Збірні Англії та Франції регулярно звинувачують в «африканськості». У цьому немає нічого, окрім бажання етнічних чисток
Деконструюємо расизм.
Коли після перемог Франції та Англії в 1/8 фіналу у нашому телеграм-каналі, присвяченому ЧС (підпишіться, якщо ще ні!), ми дали пост із сіткою турніру та питанням: хто вийде у півфінал, деякі коментарі кинули в шок.
Можна було б списати просто на побутовий расизм, який, на жаль, досі присутній в Україні, але ж щонайменше в Англії цього теж удосталь – чого вартують лише образи Букайо Сака після незабитого пенальті у фіналі Євро-2020, які ґрунтувалися саме на кольорі його шкіри.
В Англії і Франції на дві заявки лише три гравці народилися не у самій країні
ФІФА чітко визначає, що футболісти мають право грати за збірну або за територіальним походженням, або завдяки родичам з країни походження, або шляхом набуття громадянства (з певними умовами).
І якщо говорити про територіальне походження, то безґлуздо суперечити із правом тих, хто народився в Англії чи Франції представляти ці країни.
А знаєте, скільки гравців зі заявки збірної Англії народилися поза Англією?
Один – Рахім Стерлінґ, який народився у столиці Ямайки Кінґстоні. Його батьки разом з ним переїхали до Лондона, коли тому було 5 років.
А поза Францією?
Аж троє! Це Маркус Тюрам – народився в італійській Пармі, коли батько Ліліан виступав за тамтешній клуб; Стів Манданда – народився у столиці Демократичної республіки Конґо Кіншасі й переїхав з батьками до Франції, коли було два роки; Едуардо Камавінґа – народився в Анголі, місті Кабінда, та теж переїхав до Франції у віці двох років.
Тобто, усі 50 футболістів з обох заявок, які сьогодні мають право вийти на поле, провели усе свідоме життя, виховувалися та виросли у країнах, які тепер і представляють.
Так, чисто теоретично Саутґейт та Дешам могли викликати до збірних лише «білих арійців» (с). Зрештою, їх ніхто не змушує не/викликати саме Камавінґу, чи Сака, чи Стерлінґа, чи Решфорда, чи Погба, чи будь-кого з відмінним від білого кольору шкіри – крім вболівальників-расистів.
Але ці футболісти – найкраще, на думку тренера, що є в країні станом на зараз. Більшість народилися й усі виросли у цих країнах, у яких суспільство вже десятиліттями – багатонаціональне. Вони відчувають себе громадянами цих країн, хоч і мають певні культурні звʼязки із батьківщиною. Зрештою, це логічно, адже що Англія, що Франція у сучасному вигляді – нащадки гігантських багатонаціональних імперій. І картина у команді повністю відповідає тому, що реально відбувається у суспільстві.
Відмовлятися від них просто через колір шкіри чи походження батьків – це фактично проводити етнічні чистки. Критикувати футболістів за їхнє походження, а не ігрові якості – теж.
Але ж раніше там не було представників інших народів. Хіба не так?
Справді, представників «нетитульної» нації у збірних Англії та Франції раніше було не так багато. Хоча той же Ешлі Коул, шостий за кількістю матчів за збірну в історії, – за походженням з Барбадосу. Джон Барнс, який грав у команді, що вийшла у півфінал ЧС-1990, походить із Ямайки.
У Франції чемпіонська команда ЧС-1998 вже була фактично інтернаціональною: гвіанець Бернар Лама, сенегалець Патрік Вієйра, поляко-калмико-вірменин Юрій Джоркаєфф, ганець Марсель Десаї, алжирець Зінедін Зідан, антилець Тьєррі Анрі, гваделупці Бернар Діомед та Ліліан Тюрам, каледонець Крістіан Карамбе. І Давід Трезеге, який народився у Франції, але усе дитинство провів в Аргентині.
Чому ж представників цих народів не було у збірних раніше? По-перше, доступ до професійного футболу – через фінансову скруту та більш вкорінений расизм у європейських країнах представнику меншини було надзвичайно важко пробитися на професійний рівень. Та навіть якщо і вдавалося, то пріоритети були інші – нерідко доводилося працювати вже змалку.
А якщо навіть їм і вдавалося доростати до пристойного рівня, то через той-таки расизм їх майже ніколи не розглядали серйозно – аж до кінця 1980-х, коли суспільство на заході Європи почало рухатися у бік прийняття людей за те, ким вони є, а не за колір шкіри.
***
Тож сьогодні о 21:00 за півфінал зіграють англійці проти французів. Без жодної приставки «афро».
Інші пости блогу
