Труднощі переходу у дорослий футбол. Порівнюємо Україну і Англію на прикладі гравців фіналу Юнацької ліги УЄФА 2015 року

Мій дебютний пост про здебільшого невдалі спроби зірок юнацького футболу перейти на дорослий рівень був позитивно сприйнятий читачами, тож я вирішив завершити дослідження цієї теми, взявши інший ракурс. Звання найкращого бомбардира часто отримували футболісти посередніх команд, які заробляли статистику на ранніх стадіях, тож оцінювання виключно їх могло викривити статистику. Шанси, що молоді гравці «Мідтьюлланна», «Панатінаїкоса» чи «Копенгагена» стануть гравцями світового рівня були дійсно невеликими, тож цього разу я вирішив зосередитись на усіх гравцях двох найсильніших юнацьких команд Європи. Для огляду я обрав фінал 2015 року «Шахтар»-«Челсі», оскільки з одного боку він цікавий нам наявністю там української команди, що дозволить порівняти наскільки різниться відсоток вдалого переходу на дорослий рівень у нас і у топовому чемпіонаті, а з іншого боку 10 років – це якраз хороший термін аби подивитись ретроспективно і побачити чого досягли ці гравці.

Методологію огляду я теж вирішив змінити, оскільки просто робити перелік гравців як я робив минулого разу не дуже цікаво для нинішнього огляду, це можна елементарно подивитись на Вікіпедії чи іншому футбольному сайті. Тож замість цього футболісти будуть розбиті на три категорії:

• Футболісти, які не закріпились у рідному клубі і надалі не грали на високому рівні;
• Футболісти, які не закріпились у рідному клубі, втім змогли продовжити свою кар'єру на непоганому рівні і стати основними гравцями вищолігових клубів;
• Футболісти, які стали основними у рідному клубі.

В будь-якому випадку у мене вийшов лонгрід. Якось коротко такі теми висвітлити не виходить, вважайте це моїм стилем блогів. Я знаю, що не усі люблять читати занадто довгі тексти і можливо варто їх ділити, але мені чогось більше подобається збирати усю інформацію в один матеріал. Тож, сподіваюсь, мої тексти теж матимуть своїх читачів і не усіх відлякають своїм розміром.

Шахтар

Донецький клуб вдало пройшов турнір, не зазнавши жодної поразки аж до фіналу, маючи у своєму активі 5 перемог і 4 нічиїх, тож здавалося що багато з цих гравців зможуть потрапити у першу команду. Юнацька команда «Шахтаря» під керівництвом Валерія Кривенцова впевнено пройшла груповий етап із «Порту», «Атлетіком» (Більбао) та БАТЕ, не зазнавши жодної поразки.​ У плей-оф команда зіткнулася із складнішими випробуваннями: у 1/8 фіналу «гірники» зустрілися з «Олімпіакосом» і змогли пройти далі лише після серії пенальті (5:4). Схожий сценарій повторився в чвертьфіналі проти «Бенфіки», основний час якого завершився з рахунком 1:1, а в серії пенальті «Шахтар» знову переміг 5:4. Лише в півфіналі команда здобула впевнену перемогу над «Андерлехтом» з рахунком 3:1. Перший тайм фінального поєдинку «Шахтар» провів на гідному рівні – 1:1. Але на початку другої половини «Челсі» швидко забив двічі та втримав перевагу до самого завершення. Лише на 92-й хвилині Коваленко забив другий гол українців, проте часу для порятунку вже не залишилося. Повну статистику гравців на турнірі можна побачити на сайті uefa.com.

На додачу до успіхів на євроарені молоді гірники змогли виграти і юнацький чемпіонат України, що у позитивний бік контрастувало із результатами дорослої команди. Для основи гірників цей сезон був складний, оскільки через початок війни команда залишила Донецьк і ніяк не могла прилаштуватись до виступів у Львові. До того ж були продані лідери команди Фернандінью та Мхітарян, через що команда вперше за шість років залишилась без чемпіонства. Ба більше, команда більше боролась за срібло із «Дніпром», ніж претендувала на трофей. Так само киянам «Шахтар» програв і у кубку, а виступи у Лізі чемпіонів завершились пам'ятною поразкою 0:7 від «Баварії», що досі є найбільшим розгромом гірників у єврокубках. Здавалося б, коли як не під час кризи у першій команді шанси мали б отримати молоді гравці, які добре себе проявляють, але консервативний Мірча Луческу продовжував довіряти молодим бразильцям замість українців, тому з юнацької команди у тому сезоні за першу команду дебютував лише Віктор Коваленко, що зіграв 4 гри.

Футболісти, які не закріпились у рідному клубі і надалі не грали на високому рівні (10 гравців)

Олег Гладченко (0 матчів УПЛ): Лівий захисник відіграв фінал повністю, але незабаром після цього, влітку 2015 року, був затриманий у нетверезому стані за кермом елітного Porsche Panamera. Під час затримання молодий гравець агресивно поводився і навіть нецензурно висловився у бік президента клубу Ріната Ахметова, через те, що власник не відповів на дзвінок гравця, який намагався таким чином вирішити проблему із нацполом. Через кілька днів відеозапис опублікував телеканал Еспресо, який отримав резонанс і розкрив для вболівальників проблеми, що існували в українському юнацькому футболі: гравці, які ще навіть не дебютували на дорослому рівні, вже мали великі доходи і дорогі автомобілі, що явно не відповідали їх статусу та рівню гри. Шахтар відреагував миттєво, відсторонивши Гладченка від тренувань, а вже у жовтні відрахував його з команди. Невідомо, чи втрутились у кар'єру гравця «вищі сили», але його доросла кар'єра завершилась так і не розпочавшись – фіналіст Юнацької ліги УЄФА не зіграв на дорослому рівні навіть за аматорські команди. Схожою виявилась доля і пасажира тої злополучної автівки, захисника Ярослава Фурсова, який у фінальній грі лишився на лаві запасних і загалом на турнірі провів два матчі. Він теж наступного року покинув донецький клуб і не дорослому рівні ніколи не виступав. Цікава і повчальна історія для усіх молодих гравців.

Данило Сагуткін (20 матчів УПЛ): Ще один дивний персонаж, який через свої дії не зміг розкритись. Будучи високим центральним захисником (194 см), він вирізнявся у команді і нагадував молоду версію Євгена Хачеріді. Центрбек був основним гравцем на турнірі, зіграв 8 ігор і навіть забив гол у ворота іспанського «Атлетіка». Надалі футболіст тривалий час виступав за молодіжну команду, де перебував аж до 2018 року, але за основу так і не дебютував, після чого здавався в оренду у «Арсенал» (Київ), «єнісєй» та «Іллічівець». 2021 року футболіст знову відправився за поребрік, а після повномасштабного вторгнення вирішив не повертатись, як це зробила більша частина українських гравців, а натомість отримав місцевий паспорт. Втім, як часто буває із зрадниками, доля на болотах у гравця не склалась і наразі він виступає у Другій лізі Дивізіон Б, фактично четвертому місцевому дивізіоні. Цілком заслужений фінал кар'єри.

Дмитро Шевченко (0 матчів УПЛ): Інший центральний захисник цієї команди був дублером, провівши на турнірі лише одну гру, тож великих очікувань від нього не було. Надалі він пограв за молодіжні команди «Іллічівця» та «Руха», куди здавався в оренду, і на початку 2019 року покинув «Шахтар». Перший досвід гри на дорослому рівні він отримав з клубом «Альянс» (Липова Долина), з яким 2020 року вийшов з Другої ліги до Першої. Після повномасштабного вторгнення виїхав з України і наразі виступає за німецький клуб «Будберг» у Регіональній лізі.

Руслан Єфанов (0 матчів УПЛ): Майже такий самий розвиток спіткав і запасного воротаря команди. Він дебютував на дорослому рівні у «Шахтарі», зігравши 6 матчів за «Шахтар-3» у Другій лізі, а потім покинув гірників аби приєднатись до «Альянсу», у якому грав у Перші лізі до повномасштабного вторгнення. Надалі покинув Україну, грав на аматорському рівні у Польщі, а нині виступає за клуб «Фортуна» (Бісдорф) у чемпіонаті Берліну.

Юрій Сеницький (0 матчів УПЛ): Запасний опорний півзахисник «Шахтаря» провів на турнірі 2 гри і у фіналі лишився у запасі. 2017 року виступав у Другій лізі на правах оренди за резервну команду «Іллічівця», а 2018 року перейшов у «Авангард», який незабаром змінив назву на «Краматорськ». Тут Юрій став одразу основним опорником і провів у клубі майже сто ігор у Першій лізі. Після того, як через повномасштабне вторгнення команда припинила існування, Сеницький став гравцем клубу «Гірник-Спорт», де грав до кінця 2022 року, зігравши за клуб із Горішніх Плавнів 10 матчів Першої Ліги. На початку 2023 року опорник виїхав з України і недовго грав за польський аматорський клуб «Ігрос» (Краснобруд), а з літа того ж року виступає у Киргизстані за команди «Алай» і «Дордой». З першою з них футболіст навіть став віцечемпіоном Киргизстану і зіграв у Кубку АФК, азійському аналогу нашої Ліги Європи, але в мене рука не підіймається назвати це успішною кар'єрою, тож поки залишу Юрія у цьому списку.

Денис Арендарук (1 матч УПЛ): Правий вінгер гірників був одним із лідерів срібної команди, зігравши в усіх 10 іграх і забивши 2 голи. ЗМІ і партнери по команді називали його найталановитішим гравцем цієї команди, а «Динамо» часів Блохіна намагалось переманити молодого гравця до себе. Денис навіть таємно підписав контакт з киянами і тренувався з основною командою, але через наявність дитячої угоди із гірниками футболісту довелось повернутись у Донецьк. Невідомо чи склалась би кар'єра гравця у Києві, але у першій команді «Шахтаря» на Арендарука не розраховували, оскільки позиція вінгерів у клубі була традиційно зарезервована за бразильцями, тому Денис відправився звичним маршрутом в оренду в «Іллічівець». Там 7 квітня 2018 року він зіграв свій єдиний у кар'єрі поєдинок у Прем'єр-лізі проти полтавської «Ворскли» (0:1). Надалі гравець грав на нижчому рівні за винниківський «Рух» та київський «Рубікон», а останні свої матчі на дорослому рівні провів ще у 2020 році у складі резервної команди польського клубу «П'яст».

Василь Штандер (0 матчів УПЛ): Та юнацька команда значною мірою успіху здобувала завдяки своїм швидкими крилам, де на протилежному фланзі від Арендарука грав інший незамінний для «Шахтаря» гравець, Штандер, що забив на турнірі 4 голи у 10 іграх. Так само як і його партнер, Василь здавався в оренду, погравши за першоліговий «Гірник-Спорт», а також грузинську «Гурію». Саме 10 ігор у грузинській Вищій лізі так і лишились єдиними для гравця у найвищих дивізіонах. Повернувшись до України, Штандер пограв 2016 року у Другій лізі за резервну команду «Іллічівця», завершивши професіональну кар'єру. Надалі колишній талант виступав на аматорському рівні за клуби «Рочин» (Соснівка), «Нива» (Теребовля), «Калуш», «Малинськ» та «Вотранс» (Луцьк). Останнім часом виступав в чемпіонаті Рівненщини з футзалу.

Олександр Глагола (1 матч УПЛ): Атакувальний півзахисник не був основним у команді того сезону, провівши лише 2 грі на турнірі і лідером юнацької команди став на наступний цикл, де донеччани посіли останнє місце у групі, а у сезоні 2018/19 років став провідним гравцем та капітаном молодіжної команди «Шахтаря». Як і у випадку з попередніми гравцями, Олександр з яскраво вираженим атакувальним стилем не мав шансів виграти конкуренцію у бразильців основної команди, тож влітку 2019 року покинув команду і повернувся на рідне Закарпаття. Там він став виступати за «Минай», якому 2020 року допоміг вийти в УПЛ і дійти до півфіналу Кубка України. Втім, після виходу команди до еліти, Глагола втратив місце в основі, через що у Прем'єр-лізі провів лише одну гру – 17 жовтня 2020 року проти «Маріуполя» (0:1). З початку 2021 року грав у Першій лізі за «Полісся», «Ужгород» і «Буковину», а зараз з 2024 року грає у Другій лізі за закарпатські «Вільхівці».

Артем Меркушов (0 матчів УПЛ): Резервний нападник «Шахтаря» вийшов на поле у фінальній грі рятувати матч, але не зумів нічим запам'ятатись за 15 хвилин, що залишались до кінця гри. Того ж сезону він зробив свої перші кроки на дорослому рівні, відігравши три матчі за «Шахтар-3» у Другій лізі та відзначився одним голом. Згодом Артем залишив донецький клуб і перейшов до «Сум», у складі яких провів 31 поєдинок у Першій лізі. 2017 року футболіст зробив ще одну спробу закріпитись в УПЛ, приєднавшись до «Іллічівця», але виступав виключно за молодіжну команду. Після цього нападник грав у друголіговому «Поліссі», а на початку 2019 року став гравцем «Буковини». Не зігравши жодної гри за цей клуб, Артем незабаром його покинув, але залишився на Буковині, де грав за аматорські команди «Волока» та «Довбуш» у чемпіонаті Чернівецької області, а паралельно став працювати юнацьким тренером у академії «Спарти» (Чернівці).

Футболісти, які не закріпились у рідному клубі, втім змогли продовжити свою кар'єру на непоганому рівні (5 гравців)

Олег Кудрик (2 матчі за «Шахтар»): Вихованець ФК «Львова» своєю грою швидко зацікавив скаутів «Шахтаря», які забрали перспективного львів'янина у свою команду. Кудрик був стабільним основним воротарем в усіх юнацьких командах донеччан і у Юнацькій лізі його внесок у вихід до фіналу також був надзвичайно високим. Він пропустив лише 2 голи на груповій стадії, а у 1/8 фіналу проти «Олімпіакоса» взяв два післяматчевих пенальті. Але найзнаковішою стала його гра чвертьфіналу з «Бенфікою»: там Кудрик у другому таймі за рахунку 0:1 відбив пенальті від Ромаріо Бальде, який вирішив по-піжонськи пробити паненкою, чим дозволив донецькій команді залишитись у грі і пізніше зрівняти рахунок, а у серії пенальті Олег відбив удар Діогу Гонсалвеша, завдяки чому його команда вдруге поспіль перемогла у футбольній лотереї.

Не дивно, що після цього турніру Кудрик залишився у «Шахтарі», де спочатку виступав за молодіжну команду, а потім став підтягуватись до першої команди. Молодому воротарю вдалося виграти конкуренцію за місце другого воротаря команди у досвідченого Антона Каніболоцького і в останньому турі сезону 2016/17 Кудрик дебютував за «Шахтар». Гірники вже достроково на той момент стали чемпіонами, тож Фонсека зробив воротаря частиною золотої команди. Згодом Кудрик так само зіграв один матч і наприкінці сезону 2018/19, ще раз ставши чемпіоном України і тривалий час розглядався як наступник вікового П'ятова, якому у команді досі не було заміни. Витіснивши з команди Сарнавського, Кудрик не зупинився і зумів впоратись із іншими досвідченими конкурентами у статусі резервного воротаря – однофамільцями Микитою та Олексієм Шевченками, які мали великий досвід виступів в УПЛ. Здавалось, шлях у основу донеччан відкрито, але 2019 року в клубі засяяла зірка Трубіна. Клуб вирішив зробити ставку на зовсім юного вихованця і став його випускати для отримання досвіду, залишаючи П'ятова все частіше на лавці, тож Кудрик втратив місце у заявці і того ж року відправився в оренду у «Карпати», а наступного року став гравцем «Маріуполя», граючи в обох командах стабільно в УПЛ. Після повномасштабного вторгнення маріупольська команда припинила існування і Кудрик опинився у першоліговому «Поліссі», якому у дебютному сезоні як основний воротар допоміг повернутись в еліту з першого місця. В УПЛ житомиряни значно збільшили бюджет, запросивши зіркового воротаря «Динамо» і збірної України Дениса Бойка, який на певний час став основним воротарем, але Кудрик зумів повернути собі місце в основі у другій частині сезону, змусивши Бойка завершити кар'єру. На його зміну «Полісся» придбало іншого серйозного конкурента, Євгена Волинця із помираючого «Дніпра-1». Знов Кудрик змушений був демонструвати характер і повертати собі місце в основі, і знов йому це вдалося: з кінця 2024 року він є стабільним основним гравцем команди і нещодавно підписав новий контракт з «Поліссям». Найбільш пам'ятним став його матч проти рідного «Шахтаря» у кінці 2024 року, який завдяки сейвам Кудрика дозволив житомирянам перемоги 1:0. Наразі у статусі основного гравця він бореться з командою за другу поспіль кваліфікацію у єврокубки.

Ігор Кирюханцев (1 матч за «Шахтар»): Основний правий захисник тієї срібної команди пройшов майже ідентичний шлях як і Кудрик. Він виділявся ще на юнацькому рівні, представляв Україну на юнацьких чемпіонату Європи U-17 у 2013 році U-19 у 2015 році, а у Юнацькій лізі УЄФА зіграв без замін усі 10 ігор. На той час у першій команді гірників на позиції правого захисника були проблеми, оскільки у розпорядженні команди був лише легендарний ветеран Даріо Срна, який не мав очевидної заміни. Богдан Бутко, який намагався виконати цю роль, викликав багато нарікань, тож Кирюханцев міг сподіватись на можливість закріпитись у першій команді. Він дебютував за основу «Шахтаря» у тій самій останній грі сезону 2016/17 що і Кудрик, теж формально ставши чемпіоном України, але закріпитись у команді Ігор не зумів через прикрий випадок. Того ж року Срна був спіймайний на вживанні допінгу і дискваліфікований, тож «Шахтар» не міг ризикувати і залишатись без якісного гравця на цю позицію, тому в кінці 2017 року був придбаний Додо. Бразилець аж до повномасштабного вторгнення безальтернативно закрив правий фланг захисту, не залишивши Кирюханцеву бодай ще однієї нагоди зіграти за основу. Надалі Ігор грав у оренді за «Маріуполь» та «Олександрію», де був основним гравцем. Після повномасштабного вторгнення знов повернувся у «Шахтар», який через втрату легіонерів, в тому числі і Додо, переглядав майже усіх гравців які були у них на контракті у пошуку підсилення. Кирюханцев влітку 2022 року зіграв кілька товариських ігор за гірників, але не підійшов Йовичевичу, програвши конкуренцію Юхиму Коноплі, тож незабаром перейшов у «Зорю», де виступає і досі.

Бека Вачіберадзе (0 матчів за «Шахтар»): Основний опорний півзахисник тієї команди Народився у Грузії, але футболом почав займатись в «Чорноморці». Згодом міг опинитись у «Динамо», але кияни його забракували через низький зріст (168 см). Натомість гірників не злякав зріст футболіста, який вирізнявся потужним ударом з лівої ноги і зіграв за клуб у Юнацькій лізі УЄФА 9 матчів, забивши 3 голи. Тим неочікуванішим стала інформація, що по завершенні того сезону Бека покинув команду. Загалом на той момент у «Шахтаря» склалась тенденція до втечі молодих гравців. Після початку війни і окупації академії у Донецьку, умови для юнаків стали значно скромніші, а шанси заграти у першій команді через наявність бразильського вектора у Луческу залишались низькими, тож багато гравців почали розглядати можливості покинути золоту клітку. Юнацьку команду «Шахтаря» покинуло багато гравців, найбільш відомими з яких стали Олександр Зінченко і Владлен Юрченко. Таким же шляхом вирішив піти і Вачіберадзе. Пізніше гендиректор «Шахтаря» Сергій Палкін коментуючи цей масовий відхід гравців, заявляв, що «Вачіберадзе, Білоног, Зінченко – слабаки, які не вірять у власні сили та хочуть схитрувати. Але так не буває.». Не захотівши боротись за місце у першій команді, Вачіберадзе відправився до Іспанії, де грав за резервну команду «Бетіса». На дорослому рівні дебютував лише 2018 року у складі клубу РФШ, з яким того ж року виграв Кубок Латвії, забивши свій післяматчевий пенальті у фіналі. Наступного року грав за друголіговий бельгійський «Ломмел», а потім повернувся до рідного «Чорноморця». З одеситами він дебютував в УПЛ і грав там до повномасштабного вторгнення. Коли чемпіонат через бойові дії було скасовано, футболіст догравав сезон на батьківщині за «Торпедо» (Кутаїсі), в якому раніше грав і його батько Заза. Влітку 2022 року чемпіонат України відновили і Бека, на відміну від багатьох гравців, які намагались виїхати у закордонні клуби, вирішив повернутись. Наступні два сезони він грав за «Металіст 1925», а коли команда вилетіла з вищого дивізіону, Вачіберадзе вирішив не виступати у Першій лізі і покинув клуб. З початку 2025 року грає за вищоліговий казахський клуб «Улитау».

Олександр Піхальонок (7 матчів за «Шахтар»): Інший основний центральний півзахисник вирішив спробувати поборотись за місце у «Шахтарі» і не покинув команду. Він також отримав свій шанс дебютувати за гірників у останній грі сезону 2016/17, а наступного року зіграв ще одну гру. Втім, причина, через яку молоді футболісти намагались покинути команду, була реальною – шансів виграти конкуренцію у бразильців Фреда та Алана Патріка в центрі поля Піхальонок не мав, тому був відданий в оренду в «Маріуполь», де провів півтора роки. У сезоні 2019/20 Олександр отримав другий шанс закріпитись у донецькій команді, але знов не зумів витіснити бразильців. На цей раз йому місце у основі перекрив Маркос Антоніо. Замість того, щоб пробиватися крізь бразильську стіну у «Шахтарі», Олександр знайшов себе в амбітному проєкті – «Дніпрі-1». Спершу він пішов в оренду, а вже влітку 2021 року дніпряни не пошкодували 700 тисяч євро, аби остаточно викупити контракт Піхальонка. Там хавбек швидко став ключовим гравцем і знову викликав до себе інтерес з боку гірників. Преса не раз писала про наміри «Шахтаря» повернути вихованця, що розкрився на високому рівні, але «Дніпро-1», схоже, не мав наміру відпускати 25-річного гравця до прямого конкурента, встановивши ціну в 5 мільйонів євро, що фактично стало стримувальним фактором. Лише коли дніпряни опинились на грані смерті, їх трансферні апетити зменшились і обидва українські гранди, «Шахтар» і «Динамо», виявили бажання запросити гравця до себе. Незважаючи на те, що Піхальонок був донеччанином і вихованцем «Шахтаря», він несподівано для багатьох вибрав київський клуб для продовження кар'єри, ймовірно, не бажаючи чергової боротьби за місце в основі з бразильцями, тому погодився на більш скромні умови від біло-синіх. У київській команді бразильців не було, але у першому сезоні йому не вдалося стати основним гравцем. Він боровся проти травм, а також зіграного дуету півзахисників Буяльський-Шапаренко, тому наразі частіше виходить на заміну. Тим не менш його вплив на команду був помітний: саме його гол у ворота РФШ (1:0) приніс динамівцям єдину перемогу у цьогорічній Лізі Європи, а інший гол у ворота «Руха» (1:0) дозволив команді вийти у півфінал національного кубку.

Андрій Борячук (16 матчів, 5 голів за «Шахтар»): Основний центральний нападник (3 голи у 10 іграх на турнірі) вважався одним із найперспективніших в українському футболі – справжній снайпер юнацьких турнірів, який із завидною регулярністю забивав голи. У сезоні 2013/14 він відзначився 15 м'ячами за юнацький склад «Шахтаря», а вже наступного року почав дорослішати у футбольному сенсі, поступово переходячи до молодіжної команди. Там і стався його злет: лише за першу половину сезону 2015/16 він забив 10 голів у 8 матчах, а загалом став найкращим бомбардиром молодіжної першості з 20-ма голами. Його дебют за головну команду «Шахтаря» вийшов теж дуже вдалим: 23 вересня 2015 року він вийшов на заміну замість Едуардо в матчі Кубка України проти «Тернополя» і одразу забив. Здавалося, зірка зійшла. Проте дорослий футбол виявився куди жорсткішим. Ходили чутки про психологічний спад, пов’язаний із розривом із дівчиною Данею Савіною, яка згодом опинилася поруч із Олександром Зінченком. Чи це стало ключовим, чи лише збіг – невідомо, та очікування, покладені на Борячука, поступово переставали справджуватись. Зігравши загалом 14 ігор в усіх турнірах за клуб і забивши 5 голів, він перестав розглядатись як опція для донецької команди і відправився по стандартному маршруту у «Маріуполь». Надалі він грав в оренді за турецький «Різеспор», угорський «Мезйокйовешд» і львівський «Рух», але всюди безуспішно. У першій частині сезону 2022/23 він ще спробував перезавантажити кар'єру в оренді в «Металісті 1925», де забив 3 голи у 8 матчах і виглядав непогано. Та повернення до «Шахтаря» знову не принесло змін – лише два виходи на заміну у іграх чемпіонату. Наприкінці того сезону термін його контракту з донецьким клубом сплив, і футболіст влітку 2023 року повернувся у «Металіст 1925», де грає і досі, наразі борючись з командою за вихід до УПЛ.

Футболісти, які стали основними у рідному клубі (3 гравці)

Микола Матвієнко: Центральний захисник з раннього віку виділявся якістю своєї гри на фоні однолітків і ще у 16 років, на початку 2013 року, дебютував за юнацьку команду «Шахтаря», а вже наступного року став залучатись і до ігор молодіжки. Очевидно, що Микола був незамінним у Юнацькій лізі УЄФА, де не пропустив жодної хвилини і навіть відзначився голом у грі з «Атлетіком», а незабаром після турніру дебютував за основну команду. На той час у донеччан була основна трійка центрбеків Кучер, Ракицький та Кривцов, тож футболіст для отримання ігрового досвіду здавався в оренди у «Карпати» і «Ворсклу». Виступаючи там він демонстрував не по роках зрілу гру, завдяки чому навіть граючи за львів'ян Микола дебютував у національній збірній. З початку 2018 року Матвієнко безперервно виступає за «Шахтар», де після уходу Кучера зміг стати основним гравцем. У наступні роки неодноразово у ЗМІ виникали чутки про можливість переходу футболіста за кордон, але «Шахтар», що сповідує схему український захист/бразильський напад не горить бажанням віддавати свого лідера оборони. Наразі Миколенко є рекордсменом команди за кількістю проведених ігор за клуб серед усіх чинних футболістів «Шахтаря», зігравши біля 250 ігор в усіх турнірах і вигравши низку національних трофеїв. Якщо не станеться чогось надзвичайного, то 28-річний захисник має усі шанси стати рекордсменом за кількістю матчів в історії команди і справжньою легендою. У часи глобалізації футболу і великих трансферів така відданість клубу є досить рідкісною.

Віктор Коваленко: Атакувальний півзахисник був, без перебільшення, яскравою зіркою юнацького «Шахтаря», лідером, навколо якого будувалася гра. У Юнацькій лізі УЄФА він продемонстрував високий клас, записавши на свій рахунок 4 голи та 3 асисти у 9 матчах. Щоправда, у фіналі турніру вийшов лише на заміну через проблеми зі здоров’ям. Команда на той момент поступалася 1:3, і все, що встиг Віктор, – це скоротити відставання до мінімуму. Вже за місяць Коваленко знову заявив про себе на світовому рівні, ставши найкращим бомбардиром молодіжного чемпіонату світу 2015 – 4 голи і 2 гольові передачі у 5 матчах принесли йому «Золотий бутс» турніру. Його стрімкий злет продовжився вже в основній команді «Шахтаря», де він дебютував ще під керівництвом Мірчі Луческу, а незабаром після того Віктор зіграв у всіх матчах збірної України на провальному для нас Євро-2016. У ті роки Коваленко вважався головним талантом українського футболу, гравцем, за яким стежила Європа. Принаймні так це намагались представити у клубі і на каналах Футбол, які усіляко розкручували гравця. Футболіст стабільно грав у основі, провівши загалом за клуб рівно 200 ігор в усіх турнірах, забивши 32 голи, і було лише питання часу коли гравець відправиться за кордон. Трансфер прискорив сам Віктор, який вирішив не продовжувати контракт з гірниками. Це рішення стало відправною точкою для його переїзду в Серію А: 1 лютого 2021 року він підписав контракт з «Аталантою», яка заплатила за нього лише 600 тисяч євро. Попри те, що Коваленку не вдалося стати незамінним гравцем у Бергамо, він досі залишається в Італії, де вже провів понад 60 матчів у Серії А. Цей результат перевершує досягнення таких легенд українського футболу, як Заваров та Михайличенко. Лише Маліновський і Шевченко можуть похвалитися більшою кількістю ігор у вищому італійському дивізіоні. Звісно, незабаром з трійки Коваленка витіснить Довбик (якщо не змінить лігу у наступному сезоні), але попри все, це все одно чудовий результат для українця, який продовжує свою кар'єру у топ-лізі. Наразі його «Емполі» відчайдушно бореться за виживання і за 2 тури до кінця відстає від рятівного місця лише на одне очко, тож побажаю йому втриматись у Серії А.

Олександр Зубков: Атакувальний півзахисник, який згодом змістився грати на фланг, став єдиним з команди Валерія Кривенцова, кому вдалося повернутися у «Шахтар» після невдалої першої спроби закріпитися в першій команді. Забивши 3 голи у 10 іграх Юнацької ліги УЄФА, він наступного сезону потрапив і дебютував за головну команду. Як атакувальний гравець, Зубков тривалий час поступався бразильським легіонерам, але зміг за три роки зіграти 23 гри за клуб, не забивши жодного голу. Здавалось, відправлення гравця в традиційну оренду в «Маріуполь» завершило його гірняцьку кар'єру, особливо після того як наступного року його відправили ще й у «Ференцварош». Втім, саме угорський етап, ініційований запрошенням Сергія Реброва, став для нього переломним – Олександр отримав нове дихання та проявив себе настільки, що клуб викупив його контракт за 1,5 мільйона євро. Ймовірно, він і надалі залишався б у складі «Ференцвароша», якби не події 2022 року. Через повномасштабне вторгнення «Шахтар» різко змінив трансферну політику, зробивши ставку на українських виконавців, оскільки бразильці намагались знайти собі більш безпечні варіанти продовження кар'єри. Таким чином за 2 мільйони євро Зубков повернувся до рідного клубу вже як сформований футболіст, підписавши п’ятирічний контракт. Його вплив був миттєвим: участь у двох чемпіонських сезонах, стабільна результативність (примітно, що він забив по 5 голів у кожному з трьох сезонів чемпіонату) і особливо пам'ятні голи у ворота мадридського «Реалу» зробили його ключовою фігурою того «Шахтаря». Але з часом ситуація стала стабілізовуватись, клуб знову взяв курс на бразильський вектор у атаці, а після як у команду повернувся Педрінью, Зубков, попри досвід, універсалізм і лідерські якості, виявився непотрібним. Його трансфер до «Трабзонспора» багато хто сприйняв як поспішний і нелогічний крок. Не виключено, що саме його відсутність і стала однією з причин нинішнього провального сезону «гірників». Тим не менш, своїми 20 голами у 107 іграх за клуб, він залишив значний внесок у історії команди.

Челсі

«Челсі» впевнено пройшло увесь турнір і по праву вважались фаворитом матчу. Лондонці забили найбільше голів на груповому етапі (24 у 6 матчах) і пропустили найменше (разом із «Шахтарем» – по 3 м’ячі), а в плей-оф «пенсіонери» легко здолали «зеніт» (3:1), мадридський «Атлетіко» (2:0) та «Рому» (4:0). Тож перемога у фіналі над «Шахтарем» була цілком очікуваною і закономірною. Наступного року лондонці, у яких залишиться багато гравців з нинішнього фіналу (Коллінз, Дасілва, Айна, Кларк-Солтер, Томорі, Дюжон Стерлінг, Скотт, Колкетт, Палмер та Абрагам), знову виграють трофей, обігравши у фіналі ПСЖ, чим підтвердять свій високий рівень. Повну статистику гравців на турнірі можна побачити на сайті uefa.com.

На відміну від Луческу, тренер лондонців Жозе Моурінью більш охоче залучав юнаків до своєї команди. Так по 3 гри зіграли Крістенсен та Лофтус-Чік і один матч провів Іззі Браун. Того сезону «Челсі» показувало феноменальну гру, вигравши АПЛ і Кубок ліги. Маючи у своєму активі таких зірок як Чех, Террі, Оскар, Азар, Дієго Коста та інші, молодим гравцям було б важко здобути своє місце під сонцем, але у наступному сезоні «сині» не змогли повторити свій успіх і розпочали провально, посівши лише 10 місце. Крім того по ходу сезону був звільнений головний тренер і на його місце прийшов Гус Гіддінк, що теж могло дати додаткові можливості для молодих чемпіонів.

Футболісти, які не закріпились у рідному клубі і надалі не грали на високому рівні (10 гравців)

Бредлі Коллінз (0 матчів за «Челсі», 0 матчів АПЛ): На турнірі воротар зіграв у 7 іграх, вигравши з командою трофей. Наступного сезону він залишився основним воротарем юнацької команди і знов став з нею найкращою юнацькою командою Європи. У пошуках дорослого футболу він вирушив у серію оренд: спершу у клуб Другої ліги «Форест Грін Роверс», згодом – у «Бертон Альбіон» з Першої ліги. 2019 року попрощався з рідним клубом, щоб згодом стати основним воротарем «Барнслі» в Чемпіоншипі. 2023 року став гравцем «Ковентрі Сіті», з яким у нинішньому сезоні бореться за путівку до елітного дивізіону. І хоч за плечима вже 28 років, Коллінз усе ще чекає на свій дебют у Прем'єр-лізі. Можливо це станеться вже цього року, оскільки його клуб наразі перебуває у зоні плей-оф.

Джей Дасілва (0 матчів за «Челсі», 0 матчів АПЛ): Основний лівий захисник чемпіонської юнацької команди пройшов шлях, вражаюче схожий на кар’єру Коллінза. Після двох поспіль тріумфів в юнацькому турнірі він відправився в оренду до «Чарльтона», де дебютував у дорослому футболі в Першій лізі, а згодом закріпився у складі «Брістоль Сіті», відігравши п'ять сезонів у Чемпіоншипі. У 2023 році, як і Коллінз, приєднався до «Ковентрі Сіті», і тепер разом із Бредлі торує шлях до Прем’єр-ліги. Додатковий поворот у кар'єрі захисника стався у 2024-му, коли він змінив футбольне громадянство та почав виступати за національну збірну Уельсу.

Чарлі Колкетт (0 матчів за «Челсі», 0 матчів АПЛ): основний центральний півзахисник також двічі вигравав Юнацьку лігу УЄФА, демонструючи високий рівень гри та лідерські якості. Попри успіхи в юнацьких командах, Колкетт не дебютував за основний склад «Челсі» і з метою набуття ігрового досвіду грав в оренді у клубах «Брістоль Роверс», «Свіндон Таун», нідерландський «Вітессе» та «Шрусбері Таун». У 2019 році Колкетт підписав трирічний контракт з шведським клубом «Естерсунд», де провів понад 60 матчів у вищому дивізіоні Швеції. Після вильоту команди з еліти на початку 2022 року Колкетт повернувся до Англії, де грав за «Челтнем Таун» у Першій лізі, але основним гравцем не став, тому спустився на дивізіон нижче, де представляв клуби «Кру Александра» і «Ноттс Каунті». Втім, і тут Чарлі не закріпився, тому у 2024 році він приєднався до «Гейтсгеда», клубу Національної ліги, де продовжує свою кар'єру.

Джаред Томпсон (0 матчів за «Челсі», 0 матчів АПЛ): Запасний воротар взяв участь в обох тріумфах у Юнацькій лізі УЄФА, зігравши 1 і 3 матчі відповідно, але очікувано шансів у першій команді не отримав. Після кількох оренд у напіваматорські клуби з «Челсі», Томпсон мав контракти з такими клубами, як «Ексетер Сіті» та данськими «Мідтьюлландом» та «Веннс'юсселем», але не зміг зіграти бодай гри в основному складі. У 2023 році він приєднався до «Веймута», клубу шостого дивізіону Англії, де нарешті став виступати, а наступного року перейшов у «Глостер Сіті» з цього ж дивізіону. У листопаді 2024 року Томпсон став героєм вірусного відео, коли випадково забив автогол у матчі проти клубу «Волтон & Гершем», намагаючись віддати пас партнеру, що дуже розвеселило коментаторів. Наразі ця історія залишається найбільш відомою в кар'єрі воротаря, який продовжує свою кар'єру в «Глостер Сіті», так і не зігравши жодної хвилини на професіональному рівні.

Рубен Семмат (0 матчів за «Челсі», 0 матчів АПЛ): Запасний центрбек не мав великого впливу на здобуття обох юнацьких євротрофеїв, зігравши лише по 2 гри у кожному з них, але загалом тривалий час перебував у структурі лондонців, був капітаном команди U23 та провів загалом 137 матчів за клуб на рівні U18–U23, що є рекордом для гравця академії «Челсі». У червні 2018 року Семмат підписав новий контракт із «Челсі» та був відправлений в оренду до шотландського клубу «Фолкерк», де провів 12 матчів у Чемпіоншипі. Після повернення до Англії він приєднався до «Сандерленда», але не зміг закріпитися в основному складі та грав виключно за команду U23. У 2020 році він перейшов до клубу «Далвіч Гемлет» у Національній лізі Південь, де поєднував гру з роботою скаута. Пандемія COVID-19 ускладнила пошук нових можливостей, і в 23 роки Рубен вирішив завершити кар'єру гравця. Натомість він зосередився на скаутингу. Спочатку він продовжив працювати у «Далвіч Гемлет», а згодом приєднався до «Челсі» як скаут академії та відеоаналітик. У 2021 році він став координатором з підбору гравців до першої команди в «Чарльтоні», де впроваджував використання штучного інтелекту для ідентифікації талантів. У травні 2023 року Саммут повернувся до «Челсі» на посаду старшого скаута першої команди та координатора з використання ШІ в академії, де залишається і понині.

Іззі Браун (1 матч за «Челсі», 15 матчів АПЛ): Атакувальний гравець, капітан, який відзначився дублем у фіналі, вже був відомим гравцем на цей момент. Випускник академії «Вест Бромвіч Альбіон» ще у травні 2013 року, у віці 16 років і 117 днів дебютував у Прем'єр-лізі, ставши другим наймолодшим гравцем в історії турніру. Вже в липні 2013 року «Челсі» підписав Брауна, що викликало суперечки через правила EPPP, які дозволяли великим клубам підписувати молодих талантів за мінімальні компенсації і лондонцям довелось виплачувати компенсацію за гравця. У «Челсі» Браун здебільшого грав за молодіжні команди, його єдиний вихід на поле за першу команду відбувся в травні 2015 року проти його колишнього клубу, «Вест Бромвіч Альбіон». Хоча Браун зіграв лише один матч чемпіонату за весь сезон, Жозе Моурінью заявив, що футболіст отримає медаль переможця за свій внесок у перемогу. Протягом наступних років Браун грав в орендах за клуби «Вітесс», «Ротерем Юнайтед», «Гаддерсфілд Таун», «Брайтон енд Гоув Альбіон», «Лідс Юнайтед», «Лутон Таун» та «Шеффілд Венсдей». Найуспішнішою частиною цього етапу кар'єри стала спочатку оренда в «Гаддерсфілд», якому він допоміг вийти до Прем'єр-ліги через плей-оф у 2017 році, після чого у наступному сезоні 2017/18 він провів 13 матчів за «Брайтон» в АПЛ. Однак часті травми, зокрема розрив передньої хрестоподібної зв'язки, заважали Брауну закріпитися в жодному з клубів. У 2021 році він підписав контракт з «Престон Норт-Ендом», але через нову травму ахіллового сухожилля, яку він отримав на тренуванні, Іззі так і не зіграв жодного матчу за клуб. У квітні 2023 року, у віці 26 років, Іззі Браун оголосив про завершення професійної кар'єри через постійні травми.

Кайл Скотт (1 матч за «Челсі», 0 матчів АПЛ): Центральний півзахисник був запасним у тому розіграші Юнацької ліги УЄФА, зігравши лише два матчі, але у наступному розіграші був вже основним гравцем, забивши 3 голи у 9 іграх і вдруге виборов золоті медалі. У лютому 2018 року Скотт дебютував за першу команду «Челсі» в матчі Кубка Англії проти «Галл Сіті», але ця гра так і залишилась для нього єдиною за рідну команду. У сезоні 2018/19 Скотт на правах оренди виступав за нідерландський клуб «Телстар», де провів 14 матчів і забив два голи у Ерстедвізі, другому дивізіоні країни. Після завершення контракту з «Челсі» у 2019 році він приєднався до «Ньюкасла», але грав переважно за команду U-23, не дебютувавши за основний склад. У серпні 2021 року Скотт підписав контракт з клубом MLS «Цинцинатті», зігравши там лише чотири матчі, тому наступного року пішов на пониження і приєднався до «Орандж Каунті» з USL, швидко ставши одним із лідерів команди. У команді другого американського дивізіону Кайл виступає і донині. Цікавим фактом про півзахисника є те, що через своє багатонаціональне походження він представляв на юнацькому рівні три країни: Англію (U-16), Ірландію (U-17) та США (U-18, U-20).

Джейк Кларк-Солтер (2 матчі за «Челсі», 1 матч АПЛ): Основний центральний захисник золотої команди виділявся на фоні однолітків своє грою, зігравши у всіх 10 іграх. У 2017 році Джейк у складі молодіжної збірної Англії виграв чемпіонат світу U-20, що стало першим глобальним трофеєм для Англії з 1966 року. Він також був капітаном збірної Англії U-21 на Євро-2019. У 2016 році він дебютував за основний склад «синіх» у матчі Прем'єр-ліги проти «Астон Вілли», замінивши Педро на 74-й хвилині. Тоді легендарний капітан «Челсі» Джон Террі висловив сподівання, що Джейк стане його наступником у центрі оборони. Однак, попри високі очікування, Кларк-Солтер провів лише ці 16 хвилин у Прем'єр-лізі і надалі виступав в орендах у «Бристоль Роверз», «Сандерленді», нідерландському «Вітессі», «Бірмінгем Сіті» та «Ковентрі Сіті». У жодній з англійських нижчолігових команд він не був основним гравцем, і лише у Нідерландах був важливою частиною команди, з якою брав участь у Лізі Європи, а також посів 5 місце у Ередивізі. У 2022 році Солтер підписав чотирирічний контракт з «Квінз Парк Рейнджерс». Тут він нарешті знайшов стабільність та регулярний ігровий час, ставши основним гравцем у захисті команди у Чемпіоншипі. Нинішній сезон для захисника затьмарився травмою, через яку він не грає з січня місяця, і наразі не схоже що футболіст зможе повернутись на рівень АПЛ.

Чарлі Мусонда (7 матчів за «Челсі», 3 матчі АПЛ): центральний півзахисник вважався одним із найперспективніших гравців академії «Челсі». Народився 15 жовтня 1996 року в Брюсселі в родині футболіста збірної Замбії, який в цей час грав за «Андерлехт». У молодіжній системі цієї ж команди розпочав свою футбольну кар'єру і Чарлі, перш ніж у 2012 році приєднався до лондонського клубу разом із братами Ламішою та Тікою. У складі молодіжних команд «Челсі» Мусонда здобув низку трофеїв, включаючи тріумф у Юнацькій лізі УЄФА, де футболіст забив 3 голи у 7 іграх. У 2016 році Мусонда дебютував на дорослому рівні, виступаючи на правах оренди у іспанському «Реал Бетісі». Там він відзначився голом у своєму другому матчі, демонструючи високу техніку та бачення поля. Повернувшись до «Челсі», він дебютував за основну команду в матчі Кубка Ліги проти «Ноттінгем Форест», де також забив гол. Загалом у першій половині сезону 2017/18 він провів за лондонців 7 ігор і забив 1 гол, після чого дограв чемпіонат в оренді у «Селтіку». Однак подальший розвиток кар'єри Мусонди був затьмарений серйозними травмами. У 2018 році, під час оренди в нідерландському «Вітессе», він отримав важку травму коліна, яка вимагала кількох операцій і тривалого відновлення. За оцінками лікарів, його шанси повернутися на поле були мінімальними. Чарлі не здався і продовжив боротьбу за своє повернення у великий футбол. У 2022 році Мусонда, який три роки не грав на офіційному рівні, приєднався до іспанського «Леванте», де провів 17 матчів у Сегунді. Наступного року він підписав контракт з кіпрським клубом «Анортосіс», прагнучи відновити свою кар'єру та повернутися на високий рівень. Але навіть тут бельгієць не зміг перезапустити кар'єру і у вересні 2024 року покинув острів. Наразі 28-річний футболіст не оголошував офіційно про завершення кар'єри, але досі перебуває без клубу і нема жодної інформації про можливе продовження кар'єри.

Кейсі Палмер (0 матчів за «Челсі», 4 матчі АПЛ): інший центральний півзахисник був у тому сезоні дублером Мусонди, тож лише 6 разів виходив на заміну, в тому числі і у фіналі. А вже у наступному розіграші був основним гравцем і забив 5 голів у 8 іграх. Після цього успіху Палмер на сезон 2016/17 приєднався на правах оренди до «Гаддерсфілд Тауна», відзначившись голом у своєму дебютному матчі та допомігши команді здобути підвищення до Прем'єр-ліги через плей-оф. Наступного року він з командою зіграв лише 4 гри в АПЛ, втративши місце в основі, тому надалі грав в оренді в клубах Чемпіоншипу «Дербі Каунті», «Блекберн Роверз» та «Бристоль Сіті». У 2019 році Палмер підписав постійний контракт з «Бристоль Сіті», де провів три сезони, а пізніше грав за «Ковентрі Сіті» і «Галл Сіті». На міжнародному рівні Палмер представляв Англію на рівнях U17, U18, U20 та U21, однак у 2021 році він вирішив виступати за національну збірну Ямайки, з якою у червні 2024 року брав участь у Кубку Америки. Нинішній сезон виявився досить невдалим для гравця і «Галл Сіті» лише дивом зберіг прописку в Чемпіоншипі, тож поки все йде до того, що ті 4 гри в АПЛ у далекому 2017 році можуть залишитись єдиними у кар'єрі Палмера.

Футболісти, які не закріпились у рідному клубі, втім змогли продовжити свою кар'єру на непоганому рівні (5 гравців)

Дюжон Стерлінг (2 матчі за «Челсі»): Юний правий захисник на момент цього фіналу мав лише 15 років, тож очікувано ще не був основним гравцем. Наступного сезону він зіграв у 5 іграх турніру і допоміг команді ще раз виграти золото, а у сезоні 2017/18 вже як основний гравець привів команду до фіналу цього турніру, у якому лондонці програли «Барселоні». Також Стерлінг представляв на юнацькому рівні Англію, включаючи перемогу на чемпіонаті Європи U-19 у 2017 році. Дюжон дебютував за першу команду «Челсі» у вересні 2017 року в матчі Кубка англійської ліги проти «Ноттінгем Фореста», а на початку наступного року зіграв і у Кубку Англії проти «Норвіч Сіті». Щоб отримати ігрову практику, він вирушив в оренду до клубу Першої ліги «Ковентрі Сіті», а надалі грав за «Віган», «Блекпул» та «Сток Сіті» у Чемпіоншипі, всюди будучи основним гравцем. У травні 2023 року Стерлінг підписав чотирирічний контракт з шотландським «Рейнджерсом», в якому одразу став важливою частиною команди, зігравши 24 матчі в шотландській Прем'єр-лізі та допомігши клубу здобути Кубок шотландської ліги. Ці успіхи призвели до того, що у 2024 році з'явилася інформація про можливий виклик Стерлінга до національної збірної Ямайки для участі в Кубку Америки, враховуючи його ямайське походження, втім досі за острівну збірну він не дебютував. Цього сезону «Рейнджерс» провалився, не здобувши жодного трофею, а у Лізі чемпіонів вилетів від «Динамо», яке теж, прямо кажучи, мучилося у єврокубках. Тим не менш, Стерлінг на два-три роки молодший за усіх інших гравців, про яких йде мова у цій статті, тож ще має хороші шанси повернутись в АПЛ.

Ола Айна (6 матчів за «Челсі»): Основний правий захисник зіграв усі 10 ігор на турнірі і забив гол у матчі з «Шальке 04». Наступного сезону він, як і багато його партнерів, знову здобув трофей, зігравши 7 ігор, а потім був переведений до основної команди. Дебютувавши за першу команду «Челсі» в 2016 році, Айна зіткнувся з обмеженими можливостями для гри, провівши лише 6 ігор. Це спонукало його до оренд у «Галл Сіті» та італійський «Торіно». В Італії він швидко адаптувався і 2019 року клуб викупив його контракт у «Челсі» за 9 мільйонів. У 2020 році Айна повернувся до Англії, приєднавшись на правах оренди до «Фулгема», де його гол у ворота «Вест Бромвіч Альбіон» був визнаний найкращим у листопаді. Айна був основним гравцем команди, але не зміг врятувати команду від вильоту з АПЛ, тож по завершенні сезону 2020/21 повернувся до Італії, де провів ще два роки, але вже не був таким незамінним гравцем. У липні 2023 року Айна підписав контракт з «Ноттінгем Форест». Цього сезону сенсаційно бореться з командою за місце у зоні Ліги чемпіонів. На міжнародному рівні Айна представляв молодіжні збірні Англії, але в 2017 році вирішив грати за збірну Нігерії. З того часу він провів понад 45 матчів за неї і став ключовим гравцем команди, яка дійшла до фіналу Кубка африканських націй у 2023 році.

Жеремі Бога (1 матч за «Челсі»): Лівий вінгер був основним гравцем на турнірі, забивши 4 голи у 6 іграх. Після цього, щоб набратися досвіду, він був відправлений в оренду до французького «Ренна» та іспанської «Гранади». У серпні 2017 року дебютував за основний склад «Челсі» у матчі проти «Бернлі», але цей матч так і залишився єдиним і вже незабаром він був відданий в оренду до «Бірмінгем Сіті». У липні 2018 року Бога перейшов до італійського «Сассуоло», в якому теж став ключовим гравцем команди. Його виступи у наступному сезоні привернули увагу «Шахтаря», який намагався придбати гравця для свого нового тренера Роберто Де Дзербі, знайомого з можливостями гравця. Втім, заманити футболіста до нас не вдалося, натомість на початку 2022 року він приєднався до «Аталанти», спочатку на правах оренди, а згодом на постійній основі. У липні 2023 року Бога повернувся до Франції, підписавши контракт з «Ніццою». У нинішньому сезоні він бореться з командою за місце у зоні Ліги чемпіонів. На міжнародному рівні Жеремі спочатку виступав за юнацькі збірні Франції, але в 2017 році вирішив представляти Кот-д'Івуар. З того часу він провів 23 матчі за національну команду, забивши 2 голи. У 2024 році він був включений до складу збірної, яка виграла Кубок африканських націй. Оскільки футболіст грав не у топових клубах, цей трофей наразі є єдиним для гравця на дорослому рівні і у свої 28 років навряд можна очікувати на майбутній підйом. Тим не менш, на фоні більшості інших гравців тієї юнацької команди, кар'єра Бога виявилась досить успішною.

Домінік Соланке (1 матч за «Челсі»): Про основного нападника чемпіонської команди і найкращого бомбардира тої Юнацької ліги УЄФА я детально розповідав у своєму попередньому блозі, тож не хочу зайвий раз розтягувати свій і так довгий текст і запрошую подивитись попередню публікацію тим, хто її не бачив. Єдине, що змінилось з того моменту – його «Тоттенгем» вже у фіналі Ліги Європи, тож Соланке знаходиться у кроці від здобуття свого першого трофею на дорослому рівні.

Фікайо Томорі (27 матчів, 2 голи за «Челсі»): Центральний захисник став ще одним гравцем, що двічі поспіль виграв Юнацьку лігу УЄФА, зігравши 8 і 9 матчів відповідно. Проте шлях до основного складу «Челсі» виявився непростим. Після дебюту в першій команді у 2016 році Томорі був відправлений в оренду до кількох клубів Чемпіоншипу, «Брайтона», «Галл Сіті» та «Дербі Каунті». Особливо успішним був період у «Дербі», де під керівництвом Френка Лемпарда він став ключовим гравцем оборони. Через це на сезон 2019/20 років він слідом за Лемпардом повернувся у «Челсі» і став більш-менш регулярно виступати, зігравши того року 22 гри і забивши 2 голи. Втім, 2020 року лондонський клуб запросив досвідченого центрбека Тьяго Сілву і Фікайо міцно присів на лавку, тому у січні 2021 року Томорі приєднався до «Мілана» на правах оренди, а вже влітку того ж року італійський клуб викупив його контракт. У сезоні 2021/22 він став ключовим гравцем оборони «россонері» та допоміг команді здобути перше за 11 років чемпіонство в Серії А. Народившись у Канаді, він розпочав грати за юнацьку команду цієї країни, але згодом став представляти Англію на рівні U19, U20 та U21, а у листопаді 2019 року дебютував за національну збірну у матчі проти Косова. Щоправда, у збірній Томорі не є основним гравцем, і провів лише 5 ігор. Натомість на клубному рівні Томорі залишається важливою фігурою в обороні «Мілана» і цього року зіграв в обох матчах Суперкубка Італії, вигравши з командою цей трофей.

Футболісти, які стали основними у рідному клубі (3 гравці)

Андреас Крістенсен (161 матч, 2 голи за «Челсі»): Основний центральний захисник, який не пропустив жодної хвилини на турнірі, дебютував на дорослому рівні що до юнацького фіналу – 28 жовтня 2014 року в матчі Кубка Футбольної ліги проти «Шрусбері Тауна». Також того сезону він зіграв по матчу в АПЛ та Кубку Англії. Відразу після успішного фіналу юнацької команди данця відправили до «Боруссії» (Менхенгладбах) на правах дворічної оренди. У Бундеслізі, незважаючи на юний вік, він швидко зарекомендував себе як надійний захисник, провівши 62 матчі та забивши 5 голів у чемпіонаті. Повернувшись до «Челсі» у 2017 році, Крістенсен став ключовим гравцем оборони. З клубом він виграв Кубок Англії, Лігу Європи та Лігу чемпіонів. Також Андреас став одним з лідерів збірної Данії і представляв її на чемпіонатах світу 2018 та 2022 років, а також на Євро-2020 та Євро-2024. У липні 2022 року Крістенсен приєднався до «Барселони» на правах вільного агента, підписавши контракт до 2026 року. У своєму дебютному сезоні він допоміг клубу виграти Ла Лігу та Суперкубок Іспанії, швидко ставши важливою фігурою в обороні команди. Нинішній сезон для данця вийшов дуже невдалий, він майже увесь рік лікувався від травми і лише в останні дні став підпускатись до матчів, зігравши кілька хвилин у півфіналі Ліги чемпіонів проти «Інтера».

Теммі Абрагам (82 матчі, 30 голів за «Челсі»): Центральний нападник на юнацькому рівні був конкурентом Соланке, і у Юнацькій Лізі УЄФА того сезону забив 4 голи у 7 іграх, а наступного сезону 2015/16 відзначився 8 голами у 9 іграх. Тоді ж Теммі дебютував за першу команду «Челсі» в матчі Прем'єр-ліги проти «Ліверпуля», зігравши загалом дві гри. Надалі для здобуття ігрової практики Абрахам був відправлений в оренду у «Бристоль Сіті», де забив 23 голи в 41 матчі Чемпіоншипу. Згодом його віддали до вищолігового «Свонсі Сіті», але в АПЛ у сезоні 2017/18 він забив лише 5 голів, тому на наступний сезон його знову віддали в оренду у клуб Чемпіоншипу, «Астон Віллу», де він повернув свою результативність і відзначився 25 голами в 37 матчах, допомігши команді повернутися до Прем’єр-ліги. У сезоні 2019/20 Абрахам повернувся до «Челсі» і під керівництвом Френка Лемпарда став основним нападником, забивши 18 голів у всіх турнірах. Однак, з приходом нових форвардів, таких як Тімо Вернер і Ромелу Лукаку, його роль зменшилася, і в серпні 2021 року він перейшов до «Роми» за 40 мільйонів євро. Там у дебютному сезоні він забив 27 голів у 53 матчах, встановивши рекорд для англійських гравців у Серії А, і допоміг команді виграти Лігу конференцій УЄФА. Однак наступні сезони були менш успішними через травму передньої хрестоподібної зв’язки, яка вибила його з гри на десять місяців. Втративши місце у команді, у серпні 2024 року Абрагам приєднався до «Мілана» на правах оренди. У складі россо-нері Теммі небагато забиває цього сезону, але пам’ятним став фінал Суперкубка Італії, де він забив переможний гол на 93-й хвилині, принісши «Мілану» трофей і емоційно відсвяткувавши цю подію. На міжнародному рівні Абрагам дебютував за збірну Англії у 2017 році та забив свій перший гол у 2019 році в матчі проти Чорногорії. Всього він провів 11 матчів за національну команду, забивши 3 голи, але в останні роки у збірній не грає і загалом досі після травми не може вийти на свій попередній рівень.

Рубен Лофтус-Чік (155 матчів, 13 голів за «Челсі»): Основний атакувальний півзахисник, як і кілька інших гравців, теж дебютував за основну команду ще до юнацького фіналу – у грудні 2014 року в матчі Ліги чемпіонів проти «Спортінга». Попри високі очікування, Лофтус-Чік зіткнувся з обмеженими можливостями для регулярної гри в основному складі «Челсі» і за три сезони він зіграв лише 32 матчі за рідний клуб і забив 2 голи. За словами самого гравця, він шкодує, що не залишив клуб раніше, щоб отримати більше ігрового часу в іншій команді. Він зазначив, що для молодих гравців важливо грати в дорослому футболі, навіть якщо це означає перехід до меншого клубу. Після цього Рубен провів сезон 2017/18 в оренді в «Крістал Пеласі», де отримав більше ігрового часу та зміг продемонструвати свій потенціал. Хороші виступи дозволили гравцю дебютувати за збірну Англії в листопаді 2017 року у матчі проти Німеччини, де він був визнаний найкращим гравцем матчу. Він також був у складі збірної на чемпіонаті світу 2018 року, де зіграв у чотирьох матчах. Повернувшись того ж року у «Челсі», Лофтус-Чік провів свій найкращий сезон – 40 ігор і 10 голів, в тому числі 11 голів і 4 голи у Лізі Європи, яка завершилась перемогою для лондонців. Здавалось, Рубен нарешті став основним гравцем рідної команди, але у липні 2019 року він отримав серйозну травму, через яку пропустив майже увесь наступний сезон. Відновившись, гравця на сезон 2020/21 для відновлення форми відправили в оренду у «Фулгем». Футболісту не вдалося зберегти команді прописку в АПЛ, тож він повернувся в «Челсі», де ще два роки більш-менш регулярно грав, але зірок з неба не хапав. У 2023 році, після 19 років у «Челсі», Лофтус-Чік приєднався до «Мілана», де з поперемінним успіхом виступає і донині. Цікавим виявляється факт, що аж три гравці тієї команди «Челсі» зараз грають за «Мілан», але якоїсь конкретної причини такої аномалії я знайти не міг. Совпадєніє?

Тренери

Валерій Кривенцов: легендарний вихованець «Шахтаря», який провів за рідний клуб понад 200 ігор чемпіонату, після завершення ігрової кар'єри у 2007 році приєднався до тренерського штабу академії рідного клубу. Після виходу до фіналу Юнацької ліги УЄФА Кривенцова відправили у відрядження в маріупольський «Іллічівець» із завданням повернути команду в УПЛ. Втім, дебют на дорослому рівні виявився для Валерія провальним, оскільки команда посіла лише 4 місце і не повернулась в еліту. Після цього він повернувся до «Шахтаря», де тренував молодіжну команду U-21, яка у сезоні 2017/18 стала чемпіоном України. У серпні 2020 року Кривенцов був призначений головним тренером «Металіста 1925» (Харків). Цього разу йому вдалося краще себе проявити у дорослому футболі і під його керівництвом команда у першому ж сезоні здобула путівку до Прем'єр-ліги, посівши третє місце в Першій лізі 2020/21. Тренерський дебют в УПЛ Кривенцову затьмарило російське вторгнення, через яке турнір не було дограно, а вже перший повноцінний турнір 2022/23 розпочався для харків'ян невдало – лише 2 перемоги у 7 іграх, тож тренера звільнили. У 2023 році Кривенцов очолив луганську «Зорю», однак тут його перебування на посаді було ще коротшим і невдалішим – 1 перемога у 6 іграх. У 2024 році він став головним тренером першолігової «Буковини» (Чернівці), але знову результати амбітного клубу, який отримав фінансування і ставав за ідею вихід в УПЛ виявились провальними – 2 перемоги у 9 іграх чемпіонату, тож у листопаді того ж року він залишив клуб за згодою сторін і з того часу залишається без команди. Не знаю, чи знайдуться ще бажаючі клуби дати шанс Кривенцову попрацювати тренером дорослої команди з серйозними завданнями, але наразі все виглядає так, що успіхи з молодіжками «Шахтаря» залишаться найвищими тренерськими досягненнями Кривенцова.

Аді Вівіш: вихованець «Свіндон Тауна», де він дебютував як центральний захисник і провів понад 100 матчів. Також протягом 1990-х років Вівіш виступав за кілька англійських клубів. Його найуспішніші роки припали на виступи за «Волсолл», де він зіграв понад 200 матчів і допоміг команді здобути підвищення до Першого дивізіону у 1999 році. Також Вівіш грав за «Редінг», з яким виграв Другий дивізіон у 1994 році та досяг фіналу плей-оф Першого дивізіону у 2000 році. Завершив кар'єру гравця у 2007 році в клубі «Сайренсестер Таун», де і розпочав тренерський шлях, очоливши основну команду. У 2008 році він приєднався до академії «Челсі» і протягом дев'яти років працював з юнацькими командами U-18 та U-21. Під його керівництвом молодіжні склади «Челсі» здобули значні успіхи, включаючи перемоги в Юнацькій лізі УЄФА у сезонах 2014/15 та 2015/16. У 2017 році Вівіш став асистентом головного тренера «Ковентрі Сіті» Марка Робінса. Разом вони вивели клуб з Другої ліги до Чемпіоншипу, досягнувши фіналу плей-оф та півфіналу Кубка Англії. Після семи років співпраці Вівіш залишив клуб у 2024 році в рамках реорганізації тренерського штабу. З того часу, як і Кривенцов, Аді залишається без роботи і теж складається враження, що виступи у Юнацькій лізі УЄФА стали найвищою точкою кар'єри тренера.

****

Зізнаюсь, коли я починав писати цей текст, я не очікував що вийде настільки рівний результат. У обох команд по 10 гравців із заявки на фінал не заграли на високому рівні, ще по 5 виступають на хорошому рівні, але своєму клубу не були потрібні і лише по 3 гравці з кожної команди залишили вагомий слід у історії рідної команди. Ймовірно, я б зміг виправдати і пояснити у цьому висновку будь-який результат: якщо більш вдалими були б кар'єри вихованців «Челсі», я б сказав, що це очевидно, бо вони створили чудову академію, запрошуючи в тому числі легіонерів і звісно хто, як не англійці мали стати переможцями цього порівняння. А якби перемогли вихованці «Шахтаря», я б теж не розгубився що сказати: звісно, УПЛ слабша за АПЛ, тож перехід на дорослий рівень простіший і більш плавний, тож очевидно більше гравців змогли закріпитись у донецькому клубі. Але при такій повній рівності мені здається, що обидва цих аргументи правильні і загалом при будь-якому варіанті відсоток гравців що переходять з юнацької команди у дорослу є невеликим і тут нічого не поробиш.

Працюючи над цими двома матеріалами про перехід юнаків у дорослий футбол, я вкотре переконався, що найбільша проблема для більшості молодих гравців полягає у тому, що після завершення юнацьких турнірів їм банально нікуди йти. Перша команда у 18–19 років – це ще занадто висока планка, незалежно від того, йдеться про «Челсі» чи «Шахтар». І тоді їх починають відправляти в оренди до нижчих ліг, до клубів, де про розвиток гравця думають не надто часто. А десь поруч уже підростає нова хвиля юнаків, яка перехоплює всю увагу. І навіть якщо рівень суперників у орендах нижчий, то це не панацея, бо юнаки ще не готові фізіологічно, ментально і, часто, емоційно. Учорашні чемпіони юнацьких турнірів раптом опиняються у футбольному болоті з невідомими суперниками і порожніми трибунами. Медалі й кубки в минулому, тепер їх чекають лише сірі будні без перспектив. Можливо, варто було б дати їм ще рік-два у структурі рідного клубу, дозволити дозріти і змужніти. Як мінімум – створити проміжний етап. Адже на рівні збірних є турніри U-21, а в Азії й Африці навіть U-23. Тож чому б і клубам не запровадити щось подібне?

В Україні з наступного сезону відновлюють чемпіонат U-21. Я вважаю це правильним кроком, хоча хотілось би і якогось клубного турніру від УЄФА для цього вікового рівня, аби був стимул вигравати молодіжний чемпіонат України. В Англії цю проблему частково вирішили самостійно: кращі команди турніру Прем'єр-ліга 2, де грають команди до 21 року (раніше до 23 років) отримують можливість зіграти у Міжнародному кубку Прем'єр-ліги проти молодіжних клубів Європи. Можливо, відновивши наші молодіжні команди, ми теж зможемо отримати запрошення на цей турнір, бо навряд ми чимось гірші за «Норшелланн», «Динамо» (Загреб), «Андерлехт» чи «Спарту», які грають на цьому турнірі. Дарма, що турнір неофіційний. Як показує практика, на молодіжному рівні важливий не статус і результат, а саме регулярні виступи на конкурентному рівні, навіть якщо вони не враховуватимуть у офіційний залік матчів УЄФА. Але яку б схему і метод не обрали, як в Україні де взагалі не було U-21, або як в Англії, де є ціла низка змагань і турнірів для клубів U-21/23, на дорослий рівень зможуть пробитись лише одиниці. Це драматично, але це спорт. Думаю, має довге дослідження можна визнати успішним, я і сам не очікував на ці результати, але вони виявились максимально показовими. Дякую усім, хто дочитав до кінця настільки довгий текст.

У статті використані зображення із сайту Getty Images