Сандерленд: «Доки я не помру»… або поки не вийдемо в Прем’єр-лігу!

За вікном — кінець травня, а це означає, що настав час підбивати підсумки чергового футбольного євросезону. Чемпіонства «Ліверпуля», «Баварії» та «Барселони» вже обговорені з усіх можливих боків. А що ж там із новачками, які з наступного сезону підвищуються в класі?

І тут є про що поговорити. У новому сезоні еліта європейського футболу поповниться цікавими колективами. Серед них — дебют ще однієї команди з Парижа, амбітна «Піза» під керівництвом Піппо Індзагі та, звісно ж, довгоочікуване повернення до Бундесліги «Гамбурга» — одного із клубів-засновників турніру.

Та особисто я найбільше чекаю на повернення іншої, не менш легендарної команди — «Сандерленда». На жаль, дедлайн подачі цієї конкурсної роботи — 22 травня, а фінальний матч плей-оф за вихід до АПЛ проти «Шеффілд Юнайтед» відбудеться лише 24-го. Тож мені не залишалося нічого іншого, як здути пил із машини часу, зазирнути в найближче майбутнє — і перевірити, чи буде моя розповідь релевантною наступного тижня.

Тож можете сміливо ставити свої гривні та «шаги» на повернення цієї банди в еліту. Інформація перевірена — джерело надійне.

Передісторія: Коли драма стала серіалом

Напевно, для багатьох нейтральних уболівальників команда «Сандерленд» до сезону 2017/18 асоціювалася з класичним прикладом клубу-«ліфтера» — постійне балансування на межі вильоту, чергування сезону в АПЛ з поверненням із Чемпіоншипу, й жодних серйозних досягнень. Але все змінив один неочікуваний серіал на Netflix — «Sunderland 'Til I Die» («Сандерленд: Доки я не помру»).

На той момент це був справжній прорив у світі спортивної документалістики. Раніше такого масштабу та глибини ще ніхто не бачив. Іронія в тому, що спочатку творці планували зняти, як «Сандерленд» відновлюється після вильоту та повертається у Прем’єр-лігу. Але вже з перших серій стало зрозуміло — це не шлях героїв, які летять угору. Це буде історія болю. Команда не просто не повернулася — вона вилетіла ще раз, цього разу в Лігу Один.

Камери зафіксували не тріумф, а крах. І саме в цьому — головна сила серіалу. Уболівальники по всьому світу побачили, що футбол — це не лише перемоги. Це поразки, сльози, порожні трибуни й тиша після фінального свистка. Найбільше вражає те, що головними героями стрічки стали не тренери і не футболісти, а звичайні фанати. Ті, хто ходив на матчі, коли команда падала. Ті, хто плакав у барі після чергової поразки. Ті, хто з надривом повторював: «Я не можу перестати любити цей клуб. Це моя сім’я».

Не дивно, що саме ця історія надихнула Райана Рейнольдса та Роба МакЕлгенні, коли вони вирішили придбати валлійський «Рексем» і зняти власне реаліті про шлях клубу з глибини англійської футбольної піраміди.

І хоча з погляду спортивних результатів «Сандерленд» тоді опинився на самому дні, популярність клубу у медіа лише зростала. Завдяки серіалу фанатська база розширилася по всьому світу. Мільйони чекали на фінал цієї історії — довгоочікуваний хепіенд.

«Доки я не помру» — не просто гасло. Це клятва, що звучить нині гучніше, ніж будь-коли. І, здається, Сандерленд нарешті дійсно повертається туди, де йому належить бути — в Прем’єр-лігу.»

«Сандерленд» повертається: найкращий сезон за останні роки

Цьогоріч «Сандерленд» проводить свій найкращий сезон за останній час. Після тривалих поневірянь у Лізі Один та Чемпіоншипі команда нарешті вийшла на стабільний рівень. Комбінативна гра в центрі поля, агресивний пресинг та вміння грати на результат — саме ці якості дозволили клубу втримуватись серед лідерів Чемпіоншипу майже весь сезон.

Ключовий поворот стався після новорічної перерви: «Сандерленд» зміцнив оборону, навчився не втрачати очки в матчах проти аутсайдерів і, в найкращих традиціях англійського футболу, почав вигризати перемоги на характері.

А ще — в команді нарешті з’явився лідер і справжня зірочка: Джоб Белінгем. І в цьому випадку мова не про чергового "молодшого брата" зірки — це не «Етан Мбаппе, без образ 😉». Джоб — повноцінна футбольна особистість, яка впевнено заявила про себе на рівні дорослого футболу.

Белінгем — новий король північного сходу.

Джоб Белінгем цілком може повторити шлях свого поки що більш зіркового брата. Перші кроки в кар’єрі у них дуже схожі: обидва починали в «Бірмінгемі» та загартовували характер і футбольні навички в одному з найскладніших чемпіонатів Європи — Англійському Чемпіоншипі.

На відміну від типових 19-річних талантів, Джоб уже виглядає кремезніше та атлетичніше за свого старшого брата. Це його другий повноцінний сезон у складі «Чорних котів», і в обох сезонах він провів понад 40 матчів. Така стабільність — не просто статистика, а свідчення його важливості для команди.

Його гра — це мікс футбольного інтелекту, техніки й холоднокровності, яку рідко побачиш у гравців його віку. Белінгем не просто виконує вказівки тренера — він читає гру, відчуває її ритм, контролює темп. Його присутність на полі — це мотор, який запускає атаки й супроводжує їх до завершального акорду.

Джоб Белінгем — це не лише цифри в протоколі. Це нове обличчя «Сандерленда», символ оновлення та надії. Уже зараз ширяться чутки, що ним всерйоз зацікавилася… ну, звісно ж, «Борусія» Дортмунд. Німецький клуб прагне повторити трюк, який уже спрацював із Джудом — купити молодого англійця, дати йому шанс, і через рік-два отримати топ-гравця світового рівня.

Тож буде цікаво: Джоб підеться прокладеною стежкою брата чи обере свій власний маршрут — і заявить про себе вже в АПЛ?

Назарій Русин — українська історія у червоно-білих кольорах

Так, у цій казковій історії є й український слід. Не такий вагомий, як хотілося б, але все ж — він є.

Трансфер Назарія Русина до «Сандерленда» не став гучною подією на Туманному Альбіоні. Але ми, вболівальники з України, стежили уважно: як хлопець із Бурштина, який колись грав за «Зорю» та «Динамо», впишеться в один із найжорсткіших чемпіонатів Європи?

На жаль, внесок Назарія у цьогорічне досягнення команди — дуже скромний. Усього 8 виходів на поле і жодної результативної дії. Згодом — закономірна оренда до хорватського «Хайдука», де, на жаль, справи теж не пішли вгору: лише одна результативна передача в 15 матчах.

Контракт Русина з «Сандерлендом» спливає вже цього літа. І, найімовірніше, він залишить клуб у статусі вільного агента. Але ми ж усі віримо в дива, правда?

Можливо, «Сандерленд» все ж продовжить з ним контракт і він  буде не тільки  хепі ту би хір,а і нарешті почне  сКорЕ а ГоЛе? Бо як не зараз — то коли?

Темний бік історії: власники, походження і запитання без відповідей

На жаль, у цій голлівудській історії є і частка негативу — для нас, українців, доволі відчутна.

Із 2021 року контрольний пакет акцій «Сандерленда» належить французькому мільярдеру Кирилу Луї-Дрейфусу. Придбавши клуб у 23 роки, він став наймолодшим власником футбольної команди в історії британського футболу. Варто зауважити, що його родина вже мала досвід у грі: раніше вона володіла контрольним пакетом акцій «Олімпіка» з Марселя.

Та, як підказує його ім’я, Кирил — не зовсім корінний француз. Його мати, Маргарита Луї-Дрейфус (у дівоцтві — Богданова), народилася в Санкт-Петербурзі й після смерті чоловіка, бізнесмена Роберта Луї-Дрейфуса, успадкувала всі його активи. Вона вважається однією з найбагатших жінок у світі. Якоїсь чіткої публічної позиції щодо війни  сім’я не озвучувала.

Цим фактом і скористались окремі українські вболівальники та блогери, висловлюючи припущення: чи не стало саме походження власників однією з причин того, що Назарій Русин так і не отримав повноцінного шансу в основі? Особливо з огляду на те, що Назар неодноразово публічно висловлював підтримку Україні.

Звісно, це лише припущення — правди ми, ймовірно, ніколи не дізнаємось. Але й не будемо шукати виправдань: якби Назарій стабільно демонстрував гру рівня топ-нападника, питання щодо його ролі в команді просто не виникало б. До того ж трансфер відбувся вже після початку повномасштабного вторгнення, і клуб чудово розумів світогляд гравця, з яким підписував контракт.

Підтримувати «Сандерленд» чи ні, зважаючи на походження його власників, — особистий вибір кожного. Для мене, як і для багатьох, головні герої цієї історії — це не власники, не трансфери й не бюджети.

Це фанати. Ті, хто залишився з командою після падіння. Хто купував абонементи, коли дивитися було не на що. Хто їздив підтримувати клуб у містечка з населенням у десять тисяч. Ті, завдяки кому «Sunderland ’Til I Die» став культовим серіалом не про перемоги — а про вірність.