«У нас не фронт просідає, а тил». Футболіст «Лівого Берега», який пішов в ЗСУ – про два роки на війні
Тарас Пінчук – відверто про службу.
Повномасштабне вторгнення застало захисника «Лівого Берега» Тараса Пінчука на зборах у Туреччині. Футболіст прийняв рішення повернутись в Україну, де вступив до лав ЗСУ. Вдома на нього чекає дружина з маленьким сином.
Пінчук – вихованець київського «Динамо», де грав разом з Романом Зозулею. Виступав за юнацькі збірні України різних вікових категорій. На професійному рівні грав за «Динамо-2», «Зірку», «Геліос», «Оболонь-Бровар», «Суми», «Верес» та «Лівий Берег». На рахунку захисника 257 матчів у першій лізі України.
«Та який я герой, перестаньте так казати. Це прості люди, які пішли воювати, бо вони розуміють, що треба. У них є цінності, які вони хочуть зберегти вдома, і людей, яких хочуть захистити», – каже Тарас в розмові з Іриною Козюпою.
Далі слово нашому захисникові.
«У війську так само, як і в футболі. Та сама команда, тільки що там люди різного віку, і ризик трошки більший»
«Ми були на зборах в Туреччині. Я якраз відновлювався після операції, коли почалася повномасштабна війна. Вирішив їхати додому. Там нас небагато повернулося – я хлопців теж можу зрозуміти.
Пішов воювати, тому що в мене мама з братом були в окупації в Бучі в цей момент. Все завершилося добре, хоча вони були в центрі окупації. Пощастило, що не було звʼязку, і вони не знали, що відбувається. Так, до них заходили, але все обійшлося. Вони бачили це все, що є російські війська, що голосно було. Але оскільки вони майже не виходили з будинку, а колодязь був у дворі, то змогли це все пережити. У людей були проблеми в питною водою – топили сніг. Пощастило, що у мами з братом був колодязь.
Я зробив тоді свій вибір. У мене совість чиста перед рідними і перед сином. Довго не думав, але коли прийняв це рішення, то воно мені потім відгукнулося. Але я не шкодую. Не можна шкодувати про те, що відбулося.
Скажу чесно, у війську так само, як і в футболі. Та сама команда, тільки що там люди різного віку, і ризик трошки більший. А решта – все, як я звик, адже все життя у спорті. Не надто важко далося адаптуватися у цю систему. Але дуже багато з того, що відбувається у війську, я не можу розказувати. Думаю, ви все прекрасно розумієте.
Військові ж, грубо кажучи, самі себе забезпечують. І це проблема. Ви ж бачите – у нас не фронт просідає, а тил. У нас люди втомилися від війни. Мені їх так шкода, чесно. Був День Валентина, скоро ще восьме березня, потім травневі свята, на море треба поїхати, щоб відпочити від війни – які там збори. Не до цього зараз їм.
Я не можу засуджувати тих, хто не хоче йти воювати чи втомився. Мені нема чого їм сказати. Тому що вони не послухають і не зрозуміють.
Допомагали футболісти з «Вереса», з «Оболоні», де я грав три роки. Хлопці завжди на зв'язку. Є люди, які розуміють і допомагають. Хоча ти не просиш, вони самі зателефонують: «Як справи, може щось треба?» Тоді вже кажеш, бо теж просити не хочеться.
Іноді, коли тобі розказують, як треба було вчинити на війні в тій чи іншій ситуації, то трошки дико, коли це роблять люди, які ніколи там не були. А потім я питаю: «Що, може, підеш?». Відповідають: «Та ні, я не народжений для війни, хай воюють професійні військові». Класика жанру – ти сидиш і думаєш: «А я народжений». Я вам скажу, що професійних військових дуже мало.
Зі мною воюють двоє військових, які були контрактниками. У них контракти закінчились, і вони ж автоматично продовжуються, коли військовий стан. А інші працювали на простих роботах: хто на металобазі, різноробочі, далекобійники. Немає такого, що всі специ. Вони зброю вперше почали тримати вже в армії.
Один з-під Маріуполя, другий з Кременчука, третій з Вінниці, Одеса, Миколаїв, є побратим із заходу України, а потім жив у Херсоні. Нема такого, що з якоїсь однієї області. Солянка. Тому я можу в будь-яке місто поїхати, там в мене будуть знайомі».
«Проблема в тому, що не знаємо, скільки ще служити»
«Приїжджаєш, скажімо, у Київ – є трішечки шок, що тут зовсім інший світ. Так, я розумію, що треба жити цивільне життя, але занадто все розслаблено і люди не переймаються тим, що там на фронті. Хай живуть і ведуть нормальний спосіб життя. Але ж є нюанс: війна в Україні йде, і вона не може стосуватися одних, а інших – ні.
Таке відчуття, що одні мають воювати, підтримувати армію, а другі можуть просто жити і чекати, поки це все закінчиться, бо вони вже втомилися. Якби ж можна було так – клацнути пальцем і закінчити. Так не буває.
Це не тільки моя думка – багато хто так каже. Що нібито війна десь там. Але ж, не дай боже, вона може повернутися. Сподіваюся, такого не буде, але люди дуже розслабились. Прірва між військовими і цивільними тільки росте.
Ти розумієш, що не знаєш, коли зможеш повернутися в цивільне життя. І чи зможеш взагалі. Навіть коли додому приїжджаєш, проводиш там час, то тебе тягне назад, бо тут важко. Там все зрозуміло: ти знаєш, що робити, що тобі допоможуть і тебе підтримають.
Я вам скажу так: люди змінюють погляд, коли одягають піксель, а не коли почитають якесь інтерв’ю. Там одразу все змінюється. Я не можу сказати іншим: «Ідіть у військкомати». Це вибір кожного. Я розумію, що там страшно, що ніхто не хоче це робити, це важко. Але комусь же треба буде це робити рано чи пізно.
«Бригада за сутністю дуже нагадує футбольний клуб». Директор старих «Карпат» – про свій досвід війни
Якщо людина не хоче йти в армію, але чекає повістку, то це одне. Якщо вона вже надумала, то краще підбирати бригаду і подавати туди свої документи. Бо можуть закинути в якусь неприємну ситуацію. Тому краще заздалегідь подумати. Тим паче у всіх, я думаю, хтось служить десь, і можуть розповісти, хто, де і як. Тут всі все знають. Є люди в тилу, які платять податки, допомагають військовим. Вони відчувають, що там не потягнуть. Не питання.
Це війна дронів та артилерії. Але люди теж треба, бо одні на війні з першого дня, і не знають, скільки ще там будуть. Виснажуєшся, але навіть якщо ти виснажишся, нічого не зміниться. Тільки гірше буде. Одне одного підтримуємо.
Проблема в тому, що не знаємо, скільки ще служити. Тому що всі хлопці йшли на ентузіазмі і патріотизмі. А війна затягується і це все відбивається на хлопцях – психологічний стан, плюс то поранення, то контузії. А коли ще й в тилу щось відбувається, то це ж все відображається на військових».
«Якби всі робили те, що вони мають, в нашій державі, то вже давно б виграли війну»
«Основна маса військових, які були на фронті, пережили дуже багато. Це не те, чим в інтерв'ю треба ділитись. З хлопцями між собою ми спілкуємося, можемо говорити все, що думаємо, і все, що знаємо. Це така зона комфорту. А коли розповідаєш те саме цивільним людям, то вони в шоці. Якби я почув себе зі сторони, то розумієш, що це страшно, а людина про такі речі говорить спокійно, сміється.
Розповідати можна багато чого. Люди, які там були, відразу розуміють тебе. Так, там страшні речі відбувалися. У нас багато жартів на цю тему – чорний гумор однозначно присутній. Люди не розуміють цього. Вони думають, що це психічний розлад у хлопців. Страшно, що звикаєш до такого.
Якщо говорити про побут, то ми частенько переїжджаємо. Як вам сказати – чоловіки ж не прибирають квартири, будинки. А ми як клінінгова служба кожного разу. Ти береш та облаштовуєш життєвий простір. А військові операції – там гепі-ендів мало, але вони є.
Щоб виграти війну, треба багато всього. Багато нюансів є як мінімум. Військовий робить те, що він має робити – свою справу. Якби всі робили, те що вони мають в нашій державі, то вже давно б виграли. Війна закінчилася б на нашу користь».
«Не кажу, щоб всі розмовляли українською, але щоб ставилися з повагою до неї, тому що вона реально має велику силу»
«Ніколи не любив росіян, тому що вони зверхньо ставилися завжди до всіх людей, тим паче до українців. Ті росіяни, які зайшли на нашу землю зі зброєю, то я їх взагалі не вважаю за людей. У нас їх називають п###рами – вибачайте, вони такі є.
А ті люди, які там сидять – то за все має бути колективна відповідальність. Так, там є адекватні люди, але колективна відповідальність буде. Я радий, що є ті, які там повиїжджали і не беруть зброю в руки.
Яка може бути оцінка діям, якщо вони напали на, як вони казали, типу братський народ, зі зброєю в руках. І просто стирають все на своєму шляху. Я не знаю як це назвати. Не хочеться просто тут запікувати слова, бо там довго пікати прийдеться. Я б їх просто ізолював би.
Вдома розмовляли українською. Так, до 2014 року в командах російською спілкувалися, а потім, коли я вже перейшов у «Верес», то там українською намагався говорити. У «Лівому Березі» – 50 на 50. Зі мною українською – і я українською відповідав.
Ви ж подивіться, коли п####и заходять, то вони відразу змінюють таблички. Я не кажу, щоб всі розмовляли українською, але щоб ставилися з повагою до української мови, тому що вона реально має велику силу. Вони як чують українську, то їх аж вивертає.
Зі мною служить чоловік з Маріуполя. Він говорить російською, але намагається перейти на українську. Чи можу я йому щось сказати? Не маю права, тому що він уже чотири роки воює. Він намагається, переходить, а ми його підтримуємо.
Так, є люди, які не хочуть переходити. Хоча б розумійте українську мову та поважайте її. Дивіться, у нас скільки в країні шкіл, де російською розмовляють. Дуже багато, правильно? А в Росії хоч одна українська школа є? Жодної. Все дуже просто, і люди хай самі роблять висновки».
«Я, напевно, вже не зможу грати у футбол – у мене з ногою проблеми»
«Якщо ставити себе на місце футболістів, то звісно треба грати. Не те що це розвага – для хлопців це робота. У них контракти, це їхній заробіток. Я б не говорив, що категорично не треба проводити чемпіонат і грати у футбол. Це їхня робота, вони працюють на економіку, сплачують податки. Думаю, що треба. Це моя думка.
Коли виходять з прапорами України, скандують «ЗСУ» на матчах – це все добре. Але патріот – не той хто одягнув вишиванку, а той, хто щось робить. Може й мовчки.
Коли є можливість, то звісно намагаюся дивитися футбол. Хоча б результат, хто як зіграв, та огляди матчів. Особливо, АПЛ та Лігу чемпіонів. Треба перемикатися, адже одне й те саме – важко, на психіку давить. Тому намагаємось відволікатися за допомогою футболу.
Я, напевно, вже не зможу грати у футбол – у мене з ногою проблеми. Мабуть, тільки на приставці буду грати, а так вже не вийде пограти. У мене була футбольна травма, але тут вона погіршилася.
Говорили з хлопцями: як ти можеш будувати плани, якщо не знаєш, що буде завтра? Мріяти не заборонено, а заборонено щось робити.
Точно немає таких мрій, що куплю собі будинок, машину. Класична мрія – виграти війну і переодягнути форму. Це найосновніше. І повернутися до людей, які тебе чекають».
***
Колишня співведуча програми «Профутбол» Олександра Лобода виставила на благодійний аукціон футболку Філіппа Лама з його автографом. Виручені кошти підуть на допомогу батальйону Тараса Пінчука.
«Він і його побратими потребують допомоги, а саме купівлі одягу (берци літні, штани, фліски, куртки весняні, убакс). А також хлопці потребують машину для батальону».
Деталі розіграшу в інстаграмі Олександри.
Посилання на банку для донатів.
Фото: з особистого архіву Тараса Пінчука, «Верес», «Лівий Берег»
Інші пости блогу
