Егоїстичні підсумки спортивного 2024-го: як я профукав матч року у Києві і став щасливим завдяки Кайрі

Якось ми тут на «Трибуні» сиділи собі, сиділи і вирішили запустити передноворічний флешмоб для користувачів про головні спортивні події календарного 2024 року.

Ну і щоб показати вам (поганий) приклад, розповім про свої.

Але не про щось епічне, величне та далеке типу Олімпіади, куди мені, звісно, жодним чином не судилось потрапити, а переважно наше, локальне, українське. Всі описані нижче події трапились зі мною у різних куточках 2024-го в різних куточках Києва – аренах, студіях і навіть пабах.

Отже, ось вам моя п’ятірочка приємностей, неприємностей і втрачених можливостей у році, що завершується.

5️⃣ Вперше за 10 років, з часів розформування «Азовмаша», прокоментував матч української баскетбольної Суперліги. Не скажу, що я прям жити без цього не міг, але є речі, від яких не відмовляються – якщо Вілат кличе тебе попрацювати в парі на вирішальному матчі фінальної серії плей-оф, треба йти, бо потім будеш жаліти.

Сам матч відверто не вдався, «Дніпро» занадто легко довів свою перевагу над «Рівним», тому друга половина в нас перетворилась на підсумковий подкаст по сезону – а такі речі ми завжди робимо яскраво і весело, ось вам найсвіжіший приклад.

4️⃣ А от на найкращий матч, який можна було подивитися у Києві наживо у 2024-му, я не дійшов. Причому не дійшов максимально прикрим чином – в мене вже навіть були придбані на нього квитки (так, я спокійно плачу гроші за спорт, на якому мені не треба працювати, і не бачу в цьому жодних проблем), але в останній момент трапилась якась дуже комплексна накладка в робочих графіках, і довелося то діло скіпнути.

Добре, що я вирішив не повертати квитки і вмовив дружину піти на гру вже навіть не пам’ятаю з ким – чи то з мамою (ми вивезли родичів дружини з окупованого Маріуполя і допомагаємо їм адаптуватись чим можемо – якимись культурними речами також), чи то з подругою. Бо другий матч фіналу хокейного чемпіонату між «Соколом» та «Кременчуком» це було щось з чимось – 11 шайб, купа сюжетних поворотів і навіть бійка!

А ще станом на сьогодні це був останній хокейний матч, зіграний у Палаці спорту – весною фінал так і не повернувся до Києва («Сокіл» закрив його 4:0 у Кременчуці), а влітку у нашій федерації вже традиційно усі з усіма розісралися. І зараз столичні матчі чемпіонату, що навіть не дуже офіційний, граються в якихось сарайчиках, які просто не можна показувать людям.

(Користуючись нагодою, дякую доктор__борменталь за крутезний репортаж з того матчу – у нього просто не було шансів не потрапити на головну сторінку сайту і у наші соцмережі).

3️⃣ Головною драмою матчу, про який йшлося вище, стала травма Сергія Бабинця – досвідчений форвард «Сокола», який на той момент вже розпочав функціонерську кар’єру, але продовжував грати у чемпіонаті, невдало впав на лід і пошкодив зв’язки коліна, завершивши сезон достроково.

А за місяць ми з Бабинцем опинились в одній студії «Суспільного» – Льоша Мандзій покликав мене побути типу експертом на вирішальному матчі збірної України з хокею на чемпіонаті світу у дивізіоні 1Б проти Литви.

Тут варто, напевно, сказати, що хокей суто як спорт подобається мені не менше, ніж баскетбол. Я дивлюсь менше хокейних матчів, аніж баскетбольних, не вмикаю НХЛ до плей-оф, а європейський клубний хокей – взагалі, але турнірів збірних (навіть молодіжних) і головних матчів національного чемпіонату зазвичай не пропускаю. Тож хоч експертом тут мене назвати складно, але щось та знаю – прізвищами «Сидоренко», «Левшин» чи там «Бендзіюс» мене не здивуєш. Багатьох литовців – зокрема, їхнього зіркового голкіпера Армаліса, – колись навіть бачив наживо на юнацьких чемпіонатах світу ще у Донецьку.

Студію люди запланували велику – до матчу, в обох перервах і ще після сирени хвилин 20, тож в мене були певні побоювання щодо того, чи зможемо ми весь цей час розповідати щось цікаве. Але Бабинець виявився дуже приємним і прикольним спікером, рівня сильно вищого за усіх цих головків та кравців з футбольних студій MEGOGO, а Юля Пазенко – топовою ведучою. Раніше я її якось в цьому контексті недооцінював, а виявилось, що дуже дарма. Ну і потім їхні з Вілатом включення з паризької Олімпіади довели, що це реально еліта нашого ТБ.

Але головне – збірна виграла! І вперше за багато років підвищилась у класі. Тож «Суспільне», ви знаєте, що робити наступного року на ЧС в дивізіоні 1А. На фарт.

2️⃣ Ну і треба ж щось про соккер!

Я той дир-дир не дуже люблю порівняно з іншими ігровими видами, але доводиться дивитись, бо робота така (цікаво, до речі, що б обрали футболісти «Динамо», якби їм у якості альтернативи переїздам автобусами запропонували по 40 годин на тиждень дивитись матчі «Динамо» в єврокубках). Але найприкольніший спогад залишився від того моменту, коли я якраз дивитись його не збирався!

Коли мій великий брат Мірча Юрчук приїздить до Києва, ми намагаємось знайти пару годин на пиво і сідаємо зазвичай в одному добре відомому у вузьких колах пабі біля метро «Площа українських героїв» (1+1 на перше замовлення, і я напишу назву в коментарях). І одного разу випадково так вийшло, що ми потрапили туди якраз на українське Класичне – оте, що було навесні і вирішило долю чемпіонства на користь «Шахтаря».

Сам матч був абсолютно ні про що навіть за стандартами УПЛ (дружина чесно намагалась не заснути весь другий тайм), але це історія про інше. В якийсь момент людей набився повний паб, були навіть кілька столиків у шаликах та футболках «Шахтаря», і це було доволі атмосферно. Не Англія, канєш, але відчуття приємне – сидиш як на трибунах, навколо хтось чомусь радіє, хтось когось сварить і просто вболіває, але нічого не дує, на голову не капає, дупа не мерзне, ще й поїсти приносять. Кайф. В такі моменти значно краще розумієш, що ті британці взагалі жодного разу не дурачки і щось-таки в перегляді свого футболу тямлять.

Якби я був фаховим репортером, як Даша Калінчук чи Іра Козюпа, то, напевно, приніс би звідти тонни цікавого контенту. Але я просто сидів собі тихенько пив пиво у куточку і спостерігав – тут вже хто на що вчився.

1️⃣ Але самий топ, родзиночка мого егоїстичного рейтингу – це царський підгін від Кайрі Ірвінга.

Ніколи не був профільним коментатором, але відпрацював не одну сотню баскетбольних матчів – спочатку в Маріуполі, потім пару сезонів коментував міжнародні турніри для «Прометея», ну і зараз раз на місяць заходжу покоментувати Суперлігу, коли хлопці просять (останній раз це завершилось скандальчиком, ну але кому зараз легко). Але раніше якось не щастило потрапити на справжній гейм-віннер із сиреною – а дуже хотілося.

І у березні Кайрі Ірвінг зробив мене щасливим.

Матч «Даллас» – «Денвер» на Сетанті, чинні чемпіони НБА проти майбутніх фіналістів. Абсолютно божевільний Кай – дивакуватий, але нереально талановитий. Вибігає з-під заслону. Отримує. Йде в прохід. Запускає дикий флоутер через Йокича лівою (!) рукою. І влучає.

Фантастика:

Я все ще вважаю найкращим з естетичної точки зору матчем, який я коли-небудь коментував, минулорічну гру між «Лондоном» та «Парижем» у Єврокубку – з рятівним кидком Сема Деккера і двома овертаймами.

(Тим, хто відкрив для себе французів лише зараз, коли вони з ноги увірвались в Євролігу, розкажу ось таке. Три роки тому Ті Джей Шортс приїздив грати у «Меридіан» за німецький «Крайльсхайм», насипав тоді «Київ-Баскету» щось під 30 очок у Кубку Європи ФІБА, ну і, коротше, можна було сходити подивитися наживо за 100 гривень у Києві на людину, яка зараз вважається ледь не головним претендентом на MVP Євроліги. Мораль тут проста – ходіть на спорт, якщо він є поруч, ніхто не знає, де ці чуваки, яких ви бачите зараз, будуть через 3-5-7 років).

Але ось цей гейм-віннер Кайрі у прямому ефірі – то на все життя.

***

Обов'язково розповідайте і свої історії. Впевнений, вам є що згадати!