Краще б ти, Женя, мовчав

Про розруху в головах і не тільки...

АвторYaroslavmydrui
20 марта 2019, 02:45
5
Краще б ти, Женя, мовчав

На дворі був тихий та приємний весняний день.

Не зважаючи на те, що ще з самого ранку небо було затягнуте сірими, як електорат Вілкула та Киви, хмарами, абсолютно нічого не віщувало жодних катаклізмів.

Національна збірна команда України з футболу тільки-но вчора провела відкрите тренування для своїх вболівальників, яких, до їх честі,на трибунах Олімпійського зібралося близько двох тисяч.

Із наближенням самих матчів нашої національної збірної у відборі на Євро-2020 все менше було чути поодинокі дискусії футбольних вболівальників та експертів про невиклик до лав збірної футболістів, які після анексії Криму та початку військової агресії РФ по відношенню України виступали за клуби РПЛ.

Гравці приїхали на збір у гарному настрої та без відверто зашкварних в очах переважної частини нашого суспільства футбольних постатей, які до того відмітилися грою в чемпіонаті країни-агресора.

Все йшло по плану.

Але, дякуючи нашому футбольному помелу, в якого язик явно без кісток, Жені Коноплянці, в акурат перед матчем із фаворитом нашої групи Португалією ми отримали чергову порцію вже підзабутого та повільно згасаючого ажіотажу, як навколо переходу його кума Ярослава Ракицького до складу російського Зеніту, так і навколо можливості виклику таких заробітчан до лав національної збірної.

І знаєш, Євгене, дякую тобі за твій нестримний потік свідомості від людини, яка не звикла перевантажувати свій мозок чимось іншим, окрім футболу. Я дуже довго виношував у собі текст про «зраду-зрадную», але саме твій спіч, скажімо так, став останньою каплею в, і без того, переповненій чаші мого терпіння.

Але сьогодні не про класичну зраду, точніше не зовсім про неї. Але про все по порядку.

Думаю користувачам Трибуни зайве розжовувати усі аргументи «за» та «проти» виклику футболістів-гастролерів із-за поребрика, до лав національної збірної України. Ви і так їх не один десяток разів чули.

Так апологетів позиції про #спортвнєпалітікі все одно не вразити подекуди очевидними та більш ніж обґрунтованими аргументами тих, хто агітує не викликати до збірної футболістів, які виступали за клуби РПЛ.

Хоча це відео їм переглянути не завадило б:

Рівно так само, як по іншу сторону барикад ніколи не сприймуть риторику про братські народи, байки про те, що #наспасоріліпалітікі та те, що зазначені футболісти нічого не порушили, а отже немає правових підстав для їх невиклику до збірної.

Це абсолютно класичний зріз поглядів у нашому суспільстві, де немає місця півтонам, а є або чорне, або біле.

Розумію, що багатьом чхати на мою думку з цього приводу, але якщо Ви дочитали до цього абзацу, то я все ж осмілюся її озвучити. Особисто я рішуче проти виклику футболістів, які після анексії Криму та початку військової агресії РФ по відношенню до України виступали за клуби РПЛ.

Але, як на мене, причиною не виклику таких футболістів повинен бути зовсім не сам факт їх виступів у російському чемпіонаті.

Заплутав? Зараз спробую пояснити.

Переважна більшість наших вболівальників вважають, що зазначені футболісти своєю трудовою міграцією на територію країни-агресора зрадили свою державу та її ідеали, а отже не мають жодного морального права представляти нашу країну у формі національної збірної на міжнародній арені.

А тепер давайте поглянемо на ситуацію з іншого боку.

Чи є сам факт проживання/трудової діяльності громадянина України на території країни-агресора підставою, щоби вважати його зрадником України, або, як кажуть у народі,«ватником»?

Багато хто із Вас скаже «так», адже у розпал війни між Україною і Росією, після анексії Росією Криму, такі гастролери, які до цього всього є ще й публічними особами, до думки яких прислухаються тисячі їх прихильників, своїми роз’їздами у РФ не тільки зраджують свою державу та її народ, а ще й підіграють російській пропагандистській машині у поширенні на весь світ мантри про #іхтамнєт та #етогражданскаявайна.

Роман Зозуля не дасть збрехати (хто не чув - слухати з 8:12 по 9:40):

І дійсно, із цим важко не погодитись.

Але, знову ж таки, зрада полягає зовсім не в геолокації наших футбольних заробітчан на території РФ, а в тому, що вони тільки-но перевалюючи за поребрик, або не висовують із своїх дуп язики, або озвучують цими язиками кремлівські байки про #спортвнєпалітікі та #наспасоріліпалатікі.

Якби умовний Кулаков, Зінченко, Будківський, Громов, Данченко, Бутко, Пилявський, Селезньов, Ракицький (оголошувати весь список не вистачить нервів) у публічній площині пробурмотали щось окрім: «Ми нє палітікі, ето нє наше дєло. Ми прієхалі іграть в футбол.»,

а сказали б щось на кшталт: «Ми любимо свою країну та є її патріотами. Розуміємо, що Росія забрала у нас Крим, вчиняє акт збройної агресії на Донбасі, в результаті чого більше десяти тисяч наших співгромадян загинуло. Але зі спортивної та фінансової точки зору пропозиція від російського клубу була найкращою. Тому ми тут.», я думаю що число їх теперішніх критиків значно зменшилося б.

Якщо ти поїхав в РФ за грошима і не розділяєш їх позицію щодо України, то варто було хоча би просто чесно сказати людям про те, що ми все розуміємо, і не підтримуємо дії Росії у Криму та на Донбасі, але приїхали сюди просто за вищим змагальним рівнем та грошима. Без красивих слів, понтів і пафосу.

Як мінімум, це було б чесно по відношенню до всього українського суспільства.

Але навіть цього мінімального «джентельменського набору» фраз жоден із перерахованих персонажів за час свого перебування в РФ так і не спромігся вимовити публічно.

Бо що, страшно? Чи вони так не думають?

Якщо їм чужа така позиція, то на цьому питання закривається. Із такими ватними персонажами немає про що говорити адекватній людині, яка здатна мислити та аналізувати.

Інша справа, коли страшно… Боязко за свою сім’ю, яка з тобою проживає в РФ, за подальшу кар’єру і т. п. І це можна зрозуміти.

Але чим же ти думав, коли переходив за поребрик?

Хоча про що це я, думати — це ж важко, а ще й боляче.

Думаючи, ти перестаєш бутисірою масою, вириваєшся зі стада, що отупіло та покірно прямує в раніше зазначеному кимось напрямку.

Вирвавшись із нього ти стаєш вигнанцем, яких стадо не переварює хронічно. Воно готове їх прогнати чимдалі від себе, заклювати, зацькувати, знищити. А це боляче і страшно.

Але ці примати в абібасах не розуміють головного: страшно не думати. Бо — тоді ти не бачиш нічого, окрім теплого хліва та корита з їдлом.

Тоді твоя думка формується скрізь призму суми надходжень на зарплатну карту.

Тоді когось цікавить не твоя думка, а твоє мовчання. Бо раби — мовчать. І — не думають.

Чому, власне кажучи, український журналіст, шеф-кореспондент УНІАН Роман Цимбалюк, який останніх десять років проживає та працює в Росії, може собі дозволити ось це:

А ти, напхавши кишені мокшанським кешем, плачеш в подушку та жалієшся усім про дискримінацію тебе як футболіста, який чесно робив свою справу, але чомусь не викликається до лав національної збірної.

Так, тунець? Чи вже анчоус, чи як там тебе?

Дивитися із 13:40 (скільки витримаєте, стільки і дивіться, адже не кожен може довго споглядати на це теляче мукання. Хвилин 7-8 вистачить для повного розуміння природи дій цього Homo):

Якщо у всіх цих персонажів, повторюся, у ВСІХ, не вистачило у свій час мозку або сміливості знайти хоча би пару слів, які допомогли би усім, кому не все одно, зрозуміти вибір конкретного футболіста, котрий вирішив пограти у футбольчик в РПЛ, то грош їм ціна…

Вдумайтесь, жоден із вищезазначених українських футболістів, які за останніх п’ять років грали за російські клуби, або ніяким чином не коментували політичну складову свого переходу, або розповідали про #спортвнєпалітікі.

В такому випадку в голову приходить простий висновок: 1) або вони сцикуни, які вирішили заглушити залишки своєї совісті кешем із-за поребрика; 2) або вони просто ватні мудаки.

Іншого не дано!

Власне, як одні, так і другі, при цих розкладах не мають жодного морального права навіть згадувати своє ім’я в контексті розмов про національну збірну України.

Кожна людина, яка хоча би трохи усвідомлює усю нікчемність їх життєвого вибору, розуміє, що про національну збірну України такі персонажі повинні забути назавжди.

І знову ж таки, варто наголосити на тому, що уся гнилість ситуації із цими футболістами полягає не у їх рішенні про переїзд в РФ. А в тому, що перебравшись за поребрик вони стали співавторами побудови країною-агресором альтернативної брехливої реальності про події в Україні, яку через медіа системно нав’язують усьому світу, всіма можливими на сьогодні способами.

Вони так і не зрозуміли, що їх, як маріонеток, просто шарпають за потрібні нитки — а вони роблять те, що вигідно злу та неправді,  стаючи при цьому їх співучасником.

Ось уявіть на хвилину, що Вам як професійному футболісту, який наразі грає в УПЛ, та отримує умовні три тисячі доларів на місяць, надходить пропозиція від команди РПЛ із зарплатнею в десять тисяч доларів.

Припустимо, що у Вас немає інших пропозицій продовження кар’єри, а контракт із нинішнім клубом закінчується через пару місяців. Яким буде Ваше рішення?

Якщо Вам близькі тези про #спортвнєпалітікі, то відповідь очевидна.

А ось у разі, якщо природа наділила Вас не тільки фізично, а ще й розумово, то прийняти правильне рішення буде вже важче.

Особисто мене при прийнятті рішення цікавили би відповіді на такі питання: а чи зможу я залишатись собою і не зрадити своїм життєвим принципам та політичним поглядам, перебуваючи на території нинішньої РФ? чи зможе моя сім’я відчувати себе в безпеці, враховуючи той факт, що в моїх життєвих принципах говорити людям те, що думаєш насправді (а думаю я про нинішнє мілітаризоване та одурманене російське суспільство дуже погано)? і т.п.

І теоретично, якщо би Ви мали гарантії виконання усіх цих пунктів, то що, власне кажучи, поганого та аморального в тому, що, знаходячись на території країни-агресора, Ви маєте можливість отримувати гідну заробітну плату, при цьому не обмежувавши себе у висловлюваннях, які пропагуватимуть такі неприємні більшості російського суспільства проукраїнські ліберальні цінності та принципи? І все це фактично у лігві ворога. Кращої контрпропаганди і не вигадаєш. Так що у цьому поганого, Карл?

Вірно, нічого.

Звичайно, можна скептично відноситися до реалістичності дотримання прав людини в нинішній Росії, та казати, що описане вище скоріше скидається на казку.

Але чому деяким вдається чітко та послідовно доносити свою громадянську позицію в РФ (хвала Нєвзорову, Каспарову, Макарєвичу, Серєбрянікову, Єфрємову, Шендеровичу та українському журналісту Цимбалюку), а наші мокшанські футбольні персонажі навіть не намагалися щось промурликати?

Думаю відповідь Ви знаєте самі…

Можна бути палким патріотом, знаходячись в Україні.

Так само в Україні можна бути і Льошею Гаєм, який мабуть просто загубився у фашистській столиці, та ніяк не може знайти вокзал, на який подають потяг Київ – Москва. І найстрашніше, що таких Гаїв у нас в країні добра третина…

Саме знаходження в Україні не робить тебе автоматично свідомим громадянином та палким патріотом цієї країни.

Так само, як і перебування в РФ не може автоматично робити із тебе ватника та бути клеймом на твоїй репутації, якщо ти не зрадив самого себе та свою державу. Але при цьому треба не забувати бути людиною та не боятися. Не боятися мислити, аналізувати та доносити правду.

Адже боятися у нашій ситуації значить — плюнути собі в душу і в лице своїй державі. Це — зняти з себе будь-яку відповідальність за власну байдужість.

Страшно, коли думати — найстрашніший злочин.

Страшно, коли не боляче. Не болить лише мертвому. Болить — живому.

Тому, хто дійшов до цього місця, висловлюю особливий респект)

І начебто це повинен бути кінець, але я просто не можу не зачепити ще одну важливу сторону цього питання. Тому, кому цікаво — ще з десяток абзаців про загадкову позицію ФФУ та головного тренера щодо питання виклику гравців-гастролерів до лав національної збірної.

Найпарадоксальніше є те, що власне ніякої чіткої та зрозумілої суспільству позиції із цього приводу, як у ФФУ, так і у головного тренера, немає.

Дехто скаже, що це неправда, і позиція ФФУ більш ніж зрозуміла. За часів Павелко жоден гравець, який викликався до лав нашої збірної, на час самого виклику не перебував на контракті в російському клубі. А сама ФФУ офіційно не пояснює своїх мотивів, тому що побоюється неоднозначної реакції на це з боку УЄФА та ФІФА.

Начебто усе сходиться, але, знову ж таки, тільки на перший погляд.

По-перше. При Павелку у збірну все ж викликався один активний український заробітчанин із-за поребрика, яким був Олександр Зінченко, на той час гравець російської Уфи.

Але, мабуть, це ж все відбувалося в рамках спецоперації ФФУ по утриманню потенційно найкращого гравця покоління. Це ж не рахується, так?

Ще б трохи і не утримався б хлопак від спокуси отримання такого омріяного багатьма малоросами російського паспорта.

По-друге. Як сприймати виклик до збірної гравців, які грішили виступами за клуби РПЛ після 2014 року, відразу після того, як ті покидали російські клуби?

Виходить у погодженому ФФУ та Шевченком негласному правилі не викликати до лав збірної гравців, які перебувають на контракті в російському клубі, окрім Зінченка, є дуже цікава опція помилування.

Тобто, на публіку ФФУ та Шевченко показують, що ті українські футболісти, які грають в РФ, їм зовсім не товариші. Але тут же, як тільки такі гравці покидають Мордор, наша солодка парочка кумів радо викликає у збірну тих же Селезньова, Данченка, Бутка.

Чудесне помилування, не інакше як!

Просто у цих моральних проступках футболістів є термін давності, за яким такий проступок згорає, як матеріали про судимість Януковича в судових архівах.

Якщо чесно, то цей приклад в чергове демонструє усю показушність дій нашої футбольної верхівки, щодо невиклику гравців, які виступали за клуби РПЛ після 2014 року.

У цих рішеннях про невиклик немає нічого спільного із патріотизмом та відстоюванням національних інтересів. Рішення приймалися по одному простому принципу, раніше сформульованому славетним, донедавна українським артистом Іваном Дорном. Звучить цей принцип так: «Штоби нє піздєлі!».

Власне кажучи, з якого б це дива Андрій Шевченко, котрий є співвласником інвестиційної брокерської компанії, яка займається залученням інвестицій в бізнес по видобуванню в РФ та Киргистані золота і срібла, який належить наближеному до дупи імператора всія Русі олігарху Роману Абрамовічу, сприймав би таку дрібницю, як підігравання українських футболістів російській пропаганді, як щось крамольне?

Хто не чув, будь-ласка:

https://ua.tribuna.com/football/1070927159.html

Як казав класик годувальницького цеху Женя Селезньов, який своєю чергою цитував, можливо, майбутнього президента (я сам в шоці, шо зараз зморозив): «А шо, таргавать с Расієй можна, а Марув і футбол нєльзя…?»

Розруха в головах…

Занавіс.

Лучшие
Новые
Старые
видно, что накипело)
Ответить
4
Yaroslavmydrui
ответил на комментарий пользователя Дмитрий Клименко
Не те слово)
Ответить
0
годувальницький цех - это шикарно)) улыбнуло
Ответить
1
Kostiantyn Stepaniuk
...А сказали б щось на кшталт: «Ми любимо свою країну та є її патріотами. Розуміємо, що Росія забрала у нас Крим, вчиняє акт збройної агресії на Донбасі, в результаті чого більше десяти тисяч наших співгромадян загинуло. Але зі спортивної та фінансової точки зору пропозиція від російського клубу була найкращою. Тому ми тут», я думаю що число їх теперішніх критиків значно зменшилося б. Согласен!
Ответить
1
Toshokapsho
Вірно сказано- ’’розруха в головах’’....
Ответить
1