Мо Салах заслуговує, щоб його розглядали як топ-3 гравця в історії «Ліверпуля»

Просто цікаво – а як би самі визначали, хто з гравців кращий, якби вашою задачею було створити рейтинг?

Чи ви віддали б все на відкуп статистиці чи ваша думка б базувалася на особистому перегляді матчів та внутрішнім відчуттям? Довірилися б голосуванню серед вболівальників або пішли б проти їхньої волі, якщо у вас буде інша думка?

Можна з попкорном читати баталії фанатів Джордана чи Леброна, Мессі чи Роналду і навіть Ярмоленка та Коноплянки (добре-добре, але ж це було весело 10 років тому). Але якщо ви стикнулися з цією дилемою для себе особисто – це шлях, в якому можна або обманювати себе у своїй об’єктивності (це не так), або просто отримувати задоволення від процесу.

Вибачте, але я піду другим шляхом. Особливо коли це стосується улюбленого клубу.

І коли влітку Мохамед Салах ненав’язливо натякнув, у яких саме категоріях легенд «Ліверпуля» його варто розглядати, ця цитата засіла в моїй голові:

«Я хочу, щоб уболівальники «Ліверпуля» запам’ятали мене як одного з найкращих футболістів, які коли-небудь грали за цей клуб. Можливо, навіть найкращим, а може й ні, але, принаймні, в топ-2. Нехай це буде місце поруч зі Стіві Джеррардом».

Окей, Мо, сміливо.

Але не позбавлене сенсу.

«Ліверпуль» – клуб з величезною історією, але вже давно без дискусії, хто має бути у топ-2 найкращих за всю історію. Це Стівен Джеррард і Кенні Далгліш. Крапка. Хто перший, хто другий – це вже питання цікавіше, але загалом не для цього матеріалу. Втім, обидва – це символи, які уособлюють червону футболку «Ліверпуля».

І Мохамед Салах робить те саме – але робить це у теперішній час. У цьому десь і криється невеличка проблема. Гравці, що грають прямо зараз, неминуче у сприйнятті мають поступатися легендам минулого. Бо імідж колишніх футболістів покращується буквально з кожним днем і кожною годиною – їхні невдачі та неправильні дії невпинно стираються з пам’яті, як щось незначне. І наш мозок втрачає потрібний баланс.

У такий момент завжди згадується промова Лері Берда про порівняння НБА старих часів та сьогодення: «Я часто бачу, як ці старі зламані баскетболісти розповідають про свою епоху і про те, якими чудовими вони були тоді, а сьогоднішні гравці вже не такі хороші. Це тотальне божевілля – навпаки просто дивовижно, як ці хлопці грають сьогодні, і я не можу ними не пишатися».

Невеликий відступ: у мене немає жодних сумнівів, що Вірджил ван Дейк на голову сильніший захисник, ніж Неманья Видич. У всіх компонентах окремо і сукупно. Що б не казали ріо фердінанди та інші «старі зламані» легенди.

Киньте в мене помідорами за цю думку, i don`t care. Мені кортіло про це написати – і де, як не на спортивному сайті?

Повернемося до Салаха.

Спеціально до цього моменту мені не хотілося приплітати статистику – кожен може її використовувати на свою користь. Але багато хто дійсно не помітив, як було пройдено шлях від «бігунка» та «гравця одного сезону» до людини з божевільними показниками:

Жодних – жодних — сумнівів, що Салах у цьому сезоні обійде Лемпарда та Анрі за гол+пас у футболці однієї команди.

Тьєррі вважається найкращим гравцем АПЛ в історії (небезпідставно) і великим бомбардиром нульових, але суто правий вінгер Салах його має обійти і у звичайній таблиці бомбардирів (та і Френка з його набагато більшою кількістю сезонів), якщо проведе плюс-мінус посередній сезон за своїми рамками:

І так далі. Салах – це насправді епохальний гравець в історії «Ліверпуля». Людина, яка показала, що суперзірка атаки може не цуратися гри в обороні, що стало великою перевагою футбольного хеві-металу Клоппа. Людина, яка з роками стала настільки впливовою на чужій половині поля для команди, що його відсутність (чи присутність) прямо впливає на шанси команди на трофеї весною. Навіть без ван Дейка команда якось могла існувати – але без Салаха, або з Салахом з поганою формою шанси «червоних» на успіх зводяться до зовсім мінімума.

І я знаю, що у «Ліверпуля» в історії є і кращі бомбардири (умовно Роджер Хант), і люди з більшою кількістю матчів (Іан Каллаган), і гравці з шаленою кількістю перемог з клубом (у Філа Ніла 23 трофеї за 11 років).

Безмежно їх всіх поважаю. Але в моєму розумінні саме епохальні гравці повинні мати перевагу над усіма іншими. Спільна епоха Білла Шенклі та Боба Пейслі має Кенні Далгліша, епоха Кенні Далгліша – Іана Раша, епоха Ульє та Бенітеса – Стівена Джеррарда, епоха Юргена Клоппа – Мо Салаха. Забери цих гравців з матерії — і історія б пішла зовсім іншим шляхом. Забери цих гравців – і «Ліверпуль» більше не великий клуб.

І цю четвірку я з чистою для себе совістю розставляю так – нагадую, що без жодної об’єктивності:

1. Стівен Джеррард

2. Кенні Далгліш

3. Мо Салах

4. Іан Раш

Як з вогнем в очах доводив Барні Стінсон у сіткомі «Як я зустрів вашу маму» – new is always better. Тут майже так і вийшло.

Це моя гора Рашмор в історії «Ліверпуля» – і в найближчі роки, а то й десятиліття не сумніваюся, що змінити цю думку буде надзвичайно важко. Навіть якщо для Салаха цей сезон ризикує стати останнім у клубі в історії. І якщо з ним доведеться наступного травня прощатися, то це мають бути королівські проводи футболіста, який вже навічно вписав себе в ліверпульські скрижалі.

Але ще краще – ловіть момент. Салах не просто досі виступає за «Ліверпуль» і б’є рекорди, він це робить на до біса високому рівні. Не знаю, скільки це ще буде продовжуватися, але точно планую насолодитися кожною такою грою.

Поностальгувати за ним ще встигнемо.

15 найкращих тренерів в історії «Ліверпуля»

Фото: «Ліверпуль», The Times