Тарас Степаненко – передостанній символ епохи українського футболу, яка минула
Дмитро Литвинов пояснює, чому це не просто трансфер.
Всі ми знаємо у футболі такі моменти, коли якась новина про трансфер виходить за межі буденності. Символ, межа чогось, те, що відгукується не лише сьогоднішньою оцінкою корисності/некорисності переходу. І ось такий момент настав: Тарас Степаненко їде – не хочеться, але все ж треба вжити це слово – догравати до Туреччини.
Так, «Еюпспор» – команда чи не найбільш хайпового молодого турецького тренера (Арда Туран зараз – приблизно як Тіаго Мотта в Серії А рік тому). Й, звісно, хочеться побажати Тарасу грати там частіше, ніж в останні рік-два в Україні. Але після всіх років в «Шахтарі» все одно це виглядає дограванням.
Здавалося б, звичайна справа. Ветеран знаходить новий виклик, новий клуб отримує досвідченого гравця, старий клуб звільняє місце для молоді. Але якщо ви розумієте контекст, то відчуваєте, що це не просто трансфер. Це прощання.
Прощання з людиною, яка уособлювала цілу епоху українського футболу. Залізний опорник «Шахтаря», останній з могікан клубу, який у 2010-ті – на початку 2020-х залишався наріжним каменем українського футболу. Степаненко — це не просто гравець. Це стиль. Це манера гри, яка поєднує у собі стару школу, загартовану ще у дворах Запоріжжя, і нову, європейську дисципліну, яку в ньому плекав Мірча Луческу, й на котру покладалися подальші тренери команди. І тепер він їде.
Моменту символічніше не вибрати. Тільки-но закінчився груповий етап Ліги чемпіонів, в якому «Шахтар», здається, остаточно змирився зі своїм новим статусом, у «Динамо» справи в його Лізі Європи не краще, про інші українські клуби – помовчимо. Український футбол у єврокубках – це більше не про перемоги, це про спробу вижити. І ось на фоні цього Степаненко, один із символів минулої епохи, їде. Фінальний акорд симфонії, що вже добігає кінця. Добре, майже фінальний – ще є Ярмоленко. Але рано чи пізно – й швидше «рано» – втомиться й він.
Від’їзд у Туреччину Тараса нагадує дзеркало минулого, коли на схилі кар’єри українські ветерани теж вирушали туди, до останнього великого танцю. Це було на початку 90-х, в епоху речових базарів, розкладок з касетами, гіперінфляції, в еру Леоніда Кравчука, Майкла Джордана та Девіда Лінча. Часи, коли свідки останнього злету радянського футболу вирушали у тому числі й до Туреччини: віцечемпіон Євро Вишневський, олімпійський чемпіон Лютий, легенда «Чорноморця» Гришко, за бажання можна додати молодших, але теж добре відомих вже тоді Гайдаша та Гусєва.
Всі вони пройшли межу між двома світами – радянським і пострадянським. Сьогодні – це межа між українським футболом, яким ми його знали, і тим, що існує зараз. Свого роду повернення до традицій. Але не тих, що дарували надію, а тих, що знаменували завершення. Межа, що палає, і що у тому полум’ї визріє – не знає ніхто.
Чи означає це, що український футбол приречений? Ні. Історія циклічна, і за кожним прощанням приходить новий початок. Рано чи пізно будь-яка криза завершується, а пожежа спиняється.
Але від того в моменті все одно це прощання – з болючих. Прощання з часами, коли Україна ще могла диктувати свої умови у єврофутболі. Прощання з поколінням, яке не було чемпіонами світу чи Європи, але було фундаментом віри в краще. Прощання з Тарасом Степаненком, одним з останніх, хто ніс цю епоху на своїх плечах.
Він іде. А ми залишаємося. І спостерігаємо, що буде далі – щосили вдивляючись в полум’я.
Фото: «Шахтар»
Інші пости блогу
