Кам'янець-Подільський в УПЛ: легендарна спадщина та футбольна історія колишньої столиці УНР
Захоплива розповідь про центр Поділля та футбол в регіоні.
Цей пост написаний користувачем Tribuna.com в рамках блогерського конкурсу. Підтримайте його плюсами та коментарям.
Футбольний клуб «Епіцентр» вийшов до УПЛ, додавши нову позначку на мапу міст, які були представлені у вищому українському футбольному дивізіоні. У сприйнятті більшості сучасних українців Кам'янець-Подільський – це невеликий райцентр у Хмельницькій області, який відомий хіба що замком, тож поява там вищолігової команди може здаватись незрозумілою, особливо зважаючи на те, що ФК «Поділля» з обласного центру навпаки має усі шанси вилетіти навіть з Першої ліги. Так це чи ні, а також яке значення місто Кам'янець-Подільський має для України і регіону, нумо розбиратись.
Кам'янець-Подільський – не просто населений пункт, а жива енциклопедія історії. За свою історію він встиг побувати частиною низки держав: Литви, Золотої Орди, Польщі, Туреччини, Російської імперії, Австро-Угорщини, УНР, СРСР і Німеччини. І в усіх цих державах місто залишалось центром регіону і важливою політичною одиницею – центр князівства, тумена, воєводства, еялету, губернії, округи, гебіту і навіть області. Всюди місто мало центральне значення, окрім... сучасної України. Як так сталося? Давайте про все послідовно.
Непроста, але дуже цікава доля міста
Через своє дуже вигідне географічне становище, поселення на місці нинішнього Кам'янця-Подільського фіксуються ще з античних часів. Місто лежить у петлі річки Смотрич, залишаючи лише вузьку доріжку, яку легко було контролювати, оскільки в інших місцях шлях до поселення захищає Смотрицький каньйон, який сягає висотою до 50 метрів. Тож охочих поселитись у такій природній фортеці завжди було багато. Зокрема відомо, що тут проживали люди вже у часи Трипільської держави понад 5 тисяч років тому, і з того часу місцина не залишалась безлюдною.
Проте справжній міський осередок сформувався в другій половині XII століття, коли тут виникло укріплене поселення, яке стало одним з центрів Галицько-Волинської держави. Тоді ж у місті з'явилась і перша велика громада – князь Лев Данилович запросив вірмен для оборони східного кордону своєї держави, завдяки чому вони стали масово селитись на берегах Смотрича. Втім, утримати монгольську навалу хана Батия вони не змогли і з 1240 року місто опинилось під владою Золотої Орди. В цих умовах воно зберегло свій статус, ставши центром Кам'янецького тумена, а вірмени залишились у місті і лишились важливою частиною його історії.
Поступово вплив Золотої Орди і Галицько-Волинської держави падає, і місто потрапляє під владу Литовської держави. Її князь Ольгерд передав ці землі своїм племінникам – князям Коріатовичам – за великий внесок у відвоюванні регіону. Саме вони, за легендою, заснували місто на скелястому півострові, оточеному річкою Смотрич. Звісно, місто вже існувало і до того, але саме у грамоті князів Юрія та Олександра Коріатовичів 1374 року вперше згадується назва Кам'янець, яке існує і донині. Того ж року місто отримало магдебурзьке право, що стало поштовхом до його розвитку як важливого адміністративного та торгового центру, яке було столицею Подільського князівства.
Смотрицький каньйон
Втім, географічне положення регіону не дозволяло йому надовго затриматись у одних руках, і вже 1430 року Кам'янець захопили польські війська, зробивши його центром Подільського воєводства зі статусом королівського міста. Так розпочалась сторінка нової важливої громади, що вплинула на вигляд міста – польської. Якщо вірмени здебільшого фокусувались на релігійних спорудах, залишивши по собі зразки вірменської релігійної архітектури, то поляки розвернулись значно більше, залишивши, окрім костелів, низку громадсько-політичних будівель, зокрема міську ратушу, яка досі стоїть у центрі міста.
У цей час Кам'янець-Подільський переживав економічний розквіт. Місто стало важливим центром транзитної торгівлі між Європою та Азією. Тут діяли численні ремісничі цехи: пекарі, ковалі, гончарі, ювеліри та інші. Вірменські купці, які мали значний вплив у місті, монополізували торгівлю та успішно конкурували з львівськими торговцями. Тоді ж була збудована і знаменита фортеця – символ міста та одна з наймогутніших оборонних споруд Східної Європи. Її мури витримували численні облоги: від татарських набігів до турецьких і козацьких атак. У 1621 році за проєктом інженера Теофіла Шомберга було збудовано Новий замок – система земляних валів і бастіонів, що посилила обороноздатність міста.
Одна із найдавніших фотографій кам'янецького замку авторства Ю. Кордиша. 1865 рік.
Але, як відомо, жодні стіни не є перешкодою, якщо їх нікому захищати. Польська держава опинилась у скрутному становищі після Хмельниччини та воєн із Московією та Швецією, тож цим скористались турки і 1672 року захопили його, зробивши центром Подільського еялету. Втім, надовго втримати у себе османи місто не змогли, і вже 1699 року воно разом із більшою частиною Поділля було знову увійшло до складу Речі Посполитої. Настільки короткий османський період не міг залишити у місті значних турецьких впливів, але і досі можна побачити поруч із фортецею Турецький бастіон, який мав захистити місто. Але найбільш відомим елементом турецької присутності у місті залишається збудований у цей час мусульманський мінарет біля Кафедрального костелу Петра і Павла, одного з найбільш туристичних місць міста. Незвичне поєднання мусульманства і католицизму, яке є досить унікальним зразком переплетення різних культур. Де ще таке побачиш, як не у Кам'янці-Подільському?
Таким чином аж до 1793 року, часу другого поділу Речі Посполитої, місто тривалий час було частиною польської держави. Коли Кам'янець разом з усією правобережною Україною був анексований Російською імперією, вплив польської громади очевидно сильно впав, а католицькі монастирі стали перетворювати у православні. Тоді ж на арену виходить нова важлива громада міста. І це не московити, як ви б могли подумати. Вони не дуже бажали їхати на околиці своєї імперії у досить небезпечні регіони, натомість любили змушувати там жити інших. У держави існувала так звана зона осілості для євреїв, з метою запобігання їх проникнення у суто російські губернії. Звісно, новоприєднане Поділля потрапило до цієї зони, і євреї стали масово заселяти місто, витісняючи вірменів і поляків. Нова громада теж внесла свою лепту у вигляд міста. Основою стала синагога у стилі еклектизму, яка збереглась і донині. В результаті на початку ХХ століття фактично половина населення міста були євреї.
Російська імперія теж приклалась до зміни вигляду міста, відкривши у 1874 році Новопланівський міст через каньйон, який дозволив поєднати Старе місто із іншою частиною. На жаль, донині він не зберігся у оригінальному вигляді, оскільки більшовики під час Другої світової війни його підірвали при відступі. Також у 1914 році через місто пройшла залізниця. У імперії задумали амбітний залізничний проєкт «Слов'янський шлях», який мав сполучити Петербург із Адріатичним морем, територією сучасної Хорватії, для того аби столичні вельможі з далеких північних боліт могли легко потрапляти на південні морські курорти. Втім, перша світова війна, яка почалась за кілька місяців після відкриття станції, а потім і розпад імперії, не дозволили втілити задумане.
Тим не менш, наявність станції стало важливою віхою у подальшому розвитку міста. У жовтні 1918 року в Кам'янці-Подільському було відкрито перший Український державний університет, який очолив видатний українознавець Іван Огієнко. Виш діє і понині, носячи ім'я цього діяча. Пізніше, ймовірно, саме через наявність залізниці, місто навіть змогло на певний час у 1919–1920 роках побути столицею УНР, коли українські війська втратили Київ. 10 червня 1919 року до Кам'янця-Подільського прибув Голова Директорії та Головний Отаман армії УНР Симон Петлюра. Місто стало осередком української влади, де розмістилися урядові установи, дипломатичні представництва та командування Дієвої армії. У липні 1919 року до Кам'янця прибув диктатор ЗУНР Євген Петрушевич, що символізувало об'єднання українських земель. У місті функціонували міністерства УНР, проводилися дипломатичні зустрічі з представниками Франції, Румунії та США. Місто стало центром політичного та військового життя республіки, де приймалися важливі державні рішення.
Урочиста присяга Директорії, уряду, чиновників і війська на вірність Українській Народній Республіці у Кам'янці-Подільському. 14 жовтня 1919 року.
Також до міста переїхала і Українська республіканська капела під керівництвом Олександра Кошиця, яку влада УНР готувала до світового турне. Саме тут, у місті над Смотричем, з 14 лютого по 24 березня 1919 року, формувався склад хору, проводилися інтенсивні репетиції та вивчення французької мови. Цей період став вирішальним у становленні капели як культурного посланця Української Народної Республіки. 24 березня 1919 року з залізничного вокзалу Кам'янця-Подільського капела вирушила у світове турне, яке охопило 17 країн Європи, Північної та Південної Америки.
Під час гастролей, у травні 1919 року, в Національному театрі Праги відбулася європейська прем'єра «Щедрика» Миколи Леонтовича, що стало початком його світової слави. Цей твір, оброблений Леонтовичем, згодом став відомим у світі як «Carol of the Bells». У 2021 році, до 30-ї річниці Незалежності України, на будівлі залізничного вокзалу Кам'янця-Подільського було встановлено меморіальну дошку на честь Української республіканської капели. Сам Микола Леонтович, автор обробки «Щедрика», теж мав прямий стосунок до міста, оскільки навчався у Подільській духовній семінарії в Кам'янці-Подільському з 1892 по 1899 роки. Тут він вивчав теорію музики, хоровий спів, опановував гру на скрипці, фортепіано та духових інструментах, а також почав обробляти народні мелодії. Тож місто по праву можна вважати батьківщиною «Щедрика».
Меморіальна дошка на стіні вокзалу, присвячена Українській республіканській капелі.
Жодне мистецтво не може існувати без власної армії, яке його захищає, тож буйний розквіт культури і політики міста виявився недовгим – у листопаді 1920 року його захоплюють більшовики. Петлюра і весь уряд змушені виїхати в еміграцію, а капела, яка все ще перебувала у турне із завданням промоції УНР для західного світу, втрачає свою актуальність і не може повернутись. З цього моменту починаються сім десятиліть червоного панування, яке мало чим відрізнялось від аналогічної політики більшовиків у інших містах – репресії, Голодомори, знищення низки релігійних архітектурних шедеврів міста.
У суспільно-культурному плані місто залишалось важливим центром Подільського регіону і цілком очікувано стало столицею Кам'янець-Подільської області. Але у більшовиків політичний складник завжди був важливішим за суспільний: червона імперія готувалась до війни і у 1938 році біля міста, яке було фактично на кордоні, почала будувати Кам'янець-Подільський укріплений район. Не бажаючи залишати адміністрацію у прикордонні, 12 травня 1941 року обласний центр було перенесено з Кам'янця-Подільського до невеличкого містечка Проскурова, яке знаходилося значно більше вглиб території, після чого місто втратило значення регіонального центру.
Як це часто буває з російськими планами, укріпрайон не приніс жодної користі і у липні 1941 року був взятий угорськими та німецькими військами без бою. Місто ненадовго повернуло собі статус адміністративного центру, ставши столицею Кам'янець-Подільського гебіту, але ця подія була затьмарена страшною трагедією – наприкінці серпня 1941 року в районі міста Кам'янець-Подільський було вбито близько 23 600 євреїв, які на той момент складали понад третину усього населення міста. Згодом ці масштаби злочинів нацистів будуть перевершені у Бабиному Яру та інших місцях страт, але на той момент це був наймасовіший випадок Голокосту в історії.
У 1944 році СРСР повернув собі контроль за Поділлям, а місто, яке колись переживало великі політичні і соціокультурні хитросплетіння, стало звичайним районним центром, яким ми його знаємо і зараз. У повоєнні роки єврейська громада не відновилась, а їх місце зайняли українці з навколишніх земель. Крім того, центр області не повернули назад, залишивши його у Проскурові. А 1954 року, на честь річниці так званого «возз'єднання» України з росією, місто перейменували у Хмельницький, а область, відповідно, у Хмельницьку, остаточно знищивши згадку про важливу історично одиницю Поділля. Туди ж перебазувався увесь чиновницький апарат, і регіон у часи холодної війни перетворили на одну з важливих ядерних баз країни.
Територія майже уся була вкрита «ракетними точками», загалом в області базувалося 90 міжконтинентальних ракет. А щоб нових кадрів довго не шукати, там же відкрили Хмельницьке вище артилерійське командне училище. Настільки кардинальна зміна значення регіону навіть залишилась у американській культурі – у культовій кінокомедії Стенлі Кубрика «Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав хвилюватись і полюбив бомбу» ракетна база Борщів (містечко у 40 км від Кам'янця-Подільського), згадується як ціль для ядерного удару американськими бомбардувальниками. Разюча зміна ставлення до регіону, чи не так?
Місто радянське. 1970-ті роки.
Чи було це навмисним знищенням історичної пам'яті Поділля, чи просто прикрою випадковістю – достеменно невідомо. Але факт лишається фактом: Хмельницький, колишній провінційний Проскурів, із часом перетворився на типовий радянський обласний центр із характерною архітектурою, уніфікованими вулицями та стандартизованим духом епохи. Населення стрімко зросло з 50 до понад 250 тисяч, тоді як Кам'янець-Подільський, місто з тисячолітньою історією, хоч і розвивався, так і залишився в межах 100 тисяч жителів.
Розпад Радянського Союзу дав надію на повернення до історичних витоків – було знищено ракетні шахти, закрито артилерійське училище, що остаточно стерло мілітарний образ, наданий радянською епохою. Але місто, яке колись було живим осередком вірменської, польської, єврейської культур, стало безликим. Знищивши радянський спадок, йому не повернули спадок український. І мало хто, окрім місцевих жителів, знає і пам'ятає, що ховають ці стіни.
Для більшості українців унікальна ідентичність міста майже невідома. Те, що лишилось, мовчки нагадує не про сьогодення, а про величне минуле. І це, мабуть, найгірше: коли історія кричить про себе з кожного каменя, але сучасність вперто мовчить і не хоче помічати. Можливо, саме поява футбольного клубу у найвищому дивізіоні почне процес відродження у українців сприйняття цього надзвичайного міста не просто як райцентру з красивим замком? Мені б цього дуже хотілось, місто цього заслужило.
А як щодо історії футболу у місті?
Олімпійський вогонь біля міського стадіону Кам'янець-Подільського. 1980 рік. Знімки з архівів Анатолія Мрачковського та Костянтина Станіславського.
«Динамо»
Перша футбольна команда у місті виникла завдяки розповсюдженню у СРСР спортивних товариств, які відкривали свої гуртки у всіх містах. Не відомо точно, коли у Кам'янці-Подільському була сформована футбольна команда товариства «Динамо», але відомо що вже у 1929 році вона брала участь у Всеукраїнській першості ПСТ «Динамо». Це був турнір, в якому між собою змагались динамівські колективи з усіх населених пунктів республіки. В подальші роки «Динамо» (Кам'янець-Подільський) брало участь у чемпіонатах УРСР, а також двічі поспіль, у 1939 та 1940 роках, вигравало чемпіонат Кам'янець-Подільської області. У 1951 році команда виступала в другій групі першості УРСР, але надалі її сліди втрачаються.
Ймовірно, спорттовариство зосередило свою увагу на клубі «Динамо» (Проскурів), відоме зараз як «Поділля», яке саме 1951 року дебютувало у чемпіонатах УРСР і поступово ставало все більшою силою в українському футболі, а з 1960-х років стало постійно грати у нижчих лігах СРСР. Лише після відновлення незалежності, 26 лютого 1999 року міськвиконком зареєстрував міліцейський спортивний клуб «Динамо» (Кам'янець-Подільський), який того ж року виграв чемпіонат і Кубок області, але далі справи не пішли і команда припинила існування.
«Буревісник»
«Буревісник» був заснований у 1954 році як футбольна команда Кам'янець-Подільського педагогічного інституту (нині – Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка). У 1950–1970-х роках клуб став однією з найуспішніших команд Хмельницької області. Команда здобула титул чемпіона області в 1954–1959, 1965, 1975 та 1977 роках, а у 1991 році команда стала чемпіоном України серед вищих навчальних закладів. Через свій студентський статус і відсутність підтримки від великих підприємств, команда ніколи не грала навіть на рівні чемпіонатів УРСР, але завжди мала непоганий підбір виконавців. Зокрема, серед вихованців «Буревісника» є Віталій Первак, який згодом провів понад 130 ігор у Вищій лізі України у складі таких клубів, як «Волинь», «Нива» (Тернопіль), «Прикарпаття» та «Олександрія», а наразі є головним тренером іншої вищолігової команди, «Лівого Берега» з Києва.
«Колгоспник»/«Текстильник»
У 1960 році в Кам'янці-Подільському було засновано футбольний клуб «Колгоспник». Ця команда представляла місцеві аграрні колективи та брала участь у регіональних змаганнях. Згодом клуб змінив назву на «Текстильник», відображаючи зв'язок із місцевою текстильною промисловістю. Інформацію про якісь досягнення або подальшу діяльність знайти не вдалось. Ймовірно, клуб зник так само, як і колгоспи.
«Цементник»
«Цементник» виник у другій половині XX століття як команда, пов'язана з місцевою цементною промисловістю. У 1977 році клуб дебютував у чемпіонаті УРСР, де в 2-й зоні посів передостаннє 11-те місце. У 1983 році команда взяла участь у Кубку республіканської ради ДСТ «Авангард» на приз «Спортивної газети», де в 1/4 фіналу поступилася соснівському «Шахтарю» з рахунком 0:4.
Після проголошення незалежності України «Цементник» продовжив виступати в обласних турнірах. У сезоні 1993/94 років команда стартувала в аматорському чемпіонаті України, де в 2-й зоні не здобула жодної перемоги та посіла останнє 12-те місце, після чого припинила участь у загальнонаціональних змаганнях.
У 1998 році «Цементник» досяг найбільшого успіху в своїй історії, коли у фінальному поєдинку кубка Хмельницької області обіграв з рахунком 2:0 СК (Старокостянтинів).
«Приладобудівник»/«Імпульс»/«Ратуша»
Історія команди розпочалася в червні 1963 року, коли директор приладобудівного заводу Михайло Андрєєв запропонував створити власну футбольну команду – «Приладобудівник». Це рішення було зумовлене бажанням залучити працівників заводу до активного спортивного життя та конкурувати з іншими заводськими командами міста. У 1972 році команда отримала нову назву – «Імпульс», що відповідала телетайпному позивному заводу. Клуб тривалий час був в авангарді подільського футболу. Зокрема, команда стала чемпіоном області у 1995 році та двічі вигравала Кубок області в 1994 та 1995 роках. У сезоні 1995/96 «Імпульс» взяв участь у Кубку України, де вибув на стадії 1/128 фіналу від клубу «Керамік» з Баранівки Житомирської області.
У листопаді 1995 року клуб «Темп-АДВІС», який представляв у Першій лізі України Хмельницький, знявся зі змагань, і Федерація футболу України для збереження професійної команди в області вирішила замінити її по ходу сезону на «Імпульс», що був чинним чемпіоном Хмельниччини. Цікавим є той факт, що хмельницький клуб сам за пів року до того замінив у першій лізі команду «Темп» (Шепетівка), яка знялась через фінансові проблеми, стрибнувши таким чином одразу з Третьої ліги до Першої.
Не дарма наша футбольна федерація з часом відмовилась від таких замін, оскільки обидва клуби були фактично мертвонароджені і після заміни попереднього проіснували лише пів року. Виступи «Імпульсу», який було перейменовано на «Ратушу», виглядали більше як фарс. Команда зіткнулася з численними викликами: обмежений час на підготовку, нестача досвіду та ресурсів, а більшість гравців, переведені з «Імпульсу», не мали жодного досвіду виступу в професіональних лігах і не виступали за жоден інший професіональний клуб після «Ратуші». У 18 матчах, які вони зіграли, команда зазнала 18 поразок із загальним рахунком 3:71. Єдину перемогу було зараховано технічно в останньому турі через неявку суперника – кременчуцького «Нафтохіміка». У ще двох матчах проти макіївського «Шахтаря» та алчевської «Сталі» команда отримала технічні поразки за невиїзд.
Попри це, завдяки результатам «Темп-АДВІСа» у першому колі, «Ратуша» фінішувала не останньою в турнірній таблиці, обігнавши стрийську «Скалу». Команда мала продовжувати виступи у Другій лізі, але спонсора команди, місцевого бізнесмена Івана Покотила звинуватили в тому, що нібито за його наказом були вбиті п'ять осіб, а також за надання зброї особам, які вчинили цей злочин. За це власник клубу був засуджений до смертної кари, але через мораторій її замінили на довічне ув'язнення, яке бізнесмен відбуває і досі. Клуб же без фінансування припинив існування. Натомість відроджений «Імпульс» продовжив виступи на регіональному рівні без серйозних досягнень.
«Поділля»/«Електрон»/«Електроприлад»/«Смотрич»/«Фортеця»
Іншою заводською командою міста, яка теж спробувала себе на національному рівні, став клуб «Поділля». Його історія клубу бере початок у 1960 році, коли була створена команда «Поділля» під егідою ДСТ «Авангард». У 1968 році команда дебютувала в класі «Б» чемпіонату СРСР, де виступала протягом трьох сезонів. В сезоні 1971 року більшість гравців «Поділля» перейшло до заводської команди, яка носила назви «Електрон» і «Електроприлад» і двічі поспіль виборювала титул чемпіона області.
У 1972 році команда під назвою «Електроприлад» взяла участь у Чемпіонаті УРСР серед КФК. У 1979 році команда вже під назвою «Поділля» взяла участь у Кубка УРСР і дійшла до 1/8 фіналу. У 1981 році команда «Поділля» вилетіла з Кубку УРСР на стадії 1/16 фіналу, програвши івано-франківському «Локомотиву». Також саме вихованцем кам'янецького «Поділля» є тренер низки українських та закордонних клубів В'ячеслав Грозний. Примітно, що він був одним з тих, кому довірили у 1980 році нести олімпійський вогонь у місті, який рухався з Греції на московську олімпіаду.
У 1989 році команда була переведена на госпрозрахунок і отримала назву «Смотрич», а її президентом став директор заводу «Електроприлад». Цей завод, а також заводи цементний, дереворіжучих інструментів, СКБ медпромисловості, стали спонсорами команди. Клуб виступав у чемпіонаті УРСР, а у першому чемпіонаті області в незалежній Україні команда здобула бронзові нагороди, після чого припинила існування.
У 2016 році команда відновила участь у чемпіонаті Хмельницької області під назвою «Фортеця». У 2017 році досягла фіналу Кубка області, де поступилася ФК «Случ» зі Старокостянтинова з рахунком 0:3. Наразі клуб активно розвиває молодіжні команди, зокрема U-14 та U-10, які беруть участь у юнацьких турнірах.
Як і звідки з'явився «Епіцентр»?
2018 року один з найбагатших людей України за версією Форбс, Олександр Герега, вів перемовини з Петром Димінським та Ігорем Коломойським щодо купівлі ФК «Карпати». Домовитись у отриманні команди вищого дивізіону не вдалось, тож бізнесмен вирішив потрапити в УПЛ обхідним шляхом і 2019 року придбав аматорський клуб «Дунаївці» з однойменного міста Хмельницької області, уродженцем якої є сам. Команда успадкувала сині кольори та назву мережі будівельних гіпермаркетів «Епіцентр К» свого власника.
До складу ФК «Епіцентр» приєдналися нові гравці з досвідом у аматорських та професіональних лігах. Першим досягненням команди стала перемога у Кубку Хмельницької області 2019 року. У фіналі, що проходив на стадіоні «Поділля» в Хмельницькому, «Епіцентр» переміг «Іскру» з Теофіполя з рахунком 3:0. Незабаром команда також виграла обласний чемпіонат, не зазнавши жодної поразки. Це чемпіонство стало довгоочікуваним для дунаївських вболівальників після 15 років очікування.
У 2020 році команда знову виграла обласний кубок, а також стала срібним призером аматорського чемпіонату України, програвши у фіналі в серії пенальті сумській «Вікторії». Того ж року клуб здобув професіональний статус і дебютував у Другій лізі чемпіонату України в сезоні 2020/21, посівши четверте місце у своїй групі. Наступний сезон був перерваний через повномасштабне вторгнення Росії, і «Епіцентр» завершив його на 5 позиції. Тим не менш, через зняття низки команд, клуб отримав право підвищитись у класі, вийшовши до Першої ліги.
У 2022 році клуб змінив місце реєстрації з Дунаївців на Кам'янець-Подільський, де якраз був відкритий після реконструкції стадіон імені Тонкочеєва, який мав право приймати матчі Першої ліги. Таким чином до Кам'янця-Подільського повернувся професіональний футбол після 27 років відсутності. У дебютному сезоні в Першій лізі 2022/23 команда посіла 6 місце з 8 у чемпіонській групі і серйозно не боролась за підвищення у класі. Але вже наступний сезон 2023/24 показав вищолігові амбіції клубу. «Епіцентр» посів 4 місце в Першій лізі, що дало право зіграти в плей-оф за вихід до УПЛ. Хоча команда не змогла здолати рівненський «Верес», їй випав ще один заскочити в УПЛ – так званий Турнір чотирьох, який УАФ неочікувано вирішила провести для визначення команди, що мала замінити «Дніпро-1» у еліті. Але і тут до кам'янчан фортуна повернулась не тим боком, вже у півфіналі вони вилетіли від «Миная».
Надалі підопічні Сергія Нагорняка не опустили руки і таки з третьої спроби виконали омріяне завдання – у поточному сезоні 2024/25 команда зуміла стати чемпіоном Першої ліги, програвши лише один матч. Команда з Кам'янця-Подільського вперше в історії виступатиме у вищому дивізіоні України, що є великим досягненням для міста.
А яке у нього майбутнє?
Передбачити майбутнє клубу на наступний сезон важко. Наразі команда виглядає за іменами на рівні борця за виживання. Її лідерами можна вважати Данила Кравчука, який має невеликий досвід виступів в УПЛ за «Інгулець» та «Ворсклу», а також молодого таланта Івану Бендеру. Інші гравці навряд можуть вважатись серйозними конкурентами на рівні УПЛ, тож команді однозначно треба серйозне підсилення.
Власник клубу Олександр Герега натякав, що згоден збільшити фінансування у випадку підвищення команди. Можливості у власника точно є: за версією видання Фокус, статки родини Герег на 2024 рік складають $1,24 млрд., що робить власника «Епіцентру» четвертою найбагатшою людиною країни, обходячи зокрема президента «Ворксли» Костянтина Жеваго ($1,07 млрд.) та колишнього власника низки українських клубів Ігоря Коломойського ($940 млн.).
При цьому, як видається, Герега перебуває в хороших стосунках із нинішньою владою, на відміну від вищезгаданих осіб, тож проблем із фінансуванням виникнути не повинно. Загадкою є лише те, яку суму власник вирішить витратити: достатню для боротьби за виживання, або з амбітною метою боротьби за єврокубки? Час покаже. У власника вже є така команда, яка бореться стабільно за призові місця у чемпіонаті України – це волейбольний клуб «Епіцентр-Подоляни» з його рідного міста Городок. Команда є стабільним призером чемпіонатів, має легіонерів у складі та італійського тренера, вигравала Кубок та Суперкубок України і регулярно грає у єврокубках. Звісно, фінансування волейбольної команди значно дешевше за футбольну, але хто заважає помріяти, що ми в УПЛ отримаємо ще одного сильного гравця і стабільного претендента на єврокубки?
Із стадіоном теж є проблеми
Іншою важливою проблемою для клубу після підвищення став стадіон імені Тонкочеєва. Арена була реконструйована у 2022 році під вимоги Першої ліги, але нормам вищого дивізіону наразі не відповідає. На арені недостатнє освітлення, проблеми із підігрівом, а також замала кількість місць – 2 587 при необхідному мінімумі у 4,5 тис. крісел для матчів УПЛ. Нагорняк заявляв, що клуб зробить усе можливе, аби команда могла виступати на домашній арені у наступному сезоні, але, за чутками, розглядається і варіант з проведення матчів у Тернополі на місцевому стадіоні імені Романа Шухевича. Ба більше, є навіть інформація про будівництво Герегами стадіону на околиці Києва і переїзд клубу до столиці, але я дуже сумніваюсь, що Києву потрібно аж 4 команди в УПЛ. Тому питань як щодо складу, так і місця проведення більше, ніж відповідей.
Ще однією проблемою стадіону стала його назва. Після виходу до еліти новина про клуб поширилась у ЗМІ, чим обурила частину читачів і викликала жваві обговорення. Арена названа на честь колишнього директора стадіону Григорія Тонкочеєва, але це було лише його останнє місце роботи. Кар'єра цього радянського партійного діяча була досить однозначною: на початках своєї діяльності він був інструктором Відділу пропаганди та агітації ЦК КП(б) України та секретарем Кам'янець-Подільського обласного комітету КП(б) України з пропаганди та агітації, а на піку своєї кар'єри обіймав посаду 2-го секретаря Кам'янець-Подільського обкому КП(б)У, а потім 1-го секретаря Кам'янець-Подільського міськкому КПУ. Чи треба нам в УПЛ стадіони, названі на честь радянських агітаторів, – питання риторичне. На це вже відповів закон про декомунізацію, тож, сподіваюсь, після розголосу міськрада швидко знайде більш вдалого кандидата, на честь якого можна назвати стадіон.
І місто не позбавлено власних футбольних зірок, яких можна гордо вшанувати у назві стадіону. Очевидний варіант – це найтитулованіший кам'янчанин Володимир Капличний, віце-чемпіон Європи і бронзовий призер Олімпіади 1972 року. Також у цьому місті народився знаменитий футболіст Володимир Булгаков. Що, ви не знаєте хто це? Ну, тоді ви точно не вболівальник «Карпат», тому що вони хором скажуть, що це автор переможного гола тоді ще першолігової команди у фіналі Кубка СРСР, який приніс кубок Львову. Згодом він також встиг побути і головним тренером «левів», ставши культовою постаттю для міста.
Крім того у Кам'янець-Подільському народився футболіст київського «Динамо» 1950-х Володимир Качур, а з сучасних гравців уродженцем міста є одна з головних зірок УПЛ останніх двох сезонів Владислав Ванат. Тож справедливість нарешті перемогла, місто з берегів Смотрича з давніми футбольними традиціями вписало себе у скрижалі українського футболу, ставши 34 населеним пунктом (якщо я все правильно порахував), який коли-небудь був представлений в УПЛ/Вищій лізі.
Вітаю вас, кам'янчани, з цих великим результатом і бажаю успіхів команді. А хмельничан, які раптом читатимуть цю статтю, я прошу не ображатись. Цей текст було написано не для того щоб принизити ваше місто чи команду. Сподіваюсь, цього року «Поділля» зможе втриматись у Першій лізі, а у наступні роки теж порадує нас своєю присутністю в УПЛ.
У статті використані фото з сайтів k-p.net.ua, ПФЛ та ФК Епіцентр
Інші пости блогу
