20 найкращих гравців «Манчестер Юнайтед» у XXI столітті
На першому місці – не Кріш, не Руні та не Гіггз.
Tribuna.com продовжує серію рейтингів найкращих гравців європейських клубів у XXI столітті:
На черзі «Манчестер Юнайтед». Одна з найкращих команд першої половини століття, від величі якої мало що залишилось до сьогодні. Тому не дивно, що абсолютна більшість списку – це представники легендарних колективів сера Алекса Фергюсона.
Рейтинг, як і будь-який інший, є суб‘єктивним, а вибір зроблено на основі комплексної оцінки наступних критеріїв: довголіття у клубі, спадщина, роль у команді, колективні/індивідуальні успіхи та емоційна складова.
Тому у двадцятку зокрема не потрапили кілька знакових прізвищ – Робін Ван Персі та Карлос Тевес (мало часу у клубі), Пак Чжі Сун (нестабільність внаслідок травм), Даррен Флетчер та Джон О’Ші (ніколи не були на провідних ролях), Поль Погба (нестабільність та скандали), Чічаріто (мало часу у клубі та травми) тощо.
Однак у коментарях закликаємо ділитись, що б ви змінили у нашому виборі.
20. Нані (2007 – 2015)
Були часи, коли на флангах «МЮ» сяяли одразу два португальці зі «Спортінга». І нехай один з них згодом побудував набагато кращу кар‘єру, це не означає, що інший не вартий визнання.
Нані в Манчестері провів 7 років та перевалив за 100 результативних дій, взяв 4 АПЛ та виграв ЛЧ, вийшовши на заміну у фіналі. Так, ключовим незамінним гравцем ніколи не був, часто потрапляючи під ротацію Фергюсона, однак зі своєю роллю порався на «ура».
Можливо, перформанси Нані не завжди були про стабільність/ефективність, але майже завжди про яскравість та естетичне задоволення. Атлетичний та технічний вінгер, який також вмів класти голи з 25+ метрів – такий сьогодні в «МЮ» був би на вагу золота.
А святкування з сальто – окремий вид мистецтва.
19. Бруну Фернандеш (2020 – н.ч.)
Бруну – максимально неоднозначна особистість, але все ж стає єдиним представником сьогоднішньої команди у рейтингу. До португальця можна ставитись по-різному, зокрема виокремлюючи негатив: чи належна у нього поведінка як для капітана, чи достатньо стабільний, чи не надто ризиковий стиль гри. Наприклад, у контексті Фернандеша часто використовують вираз «голлівудські паси», посилаючись на постійні спроби придумати щось складне.
Але водночас це ледь не єдиний гравець, який у кризовому «МЮ» час від часу бере на себе ініціативу та робить результат. Коли ж команда була менш кризовою, то й Бруну видавався стабільнішим. Чого лише вартують його перші сезони в Англії з фантастичною статистикою.
Цифри, власне, у півзахисника й досі круті – за 5 років понад 275 матчів (більше, ніж у Нані), 95 голів та 82 асисти.
18. Хуан Мата (2014 – 2022)
Чимось схожі сюжети, чи не так? Мата вище Бруну з двох простих причин – поки що іспанець переважає за критерієм довголіття у команді, а також встиг виграти Лігу Європи. З моменту відходу Фергюсона поки найпрестижніший для «МЮ» трофей за 12 років.
Хуан не настільки результативний (51+42 за 285 матчів), але роль у нього дещо відрізнялася – рідше опинявся у зонах завершення, навпаки віддаючи перевагу керувати грою з глибини.
Звісно, при кращому стані «дияволів» Мата міг відзначитись вагомішою спадщиною, але тут вони з Бруну фактично заручники ситуації. Це трохи не той Хуан, який був у «Челсі», але свої 45 млн євро, напевно, виправдав.
17. Антоніо Валенсія (2009 – 2019)
Мрія Рубена Аморіма під його систему з фланговими вінгбеками. Антоніо прийшов після головних тріумфів «МЮ» Фергюсона, але спочатку застав ще кілька хороших сезонів, а потім впродовж років здавався тим, хто у своєму рівні не просідав (на відміну від інших гравців).
Валенсія навіть застав два фінали та зіграв їх по 90 хвилин – у першому поступився «Барсі» в ЛЧ (2011), а у другому з капітанською пов’язкою здолав «Аякс» в ЛЄ (2017).
Поєднання універсальності в плані гри на захист/атаку, атлетичності та потужного удару роблять еквадорця ледь не праймовим Роберто Карлосом на тлі сьогоднішніх вінгбеків «МЮ». У Манчестері Антоніо точно запам’ятається – 10 сезонів, 339 матчів, 80+ результативних дій та два титули АПЛ у доробку.
16. Оле-Гуннар Сульшер (1996 – 2007)
«Вбивця з обличчям дитини» та головний джокер Фергюсона не всі свої найкращі роки провів саме у ХХІ столітті, тому опинився нижче у рейтингу. У нульових Сульшер обмежився насправді всього кількома яскравими сезонами, а у наступні роки просто боровся з травмами.
Втім, цього відрізку достатньо для визнання, бо Оле-Гуннар мав вагомий вклад у два чемпіонські титули. Зокрема:
• 10+5 у ролі гравця ротації в кампанії 00/01;
• 9+9 в АПЛ 02/03 та 15+14 в усіх турнірах.
Були й фантастичні 17+9 у сезоні 01/02, однак тоді «МЮ» обмежився бронзою. І все це – фактично у ролі запасного.
«Оле мав вроджену здатність читати гру. Навіть якщо він починав матч на лавці, то завжди аналізував суперника – щоб знати, які зони вразливі. У нього неймовірний фінішинг. Це один з найбільш спокійних форвардів, яких я коли-небудь бачив. Перед воротами Сульшер ставав вбивцею», – згадував Невілл.
15. Вес Браун (1996 – 2011)
Один з найбільш недооцінених гравців «МЮ» нульових. Універсал Браун зірок з неба не ловив, але постійно закривав різні позиції у центрі та на фланзі захисту, загалом за кар‘єру назбиравши аж 362 матчі.
До 2007-го вийти на пік заважали регулярні пошкодження та одна серйозна травма коліна, але зробити це вдалося у сезоні 07/08 – понад 50 матчів в основі, зокрема увесь плей-оф тріумфальної ЛЧ. У фіналі якої, до речі, з позиції правого фулбека зробив асист на гол Роналду.
Для Фергюсона це точно була корисна опція, але «кришталевість» Веса завадила розкрити весь потенціал.
14. Патріс Евра (2006 – 2014)
За індивідуальними якостями – один з найкращих флангових захисників «МЮ» в історії. Попри складну адаптацію до англійського футболу Евра таки переконав Фергюсона та у підсумку закрив лівий фланг на 8 років вперед. З часом дослужився до капітана, а Манчестер покинув з 5 медалями АПЛ та перемогою в ЛЧ.
13. Гарі Невілл (1992 – 2011)
А ось Невілл за своїм рівнем навряд хоча б на 70% вмів те, що вмів Евра. Постійно здавався посереднім гравцем, але водночас був незамінною опцією для Фергюсона. Пояснення на поверхні: просто англієць був надійним.
Історично склалося так, що справа в атаці «МЮ» завжди мав зірку, за якою потрібно було підчищати. Невілл цього не цурався, тож його наявність давала більше свободи Бекхему чи юному Роналду. Так «посередність» досягла 19 років перебування у клубі (з них 11 в ХХІ столітті) та рівно 600 матчів у футболці команди.
«Це номер 1 на своїй позиції впродовж багатьох років. Головна якість у тому, що Гарі – неймовірно стабільний. Справжній професіонал з чудовим футбольним інтелектом. Постійно перебував на полі там, де потрібно», – розповідав якось Гіггз про їхню взаємодію на фланзі.
12. Давід де Хеа (2011 – 2023)
Іспанець – перший з двох голкіперів у рейтингу. Поступається іншому попри те, що провів у клубі вдвічі більше часу (12 років) та у стільки ж більше матчів (545).
З одного боку, це може здатися несправедливим. Особливо враховуючи, що у сьогоднішньому стані «МЮ» міг опинитися значно раніше, якби не феноменальні сезони Де Хеа з купою рятівних перформансів. Давід здав лише під кінець епохи в Манчестері, коли різні тренери хотіли не тільки роботи на лінії, а й гри ногами, з якою не задалося.
З іншого боку, важко обрати, кого з наступних 11 він мав випередити. Як мінімум з огляду на кількість серйозних трофеїв. У Де Хеа всього один – тріумф АПЛ у другому та останньому сезоні з Фергюсоном.
11. Неманья Видич (2006 – 2014)
Пара Видич-Фердінанд – досі претендент на звання найкращої у сучасній історії АПЛ.
«Ми відчували одне одного. Не відпрацьовували це на тренуваннях – просто інстинкти. Я знав, коли він висуватиметься вперед, і страхував його. І він знав, коли вперед вибігатиму я. Це була ідеальна синергія. Це мій улюблений партнер по центру захисту у кар‘єрі, без сумніву».
Дуо у результаті принесло «МЮ» 5 титулів АПЛ та три фінали ЛЧ, а серб з часом отримав капітанську.
10. Руд ван Ністелрой (2001 – 2006)
Ван Ністелрой аж десятий попри топову результативність – 150 голів за «дияволів» у 219 іграх. Індивідуально це один з найкращих нападників ери Фергюсона, якщо не найкращий. Натомість наявність Руда не сильно допомагала у гонитві за великими трофеями.
Парадоксально, однак нідерландець після 5 років покинув Англію всього з одним чемпіонством та без євротрофея. Тож вплив нехай і був величезним, але, виходить, без кінцевого продукту.
Прощання з «МЮ» та Фергюсоном у ван Ністелроя не задалося – вони посварились на тлі рішень тренера у кількох матчах залишити лідера у запасі, а крапкою став фінал Кубка Ліги, коли шотландець довірився Луї Саа.
«Було багато проблем – він залишився поза командою і погано сприйняв це. Його поведінка на тренуванні була не такою, як ми очікували. Це причина. Ми ухвалили правильне рішення», – пояснював Фергюсон трансфер форварда у «Реал».
9. Девід Бекхем (1995 – 2003)
Бекхем вище, хоч у ХХІ столітті провів лише три з половиною сезони. Але яких! Сумарно 108 результативних дій у 154 матчах – і всі вони ключові у боротьбі за титули. За цей відрізок «дияволи» забрали три АПЛ з Девідом у ролі провідної зірки.
Бекс завершив у Манчестері у схожому до ван Ністелроя стилі. Історії про літаючу бутсу і шрам, конфлікти з сером Алексом та відхід у «Реал», якого капітан нібито не бажав – але на якому все ж настояв коуч:
«Я був шокований та розчарований. Планував до кінця кар‘єри грати на «Олд Траффорд». Я отримав дзвінок, що клуб вже домовився про продаж. Спроба поговорити з Фергюсоном ні до чого не призвела – він не хотів цього діалогу».
Проте жоден з цих факторів не перекреслить велич фігури та імідж Девіда, який собою уособлював «МЮ». Тому обираємо золоту середину: він не серед лідерів, але й не сильно низько у списку.
8. Едвін ван дер Сар (2005 – 2011)
Ван дер Сар прийшов у «МЮ» у 35-річному віці, але примудрився видати ще 6 елітних сезонів, в яких виграв 4 АПЛ та одну ЛЧ. Менше пропущених (202), ніж зіграних матчів (266) – зараз ці цифри здаються фантастичними.
«Едвін – фантастичний. Маються на увазі не тільки якості голкіпера, а й спокій, яким він заряджав інших. Шкодую, що він з‘явився у нас не одразу після того, як пішов Шмейхель», – зізнавався Фергюсон.
Вершина періоду перебування в «МЮ» – серія пенальті з «Челсі» у фіналі ЛЧ-2008, яку нідерландець виграв.
7. Рой Кін (1993 – 2005)
Кін, ймовірно, більше асоціюється з дев‘яностими, але у нульових встиг видати 3-4 традиційно топових для себе сезони. Це також людина, яка уособлювала «МЮ» тих часів – капітан, лідер та ментальний ватажок, який вправляв мізки багатьом молодим зіркам. Після чого, як не дивно, вони прогресували, а не впадали у депресію.
«Рой завжди кричав на мене. «Кріштіану, віддавай паси!». Це якщо не згадувати грубі речі. Але це було добре! Після кожного матчу чи тренування я почувався щасливим, тому що вчився чогось новому від досвідчених партнерів – зокрема від нього. Я багато разів казав, що Кін – найкращий капітан у моїй кар‘єрі», – зазначав Роналду.
Період капітанства ірландця у ХХІ столітті дійсно один з найкращих для «МЮ» – три перемоги в АПЛ. Щоправда, Рой, як і ван Ністелрой з Бекхемом, покинув Манчестер на тлі конфлікту з Фергюсоном. Взагалі дивно, як два такі характери настільки довго терпіли один одного.
6. Майкл Керрік (2006 – 2018)
Можливо, комусь перебування Керріка вище Кіна здасться дивним, але це навпаки логічно виключно у розрізі ХХІ столітті. При врахуванні всієї історії клубу Рой точно випереджав би Майкла, але після 2000-го він провів вдвічі менше сезонів за «МЮ» – 5 проти 12.
Тож за цей період досягнення англійця солідніші – 464 матчі, 5 перемог в АПЛ, три фінали ЛЧ. Майкл навіть намагався рятувати «дияволів» після відходу Фергюсона, допоки міг це робити. Коли ж відчув відплив сил, то у 2018-му пішов справжньою легендою, не інакше.
5. Кріштіану Роналду (2003 – 2009 та 2021 – 2022)
Індивідуально – найкращий гравець «МЮ» у ХХІ столітті. Однак оскільки за один з ключових критеріїв ми взяли довголіття, то Роналду є кому поступитися.
Манчестер дав все Кріштіану все, що міг. А той віддячив тим же: «Золотий м‘яч», рекорди, 145 голів та 64 асисти за 6 років, два фінали ЛЧ, 3 трофеї АПЛ. Всього-навсього невеликий базовий перелік регалій.
Невдале повернення у 2021-му не має перекреслити династію, яку за короткий період часу португалець встиг побудувати у клубі.
4. Ріо Фердінанд (2002 – 2014)
Перший з «довгожителів» – стіна Фердінанд. Безальтернативно найкращий центрбек, який грав за «МЮ» у ХХІ столітті. А грав довго: 12 років, 450+ матчів, 6 золотих медалей АПЛ та все ті ж три фінали ЛЧ.
«Сьогодні позиція центрального захисника полягає не тільки в тому, щоб захищатися, бути неприємним чи жорстким. Це знання про те, як грати у футбол, контролювати м’яч та віддавати паси. Те, що ще 10 років тому в Англії першим робив Фердінанд. Але це тоді чомусь не всі розуміли», – розповідав Жерар Піке, який ненадовго перетинався з Ріо в Манчестері.
3. Вейн Руні (2004 – 2017)
Клуб почав стежити за Вейном ще у 14-річному віці, у 16 він вперше відмовив манкуніанцям, а у 18 зафеєрив в «Евертоні». Вдруге відмовити Руні не зміг – «дияволи» заплатили шалені як за юнака 27 млн фунтів. Все, що було далі – історія. Кожен фунт нападник за 13 сезонів відпрацював.
Наприклад, став найкращим бомбардиром в історії манкуніанців – 253 голи у 559 матчах, випередивши зокрема Деніса Лоу та сера Боббі Чарльтона. Сюди ж 139 асистів, 5 АПЛ, 1 ЛЧ (три фінали) та 1 ЛЄ.
«Мені здається, іноді в цій країні слово «легенда» дається надто легко. Це не той випадок. Він справжня легенда клубу – і за кількістю матчів, і за кількістю голів, і за кількістю трофеїв. Я вважаю, що він один із найважливіших гравців в історії «Юнайтед», – так звучало визнання від Жозе Моурінью.
Ну і, звісно, окремої уваги заслуговують безліч легендарних моментів за участю Вейна.
2. Раян Гіггз (1990 – 2014)
Гіггз – легенда двох епох. Як 90-х, так і ХХІ століття, у якому він тримав рівень до 40 років. Ледь не кожен сезон Раяна закінчувався двозначними цифрами у графах голи/асисти.
Багато про вплив валлійця говорити навряд потрібно – він очевидний. Згадаємо лише, що свою репутацію він зіпсував за межами поля після завершення кар‘єри.
1. Пол Скоулз (1992 – 2013)
Власне, цей вибір за нас зробив Фергюсон, яким би суперечливим він не здавався. Прислухаємось до слів Евра:
«Пол – єдиний гравець, на якого Фергюсон не кричав та кому не влаштовував відчитування. Постійно казав нам: «Ви тупі, просто дайте м‘яч Скоулзі, він контролює гру».
Якось ми грали з «Ромою» в ЛЧ, йому дали жовту. У перерві Фергюсон просив не йти більше у відбір. Через 10 хвилин – бум, червона. Ми програли, але всі тішились, бо очікували, що нарешті побачимо як сер Алекс кричить на Скоулза. Аж забули про поразку.
Заходимо в роздягальню, а там сер Алекс спокійно: «Пол, я ж просив, навіщо ти так». І все. Ну й#б твою. Ми були такі розчаровані, не дочекалися…».
У Скоулза, як і у Гіггза, кілька яскравих сезонів були у 90-х. У нульових англієць натомість часто страждав від травм, однак це не завадить нам поставити його на перше місце – за вплив на команду, спадщину та приховану роль головного лідера команди. 716 матчів говорять самі за себе.
Фото: Cal Sport Media, Cody Froggatt/Sportimage, Manuel Blondeau/AOP Press/DPPI, Allstar Picture Library Ltd, Action Plus Sports, Marco Canoniero/Alamy Live News, PBWPIX, Willis Baker/Cameleon
Інші пости блогу
