Максим Чубінський: «Футзальна молодь росте і показує хороші результати»

Максим Чубінський – відома людина в українському футзалі. Він – колишній арбітр зі значним досвідом, а наразі спостерігач арбітражу АФУ, який останніми роками опікується розвитком дитячо-юнацького футзалу в ролі заступника Голови Комітету ДЮФ АФУ.

Ми познайомилися наприкінці 2022 року, коли «Любарт» вирішив підставити плече Асоціації та екстрено прийняти одразу декілька з’їзних турів у різних вікових категоріях. Довгі телефонні розмови, потім перша зустріч і тривала співпраця дали змогу сформувати цілісне бачення про цю людину. А отже і зрозуміти: чи цікавим буде інтерв’ю з ним? Моя відповідь – так.

З Максимом зустрілися під час Чемпіонату України U-11, який проходив у Луцьку в стінах обласної ДЮСШ. Саме там, у кімнаті для арбітрів, і відбулася наша розмова з Анатолієвичем. Поговорили про персональну футзальну історію Максима, виклики військового часу та критику у його бік.

***

– Максиме, розмова наша про розвиток дитячого футзалу, але читачам точно буде цікаво ближче познайомитися з тобою. Скажи, як ти став активною частиною цього виду спорту? А я на випередження одразу додам, що за твоїми плечима і кар‘єра гравця, і сотні відпрацьованих матчів у ролі арбітра!  

– (посміхаючись) Моя історія дуже проста. Як у всіх: в шість років пішов на футбол, трішки пограв за дитячі команди. Особливих успіхів не було, бо на першому місці стояло навчання. А вже в інституті у нас зробили футзальну команду, в якій я був разом із Валерієм Директоренком, Русланом Лутієм. Потихеньку почали виступати в другій лізі. Двічі становилися бронзовими призерами в чемпіонаті Збройних Сил України серед військових ВНЗ.

Нас помітили представники команди  вищої ліги «КИЙ» (Андрій Антонович Голякевич та покійний Леонід Йосипович Матьков) і запросили на збори. Далі я тренувався з їхньою основою та виступав за дубль. Там було багато майстрів з якими грав: бирати Листопади –  В’ячеслав та Ігор, Сергій Чепорнюк, Сергій Шевченко, Віталій Дєнюжкін та багато інших відомих гравців.

– А як ти став арбітром?

– На останній курс навчання у військовому інституті мене перевели в Житомир. Там я нарешті виграв свій Чемпіонат ЗСУ серед військових ВНЗ і після випуску отримав призначення у Раву-Руську. Трішки пограв за Західне оперативне командування, взяв участь у ще одному чемпіонаті ЗСУ, який виграли представники Південного ОК. Вони запросили мене до себе, я два роки з ними виступав в рамках першої ліги за СКА «Одеса».

Коли команду розформували, мені запропонували спробувати себе в ролі арбітра. Я пройшов необхідний курс лекцій, здав екзамени та почав судити на регіональному рівні, поступово здобуваючи досвід та підвищуючи рівень змагань. У мене було велике бажання, бо знав, що кар’єра гравця довгою не вийде, а я хотів залишитися «гвинтиком» цієї системи.

– До речі, коли ти востаннє працював на матчі Екстраліги?

– Якщо я не помиляюся, це було ще в 2018 році. На заваді продовження суддівської кар’єри стала травма ахіллового сужилля, від якої так і не зміг повноцінно відновитися.

– Скільки років ти вже опікуєшся дитячим футзалом в Україні? Як прийшов до цієї ролі?

– Тривалий час я працював у органах держбезпеки України та у приватних компаніях, паралельно займаючись суддівством, яке було для мене більше як хобі, а не додатковий спосіб заробітку грошей. В якийсь момент Юрій Кондратьєв, який цим займався, запропонував мені спробувати в дитячих змаганнях. Мені сподобалося. З часом він запропонував Сергію Васильовичу Владико взяти мене на роботу, я пройшов випробувальний термін і почав запроваджувати своє бачення, яке співпадало з думкою президента АФУ  щодо розвитку дитячого футзалу. Станом на сьогодні частину тих планів втілено у життя, а ми продовжуємо працювати далі, щоб довести все до кінця. На жаль, є чимало негативних чинників, які нам заважають. Найперший з них – війна.

– Як вдалося втримати дитячий футзал на плаву з початком війни? Наскільки тривалою була пауза у проведенні змагань в 2022 році?  

– Зауважу, що серйозні труднощі почалися ще в 2020 році, у часи, коли набирала обертів пандемія коронавірусу. Ми зіткнулися з великими проблемами, було реально дуже важко, але ми змогли адаптуватися. Коли почалася повномасштабна війна, у нас якраз тривав з’їзний тур U-15 в Івано-Франківську, нам довелося його переривати, а згодом – зупиняти та скасовувати всі змагання, які ще залишалися в тому сезоні. В перші дні та місяці оборони нашої країни ми втратили двох футзальних тренерів: з Миколаївщини та Чернігова. В нашій спортивній спільноті, як і у всіх інших, було цілковите нерозуміння майбутнього. Тож на першому етапі АФУ взялося за допомогу. Я особисто координував цей процес: надсилали одяг, ліки, продукти харчування в регіони, де це було найбільше потрібно. 

Ближче до вересня 2022 року почали думати, як бути далі. Провели зустрічі з представниками профільного міністерства, поговорили з військовими, почали визначати місця та формати проведення змагань. Вирішили, що потрібно відновлювати діяльність і перший «воєнний» чемпіонат провели у Львові восени. Потім взимку «естафету» підхопив Луцьк.

– Я так розумію, що західна частина України так і залишається базою для проведення змагань. А як відбувається фінансування турнірів?  

– Так, проводимо у західних областях, бо тут безпечно та є всі умови для дітей. Це: Івано-Франківськ, Львів, Луцьк, Маневичі, Ужгород, Коломия. Щодо фінансування, то дуже хотів би, щоб держава звернула увагу на футзал, який наразі дуже стрімко розвивається та більше допомагала. Наша молодь росте і показує хороші результати, але наразі значну частину бюджету кожного турніру закривають команди-учасники за рахунок внесків.

– На твою думку, які кроки від держави потрібні, щоб посилити розвиток футзалу? Щоб більше дітей обирали паркет, а не велике поле. Об‘єктивно, конкуренція у футболі в десятки разів вища і чимало людей могли б краще розкритися у футзалі. Як їх спонукати до цього?

– Потрібно, щоб ФІФА добилися включення футзалу в олімпійську програму. Як тільки це зроблять, то і уряд одразу ж проведе фінансування всіх регіонів. В ДЮСШ почнуть відкриватися регіональні відділення з футзалу, що нині робити дуже не просто. На сьогодні ситуація така, що 90% утримують батьки дітей. Я дуже вдячний їм, що вони такі терплячі.

Щодо конкуренції з футболом. Ну ось поглянь на структури в Іспанії? До 13-14 років діти бігають у футзал, а далі, якщо є відповідні задатки, можна йти на велике поле, або лишатися на паркеті і досягати успіху у грі 5 на 5. Нам не потрібно нікого втримувати у футзалі, але варто пояснити, що тут буде більше шансів збудувати кар’єру, потрапити в хороший клуб чи національну збірну.

– Чи є де тренуватися юним футзалістам? Як у нас в країні сьогодні з відповідною інфраструктурою?  

– У великих містах залів достатньо. Але велика проблема, яка існує всюди: хочуть дуже великі гроші за оренду. Їм без різниці, чи це дядьки-бізнесмени, чи діти – ціна однакова для всіх. Коли Міністерство молоді і спорту почне надавати фінансування, то в регіональних команд з’явиться значно більше можливостей для розвитку. Сьогодні у багатьох селах хочуть грати у футзал, бо для великого поля їм банально не вистачає людей. Але змушені і зимою бігати на вулиці, оскільки більше нема де.

– Розкажи, як проходить поточний сезон, які турніри асоціація вже провела, що ще залишилося?  

– Основний змагальний сезон у дитячо-юнацькому футзалі триває з вересня по травень. Ми проводимо змагання у багатьох вікових категоріях: від U-8 до U-19. Нема в нас лише турнірів по U-16 та U-18. Гравці цього віку мають змогу проявити себе U-17 та U-19 – Юнацькій та Молодіжній Екстралігах. Футзальний рік починаємо з кубків ліги – це такі початкові змагання, оскільки команди ще не набрали ритм. Потім проводимо кубки України у всіх категоріях, які є підготовкою до основного – національних чемпіонатів. Вони стартують у грудні та січні і проходять у декілька з’їзних турів.

– В 2023 році в Ужгороді було створено «Академію футзалу». Це команда, якою опікується АФУ. Кому прийшла ідея такого проєкту? Наскільки він успішний?  

– Це була ідея президента АФУ Сергія Васильовича Владико. Він давно її «виношував». Намагалися таку ініціативу реалізувати в Києві, але не «зрослося». В підсумку знайшли місце в Ужгороді – нині найбільш безпечному місті України. Діти там живуть, навчаються, тренуються. Для них створені всі умови для їх розвитку.

І збирали ми хлопців не з таких сильних структур, як «Любарт», «Ураган», КІВС (Львів) чи ДЮСШ-4 з Рівного, де є багато команд у всіх вікових. Бо там діти теж мають хороші умови та перспективи для розвитку, шанси потрапити у збірну. Ми ж запрошували хлопців з місць, де могли б їх втратити як футзалістів. Це діти з Чорноморська, Одеси, Кагарлика, Житомира, Харкова.

Звичайно, якби якась дитина з «Любарта» також захотіла би до нас, ми би поговорили з тренером, і якби він відпустив, то переглянули б гравця і запросили, якби він відповідав своїм рівнем. Але «через голови» клубів та наставників ми такого не робимо і робити не будемо. Якщо тренер дає добро, говоримо з дитиною і вже в останню чергу з батьками. Бо буває різне, коли за спинами підходять до батьків, переманюють – це погано і я цього категорично не підтримую! З цим потрібно боротися!

– Ти знаєш, що не всім подобається робота АФУ і твоя в контексті розвитку дитячого футзалу. Як ставишся до критики?

– Сприймаю адекватну критику. Завжди намагаюся знайти конструктив у тому, що мені доносять. Якщо це роблять без зайвих криків та шуму, то я вступаю у діалог і ми спілкуємося. В більшості випадків знаходимо спільну мову. Якщо людина пропонує хороші ідеї, то починаємо думати, як їх реалізовувати. Але коли починають виливати бруд  і таке подібне – ну і нехай. Без цього не буває. Можу побажати таким людям  здоров’я та позитиву.

– Ти є заступником голови комітету дитячо-юнацького футзалу. Очолює його президент АФУ Сергій Владико. Розкажи про його роль і  скажи, на твою думку, наскільки для нього цей напрям є пріоритетним?

– Це його найбільший  пріоритет. Він відіграє велику роль, завжди допомагає фінансово. Щотижня я доповідаю йому про актуальний стан справ, а якщо виникають якісь проблеми – він швидко їх вирішує. Знаю, що він в міру можливості слідкує за нашими трансляціями, дивиться матчі. Особливо уважно спостерігає за U-15 та U-17, бо це наші потенційні збірники.

– Наостанок, поговорімо про хороше: нашу молодіжну збірну України. Як ти оцінюєш виступи U-19 та роботу головного тренера Ігоря Москвичова?

– Він виконав величезний обсяг роботи.  Він для них і мама, і тато. Живе цим день та ніч, намагаючись виховати виконавців, які здатні вирішувати поставлені завдання на рівні збірної України. Чесно кажучи, я співчуваю всім тренерам – це дуже важка робота. Мені приємно, що в нас є такий фахівець. 

– А хто його запросив?

– Я не маю таких повноважень, можу тільки порадити (посміхається). Це прерогатива АФУ, але оскільки в Ігоря Євгеновича на той час не було команди, було б гріхом не запросити легенду українського футзалу.

– Можливо, насамкінець хочеш звернутися до шанувальників футзалу?

– В першу чергу хочу подякувати Збройним Силам України, іншим силовим структурам, волонтерам, які наближають нашу перемогу в боротьбі з агресором, за можливість проводити в дитячі змагання у важкий для країни час.

По-друге, дякую всім батькам, які мають змогу підтримувати своїх дітей та тим, хто з них наразі боронить нашу землю від ворога. Низький Вам уклін. Ви – найкращі. Ну і наостанок, бажаю всім юним хлопцям завжди ставити високу ціль для себе та досягати її. І в спорті, і в навчанні. Будьте завжди підтримкою для своїх батьків. Ви всі у нас талановиті та найкращі діти! Слава Україні! Героям слава! 

Читайте також: Олександр Косенко: «Коли я починав, футзалу ще не існувало»