Ми показали психологам фото тренерів до та після роботи в «МЮ» – що вони кажуть
Приреченість, зневіра та нотки жаху...
«Це не 40. Мені 50. Після двох місяців в «Манчестер Юнайтед» це 50 років», – так Рубен Аморім після матчу з «Фулгемом» (1:0) відреагував на привітання журналіста з прийдешнім 40-річчям.
Тим самим він ще дужче розігнав жарти у соцмережах, оскільки вболівальники й до того підмічали вплив перебування в клубі на зовнішній стан португалець – хтось шукав нові сиві волосини, хтось турбувався через синці під очима та поступову втрату посмішки. Неначе у підтрибунці «Олд Траффорда» португалець зустрівся з дементором.
Tribuna.com вирішила провести експеримент. Ми звернулись до фахових психологів, аби вони прокоментували різницю в емоціях тренерів на фото «до» та «після» роботи в «МЮ» (вибір фото – якими ми частіше бачили коучів на різних етапах). І з врахуванням контексту, що всі вони мусили поратись з шаленим тиском на тлі високих очікувань.
Приватний психолог Антоніна Мураховська (інстаграм тут) комплексно оцінила тенденцію на основі усіх фото – її загальний висновок наведено у другій частині цього матеріалу.
Натомість спочатку окремо по кожному з тренерів думку надала фахівець з бекґраундом саме у спортивній психології – психолог-консультант та менеджер з освітніх програм PASS University Ліана Хомич (інстаграм тут).
💬 «Для мене це більше образ «мислителя». Плюс як у нього горять очі – це людина, в якої є запал, яка бачить перспективу. Наче якесь очікування світлого майбутнього.
Якщо порівняти, то і там, і там є оці мімічні зморшки, коли намагаєшся щось обдумати. Але на фото «після» нижня частина обличчя напружена. Не можу назвати якимись гучним словом «приреченість», але нагадує щось на кшталт цього. З’являється нотка невпевненості, очі вже не горять, немає ідеї».
💬 «Ми бачимо в принципі позитивну особу. Навіть якщо подивитись на мімічні зморшки біля очей – це зморшки людини, яка дуже часто посміхається. Коли посмішка щира, то її виказують саме очі. Якщо ці зморшки так виділяються, то це, найімовірніше, життєрадісна особа.
На фото «після» я б сказала, що це радше емоції в стилі «вибачте, я вас підвів». Погляд непрямий, а трошечки знизу вверх. На фото «до» очі випромінюють значно більше радості, ніби він кайфує від життя. А «після» – наче ті самі очі, ті самі зморшки, але в очах є якась знедоленість. Стиснуті губи, постійне напруження.
Щодо вашого уточнення, що одна з фото «після» зроблена на тлі перемоги в матчі – то виглядає, неначе він не може гарантувати, що ситуативний успіх продовжиться на дистанції. Налаштований скептично».
💬 «На перших фотографіях людина з надією, сповнена ентузіазму. Теж очі горять, сподівання, що все буде «окей». А на других фото – враження людини, яка мало спить, яка постійно під тиском. Тут ще немає цього знедолення, як у двох попередніх. Можливо, ще не настільки вигорів. Однак є перші тривожні нотки.
Також бачимо, що з’явилися синці під очима. Здається, що він сильно перепрацьовує, шукає якісь рішення для проблем. Це все напруга, додатковий тиск. Загалом не можемо стверджувати, що це трапляється у людей з якоїсь однієї причини, у цьому випадку – через роботу. Бо є багато зовнішніх факторів чи якісь побутові аспекти.
Але річ у тому, що на прикладі вже трьох тренерів ми бачимо практично одне й те саме, коли вони опинилися майже в ідентичних обставинах. Тобто воно наштовхує на думку, що певна закономірність дійсно існує».
💬 «Тут різниця не так явно помітна. Мені здається, що він за замовчуванням не є надто емоційною людиною. Достатньо порівняти з умовним Сульшером, який одразу справляє враження життєрадісної особи.
Моєс – більш стриманий усюди. На фото «до» немає цієї початкової точки з яскраво вираженим ентузіазмом. Просто людина неначе прийшла на роботу – і все, без надочікувань».
💬 «Ось справді повний спектр емоцій. Причому, як на фото «до», так і на фото «після». І є характеристика, які накладається на образ Моурінью – майже всюди помітно емоції певного презирства, зверхності, тобто якраз відображення його дещо нарцисичної натури. А-ля «я знаю, що я роблю, що ви мені тут розповідаєте».
Однак на фото «до» помітне задоволення робочим процесом. На фото «після» – більше здивування, але з нотками жаху. Типу, «як так взагалі могло статися?». Мені це частково нагадує емоції, коли в людини починає ламатись картина світу: «Як це не працює, чому?». Плюс чітко виражений сум – кутки рота опущені, зморшка на лобі.
Водночас зверхність нікуди не ділась. Все ще вважає себе найкращим, що звично для Жозе, але все одно відчуває, що щось йде не так. Підняті брови та очі… уяви, що людина так дивиться зараз на тебе. Вона ніби й сумна, але неначе має претензії до тебе».
💬 «Як мене, він теж не дуже емоційний, як і Моєс. У порівнянні з попередніми тренерами не вистачає блиску в очах на фото «до». Немає враження, що ця людина збирається перевернути весь світ. Можливо, це дійсно з віком стає менш помітним. Тобто з огляду на свій шлях та досвід не так сильно запалюєшся ідеями.
Знову історія про початкову точку – в Аморіма яскраво виражений запал на фото «до», а у ван Гала – просто готовність працювати. Це такий типаж людини плюс досвід».
***
Та загальний підсумок від Антоніни Мураховської:
💬 «Фотографії «до» показують людей, які прийшли натхненними, сповненими очікувань від своєї роботи. В їхньому виразі обличчя простежується впевненість, ентузіазм і віра в результат.
Натомість на знімках «після» помітні зовсім інші емоції: злість, напруженість, навіть певна агресія. Виникає відчуття безвиході, ніби вони вже не вірять у сенс своїх зусиль. Замість впевненості – розчарування та сумніви у власних силах. З точки зору психології це схоже на ідеалізацію – коли людина має надмірно високі очікування від своєї діяльності. Вона вірить, що її робота матиме значний результат, і ця віра стає рушійною силою.
Однак коли реальність не відповідає очікуванням, у гру може вступати механізм психологічного захисту – розщеплення. Це чорно-біле мислення: якщо результат хороший – людина почувається успішною, якщо ж ні – вона відчуває тиск, критику та навіть самознецінення. Поступово формується внутрішнє переконання: «Я хороший тільки тоді, коли моя робота дає хороший результат».
Також важливу роль відіграє зовнішній локус контролю – коли людина оцінює свою цінність залежно від зовнішніх результатів, а не внутрішніх процесів. Така схема мислення може призводити до хронічної незадоволеності собою.
Так людина може втрачати віру в себе. Мені приходить на думку символ серіалу «Тед Лассо» – знаменита табличка «Believe». Віра та підтримка з боку оточуючих можуть творити дива, допомагаючи зберігати мотивацію та внутрішній ресурс. А коли цього бракує, людина починає сумніватися у власних силах, і це лише погіршує ситуацію. Це особливо важливо у спорті та тренерській діяльності, де емоційний стан лідера безпосередньо впливає на команду. Якщо тренер перебуває у стані зневіри, то це передається іншим.
Фотографії «після» демонструють втому та виснаження. Важливо розуміти, що коли певна сфера життя починає займати весь час людини, інші (тіло, соціальні зв’язки, сенси) починають страждати. Втрата цього балансу відображається не лише на емоціях, а й на зовнішності.
Різні люди по-різному переживають такі зміни. Хтось має більше нарцисичних рис і довше тримається за ідею власної унікальності. Інші, з більш депресивним типом особистості, можуть швидше втратити мотивацію та відчути безсилля. Однак результат один – емоційне вигорання.
Вигорання часто супроводжується когнітивним дисонансом – розходженням між тим, яким людина бачила свою професійну діяльність, і тим, якою вона є насправді. Якщо раніше її дії приносили задоволення і відповідали очікуванням, а тепер – ні, то виникає почуття розгубленості та внутрішнього конфлікту.
Також тут може спостерігатися зниження самоефективності – відчуття, що незалежно від зусиль, бажаного результату досягти неможливо. Це може призводити до емоційного виснаження, втрати мотивації та, у крайніх випадках, до деперсоналізації – байдужості до своєї роботи й людей навколо.
Тиск зовнішніх факторів помітний на фотографіях, але можемо припустити, що це могло запустити внутрішні переживання, які ще глибші. Тому відсутність механізмів адаптації та підтримки може призвести до хронічного стресу та професійного вигорання.
Розщеплення може пояснювати, чому емоційний стан на фото змінюється настільки кардинально. На початку — ентузіазм, віра в успіх, впевненість. Але згодом, зіткнувшись із труднощами чи розчаруванням, людина може перейти в іншу крайність: «раз все не так, як я уявляв, значить, це провал». Це типовий механізм захисту, який спрощує сприйняття реальності, але водночас може призводити до вигорання та втрати мотивації.
Особливо актуально це у сферах, де віддача від роботи не завжди миттєва або очевидна (спорт, тренерство, творчість, наука). Якщо немає стійкої внутрішньої опори, людина може легко потрапити в пастку зовнішнього локусу контролю, що лише посилює кризу».
Фото: графіка Tribuna.com, Phil Duncan/Every Second Media
Інші пости блогу
