https://pictures.ua.tribuna.com/image/db24c0dc-0df1-4ff7-87c4-c3e33a2a8e13

– Я не встиг туди повернутися. Минулого четверга, 24 лютого, я мав вилетіти з Риму о 13.00. О шостій ранку я вже знав, що війна почалася, а через п’ять хвилин мені прийшла смс, що літак не злетить. Я все ще недалеко від Риму.

– А твоя родина?

– Ми вимушено розділені. Мама з братом залишилися в Харкові, бо є ще літня бабуся, з нею було б важко виїхати. Дружина і донька виїхали з Харкова в четвер після першого вибуху, о десятій ранку. І лише у вівторок вони перетнули кордон з Угорщиною. Вони були за кермом зламаного автомобіля. У них було багато проблем, на щастя, люди поводилися чудово. Вони дозволили мені залишитися на ніч і підвезли. Дружина з донькою вже приїхали в Будапешт, ми скоро там зустрінемося.

Мама, брат і бабуся щодня спускаються в підвал, коли починається бомбардування. Вони проводять там майже кожну ніч, їм холодно. Розмовляємо телефоном, хоча зв’язок обривається. Вони, звичайно, хотіли б виїхати, але не можуть залишити бабусю. До того ж не дуже зрозуміло, куди бігти. На виїзді з міста росіяни обстрілюють багато автомобілів. Залишитися важко, виїхати теж. Обидва варіанти небезпечні. У мене ще є родичі, які залишилися в селі на північ від Харкова, ближче до російського кордону. Там ситуація теж не радісна.

В Харкові стріляють по житлових кварталах, це найгірше. Відео, на якому вони ціляться прямо в будинки простих людей, є незаперечним доказом. Бомби також падають на дитячі садки та інші громадські місця. У вівторок ракета повністю знищила будівлю місцевої адміністрації на Майдані Свободи, тобто об’єкт, де могли перебувати люди. Те саме з ботанічним садом, який по сусідству. Я живу всього за кілометр, мої батьки теж живуть на такій же відстані від цього місця. Це трагічно. Багато людей втрачають життя. Місцеві вже знають, коли падає бомба і коли летить ракета. Може здатися, що це страшний сон, від якого кожен хоче прокинутися.

Думаю, більшість жителів Харкова залишилися в місті. І це надихає, наскільки люди хочуть допомагати один одному зараз, у такій ситуації. Нічого подібного я не бачив за все своє життя. Бізнесмени та інші намагаються підтримувати один одного різними способами. Наприклад, ті, у кого є пекарня, розвозять хліб по місту, звісно, в шоломі та бронежилеті. В Харкові закінчуються продукти та газ. Інші просто йдуть воювати, як мої друзі, які взяли зброю і пішли на війну. Багато волонтерів подають заявки. Якщо ви прийдете вранці до військкомату, то побачите чергу з двохсот людей. Багато українців повертаються з-за кордону, щоб взяти участь у захисті рідної землі.

– Ти повернешся?

– Поки що я повинен знайти місце в Угорщині, де моя дружина та донька перебудуть цей період. А згодом побачимо, чи можливо це. Зараз я намагаюся допомогти іншим способом. Багато жінок з дітьми з Харкова та багатьох інших міст України намагаються потрапити за кордон. Їхні чоловіки пішли на війну, а вони залишилися самі. Я вже отримав певні знання, як виїхати, наприклад, до Угорщини. Куди піти та де зупинитися. Можна сказати, що я зараз координатор у таких справах. Я також хочу розповісти про те, що насправді відбувається в моїй країні. Я просто шокований тим, що деякі з них цього не розуміють. Також моїм друзям, з якими я змагався як спортсмен.

– Ви маєте на увазі росіян?

– Так. Але й білорусів, бо з їх країни теж запускають ракети. Схоже, що спортсмени цих країн зовсім не розуміють, чому їх тепер дискваліфікують зі змагань по всьому світу, звідки ці санкції. Вони думають, що в Україні нічого подібного не відбувається, мабуть, так їм кажуть у випусках новин. Вони зовсім не розуміють, що тут беззаконня і що вони нас тут вбивають. Вони думають, що це неправда. Але я поважаю тих росіян і білорусів, які набираються мужності і виходять на вулиці на знак підтримки України. Вони ризикують бути за це покараними, але таким чином хоча б трохи допомагають нам. Вони не вибрали мовчання. Для мене мовчання рівнозначно участі.

Вся країна була єдина. І вся країна проти Росії. Тут нікого не радує присутність людей, які вбивають наших співвітчизників. По всій Україні ніхто не збирається здаватися, нікому навіть не спаде на думку. Усі вони хочуть захистити свою землю і прогнати з неї ворога. Це єдина мета: припинити цю війну. Ми навіть не уявляємо, скільки людей зараз воює. Не тільки на фронті, а й докладаючи інших зусиль, необхідних для нашої перемоги.

– Чи залишилися на сході України прихильники російського варіанту?

– Навіть якщо такі й були, то побачивши, що відбувається, сьогодні вони стали справжніми патріотами, готовими воювати з ворогом за Україну.

– Через 8 років після анексії Криму та захоплення Донецька та Луганська російськими сепаратистами чи можна було очікувати, що війна прийде і до Харкова?

– Я ніколи не думав, що до цього дійде. Здавалося зовсім нереальним, що колись ми прокинемося о четвертій ранку, коли буквально вся країна опиниться під артобстрілом.

– Чи вважаєте ви, що країни Західної Європи повинні зробити для України більше, ніж вводити численні санкції проти Росії та постачати зброю?

– Ми бажаємо дій, які б зупинили війну. Ми дуже вдячні вам за допомогу, нам буде набагато легше боротися із запасами зброї. Однак головну ціль реалізувати ще не вдалося, оскільки ще нічого не закінчено. Ми хочемо миру, це найважливіше завдання. Проте спокою немає. З кожним днем стає гірше, щодня вмирає все більше людей.

– Чи повинні солдати НАТО брати участь в обороні України?

– Їм достатньо було б захистити нас від бомб, що падають на Україну, забезпечити протиповітряну оборону. Наші будинки просто зносять, спалюють, а в підвалах гинуть люди. Якби нас хоча б перестали обстрілювати літаки, заливати ракетами.

– Зараз важко питати вас про спорт, але чи продовжите ви кар’єру стрибуна у висоту? Ви не брали участі в Олімпіаді в Токіо.

– Так, я заліковував травму. Я б хотів змагатися, але в сьогоднішній ситуації про спорт думати практично неможливо. Натомість треба вжити всіх можливих заходів, щоб зупинити це божевілля. Війна, яка йде, це страшна війна. Це як поганий сон, – сказав Бондаренко.