Роберто Моралес: «Не вірю, що наші діти побачать завершення цієї війни. Хай би онуки побачили»
Розмова про АТО і війну, поранення і коментування матчів.
Коментатор Роберто Моралес служив в АТО, а тепер захищає Україну в часи повномасштабного вторгнення. У 2023 році Роберто вдруге приєднався до лав ЗСУ і зараз є військовослужбовцем 32-ї окремої механізованої бригади.
«У мене дуже великий кар'єрний ріст, – жартує Моралес. – Я довго був солдатом. Тепер я цілий молодший сержант. Так, у віці майже 50 років хоч десь я молодший».
Ірина Козюпа поговорила з Роберто про:
🗨️ досвід АТО та повномасштабної війни;
🗨️ як змінилася армія та Україна після 2022 року;
🗨️ поранення в Луганській області;
🗨️ як вдавалося коментувати матчі збірної України;
🗨️ про Трампа, Зеленського і Хмельницького.
«Я – піхотинець»
– Колега з 32-ї ОМБр Іван Столярчук якось написав мені: «У нас Моралес служить». І розповів одну історію: «Наша бригада організувала турнір з футболу на Харківщині, а Роберто був головною зіркою для дітлахів». Розкажіть про це.
– Це ще треба згадати, коли воно було. Здається, квітень минулого року. Турнір організували у місті Мерефа Харківської області. Ми тоді пішли з Куп'янська і були десь три тижні на відновленні на Житомирщині. І ось в мене вийшла така подорож з одного кінця країни в інший, знов на Слобожанщину з якої виїхав ось-ось.
Для невеличкого міста та дітей такі турніри – це подія. Приїхали хлопці з пресслужби 32-ї бригади і знімали дронами. Враження хороші, бо нагадали цивільне життя.
– Ви навчалися на зв'язківця, в АТО служили у ракетно-зенітних військах. Розкажіть більше про те, хто ви зараз.
– Якщо брати батальйон, в якому я перебуваю, то він піхотний, в якого є колісна техніка. Я – піхотинець. Був стрільцем і номером обслуги. Це теж стрілець, але нижчої кваліфікації. Був на посаді сапера та водія-хіміка взводу радіохімічного захисту. Зараз в мене посада, яка хитро звучить – штаб-сержант третьої категорії.
Взагалі переміщення по посадах не завжди означає зміну діяльності. Часто це робиться, щоб показати десь потребу в певних людях, якщо будуть давати поповнення.
Наприклад, тривалий час я був водієм-хіміком. Але я нічого не хімічив. І навіть протигаз мій давно лежить окремо і я жодного разу його не використовував.
– У вас все одно багато військового досвіду. Як людина зі сфери медіа, не думали служити у пресслужбі?
– Я не якийсь там страшний бойовик. У мене звичайний батальйон. Піхота ніколи не вважалася елітою Збройних сил. Хоча це кров і плоть будь-якого війська. Елітними вважаються більш технологічні війська – авіація, дрони і так далі.
Коли люди мобілізовуються самі і шукають якусь посаду, то є можливість самому обирати, де і ким ти хочеш служити. Мене мобілізували, і не було такої ідеї та й можливості, щоб щось шукати. Куди занесе, то так і буде.
Не вважаю, що мені не пощастило, але й не можу казати, що отримав якийсь супервибір. А щодо пресслужби, то у мотопіхотному батальйоні і в окремому стрілецькому таких посад взагалі немає. Там все простіше.
Спочатку я прийшов в 41-й окремий стрілецький батальйон. А тепер він, як майже всі окремі батальйони, влився в структуру бригад, тому що йде укрупнення підрозділів. В цьому є свій сенс, хоча не завжди це безболісні процеси.
Мій 41-й окремий стрілецький батальйон став частиною 32-ї окремої механізованої бригади. В принципі певний час він був при ній, а потім просто вже став невід'ємною складовою.
«Було уламкове поранення з правого боку – коліно, стегно, лікоть»
– В інтерв’ю минулого року ви розповідали, що отримали поранення. Як зараз себе почуваєте?
– Тут на Січеславщині зараз пташки співають і сонце світить. Це вже підстави для того, щоб почуватися добре. Поранення отримав у серпні 2023 року. Тоді мій 41-й батальйон тримав позиції у Білогорівці Луганської області.
З хлопцями-кулеметниками ми втрьох мали зайти на дуже проблемну позицію «Сова». З самого початку нам щось не пощастило. Десь два кілометри потрібно було пройти під гору. Нас відразу побачили і почали накривати, але там не було прямого вогню. Тому ми дійшли до ключової точки, а це іригаційна бетонна труба, в яку можна залізти і перечекати.
Потім треба було пройти полем менше як 200 метрів. Буває таке, що тебе не побачили, і ти спокійно пройшов. А якщо помітили, то ці 200 метрів стануть найскладнішими, тому що там ведеться прямий вогонь і його ще й коригують з дрона. Нам не пощастило. Усім крили – кулемет, гранатомети, міномети.
Хлопець, який побіг першим, отримав поранення перед самою позицією. Мене поранили десь на середині цього поля. А третій тільки висунувся, побачив, що відбувається, і зайшов назад.
Я на якийсь момент втратив свідомість. Обстріл продовжився, адже вони знають, що ти на полі, а дрон просто наді мною завис. Скільки було сил, поповз до позиції, реагуючи на звук і перекочуючись чи залягаючи на мить. Добре, що на «Сові» якраз був Вітя «Док» (бойовий медик – прим. Tribuna.com), який перев'язав рани. Зранку ми двоє поранених у супроводі ще одного бійця вийшли по сірому.
Нас помітили тільки наприкінці шляху, почали працювати кулеметом, але ми прискорились і залізли в цю ж трубу. Дуже переживав за хлопця, який йшов зі мною. У нього було важке поранення в руку. Така іронія війни – у мене сім точок поранення, у нього одна, але я щасливчик, а він ні. Він був ледь притомний, перед цим втрачав свідомість і говорив: «Я не зможу, я не піду». Але жага життя пересилює все, і він зміг перебігти поле.
Сиділи у трубі – і зовсім близько прилетів «сапог» (СПГ – станковий протитанковий гранатомет – прим. Tribuna.com), а це дуже гучна штука. Хлопець, який нас супроводжував, постраждав найбільше. Він мав до цього достатньо контузій. І ось один тільки звук призвів до того, що йому стало геть погано і почало нудити, вивертало усього. Людина блює, коли навіть немає чим блювати. Ми привели його трішки до тями.
Потім трохи пощастило, бо ще одна група хлопців намагалася забрати пораненого побратима. Ворог почав їх обстрілювати, а в цей час ми вийшли з труби. Моєму пораненому товаришу стало геть зле і ми сіли під дерево, наш супроводжуючий пішов за підмогою.
Дивлюся на «Морячка» і розумію, що він сірий і зараз втратить свідомість. Минає якихось 15 хвилин. Нічого не роблячи, він оживає, починає посміхатися, а потім каже: «Слухай, давай, з******м селфі». Зробили фото. І я скажу, що пики у нас там доволі таки живі, як це не дивно. Ми вийшли, ще був квест вивезти нас з Білогорівки, бо там підйом на багато кілометрів, який прострілюється весь. Хлопці вивезли. Потім я лікувався.
Було уламкове поранення з правого боку – коліно, стегно, лікоть. Але нічого критичного чи такого, що завдало серйозної шкоди здоров'ю. Довелося робити кілька операцій, щоб повитягувати уламки. Трохи ускладнень було з ранами, бо повз і понабивалася земля, а нормально обробити вже вдалося за півтори доби. Головне, що уламки в боці не зачепили внутрішні органи. Один уламок міг печінку і нирку вразити, пройшов зовсім поруч.
Я полікувався, зараз все нормально. Тільки трохи два пальці німіють на правій руці, судомить долоню часто, бо у лікоть влучило. Це ушкодження не було критичним, проте якісь нерви там зачепило. Пальці працюють і ними можна все робити.
А щодо контузії, то теж мене своєчасно і добре прокапали. Це, до речі, дуже важливо. Тому якось зараз гріх скаржитися на здоров'я. Особливо дивлячись на інших.
«Дрони роблять абсолютну різницю між АТО і повномасштабним вторгненням»
– Ми з вами спілкувалися у 2017 році і говорили про вашу участь в АТО. Тепер ви вже маєте досвід повномасштабної війни. Наскільки це різні війни?
– Ця фаза війни стала набагато інтенсивнішою та технологічнішою – збільшилася кількість та сила обстрілів, застосування авіації. Це повномасштабна війна, де немає ніяких точок, де ти можеш на 100% почуватися захищеним. Ну, хіба сидіти в якомусь бункері, але навряд чи це комусь вдається.
Насправді війна категорично змінилася на деяких ділянках фронту, навіть якщо брати 2023 рік. Наприклад, Білогорівка – це досі наш форпост в Луганській області. Останнє, що залишилося там під контролем України. Чи коли на початку 2024 року наш 41-й окремий стрілецький батальйон прибув у Куп'янськ, то це величезна різниця з 2023 роком.
Дрони роблять абсолютну різницю між АТО і повномасштабним вторгненням. Раніше казали, що захід і вихід з позиції – це найскладніше і приносить найбільше втрат. Зараз захід-вихід на позицію – це, як одна людина пожартувала, 95% страхового випадку. Зараз вкрай непросто щось десь тримати, тому що важку техніку і тим паче людей можна знищувати за допомогою дронів або чітко коригувати ними вогонь.
Це реально війна технологій. У кого їх більше і чим вони якісніші, той і отримує перевагу на певній ділянці.
– Як змінилася сама армія?
– Мені важко говорити про якісь глобальні речі, тому що підрозділи достатньо серйозно відрізняються. Чому в нас дуже багато міграцій за допомогою тієї ж «Армії+»? Буває таке, що людині щось не підходить, але найчастіше – це ставлення до військовослужбовців. І якщо з якогось підрозділу люди масово переводяться, то це означає, що там недобре. А кудись вони, навпаки, переходять. Тобто армія різна.
Чи змінилася вона глобально у порівнянні з 15-16 роками? Якщо ми не говоримо про технології та бойовий досвід, а про якісь управлінські та структурні речі, то не помітив.
Роберто Моралес в армії у 2015 році
– А як змінилося навчання та підготовка військових?
– У 2015 році було зовсім інше навчання. Дійсно, тоді давали менше патронів, було менше стрільби, але у моєму випадку я вчився на зв'язківця. А тепер було загальне навчання. Дуже великий потік тих, хто потрапляє в учебки.
Я був на Гончарівському полігоні. Його звуть Гондурас, і це дійсно Гондурас у поганому розумінні. Він величезний і дійсно класний як полігон. Там багато що можна робити, але учебка, яка безпосередньо на території полігону, була просто в літніх палатках, жахлива за умовами і самою підготовкою. Було дуже багато людей і навчання проходило, як вийде.
Начебто нам давали суттєво більше стріляти, ніж 2015 року, але ми забігли, постріляли, ніхто не встигнув нормально подивитися, як ти відстрілявся. Ти просто висаджуєш кулі. Так, десь щось стараєшся, десь тобі і підказують, є хороші інструктори, але настільки великий потік людей, що це не працює.
Нічні стрільби – це прикольно. Але трасери (світяться в польоті та залишають за собою димний слід – прим. Tribuna.com) не дали і ти не бачиш взагалі балістичну криву польоту кулі. Плюс вирубило світло. Мішені ледь не свічками підсвітили, тому нема ніякого толку, що ти вийшов, і у тебе там умовно три чи навіть чотири рожки патронів. З таким успіхом ти можеш просто вгору підняти автомат і висадити їх дуже швидко.
Тобто сказати, що підготовка була краща зараз, то ні. Я десь розумію інструкторів – у них така програма. Сидять люди в лісі і їм читають устав. Кажуть, що має бути якась ідеологічна підготовка. В теорії – так. Але її практичну цінність я піддаю сумнівам. Це має бути дуже точково і це повинні робити люди, які мають до того хист. А просто взяти якийсь конспект фактично витягнутий з підручників історії України, то це дуже сумнівна і сумна штука.
Психологічна підготовка – це не те, що людям мають монотонно розповідати. І так воно в усій структурі армії. З оперативного командування на підрозділи ледь не кожного тижня приходять якісь дидактичні матеріали.
Мені довелось побачити їх – і це дуже сумно та нудно, але це постійно робиться. Звичайно, у бойових підрозділах ніхто людям монотонним голосом це не читає. Тобто приходять ці посібники в електронному вигляді – і їх ніхто не використовує, бо цю єресь не можна використовувати. Її просто ніхто слухати не буде.
В учебці можна змусити людей слухати, це ні про що. В бойовому підрозділі, звичайно, такого не буде. Можливо, це тільки у нас в Гондурасі так було. Хочу вірити, що в інших учебках все відбувається краще.
Ще один яскравий приклад – маємо кидати гранату. Завдання – залізти в танк, вилізти з нього і кинути гранату в якусь умовну ціль. Я не танкіст, але точно знаю, що людина з танку кидати гранату не буде. Ти з танка або стріляєш, або ти з нього тікаєш.
А ми кидаємо гранату з танку, вперше її побачивши, для заліку. А через заняття нарешті приходить людина, яка просто без танка нормально показує, як правильно кидати гранату. Тобто спочатку ми здали залік, а потім нам показують, як треба. Класична ситуація для учебки.
Всі ці жарти про армію, які були ще до 2014 року, вони справді десь існують. Класичний армійський жарт – умовний старшина каже: «Ви копайте тут, а я піду спитаю, де треба». Так воно і виходить. У бойових підрозділах є свої плюси і мінуси, але принаймні немає оцього непотрібного формалізму. А в учебках він квітне дуже буйно з того, що я побачив.
«У багатьох адекватних країнах до влади за допомогою соцмереж прийшли чорти»
– Нещодавно їхала в потягу і почула слова одного хлопчика. Він розповідав про свого батька-військового і цитував його слова про те, що чоловікам з села на війні легше і в них більше шансів вижити, ніж містянам.
– Я б так жорстко не проводив це розділення. Я так розумію, мова більше йде про побут, про пристосування, про те, що людина більше звикла щось зробити чи полагодити руками. Дуже багато хлопців з міст – також не творча інтелігенція. Часто це будівельники та різнороби – ті, хто звик працювати руками. І вони легше можуть прижитися у нових умовах. Такий фактор є.
Так ні для кого не секрет, що воюють переважно хлопці робітничих професій. Зрозуміло, що є абсолютно різні люди. Але більшість – це ті, хто більше працювали руками в цивільному житті, і їм легше.
Люди з хорошими руками так взагалі дуже потрібні. Умовно кажучи, ти приїжджаєш на нове місце. Куди ти заселишся? В покинуту хату. А що таке покинута хата? Треба все робити і доробляти – проводити електрику, перше, третє, 20-те. Якщо такі навички у людей є, то це набагато полегшує їхній побут. І це доводиться робити постійно, бо підрозділ постійно переміщується. Тому такі вміння цінуються.
– Трохи наївне питання, але цікаво почути ваші думки на цю тему. Коли закінчиться війна?
– Якщо говорити глобально, то війна на десятиліття і на покоління. Активна фаза може десь закінчитися. Поки що я цього не бачу, але, можливо, на щастя, я не геополітик. Я застав 2015-2016 роки саме в армії. Там от чітко з певного моменту були відчуття, що воно консервується. Як уламок у тілі людини капсулюється, так і тут.
Біда не зникає, але трішки затухає і консервується, локалізується по певних місцях. Зараз такого відчуття немає. Ну, не бачу я цього абсолютно. Хоча можуть бути різні причини затухання цієї фази війни, але воно не потухне зовсім. Просто не так буде горіти, як зараз.
На активну фазу я не беруся робити ніяких прогнозів. А щодо самої війни, то це на десятиліття. Ну, не вірю, що наші діти ще побачать завершення цієї війни. Хай би онуки побачили.
Це можна порівнювати з Палестиною та Ізраїлем. Антицивілізація – це Палестина. У нашому випадку – це Росія. Цивілізація може перебувати у поганому стані, як наша держава зараз. Маю на увазі не лише наслідки війни. Інших проблем теж надто багато. Все одно Україна – це зараз Цивілізація. Є деструктивні сили, а є сили, які протидіють категоричній деструкції, як ми. Тому це все надовго.
– Як сприймаєте політику і заяви Трампа?
– Зараз абсолютно ніщо не дивує і воно не має дивувати. Ось коли йшли вибори і стало зрозуміло, що Камала програє, тоді стало сумно, адже було розуміння, що це за чорт. Але цього варто, мабуть, було очікувати, бо це така ланцюгова реакція всього світу.
У багатьох адекватних країнах до влади з допомогою соцмереж прийшли чорти, виперті з пекла за профнепридатність. Це прекрасне таке визначення, яке дав нам митець (Лесь Подерев’янський – прим. Tribuna.com). Це не просто популісти. Це крайній ступінь популізму та нігілізму.
Судячи з усього, вся планета переживає цей період. Це свято неслухняності, але то не просто неслухняні діти. То дорослі, які вирішують долі мільйонів людей. Хто такий Трамп? Кажуть бізнесмен – ага, бізнесмен, який сто разів збанкрутів і просадив мільйони мільйонів.
Він чистий популіст, який орієнтується на реднеків – то такі американські гопники. У нього є здорові тези, але яка їхня реалізація? Він бере реально слабкі позиції попередника Джо Байдена. Це та ж економіка чи соціальна політика, на яку той особливо не звертав уваги. А якщо звертав, то тільки на гірше.
Але якщо люди думають, що популіст це вирішить, то ніколи такого не буде. Я не сприймаю Америку як погану країну – навпаки. Але навіть такий динозавр може перехворіти на цю хворобу, ментальний ковід. То чому дивуватися, що Словаччина хворіє Фіцо. Я не вважаю Словаччину поганою країною, а словаків поганими людьми. В жодному випадку. Але приходять такі чорти до влади – і це жахливо.
Можна зрозуміти, коли таке трапляється у цивілізаційно слабко розвинених країнах. Але це відбувається в достатньо серйозних та економічно-розвинених країнах. Таке враження, що частині населення цих країн стало нудно жити у спокої. І вони хочуть оцього трешу. Вони думають, що це драйв, але буде тільки треш.
Мене найбільше смішать українські прихильники Трампа. Це такі реднеки схрещені з гопниками – чисто брати по розуму. І чомусь Трампа завжди протиставляють лівакам. Я взагалі ліваків за людей не вважаю і проти них. Але популізм Трампа – це ще гірше, ніж якийсь структурний ідеологізм. Смішно дивитися на це все, бо відчаю вже нема. Було сумно дивитися, коли він перемагав.
Але багато хто просто забув, що було в першу каденцію Трампа. Хтось каже, що він так не чудив. Йому просто не давали чудити. У нього не було тієї влади, як зараз. Тоді конгрес і сенат стільки разів його зупиняли і нав'язували йому рішення. Здавалося, що політична система, яка є в Америці, має свій запобіжник від дурня. Тобто це така штука, коли якийсь чорт дорветься до влади, то інші інституції можуть йому протидіяти.
Цей запобіжник непогано працював під час першої каденції Трампа, хоча він вже тоді хотів зробити дуже багато ідіотського. Просто ідіотського – не оцінюю це з точки зору добре-погано. Але зараз запобіжник зламався. І тепер це дійсно така собі мавпа з гранатою. Сподіваюсь, що такий вислів не сприймуть, як расизм. Начебто до нього це не підходить.
«Нам ще дуже довго боротися з совком, але Україна продовжує свою самореалізацію»
– Ви навчалися на історичному факультеті. Яка постать чи кілька постатей, на вашу думку, є найважливішими в історії України?
– Я не беру час князів, бо це була ПротоУкраїна. Це те, що було на території нинішньої України. Київська Русь має дуже багато спільного з нами, але це не була викристалізована і виведена ідея саме українства. З усією неоднозначністю, найважливіша постать, безсумнівно, Богдан Хмельницький.
Так, це вкрай суперечливий дядько. І причин, які штовхали його на протидію Польщі, дуже багато. Але без його війни і без його дій важко зараз було б уявити українську ідею, або вона була б суттєво слабша. Це один з поворотних моментів.
Ще раз підкреслю, що давати йому якусь суто позитивну оцінку важко. Багато визначних постатей в історії, м’яко кажучи, дуже не прості. Політичні діячі періоду розпаду Російської імперії всі контроверсійні персони. Також важко порівнювати діячів культури з політиками. Якщо скидати всіх в один казан, то це не серйозно.
Не вважаю, що в України є якийсь батько нації. В американців є Вашингтон, Лінкольн, хоча Трамп каже, що він працює замість усіх. В нас я не бачу такого батька нації, але є багато людей, які серйозно вплинули і продовжили традиції просування української ідеї. Дуже важко навіть трійку назвати. З футболістами і символічними збірними легше.
– Яке місце в історії України буде в Зеленського? Чи про це поки рано говорити?
– Моє ставлення до нього категорично негативне. Тобто в моєму списку діячів, які зробили поштовх для просування української ідеї, його не буде нізащо.
– Яка Україна була під час АТО, і яка Україна зараз – під час повномасштабної війни?
– Коли були певні ознаки ситуативного єднання? 2014-й і 2022 рік. Потім все одно люди дивляться на життя по-різному. Тому я, до речі, не підтримую таку тезу, що треба єднатися. Все одно, хто захоче, той з'єднається, хто не захоче, ніколи не з'єднається. І це нормально.
Просто одні групи людей йдуть на компроміс з іншими групами, які по-іншому дивляться на світ, або не йдуть. І це, знову ж таки, залежить від поглядів. Погляди – це найважливіше.
А щодо просування української ідеї, мови і культури, то з одного боку росіяни цьому дуже сильно посприяли. Скільки вони розказували про визволення і решту маячні. І комусь після 2022 року почало доходити, що це абсолютне зло.
Але це також і зерна, які були посаджені дуже давно. Багато тих же російськомовних насміхалися над Революцією на граніті, Помаранчевою революцію, але тоді були закладені певні зерна. І вони проросли з часом і зараз проростають.
Хоча я відразу скажу, що активних людей в просуванні українських ідей, мабуть, не більшість, але саме з повномасштабною війною їхній вплив дещо посилився. І десь це стало трендовим. Вибачте, але українськість стала значно більш модною. Це супер і це класно.
Але це також говорить, що при згасанні градуса конфлікту може бути і відкат назад. Не до позицій 2014 року чи часів Януковича, але певний відкат буде. Плюс треба розуміти, що частина відвертих ватників виїхала, а частина залишилася. Просто їм страшно гавкати і казати, що Україна – це не держава. Вони чекають – і почекуни швидко квітнуть, якщо територія попадаю під контроль п*****в.
Щось виховується трендами, а щось, вибачте, силою. Просто зараз вийти на вулицю і кричати, що Путін – молодець, то це серйозна заявка як мінімум на травматологію.
– В нашому першому інтерв’ю ми поставили заголовок: «У 2014 році почалася справжня Україна. Зараз відмирає пострадянська система». Як би ви охарактеризували 2022-й?
– Совок, на жаль, проіснував понад 70 років. Це кілька поколінь. Вони були отруєні ним на більшій частині території України. Коли говорять про західну частину, то там питання не тільки в тому, що вона просто так більш українська. Ні. Ще невідомо, якою вона була б, якби у 1917-му вся ця частина України опинилася під совєтами.
Нам ще дуже довго боротися з совком, але Україна продовжує свою самореалізацію. Все ж таки дуже багато країн до своєї незалежності йшли століттями боротьби. І зараз в нас триває активна боротьба саме за цю Україну в її нинішньому вигляді. Якщо ми будемо згадувати УПА, то це боротьба за ідею, але локалізована боротьба. Осередки були багато де, але глобально це була локалізована боротьба.
Зараз у нас та територія України, яка під контролем держави. Це все ж таки Україна, а не Малоросія. Навіть дещо з України залишається на окупованих територіях, попри все, що робить ворог.
«Український футбол живе своїм життям»
– Ви медійна людина і відомий коментатор. Часто вас впізнають?
– Не часто, але є люди, які впізнають. Є люди, які чули. Інколи щось запитають, буває, що автографи просять для якихось близьких. Але так, щоб це часто відбувалося, то ні. Футбол не такий популярний в Україні, як нам здається. Він просто популярніший за всі інші види спорту – це правда. А так є люди, які дивляться, цікавляться, але їх абсолютна меншість. Абсолютна.
До речі, в цьому питанні мої враження, що нічого не змінилося від 2015 року.
– У лютому говорили з Сергієм Болотніковим. Він сказав: «Наскільки ж український футбол відірваний від війни». А ви як вважаєте?
– Український футбол живе своїм життям. До речі, він завжди жив своїм життям – доволі специфічним, не дуже прив'язаним до економіки та реалій країни. Тому що наш футбол – це не бізнес. Наш футбол – це гра амбіцій. Гроші, які там знаходяться донині, це все одно, що на багаті марнославства спалюється. Але він існує не сьогодні і не вчора. Він взагалі так завжди існував. Я не маю нічого проти проведення чемпіонату України з футболу. Взагалі нічого.
Якщо сказати, чи це важливо зараз для країни – та ні, не важливо. Але якщо все закрити, що є в індустрії розваг – кінотеатри, театри і так далі, то хіба стане легше? Все одно під час різних війн країни, які хоч якось могли щось проводити, вони це робили.
Я не проти чемпіонату України, хоча я чітко розумію всі вади футбольних клубів і нашої футбольної організації. Чомусь кажуть, що ці вади починаються з Асоціації футболу. УАФ – це верхівка. Все починається в обласних асоціаціях. Там таке, що навіть страшно подумати. Але не вірю, що стане легше, якщо це все розігнати.
– Ракицький дуже потоваришував з танковим батальйоном вашої 32-ї ОМБр. Його історія особливо резонує на тлі Тимощука. У вас змінилося сприйняття Ярослава після його дій після 24 лютого 2022 року?
– Ракицький ніколи не сприймався як людина, яка якось наближена до українських ідей. Всі пам'ятають, як він тримав руку біля серця. Краще взагалі не тримати, ніж так, наче ти отруївся біляшем. Пам’ятають «Зеніт».
Ракицький залишився в Україні. Допомагає армії, то добре. Зараз його сприйняття десь стало спокійніше у проукраїнського футбольного загалу, який раніше був налаштований до нього скептично. Але далеко не у всіх. Є люди, які не сприймали Ракицького раніше і не сприймають зараз.
Тимощук – це історія чистого зрадника і кар'єриста. Він же не просто так залишився там. Він зав'язав собі знайомства з високими ФСБшниками. Тобто обрав все комфортне, що можна було тільки обрати в цій ситуації.
«Прийшов запит, щоб мене відпустили на матч «Шахтаря». Резолюція від комбата була: «Динамо» – чемпіон»
– Минулого року ви коментували матчі збірної України, Євро-2024, «Шахтар» в єврокубках. Як це вдавалося поєднувати зі службою в ЗСУ?
– Досить таки просто. Коли я був у 41-му окремому стрілецькому батальйоні, то посилали запит на комбата через начальника штабу, який цікавився футболом. Комбат йшов на зустріч – і мене відпускали. Це рахувалося, як частина моєї щорічної відпустки.
Це не могло бути відрядженням, бо у військової частини немає мети поїхати і покоментувати футбол.
Розкажу одну історію. У 2023 році прийшов запит, щоб мене відпустили прокоментувати матч «Шахтаря» в Лізі чемпіонів. Резолюція від комбата була: «Динамо» Київ – чемпіон».
– Цього року ви ще не коментували матчів. Вас будуть відпускати, якщо прийде запрошення?
– Коли ти в окремому батальйоні, то ти всіх знаєш і там все простіше. Знаєш, до кого звертатися. А бригада – це така велика конструкція, де комбрига ти можеш не знати і не бачити.
– Тобто виходить, що ви за рахунок власної відпустки їздили коментувати матчі?
– Так. Намагався робити так, щоб я відкоментував гру і щоб не їхав відразу наступного дня. З матчами збірної було простіше, адже вони йдуть парами. А якщо там одна гра, то ще брав трохи днів, бо так дорога займала більше часу, ніж я дійсно був на свободі.
Було приємно провести час у зовсім іншій обстановці. Ти теж надихаєшся, хочеться сказати, мирними містами, але вони не повністю мирні. Хоча порівняно з тим, де ти найчастіше перебуваєш, то, звичайно, це цивілізація.
Колись місто Куп’янськ було цивілізацією. Минулого року мені довелося двічі виїжджати на матчі збірної, коли там йшли активні бойові дії. Ми стояли якраз на краю Куп’янська, де була пряма дистанція до ворога.
І от холод, зима, розбите місто, яке все більше пустіє. Там є люди з військових, а цивільного населення майже немає. Покинуті будівлі, дев'ятиповерхівки, де немає світла і води, а в яких і є, то все одно занепад. Ми живемо по підвалах. Якщо дивитися навколо, то все сумно і повна депресія. А ти з цього вириваєшся у цивілізацію. Це тебе надихає і дає великі емоції.
Футбол дійсно відволікає. Звісно, подивитися повністю матч – це важко. Просто зараз немає стільки вільного часу, але є огляди, можна глянути якісь уривки. Кількість старлінків це дозволяють. Часом є можливість підключитися через мобільний інтернет. Ось в цьому гігантська різниця між 2015-2016 роками, коли я служив перший раз.
– Якщо є можливість, то який футбол дивитеся?
– Я дивлюсь переважно матчі на MEGOGO. Тепер з УПЛ це стало ще зручніше. А так все, що вийде подивитися. Була можливість, то навіть трохи гандбол дивився. Я взагалі люблю гандбол, просто тут немає часу стежити за ним стабільно. Але інколи можу подивитися. Це дуже цікаво.
Якщо говорити про чемпіонати, то все звужується до Іспанії. Можливо, ще огляди Бразилії час від часу. Завдяки оглядам взагалі багато, що можна дивитися. Був би час і можливість.
Фото: з особистого архіву Роберто Моралеса, 32 окрема механізована бригада
Інші пости блогу
