«Була боязнь вдарити м’яч однією ногою». Як військові з ампутацією проходять реабілітацію футболом
Репортаж Ірини Козюпи.
Оголошення біля стадіону імені Баннікова у Києві: «Запрошуємо осіб з ампутацією на безкоштовні тренування з футболу».
Контактна особа – тренер Дмитро Ржондковський, і вказаний номер його телефону. Заняття проводяться на штучних полях біля Будинку футболу двічі на тиждень – вівторок та четвер. Приходжу туди близько 20:00.
Біля роздягалень стоїть чоловік у синій тренувальній футболці з написом Ukraine на спині. В нього протез. Володимир – один з військових з ампутацією, які приїжджають сюди займатися футболом.
«Якби не подобалося, то я б сюди не їздив. Вже звик до тренувань – втягнувся. Я ж усе життя у футбол грав. Вболіваю за всі українські команди, які виступають в єврокубках.
Ще трохи рано – хлопці скоро підтягнуться. Вже є наш воротар Женя – він без руки», – розповідає Володимир.
«Створили проєкт для підтримки наших героїв, які у війні з рашистами втратили здоров’я»
Таку ініціативу організували УАФ та Асоціація футболу осіб з інвалідністю. Мета – допомогти військовим, які втратили кінцівки. Тренування почали проводити з першого червня цього року.
«Виникла ідея створити такий проєкт для підтримки наших героїв, які у війні з рашистами втратили своє здоров’я та отримали ампутацію, – розповідає тренер Дмитро Ржондковський перед початком тренування. – У нас завдання – максимально донести до людей інформацію про наші тренування.
Хочемо, щоб про нас знали, приходили і займалися. Мені здається, що нашим героям через спорт проходити реабілітацію легше та швидше. Як на мене, то це краще, ніж будь-які пігулки.
Тренування в нас тривають лише годину-півтори, але я розумію, як це психологічно впливає на хлопців. Вони знають: «Ага, сьогодні в мене тренування, треба сумочку зібрати, підготуватися, доїхати». Тут вони не тільки тренуються, але спілкуються між собою, жартують. Майже на кожне тренування журналісти приїжджають до нас».
Поки ми спілкуємось, підходять ще кілька хлопців. В роздягальні змінюють протези на милиці.
«Зараз у нас близько 10 людей на тренуваннях. Є такі, яким важко, і вони вже не приходять на наступне заняття. Але я телефоную і кажу: «Давай, все чудово виходить. Всім на початку важко». Для кожного важлива підтримка, щоб ніхто з хлопців не здався і продовжував ходити далі. Вже маємо двох воротарів. Важливо, щоб у нас був тил захищений.
Оскільки я зараз не на фронті, то для мене це, як для чоловіка – хоча б невеликий, але свій особистий внесок та жест поваги нашим героям. У мене в душі гордість і честь, що я з ними знайомий. Хочу бути для них не лише тренером, але і другом, щоб ми могли спілкуватися та товаришувати навіть поза полем. Намагаюся підтримувати хлопців психологічно.
Коли я чую історії, які трапилися з ними, то це як страшний сон. Але коли я чую жарти і бачу посмішки на їхніх обличчях, то це вже я беру у них приклад, як треба себе поводити і триматися.
Для мене це новий досвід, адже я дитячий тренер. Звісно, спершу я хвилювався. Знав, що прийдуть різні люди, в різному психологічному стані, але я дуже приємно здивований, наскільки вони сильні духом та характером. Це ще нам варто повчитися у хлопців, як треба любити життя і радіти кожному дню».
Цікавлюся, чи Дмитро строгий тренер.
«Ніяких поблажок! В роздягальні і в перервах між виконанням вправ ми можемо пожартувати та посміятися. Вважаю, що це правильно. До навантажень треба ставитися з позитивом. Але коли йдуть вправи, то ніяких послаблень.
Перший тиждень тренувань у нас був втягуючим, коли всі звикали до роботи, а зараз ми вже повноцінно готуємося до змагань. Дуже хочу і вірю, що в такий непростий час для нашої країни, у нас вийде гідно представити країну на міжнародних змаганнях».
«Запросив Сергія Реброва – і він пообіцяв, що приїде та проведе тренування»
Змагання, про які говорить тренер – це Ліга Націй для збірних серед людей з ампутацією. Матчі пройдуть 5-8 жовтня у Бельгії. Україна виступає у дивізіоні С разом з Бельгією, Грецією, Грузією та Ізраїлем.
«До повномасштабного вторгнення у нас була збірна України серед людей з ампутацією, але з початком бойових дій більшість гравців виїхали за кордон по різних програмах. Вони вже приїдуть на змагання у Бельгію. У нас є чат, і я їм пишу: «Хлопці, в нас місяць залишився. Сподіваюсь на вашу совість. Треба себе підготувати до змагань – дієта, тренування кілька разів на тиждень, матчі».
Заявочний лист на змагання у нас сформований, але ми не зачиняємо наші двері у збірну. Сподіваюся, що ми гарно представимо нашу країну в Лізі Націй».
Тобто базово цей проєкт у Києві – це допомога в реабілітації військових, але потенційно можна потрапити у збірну України.
Наприклад, у Польщі футбол серед людей з ампутаціями – дуже розвинений вид спорту. Є не тільки чоловіча та жіночі збірні, але проводиться окремий чемпіонат. Подивіться, які голи там забивають.
«В житті хлопці ходять з протезами, але за правилами гри вони мають його зняти і грати тільки на милицях. Воротар має бути з ампутованою рукою. На змаганнях кінцівка руки прив’язується до тулуба і голкіпер може користуватися тільки однією рукою. У польових гравців має бути ампутація ноги.
У Польщі цей вид спорту дуже розвинений. Я навіть більше скажу – як думаєте, хто тренує збірну Польщі? Українець Дмитро Камеко! У поляків дуже сильна команда, і я теж хочу, щоб ми вийшли на такий рівень.
Навіть просив, щоб Дмитро скинув матеріали тренувального процесу, адже мені хочеться вчитися, розвиватися далі та дізнаватися щось нове. В нас було спілкування – і я дуже дякую Дмитру за те, що він поділився зі мною своїм досвідом».
Підтримати хлопців приходять відомі люди футболу. Чекають тут і на тренера збірної України Сергія Реброва.
«Знаю багатьох діючих та колишніх футболістів та тренерів. За можливості, намагаюся запрошувати їх сюди. Такі зустрічі надихають хлопців, у них відразу починають горіти очі. В нас вже були Женя Хачеріді і Руслан Ротань.
Приходив ваш колега і легенда спортивної журналістики Валентин Щербачов. У нас є Володя, який приїжджає на тренування з Глухова. Раніше він бачив їх тільки по телевізору, а зараз може з ними спокійно спілкуватися.
Запросив Сергія Реброва – і він пообіцяв, що приїде та проведе тренування. Я вже розповів про це хлопцям, і вони мене вже питають, коли буде Сергій Станіславович. Кажу, що збірна зіграє з Англією та Італією – і будемо його кликати.
У Львові вже також відкриті двері для людей з ампутаціями. Сподіваюся, що такі тренування будуть не тільки в Києві, але й по всіх регіонах України. Зараз хлопцям дуже важливо розуміти, що вони не самотні, а ми всі разом».
«Після першого тренування мене переповнювали позитивні емоції»
Воротар Євген добре грає ногами. Запитую, де він так навчився майстерно вправлятися з м'ячем.
«Я займався футболом у клубі «Дніпро-75», а потім проходив відбір у дубль «Дніпра» і отримав травму. З професійним футболом довелося зав’язати. Коли проходив перегляд, то там ще були Кернозенко, Пашаєви, Льопа – це ті, кого зараз можу згадати.
Раніше я був захисником, а зараз вже воротар. Це майже те саме, тільки можна грати ще однією рукою. Трохи більше відповідальності – маю бути гарантом безпеки і давати хлопцям впевненість, щоб ми могли показувати свою гру, а не підлаштовувалися під суперника.
Десь три-чотири тижні тому побачив оголошення на стадіоні «Локомотив» перед благодійним матчем Зірок українського футболу проти хлопців з ГУРу і зателефонував тренеру. Так вийшло, що Дмитро мене сам там побачив і підійшов. Після цього почав ходити. Тренування дуже подобаються. Тут можна підтримати форму і привести себе в порядок. В лікарні буває лежиш, дивишся в стелю і не маєш чим зайнятися.
Плюс я футбол з дитинства полюбляю. Після першого тренування мене переповнювали позитивні емоції. Тим паче від хлопців була реакція, що я гарно відіграв. Це також надихає та націлює на те, щоб активніше працювати на тренуваннях».
Для Євгена війна почалася у 2014 році – воював у добровольчому батальоні «Дніпро-1» на Маріупольському напрямку.
«Намагався повернутися у цивільне життя і потрапив на строкову службу в Нацгвардію. Не мав жодних документів про добровольчий батальон, а вік якраз був призивний.
25 лютого 2022 року пішов у військкомат. До цього був у лікарні – якраз виймали пластину з передпліччя. Це була травма, пов’язана з проходженням служби, і якраз прийшов термін її виймати. Лікар ще сказав одягнути лангету, берегти свою руку і його роботу.
Свою цивільну роботу ще напередодні попередив: «Якщо щось почнеться, то я повернусь назад до строю. Я знаю, вмію, навчений, від мене користі буде набагато більше там».
Поранення отримав 15 травня 2022 року у Херсонській області. Я з підрозділу роти розвідки. Моїм завданням було вивезти два розрахунки мінометів на їхні позиції. Хлопці показали мені точку, по якій вони мали відпрацювати. Також мав відкоригувати їхню стрільбу за допомогою квадрокоптера.
Після того, як вони третю міну опустили у ствол, вона не вилетіла, а вибухнула. Тобто це була несправність міномета. Експертиза це визнала. Це міномети, які прийняли на озброєння ще при каденції Порошенка. Завод, який їх виробляв, знаходиться в окупації.
Сергій, який заряджав, 200-й на місці. Командир розрахунку – важкий 300-й. Зараз проходить реабілітацію та протезування в Норвегії. Коли ми викликали медиків і виїжджали звідти, то я сказав, що я легкий 300-й. Тобто я ще виводив групу звідти, бо вони дороги не знали, а наша машина не завелася.
До самого операційного столу я був у свідомості. А там сказав, що треба турнікет попустити, щоб не ампутували руку по передпліччя. На що лікар відповів: «Що, гарно медицину знаєш?» Сказав: «Медицину – ні, а парамедицину – так». А він каже: «Гаразд, відпочивай» – і масочку на обличчя мені наклали. Прокинувся і вже побачив, що рука забинтована.
Коли перевозили в іншу лікарню, то на вулиці чекала наречена. Я її ще втішав: «Заспокойся, все гаразд». Вже тоді розумів, і бажання не згасло, що хочу повернутися назад в стрій. Як мінімум можу бути інструктором або займатися тилом. Наприклад, бути водієм, адже я спокійно керую автівкою на механіці однією рукою.
Зараз чим можу допомагаю хлопцям у волонтерці – проводимо збір для бригади, де в мене брат артилеристом служить. Продаємо сувеніри звідти на аукціонах, бо зараз просто так вже мало хто хоче допомагати. А хочуть щось отримати за свою допомогу. Розумію, що людям важко, ціни виросли, а зарплати не збільшуються, тому десь ентузіазму стало менше. Як кажуть, людина – гірше таргана, бо адаптується до всього».
«Сюжети з фронту вже стали буденністю, а тут мотивуюча історія»
Тренування починається з пробіжки, тоді йде відпрацювання ударів біля одних воріт. Знімати заняття приїжджає журналіст німецького WELT Штеффен. Цей проєкт вже знімали інші топові світові ЗМІ:
«Сюжети з фронту вже стали буденністю, а тут гарна мотивуюча історія, яка дає людям надію», – говорить німець.
Штеффен – великий фанат «Герти». З теплотою в голосі та нотками ностальгії згадує Андрія Вороніна і той сезон, коли українець розривав за берлінців.
«Воронін – чудовий футболіст. Мені дуже подобався його стиль гри та голи, які він забивав за «Герту». Хотів зняти сюжет про «Шахтар» перед їхнім стартом в Лізі чемпіонів. Команда ж гратиме домашні матчі у Гамбурзі, але мені сказали, що вони зараз базуються у Львів, а я туди поки не планую їхати.
Був на матчі «Динамо» з «Ворсклою» минулого сезон. Хотіли записати тренера та кількох гравців, але кияни зіграли внічию і відмовилися говорити. Зате ми гарно поспілкувалися з Віктором Скрипником та Владленом Юрченком, які добре знайомі німцям».
Гравці відпрацьовують паси, комбінації та удари по воротах. Тренування проходить в атмосфері з жартами та на позитиві. На завершення розтяжка.
«Футбол після поранення навіть не думав кидати»
Штеффен спілкується з хлопцями. Вони жартують, що дадуть інтерв’ю в обмін на зброю: «Нам треба більше Леопардів».
Володимир, з яким ми коротко говорили на початку, їздить на тренування з Глухова Сумської області.
«На дорогу йде 3-3,5 години. Приїжджаю у вівторок і до четверга залишаюся тут у друзів чи родичів, щоб не їздити туди-сюди. Прочитав оголошення в інтернеті і вирішив спробувати приїхати.
Довелося перелаштуватися – раніше у футбол грав на двох ногах, а тепер на милицях. Але все дається легко. Звісно, спочатку були труднощі – звикав триматися на милицях, але коли втягнувся, то стало легше. Також потрібно було психологічно перелаштуватися, що тепер одна нога і пас треба давати під ту ногу, яка є.
На війну пішов фактично з перших місяців – мобілізований першого травня 2022 року. На Донбас потрапив першого червня. А 28 липня під Авдіївкою в селі Красногорівка отримав поранення. Коли мене виводили звідти, то нога ще була, але зберегти її не вдалося.
Футбол після цього навіть не думав кидати. Тільки очікував, що буду грати на протезі. Бігають же на протезах. І я надіюсь, що колись буду так грати у футбол».
«Була боязнь, що треба вдарити м’яч однією ногою – і весь баланс та всю масу тіла перенести на руки»
В Олександра немає правої гомілки. Він потрапив під мінометний обстріл – і ногу не змогли врятувати. З німецьким колегою вони говорять про своїх синів і як разом грають у футбол.
«Раніше я його обігрував, а тепер він мене. І навіть не піддається, а я йому раніше піддавався», – сміється Олександр.
Запитую про що ще говорили зі Штеффеном – не хочу дублювати одні і ті самі питання.
«Більше про футбол питав – як було грати раніше і як тепер. Більше такі були запитання, а далі за класикою – де отримав поранення, що і як».
Олександр проходив важке лікування та реабілітацію – пішла гангрена, довелося проводити реампутацію та декілька комплексів операцій.
«Лежав спочатку у Харкові, потім Полтава, Львів, Трускавець, Київ – так постійно переїжджав. Коли зустрічаю хлопців військових, то пропоную приєднуватися до наших тренувань.
Все життя ходив на двох ніжках, а після поранення лежиш, намагаєшся ставати і пересуватися на милицях. Потім йде протезування. В мене є присутнє коліно, то мені трохи легше. Я фактично відразу відмовився від милиць і почав користуватися протезом.
А тут починається футбол, треба знімати протез і знову ставати на милиці. І виходить такий кругообіг милиць у світі, – жартує Олександр. – Тому перші тренування було важко. Була боязнь, що треба вдарити м’яч однією ногою – і весь баланс та всю масу тіла перенести на руки. Було трохи незвично і страшно. Але з кожним ударом і кроком на полі додається впевненість».
Кажу, що в Олександра чудове почуття гумору.
«То ви ще у нас в госпіталі не були, – сміється Олександр. – Там були жарти типу: «Одна нога тут, а друга під Харковом». А хлопці, які втратили дві ноги, можуть вибрати, якого вони будуть зросту.
А що робити? Сталося те, що сталося. Це ж не п’яний десь йшов, впав і втратив ногу. Був на війні, виконував свій громадянський обов’язок, отримав поранення. Ніякого особливого ставлення до себе я не вимагаю. Якщо десь в черзі хтось зайвий раз пропустить, то подякую і скористаюсь цією опцією. А так особливих поблажок мені не треба. Кричати, що пропустіть, бо я особа з інвалідністю – це не мій варіант.
Єдине, сварюсь, коли деякі люди займають паркомісця, які позначені, як місця для осіб з інвалідністю. Тоді я підходжу і роблю зауваження. Тільки в таких випадках. А так мені не складно постояти в черзі.
Мені дуже подобається реакція дітей. Якраз багато йде розмов на цю тему, що вони можуть пальчиком показувати і емоційно реагувати. Можливо, комусь це не приємно. Я вже чув: «У нього скелетна нога», «У нього тоненька нога», «Подивися, це робот» і в такому дусі. В мене, навпаки, настрій може піднятися після таких фраз».
Олександр – киянин, вболіває за «Динамо» Київ.
«Кожного року на них розраховуєш, а вони цього сезону навіть в єврокубках не будуть грати. Прикро.
Але насправді було б цікаво поспілкуватися з гравцями. Там зараз такі молоді хлопці грають – майже вдвічі молодші, ніж ми».
Після тренування всі аплодують один одному. Помітно, що хлопці втомлені, але на їхніх обличчях сяють посмішки.
Фото: Ірина Козюпа/Tribuna.com, Повернись живим, «Бабель», Сomeon_production
