Ліза Віттоцці: «У мене були напади паніки, від яких, коли я згадую про це, мене морозить, ніби тисне в грудях»

«Журналісти часто копалися в пошуках нестандартних новин. Люди розповідали мені всілякі речі. Це речі, які відзначають вас, які ви не можете забути, і вони залишаються з вами, як поспішний вирок.

У мене були напади паніки, від яких, коли я зараз згадую про це, мене морозить, ніби тисне в грудях. Ніби ти занадто напружений і забуваєш дихати.

Удар за ударом, я могла б піти. Але щось мені підказувало, що це буде не правильно, що краще потерпіти до кінця. Досягнення дна. А потім, коли я торкнулася цього, у Пекіні 2022, я відчула маленький дзвіночок у моїй голові: «Ти не можеш опуститися нижче, ти можеш лише все змінити».

Це були важкі сезони, в яких я також почувалася самотньою, адже змогла ізолюватися, щоб знайти баланс. Партнери по команді – це більше, ніж знайомі, тому що ти ділишся з ними болем, а це недешево. Але вони навіть менше, ніж друзі, і ви не завжди можете довіряти один одному.

Коли трапляється, що я злюся, я змушена думати, що місце моєї роботи — це просто робота.

Коли мені роблять компліменти, я ніколи не знаю, що сказати: я була б не проти клацнути пальцями й зникнути, щоб знайти себе в іншому місці, далеко. Я була б не проти повернутися до себе, щоб знову відчути смирення, яке я відчувала усе своє життя.

Незалежно від того, чи була я на подіумі, чи стояла на колінах, як боксер, моя сім’я завжди була поруч. Там була моя мама. Був мій дідусь, який завжди відмахувався від тягаря кілометрів і втоми старості заради чистого й простого бажання бути дідусем. Дійсно дідусь. Гордий і упереджений, як усі дідусі на світі», - сказала Віттоцці.