Арменія і Азербайджан - конфлікт суперника збірної

Телеграм канал Спортивный покемон https://t.me/sport_pokemon представляет:

30 років тому вірмено-азербайджанський конфлікт через Нагірний Карабах перейшов у відкриту фазу. Він став першим етнополітичним конфліктом біля СРСР.

У 1987 – на початку 1988 року у Нагірному Карабаху посилилося невдоволення вірменського населення, яке становило тут більшість.

Торішнього серпня 1987 року керівництву СРСР було направлено звернення з пропозиціями переглянути статус області.Восени 1987 року у регіоні пройшли студентські страйки з вимогою відділення Карабаху. На мітингу в Єревані, спочатку присвяченому екології, вперше прозвучала вимога передачі НКАТ до складу Вірменської РСР. Місцева преса стала звинувачувати керівництво Азербайджанської РСР в економічній відсталості регіону та утиску вірменського населення.

20 лютого 1988 року сесія обласної ради НКАО звернулася до Верховної ради СРСР та Азербайджанської РСР з проханням передати область до складу Вірменії.

21 лютого ЦК Компартії СРСР виносить рішення, в якому ухвалу облради названо акцією, спровокованою "націоналістичними елементами".

У заяві політбюро наголошувалося, що це "суперечить інтересам трудящих Азербайджанської та Вірменської РСР". Постанова обмежилася загальними закликами нормалізації обстановки.

Заклики до відділення Нагірного Карабаху від Азербайджану лунали у Степанакерті, де мешкали переважно вірмени. Вони призвели до реакції азербайджанців у Шушинському районі і азербайджанському місті Агдам, розташованому біля меж області.

Перша кров пролилася 22 лютого. Зіткнення з використанням вогнепальної зброї сталося біля районного центру Аскеран. У ньому брали участь азербайджанці з міста Агдам, які прямували до Степанакерта для "наведення порядку", кордони міліції, виставлені на їхньому шляху, та місцеве населення. Внаслідок зіткнення загинули двоє азербайджанців.

22-23 лютого у Баку та інших містах Азербайджанської РСР відбулися перші мітинги на підтримку рішення політбюро ЦК КПРС про неприпустимість перегляду існуючої лінії розмежування

27-29 лютого в Сумгаїті, за 30 кілометрів від Баку, стався вірменський погром, під час якого, за даними Генпрокуратури СРСР, загинули 26 вірмен та шість азербайджанців. Цю подію вважають поворотним пунктом у розвитку конфлікту.

У березні 1988 Михайло Горбачов виключив можливість будь-яких змін кордонів між республіками. Москва заявила про допомогу Нагірно-Карабахській автономній області.

Влітку 1988 року Верховна рада Вірменської РСР дала згоду на входження НКАТ до складу Вірменської РСР і звернулася у зв'язку з цим до Верховної Ради АЗРСР. У відповідь азербайджанська сторона заявила, що вирішення цього питання "не може входити до компетенції Вірменської РСР, а повністю відноситься до невід'ємного суверенного права" АзРСР.

У червні-липні 1989 року у Баку розпочинаються масові демонстрації. Конфлікт у Нагірному Карабаху призводить до зростання популярності опозиційної партії "Народний фронт Азербайджану", активісти якої заявляли, що нинішнє керівництво не може забезпечити цілісність республіки.

У серпні 1989 року Азербайджан почав блокувати залізничне сполучення з Вірменією та Нагірним Карабахом.

У грудні 1989 року Верховна рада Вірменії, всупереч позиції Москви, підтримала включення Нагірного Карабаху до складу республіки.

У січні 1990 року в Нагірному Карабаху та прилеглих районах Вірменської та Азербайджанської РСР було запроваджено надзвичайний стан.

Також у січні цього року до Баку увійшли союзні війська для запобігання захопленню влади опозиційним "Народним фронтом Азербайджану". Це призвело до численних жертв серед азербайджанців.

Наприкінці квітня 1991 року розпочалася так звана операція "Кільце" за указом президента СРСР. Вона проводилася в НКАО та прилеглих районах Азербайджану силами підрозділів МВС Азербайджанської Республіки, внутрішніх військ МВС СРСР та Радянської Армії.

Проголошена мета – роззброєння вірменських "незаконних збройних формувань" та перевірка паспортного режиму в Карабаху. Це призвело до збройних зіткнень та жертв серед цивільного населення. У ході операції було депортовано кілька вірменських сіл.

У вересні розпочинається 120-добовий обстріл Степанакерта. Військові дії розгортаються на всій території Нагірного Карабаху.

У вересні Вірменія провела референдум, за результатами якого заявила про вихід зі складу СРСР. У жовтні незалежність проголосив Азербайджан.

Після цього Верховна рада Азербайджану ліквідувала статус автономії Нагірного Карабаху. У відповідь місцева влада провела референдум, на якому більшість мешканців регіону проголосували за відокремлення від Азербайджану.

20 листопада 1991 року за три кілометри від села Каракенд Мартунінського району НКАТ зазнав аварії вертоліт внутрішніх військ МВС СРСР Мі-8. На його борту було 22 особи. Серед загиблих були найвищі чиновники Азербайджану, журналісти, а також члени російсько-казахстанської миротворчої місії.

У лютому 1992 року вірменські бойові підрозділи атакували населене азербайджанцями місто Ходжали у Нагірному Карабаху. За твердженням Азербайджану, було вбито кілька сотень людей. Вірменія заявляє, що кількість убитих залишається невстановленою.

У травні 1992 року вірменські бойові підрозділи атакували місто Шуші (вірменська назва)/Шуша (азербайджанське), взявши під контроль Лачинський коридор, який пов'язував Нагірний Карабах з Вірменією.

Колишній президент Азербайджану Аяз Муталібов був змушений тікати до Росії. До влади в Азербайджані прийшов "Народний фронт".

У червні 1992-го Азербайджан розпочав наступ у Мартакерті, на сході Карабаху, та у сусідньому Шаумянівському районі Азербайджану. В результаті близько 40 тисяч вірмен змушені були тікати.

Внаслідок повномасштабних бойових дій у Нагірному Карабаху 1993 року регулярні вірменські війська повністю або частково взяли під контроль сім азербайджанських районів. Після цього бойові дії перекинулися всередину Азербайджану та на вірмено-азербайджанський кордон.

До 1994 року вірменські війська взяли під контроль близько 20% території Азербайджану, у тому числі й за межами Нагірного Карабаху – Лачин, Кельбаджар, Агдам, Фізулі, Джебраїл, Губадли, Зангелан.

В 1993 ООН прийняла чотири резолюції з визнанням територіальної цілісність Азербайджану (як бачимо це було як мертвому припарка,тільки зброєю можна відвоювати своє, а не оезолюціями і т.д) і вимогою припинити бойові дії. Для вирішення конфлікту було створено так звану "Мінську групу", до складу якої увійшли представники 11 країн. У 1994 році Вірменія, Нагірний Карабах та Азербайджан підписали в Бішкеку протокол, на підставі якого було досягнуто домовленості про припинення вогню.

Але дипломатичними зусиллями та переговорами у рамках Мінської групи повністю вирішити конфлікт за всі ці роки так і не вдалося.

За період збройного конфлікту 1988-94 року в регіоні загинуло 30 тисяч людей, понад мільйон стали біженцями.

Важливим є не саме вирішення конфлікту, а умови, на яких буде встановлено світ. Тобто питання, чи вигідне Росії вирішення конфлікту, залежить від деталей домовленості між залученими до конфлікту країнами», – вважає Еміль Санамян. На думку експерта, вирішення конфлікту має на увазі участь миротворців. «Якщо російські війська домінуватимуть над миротворчими силами, то Росія погодиться на такі умови. Але якщо сили США і тим більше НАТО домінуватимуть серед миротворчих сил – я думаю, що Росія буде проти такого вирішення конфлікту», – каже він.

Булент Аліріза з Центру стратегічних та міжнародних досліджень дотримується іншої точки зору. «Конфлікт у Нагірному Карабаху дозволив Росії максимізувати свій вплив не лише у Вірменії, а й у Азербайджані», – сказав «Голосу Америки» Аліріза. За його словами, Росія поки що не показала себе як конструктивний партнер у вирішенні конфлікту. «Росію вже понад п'ятнадцять років залучено до процесу вирішення конфлікту, – продовжує Булент Аліриза, – і я вважаю, що якби Кремль справді був зацікавлений у закінченні конфлікту, то вже було б досягнуто конкретних результатів. Досі Росія давала багато обіцянок, проте насправді мало що було зроблено».

«Вся геополітична проблема нагірно-карабахського конфлікту полягає в тому, що ні Захід, ні Росія не готові повністю відмовитися від цього регіону, – робить висновок Еміль Санамян. – Якби Захід дав можливість Росії вирішити проблему, то конфлікт було б вирішено, як це вже було зроблено у 1920-х роках. під гегемонією Росії. З іншого боку, Росія також не дозволяє Заходу вирішити проблему самостійно. Питання сьогодні полягає в тому, за ким залишиться Нагірний Карабах – Заходом чи Росією».

«Крім Мінської групи, яка не пропонує конкретних рішень, а скоріше надає платформу для обговорення проблеми між усіма залученими сторонами, було зроблено зусилля у вирішенні конфлікту з боку Туреччини», – зазначає Булент Аліриза. Експерт констатує, що так само як і з іншими конфліктами, що тривали, наприклад, у Кашмірі і на Кіпрі, «інтереси залучених сторін настільки несумісні, що вирішення таких конфліктів майже неможливе в найближчому майбутньому.