Tribuna/Футбол/Блоги/Cactus_club/«Коли його вперше викликали в збірну України – я плакала». Мами – про Луніна, Степаненка та Бражка
Ексклюзив

«Коли його вперше викликали в збірну України – я плакала». Мами – про Луніна, Степаненка та Бражка

Емоційні історії про дитинство та становлення гравців.

Блог — Cactus_club
17 червня, 15:27
15
«Коли його вперше викликали в збірну України – я плакала». Мами – про Луніна, Степаненка та Бражка

За успіхом та кожною перемогою футболістів стоять люди, які вперше повірили в них, завжди були поруч і разом долали шлях до успіху. Вони добре знають, як це – хвилюватись через негативні коментарі, радіти кожному голу та бути опорою в складні хвилини.

Дарина Калінчук поспілкувалась з мамами наших футболістів. Цей матеріал – про їхні чуттєві історії, силу, безмежну підтримку та любов. Вони не прагнуть визнання, вони просто хочуть, щоб їхні сини знову і знову здійснювали свої мрії.

Мами Тараса Степаненка, Володимира Бражка та Андрія Луніна перед першим матчем збірної України на Євро-2024 пригадали, як їхні сини починали свій шлях у футболі, улюблені моменти та історії з дитинства, а також залишили побажання для збірної на турнір.

Наталія, мама Степаненка: «Він був такий непосида. Всі мами могли спокійно на лавочці сидіти, а я не могла»

Наталія, мама Степаненка: «Він був такий непосида. Всі мами могли спокійно на лавочці сидіти, а я не могла»

«Коли оглядаєшся в минуле, здається, ще будучи в утробі, десь згори було дано, що він буде футболістом. Він був такий непосида. Навіть маленький. Всі мами могли спокійно на лавочці сидіти, а я не могла, тому що Тарас постійно був з м'ячем. У дворі хлопцям старшим було по 15 років, а йому, сопляку, – 7-9 років, але його вже брали з собою грати у дворовий футбол. Я запитую: «Як ти з ними граєш?» Він завжди був такий маленький, щупленький, худенький. «Мама, мене беруть такі хлопці, яким вже 19 років, і всі хочуть, щоб я грав за них в команді».

До років 10-11 він далі грав у дворі, але побачив, що хлопці тренуються. Там були хлопчики з 90-го року. Він підійшов до тренера і каже: «Я хотів би грати». Тренер каже: «Приходь, я на тебе подивлюся. Але ж ти 89-го року». Тарас себе проявив, і тренер таки взяв його в команду.

З 12 років він почав професійно займатися футболом, але був ще й рукопашний бій. Окрім цього, ще й школа. В один прекрасний момент я йому сказала: «Синочку, обирай щось одне». Мені хотілося, щоб у мене син був футболістом, але ж це такий вид спорту – будеш чи не будеш. Він обрав: «Мама, я йду з рукопашного бою, буду займатись футболом».

У нас була з ним ще одна домовленість. Є діти, яким не дається, а от Тарасу все легко давалось. Я завжди говорила: «Сину, спорт спортом, але у тебе має бути обов'язково освіта». Він пішов спочатку в спеціалізовану школу, де паралельно юридичний факультет був.

Коли постав вибір, щоб перейти вже у спортивну школу, ви ж розумієте, як там. Я, звісно, була трохи спантеличена, однак ми прийшли в школу, де були діти з різних класів. Вчителі почали запитувати, як в Тараса з навчанням. Я говорю: «У мене син добре навчається». А через деякий час вчитель мені каже: «Ви вважаєте, що це добре? Та це ж відмінно».

У нього була проблемка лише з російською мовою. Він не любив писати довжелезні твори. Лаконічність – сестра таланту. Написав на пів сторінки, все зрозуміло, а мені говорять вчителі: «Ми розуміємо, що він може, але якось не дуже хоче». Я вже сильно і не наполягала, тому що тренер прямо говорив, що він здібний хлопець і в нього буде кар'єра.

Але я Тарасу все одно кажу: «Тобі ж нескладно, а школі приємно. І мені буде приємно». Тарас: «Добре, мама». Він був відмінником, а потім ще й закінчив школу з золотою медаллю.

Він завжди був лідером в школі, в команді, як і зараз. З дитинства Тарас не любив програвати. Коли він програє – це все. Починаються розбірки серйозні, обдумування гри. Хоч він і доволі пізно почав професійно займатись футболом, але завжди був з м'ячем, вмів з ним поводитись. Коли почались серйозні тренування, то і взагалі. Він дуже впертий. Якщо щось не виходить, він поки не досягне свого, з поля не піде.

Якийсь час він тренувався з 90-м, але згодом до нас прийшов Вєтров на 89-й рік, до якого перейшов і Тарас. У нас був дуже дружній клас у Вєтрова. Ми не пропускали жодних матчів наших дітей. Вболівали і дуже хвилювались на всіх турнірах. Знаєте, як батьки? Увесь час кричимо, а тренер вже до нас: «Боже, батьки, заспокойтеся вже. Я вас дуже прошу».

«Коли інші діти їздили в табори відпочивати, Тарас говорив, що треба тренуватися»

«Коли інші діти їздили в табори відпочивати, Тарас говорив, що треба тренуватися»

«У нас був дуже складний період, коли ми втратили батька. Я залишилась одна з трьома дітьми. Все звалилось на мої плечі. Тоді Тарас сказав: «Тата тепер немає і все перекладається на мене». Ось так і виробився його характер. Хоча він і до цього такий був, якщо за щось береться, доводить до кінця. Але це дуже сильно на нього вплинуло.

Я на роботі, Тарас в школі, після школи забирає братів, допомагає у всьому. На його плечі звалилось дуже багато. Звісно, він і заради нас старався досягнути успіху. Коли інші діти їздили в табори відпочивати, Тарас говорив, що треба тренуватися. Я кажу йому: «Йди хоча б погуляй». Відповідає: «Ні, сьогодні я набив м'яч 500 разів. У мене ціль – 1200». Дитина, приходячи зі школи, поки не набила свої 1200 ногами, щоб не впав м'яч, не могла заспокоїтись. Він кожен божий день приходив – і працював.

У мене є два улюблені моменти з його кар'єри. Перший – коли він забивав голи через себе бісіклетою. Відео цих моментів передивляюся багато разів. Я їх просто обожнюю. Але от найбільш пам'ятний момент – коли він пішов в доросле життя і почав займатися в «Металурзі». Це був такий хвилюючий матч. Перший матч – і він проти «Динамо». Ми програли 1:3, а Тарас тоді ще був центральним захисником. Страшно за нього переживала, але він гарно провів матч. Тренер у нього повірив і не помилився.

*** Коли Тарас закінчував школу, проходив невеликий турнір. Нас запросило керівництво «Металурга». Говорять, що ваш син сподобався, ми підписуємо з ним контракт. Ми тільки уклали контракт з «Металургом», до нас підходять скаути «Шахтаря» і говорять: «Ми так до нього придивились і хотіли б забрати його до себе». А я не знаю, що казати.

Тарас дуже сильно засмутився, бо не знає, що обирати – чи то «Металург», чи то «Шахтар». Але потім ми сіли, і я йому свою думку сказала: «Краще бути першим хлопцем на селі, ніж останнім в місті», як то кажуть. «Ти вже пішов в «Металург» – і повинен довести, що ти можеш. Тебе 100% заберуть в «Шахтар». Так і вийшло. Коли це сталося, то щастю, звичайно, не було меж, стрибала до стелі. Я знала, що це його майбутнє».

«У Степаненка і немає жовтяка? Мабуть, гра не пішла?»

«У <a class="analytics-link--click" 
                
                href="https://ua.tribuna.com/football/person/taras-stepanenko/">Степаненка </a>і немає жовтяка? Мабуть, гра не пішла?»

«Він жив у Донецьку, я – в Запоріжжі. Зрозуміло, що кожних вихідних, коли «Шахтар» приймав домашні матчі, завжди їздила. Це такі емоції, які неможливо навіть висловити. Вболіваєш душею за дитину. Я дуже емоційна людина, можу сидіти і ногами підкати робити, і кричати «Та віддай же пас», «Що ти робиш». Якщо не могла приїхати на якусь гру, то завжди дивилась по телевізору. У мене подруги потім жартували: «Ти так кричала, що тебе, мабуть, в сусідньому районі чули».

Емоціями Тарас, мабуть, в мене. Цього в нього не відняти. Колись після картки могла сказати: «Ну що ж ти так, син». А він: «Я ж хотів підкат, а так вийшло». Але останнім часом жартувала: «Ти подорослішав чи як?» Запитує: «А що таке, мама?». – «У Степаненка і немає жовтяка? Мабуть, гра не пішла?»

Коли перемагаємо, звичайно, стрибаємо, радіємо, танцюємо. Коли програємо, засмучуємось. Тарасу намагаюсь не дзвонити, тому що він сильно засмучується. Коли програє, то завжди починає переглядати цю гру у себе в голові. Краще в такі моменти йому не дзвонити, не розмовляти. Так було завжди – коли в Донецьку грали, коли в Київ до нього приїжджала. Якщо бачимо, що йому важко, краще з ним не говорити. Він потім відійде, до себе прийде і можна про щось поговорити.

«У <a class="analytics-link--click" 
                
                href="https://ua.tribuna.com/football/person/taras-stepanenko/">Степаненка </a>і немає жовтяка? Мабуть, гра не пішла?»

Перший час я аналізувала та читала все, що пишуть про Тараса. Якщо це конструктивна критика, то я це приймала. І, звичайно, Тарас це також приймав. Але зараз я і футбол розумію, і реагую нормально.

Правда, бувають такі персонажі, яким завжди хочеться відповісти: «Ти був у цій шкурі? Чому ти не на тому полі?» Але мені син сказав: «Мама, навіть не читай і не нервуйся». І все. Я останнім часом, якщо пишуть про Тараса щось погане, намагаюся не читати. Вони не пройшли наш шлях. Вони не знають, як це. А критикують люди, які не змогли нічого досягнути.

Тарас дуже відповідальний та працьовитий. Це така дитина в мене і досі. Він відіграв матч, але каже: «Я свою норму не відбігав». Він повертається після гри, йде в спортзал, далі починає бігати, велосипед крутити. Навіть зараз після травми. Він не грав всі 90 хвилин на полі, але після матчу все допрацьовував.

Запитую якось: «Ти чого так пізно додому повернувся?». – «А я тренувався. Йду ще пілатесом позаймаюсь». Але і до лікарів прислухається, щодо цього дуже дисциплінований. У нього вдома стільки різного, що я йому говорю: «Тобі можна медичний відновлювальний центр відкривати». Дуже хотів на Євро потрапити. Слава Богу, взяли на Євро, будемо сподіватися, що наші всюди пройдуть.

Пам'ятаю, коли його вперше запросили в національну збірну, стільки радості було. Емоції переповнювали. У душі творилось таке, що словами не передати. Як це було приємно, що твого сина помітили та викликали до збірної.

Коли він на Євро, завжди хоче себе проявити, хоче виграти щось. Сподіваюсь, що в цьому році все у нас буде тіп-топ. Я, як мама, дуже пишаюсь своїм сином. Я не кричу всім, що це мій син. Просто так, в душі, хто мене знає, той розуміє. Це гордість, велика гордість. За все. За нашу Україну. За те, що я виростила такого сина. Я завжди йому бажаю, і не тільки йому, а всім нашим хлопцям – досягнути мети, до якої вони йдуть».

Ольга, мама Бражка: «Коли дізналась, що в мене буде хлопчик, сказала, що він обов'язково стане футболістом»

Ольга, мама <a class="analytics-link--click" 
                
                href="https://ua.tribuna.com/football/person/volodymyr-brazhko/">Бражка</a>: «Коли дізналась, що в мене буде хлопчик, сказала, що він обов'язково стане футболістом»

«Вова вирішив пов'язати своє життя з футболом, тому що я, мама, також займалася футболом 5 років. Завжди мріяла, щоб син був футболістом. Коли дізналась, що в мене буде хлопчик, сказала, що він обов'язково ним стане.

Коли Вові було чотири з половиною роки, нас запросили в групу 2000-го, а він 2002 року народження. Не вистачало дітей в «Металург», тому набирали групу. Привела його, на нього подивились і сказали: «Хороший хлопець, беремо його». Документи тоді не просили, а через пару місяців сказали принести. Лише потім дізналися, що він молодший на два роки за інших хлопців з команди.

Він був одним із лідерів, два роки грав зі старшими від себе. Згодом перевели його у 2001 рік в «Металурзі». Вова завжди грав нападника, зараз все змінилось – тепер в півзахисті. З 4,5 років син грає футбол. Моя найбільша мрія – це чемпіонат світу і принаймні гольова передача чи просто пас у фіналі. І вже було б щастя. Він говорить: «Мама, все буде». Сподіваюсь».

*** «Мені запам'яталось, як ми були на турнірі в Криму у 2009-му. Він забивав багато м'ячів і хотів стати найкращим бомбардиром. Вова забивав, а у хлопця з команди був день народження – і віддали йому нагороду. Він так плакав. Каже: «Мама, це так несправедливо. Я ж старався. Забив найбільше голів». Після цього тренер йому підписав та подарував м'яч, сказав: «Будеш найкращим завжди». Запам'яталась ця історія, бо він завжди хотів бути найкращим, досягати успіху.

Лідерські якості в нього були з дитинства. Якщо він чогось хоче, працює і досягає цього. Як мама хочу сказати, що він дуже подорослішав та змінився. Але його цілеспрямованість та постійна робота над собою допомагають йому досягати успіху. У нього постійно харчування, тренування, харчування, сон. Такий режим. Він хоче досягнути чогось, він до цього йде. Так змалечку.

У нього навіть вільного часу не було в дитинстві. Там школа, уроки, тоді тренування. Приїжджаєш з тренування, вже і вільного часу не залишається. Коли ще ігри з'явились комп'ютерні, він каже: «Мама, ну хоч пів години». Я кажу: «Які пів години? Спати! Вранці школа, тренування». Я до цього дуже серйозно ставилась. Ні одного тренування за свою кар'єру він взагалі не пропустив. Можливо, лише через хворобу.

Ольга, мама <a class="analytics-link--click" 
                
                href="https://ua.tribuna.com/football/person/volodymyr-brazhko/">Бражка</a>: «Коли дізналась, що в мене буде хлопчик, сказала, що він обов'язково стане футболістом»

Я люблю всі моменти його кар'єри. Але дуже запам'яталось, коли нас запросили в «Динамо». Він сказав: «Так, мама, я хочу спробувати». Нас з «Металурга» не відпускали, говорили, що вас там не візьмуть, закінчиться кар'єра. Я кажу: «Такий шанс дається один раз в житті, ним потрібно скористатися». Я відвезла його – і взяли Вову.

«Шахтар» через рік, коли вони стали чемпіонами України, спробував забрати його. Знову кажу: «Якщо хочеш, можеш перейти в «Шахтар». Він каже: «Мама, я ніколи не кину «Динамо», я не підведу хлопців. Це моя команда». Для нього команда – це сім'я.

Колись я була фанаткою «Шахтаря», тому що мені дуже подобався Срна. Раніше, коли було Класичне, я вболівала за «Шахтар», а син – за «Динамо». Він мені: «Мам, ну чого ти вболіваєш за «Шахтар»? Кажу: «Тому що мені подобається Срна». Зараз, зрозуміло, вже не вболіваю за них. Коли дитина в «Динамо» грає, зрозуміло, що я тільки за них вболіваю.

Писали, що я не хотіла відпускати Вову в «Динамо», бо вболівала за «Шахтар». Це неправда. Скільки б йому років не було, завжди прислухаюсь до своєї дитини. Завжди запитую в нього, чи хоче він цього. Якщо хоче, то будемо робити, якщо ні, то ні. Давала йому право вибору, не сама вирішувала. Багато батьків вирішують за дитину: «Ти будеш грати у «Дніпрі» чи в «Шахтарі», наприклад. Такого в нас не було.

Зараз читаю про нього абсолютно всі коментарі та статті. Навіть коли вони програють, коли пишуть, що Володимир зробив щось не так. Ніколи не критикую. Це командна гра. Я сама грала, знаю як це. Може від іншого, а не тільки від нього, залежати гра. Ми завжди підтримуємо, говоримо, що буде краще. Це урок, досвід, більше не буде таких помилок. Якщо «Динамо» програє якусь гру, я до нього добу взагалі не дзвоню. Знаю, що він дуже сильно це переживає. Проходить доба – і ми вже зідзвонюємось. Але я ніколи не говорю про помилки чи поразки. Можу сказати: «Нікого не слухай і не читай, що пишуть».

«Не могла повірити, що його викликали в збірну. Говорила: «Ти, мабуть, жартуєш?»

«Не могла повірити, що його викликали в збірну. Говорила: «Ти, мабуть, жартуєш?»

«Коли його вперше викликали в збірну, він одразу подзвонив мені. Я взагалі не могла повірити, бо він у мене жартівник. «Ти, мабуть, жартуєш». «Мама, ні». Я кажу: «Ти серйозно?». – «Так».

Я плакала. Вова каже: «Мам, ну чого ти плачеш?» Відповідаю йому: «Це ж від радості та від щастя. Моя дитина буде представляти нашу країну». Коли я побачила його у складі збірної на матчі у Вроцлаві, це було незабутньо. Я знову плакала. Це був і для нього, і для мене дуже цінний момент. Він вийшов у старті збірної на такий важливий матч, від якого залежала доля Євро. Ми перемогли, і я бачу свого сина на полі. Це момент, який неможливо забути. Для мене це було щось таке, що уявити не можна було.

Дуже щаслива і дуже пишалась. Наші з ним фото були всюди. Багато людей підписувались і писали: «Вболіваємо за вашого сина». З цього моменту виклику в основну збірну багато чого змінилось і в його житті, і в моєму. На матчі з Польщею впізнали: «Дивіться, мама Бражка пішла». Мені так незручно, хочу залишитись в тіні. Це слава моєї дитини – і я, звичайно, дуже пишаюсь цим.

Гордість не тільки за нього, але і за нашу країну. За те, що він представляє нашу країну в такий важкий час. Сльози радості одразу з'являються, коли говорю про це. Складно підібрати слова. Бажаю на Євро удачі та перемоги. Все залежить від нього. Я завжди йому кажу: «Синок, тільки перемоги». Все буде добре. Подивимось, може, ще виграємо Євро.

Світлана, мама Луніна: «Андрій завжди працював більше, чим від нього вимагалося»

Світлана, мама Луніна: «Андрій завжди працював більше, чим від нього вимагалося»

«Андрій почав займатися футболом з першого класу. У лютому йому виповнилось шість, а у вересні він пішов у школу. У нас Красноград – містечко невелике. Ми з батьком запропонували Андрію спортивну секцію – був вибір між баскетболом, футболом, карате, боксом. Він пройшовся по всіх секціях, подивився і сказав: «Я хочу займатися футболом». Це був його свідомий вибір, тому що з м'ячиком він товаришував з самого дитинства. Батьки підтримали його вибір і так все життя його далі підтримуємо.

Він з дитинства був такий високий і набагато відрізнявся зростом від своїх однолітків. Його спочатку польовим гравцем спробували, але потім тренер Іван Васильович вирішив подивитися, як Андрій у воротах себе покаже. І тренеру, і Андрію сподобалось.

Ця дитина була... Є таке українське слово «вперта». Не в плані вперта, що неслухняна, а в плані, що він був цілеспрямований, такий трудяжка. Всі тренування проходили на відкритому повітрі. Інші дітки могли пропустити, бо дощ, вітер, сніг, жарко. Андрій – ні. Яка б не була погода. Інколи я вже навіть вмовляла його: «Синочку, побудь вдома, відпочинь сьогодні». Він каже: «Ні, мама, в мене тренування, і немає ніяких питань». Перші його кроки у футболі були поруч з нами. По суті в нього не було вихідних. Тиждень школа, тренування в місцевій ДЮСШ, вихідні – ми на «Арсенал» їдемо.

Андрій завжди працював більше, чим від нього вимагалося. От завжди. Він такий, що не може підвести команду, тренера. Він завжди хотів довести, що він вартує того, щоб йому довіряли. Він працює понад те, що від нього вимагається. Бо йому завжди здається, що він десь недопрацював.

Він не дозволяє собі давати слабинку. Це стосується і не тільки тренувального процесу. Режим, харчування, постійний контроль ваги, калорій, зайвого не можна з'їсти. Іноді своїй дитині дивуюся і ним захоплююсь, наскільки він вміє тримати себе постійно під контролем. Але він такий з дитинства. Якщо не можна, то не можна. Якщо треба такий режим, значить буде. У нього ніколи не було канікул, тому що постійно якісь переїзди, ігри, тренування. Він не дозволяв собі багато відпочивати, щоб не втрачати форму.

З першого по четвертий клас він ще й навчався на відмінно. У нас з ним була домовленість: прийшов зі школи, вивчив уроки, склав на завтра портфель, а далі вже футбол, м'ячик, тренування. Якщо не тренування, то це може бути футбол з однолітками або навіть зі старшими хлопцями, біля будинку.

Почались у хлопчиків комп'ютерні ігри. Йому, звичайно, також хотілося, тож ми купили йому комп'ютер. Андрій спробував ці ігри: «Класно, але це не моє». М'яч – і на двір. Живе спілкування для нього було найважливіше. Збирав біля себе хлопців з двору, всіх розставить, він на воротах. Інколи міг і польовим бути, але він сам в інтерв'ю говорив, що багато бігати він не любив. Тому позиція на воротах – це його.

Запам'яталась така історія з його дитинства. Коли він маленький тільки прийшов в ДЮСШ і його взяли на першу гру. Йому ще семи років не було, а Іван Васильович його взяв на гру чи то в Алушту, чи то в Євпаторію. Він був наймолодший, жив не з хлопцями, а з тренерами. Тоді він був постійно під контролем, а ми віддавали його на вокзалі із рук в руки. Тренери брали під свій контроль і запевняли: «Мама, не хвилюйтеся, все буде добре. Буде викупаний, нагодований, приглянутий».

Завдяки футболу, він дуже рано став дорослим та організованим. Разів 3-4 я йому показала, як потрібно складати особисті речі, форму в поїздки, а далі він це сам робив. «Мама, я сам. Я бачу. Я вмію. Все сам».

Світлана, мама Луніна: «Андрій завжди працював більше, чим від нього вимагалося»

Ніколи не виникало думки, щоб він займався чимось іншим. Він був пов'язаний з футболом. Ми бачили, що дитина живе, дихає ним, що йому подобається. Тим паче в нас два дідусі – обидва були завзяті вболівальники. Мій батько взагалі був гравцем у свій час, тобто у нас футбол, мабуть, на генетичному рівні. Тому в іншому амплуа ми його навіть не уявляли.

Він ріс та виховувався футболом, як справжній чоловік. Йому ніколи було ходити по дискотеках, нічних клубах. Можливо, десь він щось в молодіжному спілкуванні недоотримав. Але я не бачу, щоб він жалкував про це. Для мене було приємно, що я не хвилювалася, що він влізе в якусь погану компанію, тому що він був весь у режимі, у спорті, у фізичному розвитку. Завжди були поряд гарні і тренери, і хлопці в команді. Не збивали з цього шляху, а навпаки він загартовував свій характер.

До речі, багато читав, любив географію та історію. До певного часу була обов'язкова програма, але він любив почитати гарну книжку і вже в старшому віці. Не знаю, чи зараз читає, але була в гостях, бачила книжки. Значить, читає.

У Харкові та у Дніпрі він також навчався дуже добре. Вчителі завжди його хвалили. Андрій ніколи не приходив до школи не підготовленим. Навчання також вимагало строгої дисципліни, бо після тренувань, коли ти виснажений, зморений, а треба ще й уроки підготувати. Було дуже приємно, коли на батьківських зборах Андрія хвалили за участь у додаткових позашкільних заходах.

Коли жили в Харкові, я намагалась робити невеличкі приємності для сина, так частенько привозила на вечерю піцу з улюбленого «Буфету» і обов'язково молочний шоколад, який він дуже любив. У підлітковому віці він ще міг собі це дозволити, але, звичайно ж, не щодня. Особливо приємно, що в 11-му класі Андрій успішно склав ЗНО. Ми дуже хвилювались, а він, як завжди, був спокійний зовні. Думаю, теж хвилювався, але вигляду не показував.

Не можу назвати його беземоційним. Думаю, він просто навчився керувати емоціями і налаштовуватись на гру. Він розуміє, що емоції треба залишити поза полем, бо вони відволікають. Це напрацьовано роками, рахуйте, з шести років дитина займається футболом. У нього багато було ситуацій, коли щось виходило, щось не виходило, але він ніколи не опускав руки. Через біль, через розчарування він завжди збирався, брав себе в руки і переступав через невдачі. Підліткам і особливо хлопчикам дуже важко, коли в них щось не виходить, і він пройшов це, але ніколи рук не опускав».

«Улюблений момент з кар'єри сина – перехід в «Реал» Мадрид»

«Улюблений момент з кар'єри сина – перехід в «Реал» Мадрид»

«Пам'ятаю, коли він вийшов на свою першу гру за «Дніпро», то в мене були сльози на очах. Молодий хлопчик з дорослими мужиками, відповідальна гра – це такі були хвилюючі емоції.

Але улюблений момент з кар'єри сина – це, звичайно, перехід в «Реал» Мадрид. І неочікуваний, і очікуваний момент. Кожному з нас, особливо йому, хотілося, щоб кар'єра йшла вгору. Але ривок з УПЛ – і одразу в такий солідний клуб. Андрій сам казав, що довго в це повірити не міг, а ми тільки раділи за нього.

Він з батьком спочатку їздив у Мадрид на перемовини. Ще не було підписання контракту, але він повернувся додому такий піднесений. Для нього – це якась казка, яка нібито вже втілюється, але він сам не може в це повірити. Був у стані такої ейфорії. Андрій одразу почав вчити іспанську. Його ніхто не примушував, ніхто не підказував. Він сам: «Мам, треба вчити». І впертість його навіть в цьому проявлялася. Через три місяці він говорив іспанською.

Для всього міста це була сенсація. Всі говорили, щоб передавала вітання: «Ми Андрія любимо, підтримуємо». У мене навіть була така смішна історія. Я навчалася в Полтаві у свій час, мої колеги, однокурсники по життю розійшлися, хто де як став працювати. Через багато років на одному із заходів випадково зустріла свого одногрупника. Він, побачивши моє прізвище на бейджику, довго мене дивився, а потім каже: «Поясни мені, а той хлопчик, який в «Реалі» Мадрид, він тобі хто?» Кажу: «Це мій син». І в нього така хвилинна пауза. Перепитує: «Так, ще раз?» Відповідаю: «Це мій син». Він: «Не може бути. Я хочу автограф». Звичайно, всі дуже за Андрійчика раділи. Навіть зараз, скільки людей, де я працюю, з ким по роботі спілкуюся, всі говорять: «Ти ж передавай привіт, ми за нього хвилюємося, кожну гру підтримуємо».

«Улюблений момент з кар'єри сина – перехід в «Реал» Мадрид»

Дуже боляче, коли читаю різні негативні коментарі про нього. Я завжди молюся, щоб в Андрія було терпіння, сила та мудрість, щоб він менше звертав на це уваги. По життю, як ми бачимо, завжди будуть і ті, що підтримують, і ті, що хочуть позлословити. Мені тяжко було це читати, але я завжди кажу: «Синок, не читай, прошу». Він запитує: «А ти читаєш?» Кажу: «Я читаю, а ти не читай».

Дуже тяжко, особливо, коли ти розумієш, що настільки дитина намагається, вкладає всі сили, всю душу, а десь щось не виходить і не з його вини. Десь організаційні моменти, десь, може, момент довіри чи ще чогось. Моменти, на які я, як мама, не можу вплинути. Звичайно, це болісно – і серце розривається на шматочки. Але підтримую, знаходжу потрібні слова, але також розумію, що весь біль він все одно переживає в собі. Я йому завжди кажу, що він у мене найкращий. Що я його дуже люблю. Я в нього вірю. Що він моя гордість, моя радість і в нього вийде все, що він задумав.

У нього завжди було достатньо своєї мотивації, тому особливо мотивувати його якось і не доводилось. Для нього завжди було важливо, щоб ми просто були поруч. Андрій бачив свою ціль і завжди працював для її досягнення. Навіть цього сезону йому випав шанс. Він великий молодець, що зумів скористатися цим шансом – і собі на благо, і команду вів. Тільки респект і повага цій дитині, цій людині, гравцю. Одразу після ігор ми йому пишемо слова підтримки, вітання. Він відповідає завжди скромно: «Дякую, дякую».

Зараз він зі збірною на Євро. Це перше доросле Євро для нього, і у мене такі подвійні почуття. Велика честь, тому що бути в збірній України – представляти авторитет своєї країни. Андрій завжди дуже відповідально ставиться до зборів, до матчів у збірній. Коли його викликають у збірну, для нього – це завжди трепетний момент. І ми пишаємось. Весь світ дивиться на нашу команду і, звичайно, на сина. Якщо це ще і гарні успіхи, то це подвійна радість.

На Євро бажаю Андрію пам'ятати, що він у мене найкращий, що ми його любимо, і в нього вийде все, до чого він йде. Якщо є мрія, значить він обов'язково її досягне. Ми в нього віримо, і завжди будемо його підтримувати, що б не було.

Я не мама футболіста. Я просто мама свого сина. Якихось амбіцій завищених в мене немає. Я дуже скромна людина. Можливо, це Андрійчик трішки взяв від мене цієї риси. Він дуже скромний хлопчик. Ми ніколи не ставимо на перший план, що це мама футболіста, який грає в «Реалі», в збірній. Це для нього, це його шлях, це його праця, це його титули, які він заслужив своєю працею. Для нього я залишаюся мамою, яка повинна його любити».

Фото: особисті архіви мам Степаненка, Бражка, Луніна, якими вони поділились з Tribuna.com

Найкраще у блогах
Сьогодні, 20:18Автор  
Ерік тен Гаг розповів, що стало справжньою причиною купівлі Антоні у «МЮ»
Сьогодні, 19:56Автор  
Кріштіану Роналду опублікував фотки з дружиною у відпустці – зібрало 9 млн переглядів за годину
Сьогодні, 17:17Блог  
У Шотландії через чайок закрився цілий спортивний об'єкт – вони атакували навіть футболістів
2
Сьогодні, 16:38Блог  
«Інтер» Маямі презентував третю форму – максимально схожа на один з комплектів «Динамо»
Сьогодні, 16:30Автор  
Замість Олімпіади в РФ пройде чемпіонат по огірковому хрускіту. Імпортозаміщення року
5
Сьогодні, 15:40Автор  
На тренувальну базу клубу АПЛ скаржаться сусіди через крики, лайку та гучну музику – навіть поскаржилися у міськраду
Сьогодні, 14:23Блог  
«Таким людям не місце у спорті». Сербське ЗМІ відреагувало на слова Вацка про «Партизан»
8
Більше цікавих постів у блогах

Інші пости блогу

Всі пости