Tribuna/Футбол/Блоги/Апельсинова кава/«Мрію про український паспорт». Росіянин в «Чернігові» – вивчив українську, має тату з тризубом
Ексклюзив

«Мрію про український паспорт». Росіянин в «Чернігові» – вивчив українську, має тату з тризубом

Олександр Гребенников у клубі з 2021 року.

Автор — Ірина Козюпа
13 травня, 12:17
21
«Мрію про український паспорт». Росіянин в «Чернігові» – вивчив українську, має тату з тризубом

Про Олександра Гребенникова дізналася на матчі першої ліги, коли «Нива» Тернопіль вдома приймала ФК «Чернігів». Почула історію, що в чернігівського клубу PR-менеджер – росіянин, який чудово спілкується українською мовою і має проукраїнську позицію. У команді він з травня 2021 року.

В Тернопіль Олександр не зміг тоді приїхати. Але за кілька днів ми списалися в соцмережах і записали майже двогодинну розмову. Гребенников розповів Tribuna.com:

🗨️ Чому з 2014 року мріяв жити в Україні;

🗨️ Як потрапив в український футбол;

🗨️ Як пережив початок повномасштабної війни в Чернігові;

🗨️ Як на нього реагували представники ТЦК;

🗨️ Як завдяки Вацку та «Океану Ельзи» вчив українську мову;

🗨️ Чому футболісти називали його бандерівцем.

Все інтерв'ю Олександр спілкувався прекрасною українською мовою. А при вичитці тексту звернув увагу, що слово «росія» було написано з великої букви: «І білорусь з москвою давайте теж з маленької».

Той випадок, коли я згодна з усіма правками.

«Я виріс на матчах «Шахтаря»

«Я справді є досить унікальним персонажем для українського футболу. Але в мене завжди була мрія спробувати себе саме в ньому, – розповідає Олександр. – Я виріс на матчах «Шахтаря», дивився багато ігор українських команд в єврокубках, таких як «Динамо», «Дніпро», «Металіст». Завжди вважав, що Україна набагато футбольніша країна, ніж усі інші, які знаходяться поруч.  

Я досить серйозно займався футболом, але через травму в 15 років довелося завершити. Думаю, максимум, що з мене могло б вийти – непоганий гравець аматорської команди на область.

Тому для себе якось вирішив, що маю пробитися у футбол через інші двері. І з 18 років почав шукати досвід у цій сфері. Спочатку писав інтерв’ю з хокеїстами для однієї агенції, яка займалася працевлаштуванням гравців в країнах Північної Америки.

Працював з різними ЗМІ, але зрозумів, що це мені не зовсім цікаво. Завдання журналіста полягає в тому, щоб, вибачте на слові, розкопати якесь лайно, а коли ти працюєш у пресслужбі, то тобі, навпаки, це лайно треба закопати. Зрозумів, що друге мені цікавіше.

Коли в мене назбиралося трохи досвіду, то потрапив у футзал. Декілька років працював пресаташе збірних різного віку. Розраховував на це, як на трамплін, який в майбутньому дасть мені можливість нарешті поїхати за кордон.

Напевне, з шести років мріяв поїхати з того місця, де я народився. У мене ніколи не було якихось добрих відчуттів стосовно росії. Навпаки, бачив багато моментів, які мене ще з дитинства дуже бісили – пропаганда у школі, одні і ті самі речі на будь-якому каналі, відсутність свободи слова.

Важливий момент – з 2014 року мріяв жити саме в Україні. Революція Гідності мене дуже надихнула. Я побачив, як вільна країна з вільними людьми може самостійно обирати своє майбутнє. Об’єднуватися заради свободи, європейських ідей та цивілізаційного шляху, який є найкращим у сучасному світі. Для мене це був приклад, як має бути.

Почав не тільки футбол дивитися, але й інший контент – серіали, фільми, ток-шоу. Українську музику я завжди любив – з 14-15 років слухав «Океан Ельзи», мені дуже подобався «Скрябін». Це були мої найулюбленіші гурти на той час».

«Виникло враження, що багато років я був у в’язниці і вийшов на волю»

«Приблизно у 2020 році зрозумів, що час настав – я готовий до цього і хочу зробити цей крок. Я не багатьом розповідав про свої плани, але ті, з ким ділився ними, вважали мене божевільним. Говорили, що це неможливо. Мовляв, як ти потрапиш в український футбол з твоїм громадянством.

Вирішив, чому б не спробувати. Почав шукати контакти команд від «Шахтаря» до провідних аматорських клубів і робити холодну розсилку. За чотири місяці мені відповіли з ФК «Чернігів» досить конкретно. Ми познайомилися в Zoom і почали спілкуватися.

Мені одразу сподобався проєкт – команда має власний стадіон, функціонує ДЮСШ, у нас грають місцеві футболісти. А так «Чернігів» – це український «Атлетик» Більбао.

Коли я вже всім сказав, що переїжджаю до України, то мені знову нагадали, що я божевільний. Але було кілька людей, які мене підтримали. Сказали, що класно, коли твоя мрія здійснюється.

Ще мене зацікавило, що тут був великий простір для роботи. Керівництво клубу завжди підтримувало всі ідеї, вони відкриті для пропозицій, тому в нас вийшов класний початок.

Коли шукав команду, то в мене не було такого настрою, що я їду в Україну заробляти гроші. Я не вважав себе заробітчанином чи легіонером. Я їхав з наміром залишитися тут жити і будувати своє життя.

Для себе на той час розглядав такі міста, як Київ, Чернігів, Львів або ще якесь місто на заході України чи місто біля моря. Але поїхав би в будь-яку команду, яка б виявила зацікавленість у моїх послугах. Добре, що це саме Чернігів – мені дуже сподобалося це місто ще на фото та відео. Це місто з величезною історією, яке бере початок ще з князівських часів.

За освітою я політолог і фахівець саме з України. Мені дуже подобається історія України. Я багато читав про князівство і козацтво, про боротьбу за незалежність в 1917-18 роках. Тому розглядав Чернігів як одне з найстаріших і класних міст України.

Пам’ятаю свої емоції, коли приїхав. Два-три місяці я взагалі не користувався громадським транспортом. На будь-яку відстань ходив пішки, бо мені було цікаво і я хотів подивитися все, що можна.

У перші дні після приїзду у мене виникло таке враження, що багато років я був у в’язниці і ось вийшов на волю. Я ніколи там не був, але чомусь в мене було таке відчуття, наче я вирвався на волю і тепер я вільна людина».

«Почав популяризувати українську мову в соцмережах клубу»

«Народився у москві 4 грудня 1994 року у звичайній родині. Вихідців з України в моїй сім’ї не було – принаймні попередні 100-150 років точно. Єдине, батько прожив кілька років у Житомирі, коли служив в радянській армії. Це, мабуть, єдиний зв’язок.

Коли я заїжджав на територію України, то прикордонна служба провела зі мною співбесіду. І питання про родинні зв’язки з Україною звучали найчастіше. А коли я заговорив українською, то питали: «Ви філолог?», «Вчений-славіст?», «У вас батьки з України?». На все відповідав: «Ні».

Прикордонник перегортав сторінки в моєму паспорті і знову на мене: «Слухай, ти точно в москві народився?» Питав, звідки я знаю українську. Відповідав: «Нахапався». Він сказав: «Всім би так. Ну, проходь».

Я ніколи спеціально не вивчав українську мову. У мене просто є певні здібності до іноземних мов. Мені це було цікаво і не дуже складно. Я дивився футбол і матчі з українськими коментаторами. Також переглядав інтерв’ю Віктора Вацка в YouTube, випуски «ТаТоТаке».

Мабуть, мій найулюбленіший серіал на все життя – це «Слуга народу». Без жартів. Дивився його з 2015 року. Про музику я вже казав. Додам, що мені також подобається «Скай» та «Без обмежень». Музика – це також дуже непоганий спосіб вивчення мови та нових слів.

Мені дуже подобається українська мова. Вважаю, якщо ти живеш в Україні, то це нормально, якщо ти знаєш державну мову і спілкуєшся нею. Намагаюся на вулиці та в публічному просторі взагалі не використовувати російську і спілкуватися лише українською. Якщо у мене колись будуть діти, то я б, напевне, не хотів, щоб вони знали російську.

Знання мови – це повага до країни, в якій ти мешкаєш. Ставлення людей до тебе набагато краще, якщо ти вивчив державну мову. Це завжди викликає якісь позитивні емоції. Наприклад, Ігор Йовичевич дуже добре спілкується українською.

Коли я тільки приїхав працювати у «Чернігів», то в нас у соцмережах і на сайті була майже виключно російська мова. Запитав у генерального директора Миколи Синиці, чому працюємо російською. Спочатку ми почали писати двома мовами, а з 24 лютого 2022 року, коли країна-терорист почала повномасштабну агресію, ніякої російської мови в нас не було взагалі.

Трішки кумедно вийшло, що людина, яка приїхала саме звідти, почала популяризувати українську мову в соцмережах клубу.

Якось до мене звернулися з «Суспільне Чернігів» і запропонували клубу взяти участь в радіодиктанті. Їм були потрібні двоє гравців. Узгодили з головним тренером, що його підуть писати двоє травмованих гравців. І сталося так, що буквально напередодні диктанту один з футболістів повернувся в загальну групу. Запропонували взяти мені участь – я написав.

Це був досить цікавий досвід для мене – із задоволенням взяв участь в цьому заході. Було приємно усвідомити, що досить непогано ще й написав. Було декілька помилок, але думав, що ситуація буде гіршою».

«Свій паспорт я нікому не показую – даю посвідку на проживання»

«На жаль, я не міг обирати місце, де я народився. Паспорт в мене залишається російський. Зараз у мене посвідка на тимчасове проживання на підставі офіційного працевлаштування. Її треба продовжувати влітку цього року. Є розпорядження міграційної служби, в яких випадках це можна робити. І мій випадок підпадає під правила, тому якраз будемо цим займатися.

Мрію про український паспорт або, принаймні, про посвідку на постійне проживання хоча б. Готовий погодитися на будь-що. Якщо це буде паспорт не громадянина, як в Естонії чи Латвії – взагалі без питань. Будь-що аби позбутися цього документу.

Я їхав в Україну, щоб жити тут, розвиватися і будувати майбутнє. Це дійсно моя мрія – повноцінно стати частиною українського суспільства. Якщо з якихось причин це не вдасться, то це, в принципі, буде закінчене життя.

Людей з моїм походженням загалом справедливо не дуже чекають у нормальних країнах.

Я не приховую, звідки я, але й особливо нікому не кажу. А на обличчі ж не написано. Свій паспорт я нікому не показую – даю посвідку на проживання. В 90% випадків це взагалі не викликає ніяких емоцій, бо вона виглядає як ID паспорт. Єдина різниця в тому, що там написано, що це посвідка на тимчасове чи постійне проживання. І є графа з громадянством.

Було два випадки, коли представники ТЦК хотіли вручити повістку. Я їм спокійно все це пояснював і вони трохи дивувалися. В одному випадку я українською краще розмовляв, ніж представник ТЦК. То він думав, що його хочуть якось обманути.

Отримати українське громадянство – це, мабуть, важче, ніж в США. Не хочу, щоб виглядало наче я щось критикую чи скаржуся. Просто такий закон. Загалом ніяких труднощів у мене не виникає. Єдина складність – це тимчасово заблоковані банківські карти, особливо, якщо ти маєш там гроші. А в усьому іншому я нічим не обмежений. Маю можливість спокійно жити і працювати.

Мабуть, тільки у вільній і демократичній країні до людини з походженням з країни-агресора та окупанта не приходять і не саджають у камеру. Є ж така процедура, як інтернування. Не всі знають, але станом на 2022 рік посвідку на тимчасове чи постійне проживання в Україні мали десь 200 тисяч людей.

Це ближче, ніж здається. У Чернігові спілкувався з одним знайомим. Влітку 2022 року він виїхав за кордон. Питаю, як він це зробив легально. А з’ясувалось, що він так само, як і я – з москви. Навіть жили одне від одного за 300 метрів, а познайомилися вже у Чернігові. Просто не спілкувалися на цю тему.

Ще одна історія. Були в одній компанії, і друг каже своїй знайомій звідки я. А вона відповідає: «Нічого такого. В мене у під’їзді 5 таких людей живе». Думаю, нічого собі в тебе під’їзд. Вона з Броварів Київської області».

«Розумів, що зі мною може статися під час окупації – для них я зрадник»

«Я ніякого «руського миру» не чекав і залишався весь час в Чернігові після початку повномасштабного вторгнення не через це.

За рахунок своєї освіти мені десь за декілька днів стало остаточно зрозуміло, що щось таки буде. Це як з Грузією у 2008 році. Хоча з мого оточення ніхто не вірив – думали, що просто полякають та і все. А в мене було відчуття, що буде саме ось так, як було. Єдине, що я не очікував вторгнення з боку білорусі.

23 лютого мені було якось дуже нервово і я вжив забагато алкоголю. Прокинувся десь о шостій годині ранку, беру телефон, а в мене 15 пропущених дзвінків від мами і 10 від тата. Відкриваю перший же паблік в телеграмі з новинами: «Почалося». В мене одразу була впевненість, що ніякого Києва за три дні або зустрічі з квітами не буде.

Пам’ятаю, як сидів у ванній кімнаті, а дім, в якому я мешкаю, досить сильно трусило через обстріли. Мене накрила якась така депресуха, що я пив горілку і закусував чорним хлібом. Не розумів, що зараз зі мною буде.

Але зранку стан вже був іншим. Ми з сусідами гарно скооперувалися і облаштували підвал. Коли почалася така робота, то навіть і настрій покращився. З’явилася хороша впевненість, що разом ми все можемо витримати, допомогти один одному і все буде добре.

Треба подякувати і керівництву клубу – ми одразу вийшли на зв’язок з генеральним директором. Сказав звертатися, якщо потрібна якась допомога.

Коли все йшло до оточення, то почав шукати шляхи, як можна виїхати. Мав це зробити в той день, коли окупанти зруйнували міст через Десну. Розумів, що зі мною може статися під час можливої окупації – для них я зрадник.  

Це були дуже важкі емоції. Зайшов у квартиру і дивився, а де раптом що, можна повісити мотузку, щоб вона витримала. Вже навіть обрав місце – був у мене в голові такий план.

А коли місто вдалося захистити і ворог відступив, то це було справжнє свято. Місяць жив у підвалі з обмеженим ресурсом води, бо коли в тебе стоїть питання попити чи помитися, то ти завжди вибереш перше. З того часу в мене з’явилася довга борода – це вже, як частина мого образу».

«Гуляли по Львову з футболістами – і я розповідав їм про Бандеру та Шухевича»

«В районі нашого стадіону була лінія фронту. Він суттєво так постраждав від обстрілів – газон, адміністративна будівля, фан-шоп, туалети, каси. Було багато уламків.

Спочатку фахівці з ДСНС прибрали всі вибухонебезпечні речі, яких там також було багато. А потім вже ми почали все прибирати. Було багато скла, уламків від снарядів.

Думав, буде футбол чи ні. У моєму випадку це – живу я в Україні чи ні. Тобто, якщо не буде роботи, то мене попросять на вихід. Коли отримав дзвінок від керівництва, що збирають команду, то для мене це було просто свято. В той же день я відразу занурився у роботу.

Дуже люблю свою роботу і це відчуття, що ти частина команди. Не можу без цих емоцій і без спілкування з хлопцями. Неймовірно пишаюся тим, де я працюю. У нас дуже класний колектив однодумців.

У нас справді унікальна команда в багатьох сенсах. Олексій Зенченко, який в останніх матчах часто виходить на поле з капітанською пов’язкою, програміст. Воротар Олександр Ширай продає Старлінки. У нас багато гравців мають ще якусь роботу крім футболу.

У начальника команди три власних бізнеси. Він качає м’ячі перед тренуваннями і телефонує щодо двигунів для тракторів. У власників – бізнес зоотоварів компанія Collar. Це провідний український виробник товарів для домашніх тварин. Він дуже постраждав під час вторгнення.

А у соцмережах команду піарить громадянин країни-агресора. У нас навіть були жарти, що знали б наші підписники, хто пише усі патріотичні дописи. Моє походження завжди викликало чимало підколів.

Якось грали ми з «Карпатами» ще у другій лізі. Гуляли по Львову з футболістами – і я розповідаю щось про Бандеру, Шухевича, історичні моменти ОУН та УПА, короля Данила, потім перейшов на вірші Івана Франка.

Двоє гравців говорять між собою. Один каже: «Блін, звідки Сашко це все знає». А другий йому відповідає: «Та він взагалі бандерівець».

«Зараз ми єдина професійна команда у місті»

«Раніше дуже багато людей в мене запитували про наші стосунки з «Десною». Казав, що в нас не було конкуренції в тому сенсі, що вони грали в УПЛ, а ми на той час були в другій лізі. А по-друге – у «Десни» був свій проєкт, а в нас свій.

А зараз ми єдина професійна команда у місті. Це велика відповідальність. У всіх в клубі є певна гордість. Ми пишаємось тим, що представляємо рідний край на рівні першої ліги.

Добре, що футбол взагалі є. За це треба дякувати Збройним силам України. Якби не вони і героїзм військових кожного дня, то ми б не те що не грали у футбол. Ми б навіть не дивилися матчі по телебаченню. І я зараз не про чемпіонат України кажу.

Пам’ятаю свої емоції, коли був матч відкриття після початку вторгнення. Під час виконання гімну України в мене в очах були справжні сльози. Для мене це був дуже емоційний момент.

Коли гімн пролунав, я на секунду затримав свій погляд на прапорі України. Подумав, що ми граємо у футбол під час повномасштабної війни. Наскільки це демонструє світу ось цю українську незламність і бажання бути частиною європейської цивілізації.

Напевне, вперше в життя відчув, що я роблю свій внесок у щось важливе. Ми всі робимо щось важливе. Дуже приємно, коли слова підтримки на адресу команди пишуть військові. Хлопців це дуже надихає.

Нам треба жити в цих умовах і думати, як серед іншого розвивати футбол в такі буремні і важкі часи».

«Одне з моїх татуювань – мапа України з підписом Home»

«Батьки – це єдині родичі, з якими я спілкуюся. Всі інші відправилися за кораблем. Ми намагаємось підтримувати один одного. Для них важко, що їхня дитина в країні, де війна з ракетами. Але я їм вдячний за те, що вони не намагаються повпливати на мене.

В них нема такого, щоб вони просили мене проїхати до Грузії, щоб їм було спокійніше. Вони знають, що я хочу залишитися в Україні – жити і працювати. Я тут бачу своє майбутнє.

Повернення неможливе для мене за будь-яких причин. Для мене це назавжди закрита історія. Але навіть не уявляю, що можу мешкати десь в іншому місці. За весь цей час Україна стала для мене домівкою. Просто мрію залишитися тут.

Я дуже люблю Україну. Мене буває питають: «Сашко, як тобі? Адже ти живеш за кордоном». Відповідаю, що я не живу за кордоном: «Я вдома». Я вважаю, що Україна – цей мій дім. Мені тут дуже подобається. Одне з моїх татуювань – це мапа України з підписом Home.

В мене є кілька татуювань на українську тематику – чотири, якщо говорити конкретно. «Іду на Ви» зробив на початку січня 2024 року. Це легендарний вислів князя Святослава. В якийсь момент я зрозумів, що це гасло мого життя – в мене все йде через якусь боротьбу.

Наприклад, потрапити в український футбол з моїм громадянством – це реально неможлива історія. Я мріяв і вірив в це, але жодна людина не сказала мені, що в мене все вийде. В найкращому випадку говорили: «Пробуй звісно, але ти ж розумієш». А мені це вдалося.

На тій же руці з іншого боку узагальнений образ козака і князя Святослава одночасною. Ще одне тату – це стилізований тризуб. А саме сокіл під час полювання. Він коли бачить здобич, то летить вниз. Це ще печатка князя Володимира. 

А моє перше тату – логотип клубу та напис англійською «Чернігівські тигри». В нас була розмова з одним з фанатів «Чернігова». Він запитав мене, що я зроблю, якщо команда потрапить до першої ліги. Відповів, що наб’ю татуювання. Згодом ми зустрілися, показую йому своє тату – і його це здивувало».

***

У футбольному ком’юніті Чернігова дізналися, що в нас вийде текст про Олександра. Сказали, що інтерв’ю не буде зараховано без цього питання.

Чому клуб англійською мовою транслітерують FC CherniGiv а не FC CherniHiv?

Сашко все пояснив.

«Це один з варіантів транслітерації на міжнародному рівні. Навіть за українськими стандартами до 2010 року було саме так. До речі, адреса сайту міської ради також містить саме «Chernigiv». Ми пишемо назву клубу саме так, бо це дозволяє належним чином передати назву міста для всіх людей.

Будемо відверті – не всі іноземці гарно знають українську транслітерацію. Тому назва FC «Chernigiv» є не стільки англійською, скільки українською, написаною латинськими літерами».

Фото: з особистого архіву Олександра Гребенникова

Найкраще у блогахБільше цікавих постів

Інші пости блогу

Всі пости