«Динамо» та «Шахтар» зіграли так, наче боролися не за Кубок України, а за виживання на межі зникнення
Олександр Сажко – про канонічне «біцца-бороцца» від наших топів.
Фухх. Нарешті страждання закінчилися. Фінал Кубка України між «Шахтарем» та «Динамо» рука не підіймається навіть назвати футболом.
Не заздрю Дімі Ватрасу, якому доведеться це розбирати з точки зору тактики. Жахливий футбол у виконанні двох головних команд України часів незалежності: неадекватна кількість браку, безглузді порушення, безадресні навіси, нездорова агресія не заради м'яча та гри, а тільки щоб нашкодити супернику, мінімум думки, мінімум швидкостей, мінімум креативу, мінімум сміливості.
Єдиний продуманий момент «Динамо» у першому таймі – гол. Єдиний продуманий момент «Шахтаря» у другому таймі – гол. Єдине, що було на топовому рівні в цій грі – реалізація.
Боягузство на боягузстві – перший тайм взагалі ніхто не збирався ризикувати, щоб зіграти хороший футбол. Потім «Шахтар» наче й хотів, але витиснув з себе аж один момент, який і забив (плюс один непоганий удар Судакова з-за меж карного та більш-менш гострий момент на 120-й хвилині). І на голі все знову закінчилося – повернулися до налаштувань, які були до першого голу. Знову боялися помилитися.
Хоч трохи зарубилися. Бо хвилині до 20-ї не було навіть цього – уявіть, що б залишилося від цього фіналу Кубка України без всіх ударів по ногах, поштовхів, сутичок та емоційних сперечань з арбітрами. Вони на газоні лежали довше, ніж проводили часу в останній третині поля суперника.
Додатковий час став не нагородою, щоб продовжити насолоду від найбільшого матчу сезону України, а покаранням для вболівальників. Врятувала матч лише серія пенальті, яка дала кілька хвилин шоу після 120+ хвилин страждань. Але її видовищність не залежить від рівня гри команд.
Після таких матчів завжди згадуються заяви, що треба грати в футбол в Україні, щоб радувати людей, в яких зараз мало радощів в житті. Точно такий футбол корисний для психологічного здоров'я глядачів? Хіба як хороше снодійне.
Також є теза, що в футбол в Україні треба грати, щоб показати, що в нас не тільки війна, що ми живі, ми існуємо, попри всі складнощі. А точно такий футбол може довести, що ми живі?
«Динамо» та «Шахтарю» має бути соромно.
В неділю у Львові грали «Карпати» та «Олександрія» – в абсолютно ключовому матчі для обох команд: одні боряться за єврокубки, інші претендували на титул УПЛ. І це був один з найкращих матчів сезону: моменти, емоції, боротьба, сміливість львів'ян в бажанні відігратися та потім вирвати перемогу.
Гра команд, які люблять футбол та віддають все на полі.
«Динамо» та «Шахтар» вийшли на фінал Кубка України наче аутсайдери на межі зникнення своїх клубів в останній битві за виживання. Наче команди, в яких немає малюнку гри, креативних гравців, але є задача вистояти, зламати суперника, але здобути результат. Наче відповідальність тисне настільки, що ноги трусяться зробити гострий пас, ризикнути – і не до глядачів та якості футболу.
Це було канонічне «біцца-бороцца». Що там говорити, навіть ключова битва аутсайдерів «Інгульця» та «Лівого Берега» була значно цікавішою за фінал Кубка України. Як мінімум не була суцільним «біцца-бороцца» на полі.
А це буквально був матч, який вирішував, хто на останні два тури залишиться в зоні прямого вильоту. Там не було такої боягузливості, як в українських грандів.
Можне ще спробувати зрозуміти «Динамо», яке має значно менший ресурс за «Шахтар» та в принципі весь сезон грає з акцентом на результат, а не якість гри. Але вся філософія гірників начебто побудована на тезі «краще програти, але зробити це красиво». Зараз «Шахтар» програє чимало, але навіть програти не може красиво. Навіщо такий футбол?
В принципі не має значення, як закінчилася серія пенальті та кому дістався Кубок: якщо Шахтар прямо по його закінченні не оголосить про відставку Пушича – це вже буде якась абсолютна відсутність самоповаги. Але це вже тема для зовсім іншого тексту.
Фото: «Шахтар»
Інші пости блогу
