Сергій Болотніков: «Мені здається, що війна закінчиться вже навесні. Питання тільки, якою ціною буде мир»
Інтерв'ю про Лиман, роботу пресслужби, мобілізацію та БЗВП.
Ведучий KDK та колишній головний редактор Tribuna.com Сергій Болотніков влітку пішов добровольцем в ЗСУ. Зараз Сергій – офіцер відділення комунікацій 63-ї окремої механізованої бригади.
Ірина Козюпа зустрілася з військовослужбовцем під час його недавньої відпустки в Києві. Розмова затягнулася майже на три години:
🗨️ чого навчився під час базової військової підготовки;
🗨️ чим займається пресслужба бригади;
🗨️ чи може мобілізація бути справедливою;
🗨️ коли закінчиться війна;
🗨️ історія з фронту, яка вразила найбільше.
«Ми живемо і працюємо в Лимані. Там місто фактично привид»
– Сергію, як відпустка?
– Все класно – відпочив. Насправді я б хотів трішки менше, але частіше бувати. За два тижні вже навіть хочеться назад. Мені треба тиждень чи 10 днів максимум.
Коли я їхав у відпустку, то в мене були три гештальти, які треба було закрити. Це побачити Андрія Сеньківа і всіх своїх друзів. Сеньківа називаю окремо, бо просто рік його не бачив. Зустрічалися ще в Слов'янську, коли їздили до 63-ї бригади, як команда КДК, пограти у футбол.
Ще дві цілі – прийняти ванну і посидіти на унітазі, щоб нічого зверху над головою не бахкало. Коли зайшов у квартиру, то відразу закрив ці питання. Вибачте за інтимні подробиці, але кажу, як є. Загалом хотілося просто видихнути.
Ми живемо і працюємо в Лимані. Там місто фактично привид – все поруйновано. Нема жодного будинку з цілими вікнами, дахом чи зі стінами. Там живе дуже мало людей. Взимку рано встаєш, то ще темно, а закінчуєш працювати, то вже темно. Постійна темрява, бруд, вибухи.
Я десь раз в тиждень їжджу в Краматорськ чи Слов'янськ щось купити, трохи перепочити, помитися і постригтися. І коли повертаєшся з Краматорська в Лиман, то відчуття, наче ти з Києва їдеш в якийсь суцільний морок.
– В інтерв’ю я часто люблю все ускладнювати, але сьогодні будуть базові чи навіть трохи наївні питання. Тому не дивуйся, якщо буду питати щось зовсім очевидне.
– Без проблем. До нас нещодавно приєднався відомий блогер Артур Дмитришин. Він спец по простому формату – коротких ТікТоківських відосиках і так далі. Він пропонує першу тему: «Давайте зробимо, що мені видали в ЗСУ?» Я сиджу такий і думаю: «Третій рік війни. Артуре, блін, кому це потрібно?».
Він робить це відео – мільйон переглядів, тисячі коментарів. Здебільшого пишуть, що то все брехня і пропаганда ТЦК. Найпопулярніший коментар – політрук молодець, постарався.
– Ось тому цікаво поговорити про твій досвід і розвіяти деякі стереотипи про армію. Ти вже писав про це у своїх соціальних мережах. Але давай коротко ще раз про те, як ти потрапив у ЗСУ.
– Давай нарешті скажу це публічно. Я розповідав детально цю історію, але вона була лише для наших патронів і спонсорів.
Після початку вторгнення я пішов в ТрО, але там все було зайнято. Мене кудись записали і так ніхто не зателефонував потім. Я спершу займався волонтерською діяльністю, а в липні 2022-го пішов у військкомат, щоб принаймні стати на облік. Обійшов чотири київських військкомати, але скрізь мені відмовляли через львівську прописку. Тож наприкінці 2022-го поїхав у Львів – в рідний військкомат.
Там на ВЛК з'ясувалося, що я обмежено-придатний. У мене вже багато років невиліковна хвороба. Якщо коротко, не працює щитовидка. Мені до кінця життя треба щодня приймати таблетки, заборонено впродовж тривалого часу стресувати, погано харчуватися і погано спати. Для війни це прям бінго.
Я навіть не знав, що ця хвороба дає мені статус обмежено-придатного. Вже був морально готовий, що мене заберуть. А вони відправили додому і сказали, що будуть шукати мені вакансію.
Звісно, ніхто нічого мені не знайшов. Так я прожив в очікуванні до нового закону про мобілізацію. Зрозумів, що будуть всіх забирати – і обмежено-придатних також. Тому треба готуватися. Базово я хотів бути військовим журналістом, але думав, що такі вакансії вже давно зайняті і взагалі це нікому особливо не потрібно. Ще мені подобаються дрони. Я вмів літати на Мавіках і давно хотів опанувати FPV. Купив пульт, симулятор на ноутбук – за кілька місяців навчився.
І саме в цей час відбуваються дві події, які все вирішили. Спочатку мій племінник пішов добровольцем в ЗСУ. Він мені фактично як син. Я його виховував з самого народження. Це був прям удар для мене.
А за кілька тижнів забрали Сеньківа. Треба було шукати іншого ведучого. Я зрозумів, що буду просто відтягувати неминуче. Я вже давно морально готовий піти в ЗСУ, тому почав активно шукати вакансії. Відправив десь вісім запитів, але мені ніхто не відповів.
«Бригада за сутністю дуже нагадує футбольний клуб». Директор старих «Карпат» – про свій досвід війни
Зв'язався зі своїм другом Ростиславом Ящишиним, пресофіцером 63-ї бригади – я знаю його з першого курсу, ми разом працювали у «Карпатах». І так потрапив до «Сталевих Левів».
До речі, за це мені постійно прилітає в коментарях, що я порішав собі місце завдяки знайомствам. Користуючись нагодою, звертаюсь до цих людей – любі друзі, я паралельно входжу в рекрутингову групу нашої бригади, тому звертайтесь, можу теж «нарішати» вам посаду. Але якщо ви щось вмієте, а не просто «хочу теж бути журналістом». Попрацюйте 20 років в медіа, тоді поговоримо.
«Вистріляв десь 600 патронів за період навчання»
– Читала інтерв’ю нашого колеги – спортивного журналіста Романа Шахрая. Розповідав, що під час навчання по фізусі був одним з найгірших, а коли потрібно було попрацювати з паперами, то він був найкращим. Як проходила твоя базова військова підготовка?
– На усіх етапах, які я проходив, все було дуже позитивно. В заліщинському ТЦК (Тернопільська область – прим. Tribuna.com), де я призивався, до мене ставились добре і влаштували ВЛК без черг. І це була справжня ВЛК. А потім навіть дозволили приїхати в учебку своїм ходом через кілька днів. Можливо, таке ставлення через те, що добровільно йшов, але це був розрив шаблонів. Єдине, що довелось «раптом» стати придатним, щоб без проблем потрапити в навчальний центр. Але це вже бюрократичні нюанси.
Я не служив в армії. Тому на БЗВП були найважчі півтора місяця у моєму житті у фізичному плані, хоч я і все життя займався спортом. Я не супер витривалий, мені все-таки вже 40 років, спина чутлива до великих навантажень. Плюс моя хвороба.
Морально на БЗВП найскладнішим було спати в одній кімнаті з 50 мужиками різного віку, стану здоров'я, різного ставлення до власної гігієни. Пердять, кашляють, храплять так, що в мене беруші не вилазили з вух. У всьому іншому абсолютно адекватна учебка – мінімум совка, ніяких знущань, дідівщини чи жорстких покарань. Максимум, що було – одному чуваку видали дошку за те, що він забув десь свою зброю, він так два дні з нею ходив і навіть «стріляв» з цієї дошки. Ось це було найжорсткіше покарання. Ну і за якісь дрібні порушення типу запізнення ми могли віджатися 20 разів.
Всі інструктори з бойовим досвідом і реально хотіли нас навчити. Декотрі мучили фізично, але воно було того вартим. Я був приємно здивований учебкою. Тоді навчання тривало місяць, а зараз 45 днів. О 5:30 підйом, о 6:00 вже зарядка, відбій о 10:00 вечора – і так кожен день.
Нас навчили усьому – поводження зі зброєю, такмед, пересування групами, штурми в окопах, відбиття штурмів, мінування, орієнтування на місцевості, виживання в дикій природі і багато всього іншого.
Найбільше вчили базу – холостіння і стрільба. Я вистріляв десь 600 патронів за період навчання. Холостіння – це коли готуєш зброю до роботи і змінюєш різні положення. Тобі командують: контакт справа, сидячи, лежачи, стоячи. Через 10 хвилин спина пече вогнем.
Нас нікуди не випускали під час навчання. Цілий місяць ми не виходили за межі території полігону. Єдине, що там був магазинчик і ми могли під супроводом ходити до нього.
– До поранення брат був спецпризначенцем і їх часто відправляли на навчання. Одного разу вивезли в ліс і влаштували школу виживання. Але потрібно було працювати командно. Якщо хтось вже не міг йти, то сильніші хлопці несли рюкзак і підтримували слабших. Як було у тебе на БЗВП?
– Так, на це роблять акцент. Ти постійно працюєш в парі, ти нічого не робиш сам. Коли ти в окопі, то хтось має тебе прикривати, бо сам ти не можеш все контролювати і бачити. Ми постійно працювали командою – як надавати допомогу, витягувати поранених, кидати гранати. Була навіть обкатка танком – спочатку ти маєш проповзти під танком, а потім він над тобою приїжджає, коли ти сидиш в невеличкому окопі.
Ті речі, про які ти говориш, в нас теж були. На три чи чотири дні вас вивозять в ліс – і там ви перебуваєте в максимально наближених до бойових умовах. Живете в лісі, облаштовуєте свій побут, опорні та спостережні пункти.
А в кінці – 5-кілометровий марш-кидок на базу у повному спорядженні. Але ви не просто собі йдете, а проходите 10 перешкод на своєму шляху. Інструктори влаштовують засідку, у повітрі літають коптери і треба ховатися, йде імітація артобстрілу, потрібно максимально швидко пройти відкриту місцевість, шукати розтяжки.
Останнє випробування – штурм окопу. Таких доходяг, як я, ставили в захист. Інші вісім груп його штурмували почергово. Ми як о 6:00 ранку зайняли позиції в окопах, так о 20:00 вечора вийшли звідти. Але поставили рекорд в історії учебки – виграли 7:1.
Я вже навіть перестав зустрічати історії, коли розказують, що на третій день кинули в штурм чи в окопи. Бо зараз вчать так, що вночі тебе розбуди й ти все знатимеш. Ба більше, коли я приїхав після учебки у бригаду, то там теж потрібно пройти навчання на місці. У нас свій полігон – дуже класний. Такого навіть в учебці не було.
«Бачила відео з «Блонді», яке я постив? Це було найважче інтерв'ю в моїй кар'єрі»
– В армії тебе всім забезпечили чи потрібно було щось купувати самому?
– Я мінімально докуповував речі – бойову тактичну сорочку, набір для чистки автомата, панамку, ще щось там з дрібниць. До речі, хочу подякувати «Метінвесту» і персонально Андрію Бурлакову – вони дають журналістам американські броніки з поліетиленовими плитами, які в рази легші. Це врятувало мою спину.
Загалом у мене інша ситуація була, тому що мені речі видавали на БЗВП. Зараз система рекрутингу змінилася і бригадам дозволили напряму без ТЦК оформляти людей, тому вони самі видають все необхідне. А, щоб ти розуміла, у нашої бригади взагалі є власна фабрика з виробництва екіпірування. Я був на цій фабриці – і це дуже круто.
– Чим займається пресслужба бригади?
– Насправді спочатку я теж до кінця не розумів і недооцінював роботу медіаслужби. Знаєш, я від цивільних постійно вислуховую, що я якась тилова криса, порішав, сиджу десь там і так далі. Але мені жодного разу нічого подібного не говорив ніхто з військових.
Коли ми приїжджаємо до пацанів і дівчат на позиції робити сюжети, то вони так круто до нас ставляться, їм це так приємно і дуже важливо. Бачила відео з «Блонді», яке я постив? Це було найважче інтерв'ю в моїй кар'єрі. Ми з нею говорили хвилин 20 і ще хвилин 40 я вмовляв її щось розказати.
Людина переживала тотально за все – як вона виглядає в кадрі, як відреагують люди, про яких вона говорить, як це сприйме керівництво і так далі. Я зробив нарізку з її відмовок. Там півтори хвилини отаких фраз: «Ні, ну це не можна говорити», «Давай це виріжемо», «Оце точно не можна, категорично», «Ні, ну я це не на камеру сказала, це просто так».
Потім вона мені дякувала за сюжет, а до того проклинала, мовляв, нащо я тобі давала згоду на зйомку. Це така спільна риса військових – спочатку вони не дуже хочуть спілкуватися, але потім ти бачиш, що їм приємно бути поміченими, отримати лайк.
Їх підтримують одні і ті самі люди – рідні. І ти сприймаєш таку підтримку вже як щось належне, тому що твої рідні тебе люблять. А отримати лайк від незнайомих людей – це наче потиск руки чи коли тебе плескають по плечу. А в нас відоси збирають десятки, часто сотні тисяч переглядів і 300-500 лайків. Наші військові приїжджають додому в села – і вони там головні зірки. Це визнання і вдячність за їхню роботу.
Також ми робимо контент для цивільних людей, щоб його дивилися і продовжували бути в темі війни. Ми завжди шукаємо якусь цікаву історію та крутий інформаційний привід. Підписуйтесь на наш Telegram-канал – там справді кльовий контент.
Третє – це інформування, що відбувається в бригаді. Бригада – це кілька тисяч людей. Наприклад, артилеристам по рації сказали: «Терміново працюємо за такими-то координатами». Вони відпрацювали і пішли спати.
Вони навіть не знають, що вчора був штурм, в якому брали участь п'ять чи сім одиниць москальської техніки. І вони цей штурм відбили без жодного трьохсотого. Ця техніка навіть не дійшла до нашої піхоти. Артилеристи з САУшки влучили з 11 км – пряме попадання в БМП, і розбили її. Часто буває, що вони цього навіть не знають, тому що їм ніхто не доповідає, перед ними не звітують. Вони самі не знають, які вони круті.
Також наша робота дозволяє краще закривати збори, бо зараз дуже важко з цим. І плюс найголовніше – це рекрутинг. В нас складна, як і в інших бригадах, ситуація з людьми на бойові позиції.
Робота медіаслужби – розказати і показати, яка класна наша бригада, що в нас все є, ворожі танки не доходять до наших окопів, ми тримаємо позиції півтора року, не здаємо нашу лінію оборони, хоча кожен день відбуваються якісь бойові зіткнення. Коли людина шукає вакансію, то це все спонукає її до вибору нашої бригади.
«Я не бойовий солдат. Я військовослужбовець, який працює на війні»
– Страшно було їхати на війну?
– Я в цьому плані трішки дивна людина. У мене немає якогось такого дуже сильного страху смерті. Взагалі. Я в Києві з першого дня повномасштабної війни як був, так і залишився. Хоча я зі Львова і мені є куди поїхати. Тоді нарешті зміг сказати фразу, яку багато разів чув на адресу таких, як я: «Кияни, Львів не гумовий!».
Словом, у мене не було страху. Ну і я ж розумів, що йду не на бойову посаду. У мене є страх залишитись недієздатним, коли за мною треба буде судно міняти і з ложечки годувати. Я б не хотів стати для когось тягарем. От цього боюсь. А померти – ні. Ти про це все одно не дізнаєшся.
І в мене був страх поганих умов, тому що я людина, яка звикла до комфорту. Мені і по здоров'ю не можна. Перше слово, з яким у мене асоціюється війна, бруд. Там бруд всюди – у тебе брудна машина, брудний одяг, пісок в трусах, пісок в ліжку, брудна голова, тіло, нігті, бруд на вулицях, який ніхто не прибирає. Для мене це більш неприємно, ніж якийсь там страх.
– Ми вже частково зачепили цю тему. Тебе зачіпають хейтерські коментарі?
– За багато років у журналістиці став товстошкірим, але це був такий особливий момент і трішки ображає, так. Мені не потрібна повага від людей. Я не бойовий солдат. Я скрізь підкреслюю, що не воюю. Я так ніколи не скажу про себе, і прошу, щоб ніхто про мене так не говорив. Я військовослужбовець, який працює на війні. Тому мені не потрібна повага, але мені неприємно чути засудження.
Я пішов на війну, щоб у мене була чиста совість перед собою, щоб мені ніхто не міг дорікнути, що я там не був. А коли ти чуєш дорікання, мовляв, щось порішав і знайшов собі якесь тепленьке містечко, то це, звісно, неприємно. Запрошую всіх хейтерів в Лиман – це тепле містечко, без світла, опалення, води і з літаючими КАБами над головою.
Розумію, чому люди це роблять – тому що вони не там і кожен мусить знайти собі якесь пояснення, чому так. Можна визнати, що боїшся. А можна обезцінити тих, хто не боїться. Це так само з успіхом працює. Коли хтось успішний, а ти не можеш досягти такого результату, то треба принизити і обезцінити чийсь успіх. Розумію, що є і чимало людей, які мене не любили ще з часів цивільного життя. Але я занадто багато ходив на психотерапію, щоби їх серйозно сприймати.
Можу сказати усім цим критикам лише одне – ви коли на стадіоні будете наступного разу кричати «З-С-У», то кричіть тоді «З-С-У, крім пресслужби, кухарів, бухгалтерів, психологів, діловодів, водіїв, забезпечення і так далі».
Мені немає чого соромитись – я пішов в ЗСУ сам, працюю за професією і роблю свою справу добре. Рік тому тг-канал 63-ї бригади мав 500 підписників. А зараз налічує понад 12 тисяч. І це вже п'яте місце серед всіх тг-каналів бригад. Вище за нас тільки Третя Штурмова, Азов, Магура і Чорні Запорожці. Ми не на Курщині, не на Покровську, не на Великій Новосілці – тобто до нас не прикута увага всієї країни, а ми п'яті в цьому рейтингу. Напевно, це щось все-таки говорить про наших бійців і нашу пресслужбу.
«Економічне бронювання – погана річ, але ніхто не придумав чогось кращого»
– Чи може мобілізація бути справедливою?
– Ми постійно говоримо про це з моїм хорошим другом Володимиром Вербяним. Раніше обговорювали з Сеньківим, коли тема стосувалася виїзду футболістів за кордон. Андрій думає, що немає справедливого виходу з цієї ситуації. І я десь погоджуюсь.
Найбільш наближений варіант до справедливого – мабуть, економічне бронювання. Але не таке, яке пропонували в нас. Я, блогер з 20 тисячами підписників про український футбол, міг спокійно його отримати, тому що там були дуже смішні цифри і низький поріг. Для мене це було несерйозно. Вважаю, що поріг має бути набагато вищим. Тоді це ефективно. Плюс це стимулює економіку виходити з тіні.
На війні треба приймати найбільш ефективні рішення. Якщо ти для країни цінна одиниця у фінансовому плані, то не йдеш воювати. Але тоді все перетворюється у класову нерівність, а в такій популістичній країні, як наша, це могло викликати якийсь підрив всередині суспільства. Бідні воюють і помирають, багаті – ні. Тому, перефразовуючи відомий вираз про демократію, скажу так: економічне бронювання – погана річ, але ніхто не придумав чогось кращого.
– Коли закінчиться війна?
– Не хочу бути Арестовичем. Тому одразу попереджаю, що моя відповідь – чисто на рівні розмов на кухні. У мене немає доступу до штабу 63-ї бригади і тим паче до генштабу. Просто я дуже уважно стежу за економікою росії. Я не прихильник фрази: «В них 140 млн людей і безмежний людський ресурс». Ага, тому вони корейців і беруть. Зараз у них нестача робочої сили. Якщо вони посилять мобілізацію, то буде просто халепа в економіці. Не буде кому ті танки збирати. У них проблема з грошима, цього року закінчуються їхні резерви – буде висока інфляція, стагнація і так далі.
Є відчуття, що зараз, напевно, найкраща можливість за всі роки війни, коли можна було добити росію. Але, на жаль, ми теж в найгіршій ситуації, і ми не можемо цим шансом скористатися. Ніхто не може захопити чи визволити значну частину території. Та й росії ті території не потрібні. Тому це глухий кут.
Мені здається, що війна закінчиться вже навесні. Питання тільки, якою ціною буде цей мир. Цього я не знаю. Вочевидь, нам доведеться піти на компроміси, на жаль. Але головне, що ми вистоїмо як держава – і цим досягнемо завдання мінімум.
Вважаю, що зараз взагалі ідеальний час піти в ЗСУ для тих, хто сумнівається. По-перше, вже всі процеси налагоджені – екіп видають, добре навчають, можна обрати собі посаду. По-друге, мінімум ризиків. Можна і совість очистити, щоб потім внукам розказувати, що все-таки там були, брали участь, а не стояли осторонь, і при цьому цілим залишитись. Бо поки ви пройдете усі навчання, то війна закінчиться.
«Нас готували на той випадок, якщо усім доведеться брати в руки зброю»
– Зіграю на випередження і скажу, що тобі в коментарях знову прилетить: «Гарна спроба, пане офіцере, але ні».
– Розумію, про що ти. Так, завжди є ймовірність, що тебе переведуть в піхоту. Особливо, якщо ти придатний по здоров'ю, тобі не 50+ років і твоя посада не має великої цінності. Я теж не застрахований. Ба більше, числюсь в резервній роті, навіть ще одне навчання проходив в ній.
Нас готували на той випадок, якщо усім доведеться брати в руки зброю. Там були люди, які вже третій рік на війні. Але вони служать в тилових службах і не знали базових речей – якою рукою перезаряджати автомат. Нас за таке «розстрілювали» на БЗВП.
Треба розуміти – це війна, може трапитись будь-що. Але в цивільному житті теж є така ймовірність – ракета може і у Львові вбити.
– Якраз напередодні нашої зустрічі вийшло інтерв’ю Романа Бебеха з Валерієм Маркусом. Він говорить, що в армії немає системності, а ініціатива карається. Мій двоюрідний брат в ЗСУ з 2008 року і згоден з Маркусом. Ти кусючий журналіст і завжди говориш, що не так з українським футболом. Які проблеми є в армії?
– Не можу напряму апелювати Маркусу, бо не маю такого досвіду. Але погоджуюсь з усіма, хто скаржиться на бюрократію. Нещодавно, щоб зробити якусь елементарну процедуру, довелося заповнити по чотири папірці в чотирьох екземплярах, займалися цим дві людини, а я двічі їздив по 50 км. Уявіть, скільки паперів щоденно заповнюється в усіх ЗСУ і скільки часу на це витрачається.
Але у мене враження, що зміни відбуваються. Все залежить від людей. Нашому комбригу 35 років. І він намагається підтягувати молодих на керівні посади. Ці люди змінюють дуже швидко всю систему. Якщо людина не байдужа, то все ефективно працюватиме. А якщо людина прийшла пересидіти, звання отримати чи гроші заробити, то тоді все х**ово.
«Не розумію людей, які розмовляють російською зі своїми дітьми»
– Часто російськомовні прикриваються військовими, які спілкуються російською мовою. Чи є мовне питання на фронті?
– Ця тема не сильно обговорюється і не піднімається. Є невеликий відсоток людей, які розмовляють російською. Ніхто їх особливо за це не гнобить. В мене інше. Я дуже толерантно ставлюся до російськомовних людей. Я сам був російськомовним. Але не розумію людей, мене прям вкурвлює і моя толерантність закінчується, коли бачу, як російськомовні розмовляють російською зі своїми дітьми. Нащо ви псуєте ще своїх дітей?
Але, мені здається, зараз це набагато менша проблема. Значно більша – якась роз'єднаність суспільства, через ставлення до ТЦК, через те, що всі «устали от войны». Тобто раніше було об'єднання, потім стагнація, а зараз іде вже розмежування. Це лякає, але не дивує. Ми чемпіони з просирання шансів. Нам би прийти і щось розвалити, а як побудувати, то в нас руки з дупи зроблені. Коротше, ми якась унікальна нація в цьому плані.
– Ми зараз спілкуємось в затишному кафе у центрі Києва. Наскільки велика різниця між фронтом і життям в тилу?
– Ну, я був здивований, що тут світло не вимикають. Думав, ви хоч так мучитесь, – жартує Сергій. – Одного разу запостив фото з Краматорська і написав, що він світліший, ніж Київ. Тепер думаю, блін, оце я ідіотом виглядав. Якщо серйозно, то радий, що пережили зиму нормально.
Я спокійно до цього ставлюся. Розумію, що кожна кав'ярня має працювати. Навіть футбольні клуби мають функціонувати, тому що це сфера економіки. Футбол – це як магазин господарських товарів. Він дає робочі місця, щось забезпечує, чимось корисний людям.
Але наскільки ж український футбол відірваний від війни. Я ж знаю багатьох функціонерів, президентів, власників клубів, футболістів – і жоден не зателефонував і не запропонував допомогу нашій бригаді. Розумію, що в них і так черга стоїть. Але, навіть коли ми просили про допомогу, декотрі футболісти тупо морозились – читали повідомлення і не відповідали. Оце розчаровує.
«Сергію, а х*р ти вистрілиш в людину без зброї. Я не зміг»
– Поділись історією з фронту, яка вразила найбільше.
– Типовий український воїн – такий простий мужик, 50+ років, дуже класний і щирий. Він гранатометник. Їх п'ятеро, їдуть на машині на позицію, до окопів залишається 50 метрів і починається обстріл.
Каже: «Я вибігаю з машини, бачу спалах і втрачаю свідомість – темрява». Згодом відкриває очі, а навколо ніч і нікого немає – ні машини, ні пацанів. Він тупо сам. Рука посічена, щока поранена, стирчить уламок.
Потім йому хлопці розказали, що сталося. Коли почався обстріл, то вони проїхали далі метрів 200 і навіть не помітили, що він вискочив з машини. Їх теж поранило. Вони викликають евакуаційну машину. «Евак» їх всіх забирає і питає: «Де п'ятий?» Вони дивляться, а там труп лежить збоку. Кажуть: «Ото, напевно, він». Часу нема, треба валити, тому спакувалися і поїхали. Насправді це тіло вже давно там лежало.
Він вночі заповз у бліндаж, зупинив кров і перев’язав собі рани. На позиціях була вода, навіть знайшов сигарети. Потім розповідав мені: «Такого страху, Серьога, я в житті не переживав. Коли по тобі ї***шать танки, САУ, Гради – це все страшно. Але коли ти просто залишаєшся сам, то очко зжимається так, що чуєш кожну травинку».
Коли хтось поруч, то ви розділяєте цей страх, ви підбадьорюєте один одного. Ти тягнешся за людиною, тобі хочеться жити. Всі кажуть, що вдвох як мінімум легше.
Він продовжує далі: «Сиджу сам і не розумію, куди всі пропали і що мені робити. Думаю дочекаюсь ранку, а там побачимо». Прокидається і розуміє, що вдень не підеш, тому що все видно. Тим паче, що він поранений. Йти просто неба – це найнебезпечніше. В окопах хоча б можна заховатися і відстрілюватися.
Вирішив чекати поки почне сіріти. «П'ю-курю, курю-п'ю – що ще робити? І тут чую: «Есть кто?» Деякі наші пацани розмовляють російською, але то була російська-російська. Думаю, ну все. Перезаряджаю автомат і кажу: «Да-да, есть, заходи».
Він вже попрощався з життям. Автомат зарядив, щоб хоч одного з собою забрати. А там: «Я русский, пришел сдаваться». Це колишній зек – теж поранений. Їжа і вода закінчились на позиціях, вирішив тікати.
«Думаю, тільки око закрию – і він мені горло переріже. Але що робити? Сидимо там, чекаємо, я його погодував сухпайком. Він контужений, таке нещастя, що шкода на нього було дивитись».
Кажу дядьку: «Ви, звичайно, молодець, але він же вам заважав. Чого ви його не порішили?» Відповідає: «Мене всі це питають. Він дійсно мені дуже заважав, тому що йшов повільніше, ніж я. І через контузію замість того, щоб говорити, просто кричав. Кажу йому: «Рот закрий і йди тихо». Вже думав: «Блін, я його зараз пристрелю». А він наче відчув щось і почав просити: «Пожалуйста, не убивай, я тебя прошу, только не убивай».
Сергію, а х*р ти вистрілиш в людину без зброї, яка перед тобою. Я не зміг. Сказав йому йти в 50 м. Якщо прилетить ворожий дрон, то буде приманкою. А в мене буде більше шансів вижити. Підходимо вже до наших позицій – і я не розумію, як зробити так, щоб наші не застрелили. Там пі**ри поранили, тепер наші замочать».
І тут їде «евак» - забирати типу його тіло. Хлопці впізнали дядька, підбігли радісні: «О, то ти живий, а ми думали, що ти мертвий. А то хто?» Каже: «Полоненого привів». Мужика вже вважали «двохсотим», а він мало того, що вижив і сам повернувся, так ще й полоненого привів.
Ось цей дядько – мій супергерой. Питаю його, чи буде списуватися: «Ні, Сєрьога, я не маю права кинути своїх пацанів». І таких історій багато. Такі дядьки роблять цю війну. І вони потім не виїдуть, а стануть нашою опорою.
***
Друзі, а це актуальний збір від 63-ї бригади.
На комплектуючі до FPV-дронів для 105 батальйону.
🎯 Ціль: 500 000 ₴
Фото: з особистого архіву Сергія Болотнікова, 63 ОМБр
Інші пости блогу
