12 найкращих грузинських футболістів в історії чемпіонатів України
Рейтинг, в якому обирали з понад 100 (!) гравців.
16 листопада збірна України зіграє з Грузією в матчі Ліги націй. У країн міцний футбольний зв'язок. Якщо вірити сайту allplayers.in.ua, то до сьогодні в чемпіонаті України виступало 108 футболістів з грузинським громадянством. Хтось змінював паспорт протягом кар’єри, стаючи з етнічного грузина грузином за паспортом, тому оцінка кількості може відрізнятися залежно від вашої принциповості, але загалом зрозуміло, що кандидатів на потрапляння в список не бракувало.
Варто одним рядком згадати тих, хто був ближче всього до потрапляння сюди (Даушвілі, Лобжанідзе, Модебадзе, Окріашвілі, Таргамадзе) – й переходити до дюжини найкращих грузинів в історії чемпіонатів України, хто зрештою залишився.
12. Шалва Апхазава: «Арсенал», 2002-04, 38 матчів, 17 голів
І почати хочеться з метеора, котрий пролетів небосхилом українського футболу на початку 2000-х – й пішов від нас надзвичайно, несправедливо, трагічно рано. Шалва Апхазава провів в українському футболі всього півтора року – й у січні 2004-го пішов з життя. Серце.
У ті роки навколо трагедії ходили доволі сумні чутки – мовляв, чи не варто ставити запитання керівництву «Арсенала», буквально за півтора місяця після Апхазави помер дублер Андрій Павицький, а тренером команди був В’ячеслав Грозний з його досвідом звинувачень у роботі із забороненими препаратами… Втім, згодом комісія ФФУ дійшла висновків, що у Павицього була вроджена вада серця, котру не виявили вчасно, а про Апхазаву вже згодом писали, що мав проблеми не лише з серцем, а й з легенями.
Справа мутна – й для оцінки самого гравця й того, що він встиг зробити, зрештою, другорядна. Грозний же, котрому історично прилітало чимало претензій з самих різноманітних причин, може викликати будь-які претензії, окрім тих, що в нього відсутній смак на гравців. Саме тренер фактично й відрив Шалву для українського футболу. На початку 2002-го київська мерія створила на базі колишнього ЦСКА муніципальний клуб, котрому дали назву «Арсенал». Втім, зміни назви для зміни якості гри було недостатньо, а от прихід влітку Грозного – це вже була інша справа.
Одним з багатьох, хто допоміг команді провести, як потім з’ясувалося, найбільш яскравий сезон в її історії, й став Апхазава. Швидкий технічний форвард з добрим гольовим чуттям – те, що було треба команді, в котрій не бракувало футболістів, здатних вивести партнера на удар. Гусєв, Коновалов, Іванов регулярно створювали нагоди – й в Апхазави та нігерійця Окодуви у хороші дні виходило дуже багато. Таких днів у грузина було більше – 14 голів за підсумками сезону дозволили йому стати 4-м бомбардиром ліги, вище були лише Шацьких, Белік та Венглінський.
Кияни закінчили перше коло 3-ми, у другому трохи просіли і фінішували 5-ми, але перспективи все одно здавалися надзвичайними. Новий сезон почався гірше й для команди, й для Апхазави, котрий у першій частині сезону забив лише тричі, проте здавалося, що часу, аби підтвердити свій потенціал у нього точно ще буде дуже багато. Здавалося…
11. Давіт Хочолава: «Чорноморець», «Шахтар», 2015-21, 127 матчів, 6 голів
З точки зору фактурності Хочолава, як на мене, чи не найбільш цікавий центрбек у тому ж «Шахтарі» з часів появи там Чигринського. Високий, пластичний, з першим пасом (не Ракицький, та все ж), добре граючий головою. Він максимально швидко був помічений у «Чорноморці» – й, можливо, навіть пересидів там зайвий сезон, при тому, що провів лише два. Й коли за підсумками сезону 2016/17 потрапив до списку найкращих в лізі, що складає сама УПЛ, до цього було мінімум запитань.
Далі був трансфер у статусі вільного агента до «Шахтаря» – й 4 сезони, котрі склалился, певно, все ж гірше, ніж хотілося й самому гравцеві, й клубу. 14, 25, 10, 7 – вже розбивка ігор по сезонах УПЛ натякає на те, що стовідсотково основним Хочолаву було складно назвати. Десь завадили травми, десь конкуренція, а десь – помилки самого гравця. Хочолаві трохи бракувало школи – і у матчах топрівня це давалося взнаки, навіть із «Динамо», що вже казати про єврокубки.
Можливо, давалося взнаки і бурхливе особисте життя (2 шлюби за 2 роки), але фанам «Шахтаря» зважати на це точно не хотілося. Зрештою там звикли ще з часів Луческу, що легіонери в складі грають на більш креативних позиціях, а центр захисту – це місце для українців, тому до Хочолави чи, скажімо, Вітао увага була особлива. Давіт відповідав на це якісною грою не завжди. Що проблема була, ймовірно, не лише в ньому, доводить і його кар’єра вже після переїзду до Данії – у «Копенгагені» він провів непоганий відрізок, особливо у 2 стартові сезони.
10. Гоча Джамараулі: «Металург» Д, 2002-04, 59 матчів, 5 голів
Ймовірно, найсильніший атакувальний хавбек-грузин з тих, хто коли-небудь завітав до нашого чемпіонату. Джамараулі було вже за 30, коли він з’явився у Донецьку – за плечима досвід виступів у Туреччині та Швейцарії, причому не в останніх клубах, «Трабзонспорі» та «Цюриху». Його брали, аби допоміг вирішувати завдання «тут і зараз» – і йому це вдавалося. Два комплекти бронзових нагород протягом трьох сезонів – це класний результат, враховуючи, що перші дві сходинки були заброньовані за командами трохи іншого калібру.
Джамараулі швидко заробив авторитет у команді, став її капітаном, створив класну зв’язку зі співвітчизником Деметрадзе. Він був класичним плеймейкером з 90-х – розумним, з пасом-ударом, але не надто полюбляючим біганину. Та й нащо та біганина, коли ти з місця можеш віддати пас на 40 метрів точно у ноги форварду? Враховуючи весь вал легіонерів, що тоді сипався у «Металург» завдяки Селюкові, наявність гравця такого класу і здібностей була дуже корисною – йому не треба було багато часу, аби порозумітися з іншими.
Не дивно, що позиції Джамараулі трохи похитнулися із приходом до клубу Мусліна, котрий робив трохи більший акцент на фізпідготовку, ніж попередні тренери команди. Втім, не варто забувати й про вік Джамараулі – цілком можливо, що відхід на другий план стався б й за іншого тренера у команді. Але й того, що він встиг зробити за ті 3 сезони, достатньо із запасом, аби пожалкувати, що він не потрапив до УПЛ раніше.
9. Михаїл Поцхверія: «Динамо» Луганськ, «Зоря», «Металург» З, «Шахтар», «Дніпро», 1992, 1993-95, 1997-99, 2000
Поцхверія починав кар’єру в українському футболі ще коли той був частиною радянського – родина перебралася до тоді ще УРСР у 1980-ті. Тому перед луганським «Динамо» можна було б додати й сєвєродонецький «Хімік», де він встиг засвітитися в останньому сезоні радянського футболу. Його там швидко помітили у більш заможному «Ростєльмаші», звідси й пробіл між «1992» та «1993-95» в роках виступів в Україні. Але, на щастя для нашого футболу, там Поцхверії шансів у основі команди не дали – й він повернувся до України, де й став доволі помітним гравцем.
Поцхверія вирізнявся класним дриблінгом та міг зіграти як форварда, так і атакувального хавбека. На тлі чемпіонату, звідки в ті роки стабільно їхали найкращі, вже цього вистачало б, аби вирізнятися.
З «Зорі», де він відіграв сезон 1993/94, його протягом наступного сезону забрав більш заможний «Металург» – й у Запоріжжі Михаїл разом із командою фінішував 9-м, тоді як луганчани стали лише 16-ми з 18 команд. Тодішні 13 голів гравця, певно, вже були б приводом включити його до цього списку, але далі в нього були ж ще й доволі якісні виступи в «Шахтарі».
Туди Поцхверія потрапив в 1996-му транзитом крізь … «Вердер». Класична історія – «Металург» проводив збори в Німеччині, там його побачили скаути бременців, запропонували спробувати себе у новому клубі – й гравець погодився. Втім, Поцхверія ніколи не був фанатом дисципліни, тому у дублі команди з Томасом Шаафом, котрий незадовго до того закінчив кар’єру гравця, не спрацювався.
А далі, як казав сам гравець, «зателефонували прекрасні, добрі люди, взяли для мене квиток, і я опинився в Донецьку». В «Шахтарі» були 2 непогані сезони з медалями та Кубком в 1997 році. Й, наприклад, другий найшвидший хет-трик у складі команди – тернопільській «Ниві» Михаїл поклав трьошку вже до 25-ї хвилини у грі в травні 1998-го.
Незабаром після цього він перебрався до «Дніпра», але там починалися непрості часи, й вже за кілька місяців та 10 зіграних ігор довелося повертатися до Донецька, де місця в старті та навіть у ротації були вже зайняті. Поцхверії було лише 24 – ще грати б і грати, але і травми, і та сама нелюбов до режиму вкоротили йому футбольний вік. Фактично він закінчив грати у 27, перед цим ще ненадовго завітавши в «Дніпро», але там вже шансів фактично не отримував.
7-8. Автанділ та Таріел Капанадзе: «Темп», «Нива» Т, 1993-2002, Автанділ – 210/60, Таріел – 241/44
Насправді Автанділ Капанадзе закінчив з українським футболом у 2001-му, а в Таріела були ще 3 матчі у «Тернополі» в тому ж році, але вони настільки злилися разом у пам’яті тодішніх фанів, що такі уточнення варті лише додаткової примітки. Але й без усіляких приміток прізвище Капанадзе точно залишилося у пам’яті в усіх тогочасних фанів.
Брати приїхали до України у віці вже за 30. Тоді в Шепетівці місцевий бізнесмен грузинського походження Джумбер Нішніанідзе збирав команду. Гроші давали хороші (у Джумбера був успішний будівельний кооператив, котрий мав назву – так, вірно – «Темп»), тому згодом у Шепетівці зібралося чимало грузинських легіонерів. Капанадзе прийшли, коли команда повернулася до еліти – й допомогли у сезоні 1993-94 посісти 9-те місце. За рік, втім, справи у «Темпа» будівельного пішли гірше – й водночас різко просів й «Темп» футбольний, де затримки зарплати стали звичним явищем.
Виліт – й згодом брати перебралися до Тернополя. Були варіанти з «Вересом» та Вінницею, але вгадали. Автанділа в новому клубі перевели у форварди (до того грав на лівому фланзі), Таріел залишився грати на правому фланзі – й зв’язка саме у такому вигляді запам’яталася фанам «Ниви».
Команда обігрувала й «Шахтар», й «Динамо» (Лобановський після 1-0 нібито цікавився, скільки хлопцям років, й почувши «35», запитав колегу «Що вони їдять?» – й отримав у відповідь «Сирок, яєшню»). Таріел розповідав, що Тернопіль взагалі дуже нагадував йому Грузію, певно, тому й вдалося так закріпитися там, да так, що місцеві гаїшники, наприклад, замість штрафу за їзду на грузинських номерах просто брали автографи.
6. Джаба Ліпартія: «Зоря», «Арсенал», 2011-17, 2019, 156 матчів, 11 голів
Ліпартія рідко був найбільш яскравим гравцем на полі – ніби не найкраща характеристика для атакувального хавбека. Але попри цю відсутність блиску (якщо не враховувати соняшних зайчиків від поголеної голови футболіста) був надзвичайно корисним. Працьовитий – не дарма його, атакувального центрхава від природи, нерідко зсували на фланг. З ударом – класно бив штрафні, та й з кутовими повний порядок був. Коротко кажучи, футболіст, котрий дає команді доволі високу середню планку.
При цьому починалося все не так вже й солодко – скажімо, у 2012-му Ліпартія розповідав, що кликали в інші українські клуби. Й не тому, що тоді так класно грав за «Зорю», а якраз тому, що грав не так часто. Втім, він вирішив залишитися – й поступово пройшов з командою шлях від боротьби за виживання до боротьби за медалі, котрі зрештою й виборов за підсумками сезону 2016/17, останнього для Джаби в клубі.
Ліпартія був одним з облич тієї команди Вернидуба, але вирішив поїхати до Махачкали, а потім побував у парі грузинських клубів – й лише після цього ненадовго завітав до «Арсеналу» у 2019-му. В тому варіанті клубу було б складно проявити себе не те що Ліпартії, а й де Брюйне з Мюллером, тому 32-річний хавбек дуже швидко пішов звідти. Але й першого заходу в український футбол йому з головою вистачило для потрапляння до цього списку.
5. Сандро Кобахідзе: «Дніпро», «Кривбас», «Арсенал», «Волинь», «Ворскла», «Дніпро-1», 2007-16, 2017-19, 165 матчів, 24 голи
За переліком клубів грузина у першій частині його кар’єри в Україні можна вивчати сферу впливу Ігоря Коломойського на тодішній футбол – Кобахідзе пограв у всіх клубах «групи Коломойського». При цьому, власне, флагманському клубу він виявився не надто потрібним – його брали на початку 2008-го, у рамках тієї божевільної трансферної кампанії, коли «Дніпро» виграв дозимову частину чемпіонату й вирішив, що якщо зараз натащить побільше новачків, то це допоможе втриматися на чолі таблиці.
Не допомогло, але Кобахідзе точно не та людина, котру варто в цьому звинувачувати – основним він так і не став. Ані тоді, ані в подальші три заходи у «дніпровську» ріку (чи ріки, якщо думати про «Дніпро-1» як про щось зовсім інше). А от в інших командах виходило десь просто краще, а десь – значно краще.
Кобахідзе був фланговим універсалом, презентували його в Україні взагалі як людину, що допоможе на лівому фланзі оборони, але у півзахисті грав він частіше, причому на обох флангах. Технічний гравець, непогані навіси, хороший удар – роль головної зірки команди Кобахідзе не тягнув (час згадати й про травматичність, й про те. що часто візуально йому бракувало сил на весь матч), але дуже корисною опцією був всюди.
«Дніпро» дав мені майже все, створив мене як людину. Виступаючи за «Арсенал», я дебютував у єврокубках. На користь пішли оренди у «Кривбас» та у «Волинь», а у «Ворсклі» я завоював бронзову медаль чемпіонату та зіграв у груповому раунді Ліги Європи», – згадував вже по закінченні кар’єри Сандро. У нього залишилася добра пам’ять про всі клуби – й у клубах про нього також.
4. Георгій Деметрадзе: «Динамо», «Металург» Д, «Арсенал», 1999-2000, 2002-08, 130 матчів, 52 голи
Статистика тут без урахування ігор за «Динамо-2», а в дати 2002-08 можна було б поставити пару пауз на від’їзди грузина у «Аланію» та «Маккабі». Георгій взагалі був тим ще «летуном» – 14 змін клубів за 18 років кар’єри, то трохи занадто. Втім, варто визнати, що подібному сприяла й сама фінансова ситуація у багатьох пострадянських клубах того часу – сьогодні в тебе є гроші, а завтра – вже не дуже.
При цьому сам Деметрадзе за потенціалом був, звісно, гравцем, котрий має грати у лігах, сильніші за тодішні грузинську, російську чи українську. Проте «має» – не те саме, що може, тому і його командировка у «Фейєнорд» в зовсім молодому віці, і вояж у «Реал Сосьєдад» склалися невдало. Десь бракувало вміння пристосуватися до зовсім інакших країн, десь – внутрішньої дисципліни.
Шкода, адже гравцем Деметрадзе був дуже цікавим – невеличкого зросту форвард мав постріл гарматної сили, класно бив штрафні та пенальті, був швидким і добре вмів відгукатися на простріли партнерів по командах. Нікого не нагадує із зірок українського футболу того часу? От і Лобановський вирішив, що можна спробувати виростити з Деметрадзе заміну Реброву, й «Динамо» підписало грузина у статусі найкращого бомбардира російської ліги.
Проблемою стало зовсім інакше, ніж у Реброва, ставлення до вимог по відпрацюванню у захисті. Деметрадзе був занадто анархічним для футболу ВВЛ – тому, попри непогану середню результативність, швидко залишив Київ, коли за нього запропонували 5 мільйонів доларів. Не 8, котрі за чутками за нього виплатило «Динамо», але тут вже хоч щось треба було відбити.
Втім, повернення в Україну все змінило в оцінці виступів Деметрадзе. У «Металурзі», де вимоги до форвардів були зовсім іншими, він опинився на своєму місці – й вже там став найкращим бомбардиром сезону 2003/04, та й в цілому був лідером команди, котра здобула ті ж самі два комплекти «бронзи», що вже згадувалися у частині про Джамараулі. В «Арсеналі» він був вже не той, але, як розповідали тоді, київське життя трохи затягнуло Деметрадзе, а от спортивну мотивацію в тій команді знайти важко було не лише йому. Втім, тут можна піти у розповідь про те, що трапилося з ним далі – а це вже зовсім інша історія…
3. Васіл Гігіадзе: «Таврія», «Кривбас», «Нафтовик-Укрнафта», 2000-03, 2004-11, 212 матчів, 57 голів
Найкращий пенальтист в історії чемпіонатів України – 27 забитих з 30 спроб, причому у «Таврії» взагалі реалізував 19 з 19. З огляду на загальну кількість голів Васіла є спокуса назвати його не надто гострим форвардом – мовляв, що це таке, майже половина м’ячів з 11-метрових. Але насправді, по-перше, значну частину цих пенальті сам гравець й заробив, а, по-друге, було б неправдою сказати, що у нього в Україні завжди був такий вже класний півзахист, аби безперебійно постачати Гігіадзе нагоди.
Взагалі він трохи випадково опинився в Україні – зірвався трансфер до московського «Торпедо», повертатися до тбіліського «Динамо» гравець не хотів, тому погодився на першу ж пропозицію агента. Нею й виявилася «Таврія». Там Гігіадзе заграв доволі швидко – за власними словами, допомогло й те, що клімат був схожий на грузинський, й у самій команді зустріли приязно. Не дивно, що згодом він ще двічі повертатиметься до Сімферополя й стане одним з символів команди, можливо, десь такого ж рівня як Гайдаш до нього.
Та й від’їзди були пов’язані з тим, що тодішня «Таврія» здебільшого не могла пропонувати фінансові умови, співставні з тими, що давали чи принаймні обіцяли в Елісті чи Кривому Розі. Якби не ті рішення, то голів, певно, було б більше – «Таврія» була місцем сили Васіла. Та і він ніби отримував додаткові сили від кримської землі, котра допомагала не лише з пенальті, а й з двобоями на другому поверсі – 177-сантиметровий форвард, можливо, був в топ-5 нападників УПЛ нульових у боротьбі на другому поверсі. Й приємно, що він, хоч і вже не у якості гравця старту, але допоміг команді взяти Кубок України-2010.
2. Джаба Канкава: «Арсенал», «Дніпро», «Кривбас», 2006-15, 157 матчів, 10 голів
Можливо, за талантом Канкава не мав би бути навіть у топ-5 цього списку. Але за реалізацією того, що мав – він точно топ. І не дивно, що дограв до 2024-го на рівні кандидата у збірну, й сам відмовився від виклику на Євро на користь молодших гравців. Дуже крутий вчинок. Втім, кому-кому, а українським фанам до таких від Канкави точно не звикати – складно знайти тих, хто не пам’ятає, як він врятував життя Гусєву прямо на полі.
Він так і грав – рішуче, знаючи, що робити, йдучи до мети найкоротшим шляхом. І при цьому не був примітивним опорником, мета якого – влупити по ногах супернику, а потім віддати м’яч найближчому партнеру. Вмів і розігнати атаку, і прикластися здалеку, і взяти паузу, коли це треба. Можливо, причину варто шукати у футбольному генезисі Джаби – за його словами, починав він взагалі як форвард, потім почав грати «під» нападниками, й лише згодом став опорником.
Україна багато дала йому. Й під час першого переходу в «Арсенал», коли у хлопця були відверто жахливі враження від перебування у «Аланії», де були проблеми й з грошима, й з практикою. Й потім, коли у «Дніпрі» Джаба зрештою заробив стабільне місце у збірній та привернув до себе увагу селекціонерів французького «Реймса».
Але й він багато дав Україні та її футболу. Саме наявність таких гравців як Канкава і була найкращою ознакою рівня тодішньої української першості. Так, він не був рівнею Фернандіньйо чи Велозу, але коли у тебе такі футболісти не сприймаються як зірки, то це лише підкреслює якість оточення.
1. Каха Каладзе: «Динамо», 1998-2000, 71 матч, 6 голів
І ще гол в 9 матчах за «Динамо-2». Проте у другій команді син тата Карло (таке ім’я мав батько, жодних натяків на дерев’яність гравця) майже не грав, якщо брати в середньому термін очікування місця в основі гравців за часів Лобановського. Прийшов, побачив, переміг – вже на зимовому Кубку Співдружності 1998 року саме Каладзе забив у фіналі переможний м’яч московському «Спартаку». З огляду на принциповість суперництва, можливо, вже тоді Григорій Суркіс подумав, що 280 тисяч доларів, котрі виклали за гравця, відбилися.
Сума не така й велика, якщо брати до уваги, що за кілька місяців до того Грузія завдяки тому, що 19-річний Каладзе «з’їв» Крістіана Вієрі, змогла втримати 0-0 у матчі відбору чемпіонату світу. А якщо дивитися на те, що потім до «Мілану» гравця віддали за 16 мільйонів євро – користь від трансферу вражає ще більше.
За два з половиною роки у Києві Каладзе встиг пограти на лівому фланзі та в центрі оборони, виходив опорним – й всюди проявляв себе з гарного боку. Технічний розумний гравець, котрий вмів й до атаки підключитися, й назад встигнути відпрацювати. Якщо з «Ювентусом» навесні 1998-го він ще просто не міг грати, бо був заграний в єврокубках, й з цим тоді було складніше, ніж зараз, то наступного сезону був одним з ключових гравців команди, котра вийшла до півфіналу ЛЧ.
Добре Каладзе відіграв й третій сезон, а от в четвертому вже почав трохи змінювати ставлення до виступів за «Динамо». Гравцеві відверто хотілося перебратися до більш заможного клубу – й восени 2000-го Каладзе зіграв не останню роль у тому, що «Динамо» не змогло вчетверте поспіль забезпечити собі єврокубкову весну. Цілі він домігся – «Мілан», де вже грав друг Шевченко, прийшов за Кахабером.
Засоби? Це питання, як ми бачимо в поточній ситуації з тим, кого підтримує Каладзе-політик, його не надто турбує.
Але зрештою це не рейтинг людських якостей футболістів – й тому тут складно уявити когось іншого на першому рядку.
Фото: «Шахтар», «Дніпро», «Металург» Д, «Зоря», «Динамо», «Кривбас»
Інші пости блогу
