінно. Це яскраво підтвердив цей тиждень в єврокубках: як можна називатися лігою номер 1, коли твій срібний призер летить 1:4 «Наполі», бронзовий – програє 0:1 загребському «Динамо», а комерційно найуспішніший клуб програє 0:1 «Реал Сосьєдаду»?
Ще одне підтвердження – з 6 фіналістів тогорішніх єврокубків був лише один англійський клуб («Ліверпуль»), та й той програв.
Зрозуміло, що на довгій дистанції та в середній масі англійські клуби сильніші за середню масу інших топ-ліг. І кількісно перемагають частіше, ніж представники інших чемпіонатів. Це доводить і таблиця коефіцієнтів УЄФА: коефіцієнт Англії перед початком сезону складав 106,641, найближчої Іспанії – 96,141.
Але це все не приносить жодної користі, якщо з 10 останніх доступних фіналів в ЛЧ та ЛЄ англійські клуби виграли три – і виключно проти інших англійських клубів. Востаннє в ЛЄ англійський клуб перемагав неанглійський у 2017-му («МЮ» проти «Аякса»), в ЛЧ - у 2012-му («Челсі» проти «Баварії»).
І навіть якщо нинішня трансферна кампанія дозволить клубам з АПЛ усе ж закріпитися і виграти усі три єврокубки, до того, щоб зватися «Суперлігою вживу», ще дуже рано. Адже разові перемоги ще не означатимуть якусь стабільність.
Фото: globallookpress.com/Andy Rowland via www.imago-image/www.imago-images.de
Інші пости блогу
