Блог Слава України

I have a dream

На старші класи у школі випав золотий вік мого Динамо. Вчилася я не у столиці, але завдяки батькові, приїжджала на матчі киян. До сектора на Олімпійському, поруч із тонелем, звідки виходили гравці, можна було потрапити тільки по-блату. Саме із нього я бачила перемогу Динамо над мадриським Реалом, який тоді був чинним володарем Кубка Чемпіонів. Саме із нього я фотографувала футболістів Динамо, яких знала поіменно, зірку Реала, Роберто Карлоса( потім показувала у школі і мені не вірили, що фото мої – на стільки близько проходили повз мене футболісти світової величини), і, звичайно, Валерія Лобановського. У дубльонці до підлоги він здавався ще більшим, і ще насупленішим. Тоді ми виграли у Реала 2-0, і був салют. Від щастя я не могла заснути всю ніч.

Щастя я відчула знову, коли ми забили перший, потім другий, потім третій!!! гол Баварії на Олімпійському у півфіналі Ліги Чемпіонів. Чоловіки, що сиділи поруч, наливали горілку собі і неухильно пропонували мені. Вони святкували, і, напевне, відчували щастя. Що було потім згадувати не хочеться. То був розпач і шок. 3-3 вдома, і потім 1-0 за Баварією на виїзді. Ми вилетіли, Баварія пройшла до фіналу Ліги Чемпіонів, де в історичні 3 додані хвилини пропустила голи Шерінгема і Солькс'яера, і програла Кубок Чемпіонів Манчестер Юнайтед. Я, напевне, в унісон з усіма вболівальниками з України, потирала руки і вважала це найвищою справедливістю. Бо у фіналі Ліги Чемпіонів мало бути Динамо Київ.

Щастя я відчула, коли на першому курсі взяла інтерв'ю в Андрія Шевченка на базі в Конча-Заспі для СТБ. Пам'ятаю, як у мене в гуртожитку про це розпитувала Алла Бублій – моя однокусниця, а тепер найкраща ведуча новин на каналі Футбол. Який він? Як говорив? Що говорив? Звісно, я не розповідала, як все всередині впало, коли я витиснула із себе перше запитання, але, Андрій був чемним і відповідав всім про все.

Відчуття щастя у ТВ роботі із футболом було у мене згодом неодноразово. Як і сльози, злість та загострене відчуття несправедливості. Втім, усе це було справжнім, бо виросло із мрії. Мрії стати професіоналом у своїй справі. Тепер я ходжу на всі лігочемпіонівські матчі Динамо-Київ на Олімпійський по роботі, заходжу в такі зони, про які в шкільні роки і уявити собі не могла, перед інтерв'ю з футболістами серце вже не падає у п'ятки, просто готуюся дуже кропітливо. Сумую за мурашками по шкірі при виконанні гімну Ліги Чемпіонів на стадіоні, все думаю – не правильна акустика у нас на оновленому Олімпійському. Попри те, що футбол став роботою, радію тому, що її коріння у моїй мрії. А значить, я обов»язково відчую щастя знову. Як колись, у зовсім недалекому 1999-мому, на Олімпійському, коли зі сльозами на очах стежила за салютом після перемоги київського Динамо, яке вибило тоді із Ліги Чемпіонів чинного володаря трофею, мадридський Реал.

Автор

Комментарии

  • По дате
  • Лучшие
  • Актуальные
  • Друзья