Футбольна Війна
Йшли останні хвилини гри. Хосе Енріке Кардона, головна зірка збірної Гондурасу, зібравши останні сили, наніс точний та вирішальний удар в цьому матчі на стадіоні в самому серці країни - Тегусігальпі. В цей час по інший бік кордону - на території Сальвадору - пролунав постріл...
Йшли останні хвилини гри. Хосе Енріке Кардона, головна зірка збірної Гондурасу, зібравши останні сили, наніс точний та вирішальний удар в цьому матчі на стадіоні в самому серці країни - Тегусігальпі. В цей час по інший бік кордону - на території Сальвадору - пролунав постріл...
“Вона не змогла пережити поразку своєї країни”, - з такими словами наступного дня вийшов в тираж “Ель Сальвадор”. Постріл з батьківського пістолета зробила вісімнадцятирічна Амелія Боланьос. На церемонії поховання була присутня ледь не вся столиця Сальвадору. ЇЇ транслювали по телебаченню. Тут були перші особи держави на чолі з президентом. Разом з усіма пам'ять дівчини вшанували гравці збірної, які з великими труднощами повернулися з Гондурасу. “Нам лише трішки не вистачало до кінця, ми прагнули досягнути своєї мети, але потрібно враховувати, що нам цілу ніч не давали спати. Складалося враження, що ракети і петарди вибухали ледь не у вухах.” - казав “Піпо” Родрігез, півзахисник тієї збірної.
Це був перший півфінальний матч відбору до ЧС-70 в зоні КОНКАКАФ. Він пройшов 8 червня 1969 року.
ЗМІ Сальвадору продовжували розповідати про події, які відбувалися після гри: про вогонь на стадіоні, переслідування та всілякі утиски сальвадорців на території Гондурасу, закликали до помсти у матчі відповіді. Ситуацію продовжували “підігрівати”, а в останні роки вони була і так доволі напруженою...
Сальвадор та Гондурас країни-сусіди в Центральній Америці. За своєю територію Сальвадор в 5-6 разів менше північно-східного сусіда, але при цьому населення маленької країни становило близько 3-х мільйонів, в той час як у Гондурасі проживало 2,3 мільйони мешканців.
Поступово, шукаючи нові можливості длязаробітку та нові землі для праці, незаможні мешканці перенаселеного Сальвадору, в якому землею володіли декілька кланів, почали переселятися до Гондурасу. В сусідній країні значна частина територій залишалася вільною: її не використовували ні для забудови, ні у сільському господарстві.
У шістдесятих роках кількість сальвадорських переселенців складала декілька сотень тисяч. У цей час Гондурас, керований черговою хунтою, переживав не найкращі роки, продовжуючи свій повільний розвиток, який в основному залежав від експорту кави та бананів. Невдоволення правлячим режимом Освальдо Лопеса Арельяно наростало. У 1968 році воно вилилося у великі протести через шахрайства на муніципальних виборах. В наступному році невдоволення лише посилилося і підкріплювалося протестами. Маючи справжню загрозу і намагаючись відвести небезпеку від себе, провідні кола країни вирішили ситуацію доволі просто: вся провина була покладена на сальвадорських іммігрантів, які на цей час складали 20% населення Гондурасу.
На початку 1969 року уряд припинив двосторонній договір між країнами датований 1967 роком, який регулював потік приїжджих. Сальвадорців оголосили загарбниками та винуватцями жахливого економічного становища в країні. Їх почали примусово виселяти з територій, навіть тих, хто мав законне право на землю, часто застосовували фізичну силу. До Сальвадору потягнулися десятки тисяч колишніх переселенців, деякі так і не змогли повернутися на історичну батьківщину будучи вбитими... Все це супроводжувалося інформаційною кампанією в ЗМІ Гондурасу. Сальвадорські ЗМІ в цей час не втратили можливості щоб показати ситуацію в Гондурасі та висвітити її як потрібно. В “Ель Сальвадорі” навіть з'явилася мапа країни з доданими зайнятими землями на території північно-східного сусіда.
Потрібно зазначити, що більшість сальвадорців в Гондурасі були бідними селянами, які працювали на землі. Не багатьом вдалося досягнути чогось більшого, відкрити свою справу. Але саме на підприємцях акцентувала увагу хунта, немов підкреслюючи де шукати корінь всіх бід в країні.
В свою чергу, повернення великої кількості переселенців до Сальвадору становило справжню загрозу для існуючого режиму. Для нових мешканців не вистачало земель, робочих місць, країна не могла надати соціальні гарантії всім новоприбулим. Це неодмінно позначилося на суспільних настроях та починало викликати хвилю обурення. Тому уряд Сальвадору був зацікавлений в тому щоб його емігранти залишалися на території сусідньої країни.
Ще однією проблемою були економічні переваги, які отримав Сальвадор від організації Центральноамериканського спільного ринку. Не зважаючи на те, що сусід був розвиненішим і цим були зумовлені економічні пріоритети, в Гондурасі такий стан справ вважали несправедливим.
Саме за таких обставин підійшов час футбольних зустрічей, які стали немов останньою краплею в цих, переповнених ненавистю один до одного, країнах...
“Нам пощастило, що ми сьогодні програли. Інакше живими не залишилися б”, - сказав після гри тренер Гондурасу Маріо Гріффін.
У Сальвадорі суперника зустріли “тепло”. Особливо небезпечними та напруженими були години проведенні в готелі: “Був час коли я дійсно боявся за наші життя. У кімнаті, де я був з трьома товаришами, скло розбила ракета. Була саморобна бомба, яка на щастя не вибухнула”, - пригадує Тонін Мендоса, двадцятиоднорічний капітан Гондурасу. До світанку вони ховалися на даху, в той час як готель закидували різноманітним сміттям. За день до гри подейкували про взяття готелю, про те що двох прихильників збірної вбили перед готелем. Тому команда виїхала з нього до посольства.
15 червня у супроводі військових збірна Гондурасу потрапила на стадіон. По до розі їх всюди зустрічав обурений натовп, в багатьох у руках були портрети Амелії Боланьос. В той день складалося враження, що поле заповнене військовими. Герой першої зустрічі Кардона отримав особливо багато уваги трибун.
Національний гімн Гондурасу освистав весь стадіон, а замість прапору господарі стадіону винесли спалену ганчірку. “Гра стала питанням патріотизму”, - казав один із гравців Гондурасу. Але ще більше це було питанням власної безпеки...Психологічна атака пройшла вдало і Сальвадор переміг, ще в першому таймі забивши три м'ячі.
Через деякий час кордон між двома країнами був закритий…
Відповідно до тогочасного регламенту, команди повинні були зіграти третій матч, який вирішили провести на нейтральній території - в Мехіко. Перед грою всю команду Сальвадору в своєму будинку прийняв президент. “Він пригостив нас. А мені, як іноземцю, сказав що я повинен відстоювати кольори Сальвадору, тому що ця гра стосується національної гідності.” Після таких настанов аргентинський тренер сальвадорців Грегоріо Бундіо мав отримати додаткову мотивацію, яка, мабуть, повинна була нівелювати шість місяців без грошових виплат.
26 червня, забивши гол в додатковий час, Кінтанілья приніс перемогу збірній Сальвадору. До цього моменту рахунок був 2:2. Ні на стадіоні, ні в місті великих сутичок не було, не зважаючи на те, що декілька тисяч вболівальників обох збірних приїхали на гру. Мексиканські правоохоронці спрацювали добре та оперативно.
У фінальній стадії, знову в додатковому матчі, сальвадорці перемогли свого суперника - Гаїті. Кажуть, що Сальвадор дійсно був сильнішим і цілком ймовірно, що команда по праву заслужила вихід на ЧС. Але якою ціною був подоланий півфінал...
Завершення третьої гри між Сальвадором та Гондурасом замість припинення конфлікту, слугувало переведенням його у нову фазу. Наступного дня країни розірвали дипломатичні відносини. Вони цілеспрямовано готувалися до війни і вже 14 липня з наступу сальвадорців вона розпочалася.
Сальвадор мріяв про розширення своєї крихітної території за рахунок Гондурасу і будучи краще підготовленими та озброєними, сальвадорські війська зуміли швидко пройти вглиб сусідньої країни на 70 км. Але надалі вони просто застрягли на місці: війська супротивника зуміли нанести удари по стратегічних цілях, що призвело до перебоїв у постачаннях армії і вже 20 липня вогонь був припинений, а 29 липня після досягнення компромісних домовленостей сторонами сальвадорська армія була виведена. Військовий конфлікт протривав лише сто годин, але забрав життя від двох до шести тисяч осіб (за різними джерелами). До 130 тисяч сальвадорців були вигнані з територій Гондурасу, що не могло не позначитися на економіці обох країн.
Війна, яку футбольною у своїй книзі охрестив польський репортер Ришард Капусцінський, була жорстокою та безглуздою.“Ми, солдати, нічого не знали. Тільки пізніше зрозуміли, що вони планували це з самого початку. Ми вступили у війну не знаючи за що і чому боролися. Нам просто сказали захищати національний суверенітет Гондурасу.”
Все той же Капусцінський зазначає: “Обидва уряди задоволені: протягом декількох днів Гондурас і Сальвадор займають перші сторінки у світовій пресі і є об'єктом інтересу. Єдиною можливістю викликати інтерес у світової спільноти ці маленькі країни третього світу обрали кровопролиття.”
У Латинській Америці межа між футболом та політикою доволі розмита: “Вони зловживали футболом. Вони використали нас”, - скаржився один із гравців на політиків.
Лише через десятиліття всі питання остаточно вирішились і країни згадуючи про війну, по дружньому кепкують один з одного, натякаючи на чиюсь працьовитість та лінькуватість…
Наступного разу Сальвадор пробився на чемпіонат світу через 12 років. В сонячному іспанському Ельче на Нуево естадіо, 15 червня 1982 року Сальвадор граючи вдруге на чемпіонатах світу, і поки що в останнє, програвав збірній Угорщині. “Я думав, що це зробить мене щасливим, - сказав один із присутніх на трибунах про поразку сальвадорців 10-1. - Але цього не сталося.” Цим глядачем був Хосе Енріке “Кролик” Кардона.